Україна в міжнародних відносинах/3/Кордони України

◀ Копенгагенські угоди 1919–1920

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Кордони України

Корейці в Україні ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

КОРДОНИ УКРАЇНИ. Кордони, які має Україна з Білоруссю, Молдовою, Польщею, Російською Федерацією, Румунією, Словаччиною та Угорщиною, сформовані у 20 ст. У практичному сенсі вперше питання про кордони України постало в 1917, а останні вагомі зміни відбулися в 1954 — з передачею Кримської області зі складу РСФСР. На формування кордонів впливали різноманітні чинники. Головний з них — етнічна територія.

Ідеться як про землі, на яких формувалася українська народність, так і про прилеглі до них колонізовані, тобто освоєні й заселені землі, де українці становили більшість населення.

Перед Першою світовою війною територія розселення українців перебувала в складі двох імперій — Російської та Австро-Угорської. Аграрне перенаселення витискувало українських селян здебільшого не в найближчі міста, а на придатні для землеробства вільні землі. Внаслідок цього населення міст на території розселення українців поповнювалося переважно представниками інших етносів. Оскільки в Австро-Угорщині вільних земель не було, то поширеним явищем стала еміграція українців на американський континент. У Російській імперії українські корінні землі тривалий час межували з малозаселеними територіями, які поступово заселяли українці.

У результаті цього українська етнічна територія за кілька століть істотно розширилася.

Контури суцільного українського масиву в Російській імперії вперше були визначені Всеросійським переписом 1897, під час якого національність визначалася за рідною мовою. Однак певна кількість українців за походженням, які зазнали впливу асиміляційних процесів, не назвала своєю рідною мовою «малоросійську» (так українська мова іменувалася в анкетах).

За переписом 1897 основний масив суцільної території, заселеної українцями, складався з 9 губерній. У Подільській губернії проживало 2 млн 442,8 тис. українців (80,9% усього її населення), у Київській губернії — 2 млн 819,1 тис. (79,2%), Волинській губернії — 2 млн 95,6 тис (70,1%), Полтавській губернії — 2 млн 583,1 тис. (93,0%), Харківській губернії — 2 млн 9,5 тис. (80,6%), Чернігівській губернії — 1 млн 526,1 тис. (66,4%), Катеринославській губернії — 1 млн 456,4 тис. (68,9%), Херсонській губернії — 1 млн 462,0 тис. (53,5%), Таврійській губернії — 611,1 тис. (42,2%). У кожному з повітів цих губерній, за винятком 4 повітів Чернігівщини та півострівної частини Таврійської губ. (Крим), українці становили більшість населення.

Ще в одній адміністративно-територіальній одиниці Російській імперії — Кубанській обл., що суходолом не межувала безпосередньо із територією вказаних 9 губерній, українці становили відносну більшість: 1 млн 270,6 тис. (47 населення області).

Чимала кількість українців мешкала на території окремих повітів інших губерній Росії, що межували з 9 українськими. Так, на південному заході, у Бессарабській губ., українців було 379,7 тис. (19,7% усього населення). На північному сході ситуація була така: в Області Війська Донського проживало 719,7 тис. українців (28,1% населення), у Курській губ. — 527,8 тис. (22,3%), у Воронезькій губ. — 915,9 тис.(36,2%). На північному заході у Гродненській губ. мешкало 262,5 тис. українців (22,6%). У Седлецькій губ. жило 107,8 тис. українців (14%). З метою нейтралізації польських впливів на території повітів Люблінської та Седлецької губерній, заселених переважно українцями, 1912 було утворено Холмську губернію, де половину населення становили українці.

В Австро-Угорщині українці (понад 4 млн.) проживали на своїх етнічних корінних землях суцільною смугою в 3-х регіонах — Закарпатті, Північній Буковині та Східній Галичині. Етнічний склад тут характеризують передусім за переписом 1900. Основним критерієм визначення національності населення для Східної Галичини та більшої частини Закарпаття стала конфесійна приналежність (українці — греко-католики), а для Північної Буковини та комітату Мармарош у Закарпатті — рідна мова, оскільки грекокатоликами на цих територіях були не лише українці. Згідно з даними цього перепису і відповідними критеріями визначення національності, 1900 в угорській частині імперії (Транслейтанії) проживало 470 тис. українців.

Вони становили відносну більшість у 4-х закарпатських комітатах: Мармарош (46,4%), Берег (45,7%), Угоча (39,7%), Унг (36,4%). Переважна частина українців (бл. 3,7 млн) проживала в австрійській частині імперії (Ціслейтанії), з них 297,8 тис. становили 40,8% населення Буковини — окремого коронного краю; набагато більше українців проживало в Королівстві Ґаліції і Лодомерії, зосередившись у Східній Галичині: 3 млн 19,6 тис. (62,7%).

У травні 1917 до Петрограда (нині — Санкт-Петербург) відбула делегація Української Центральної Ради на чолі з В. Винниченком, члени якої відстоювали ідею утворення автономної України в межах цілісного масиву розселення українців. За пропозицією М. Грушевського делегація УЦР пропонувала Тимчасовому урядові ухвалити декларацію, в якій територія автономної України визначалася в межах «губерній Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і Таврійської». Водночас наголошувалось, що «виділення неукраїнських частин з цих губерній і, навпаки, включення в склад української області українських частин із суміжних губерній, якими є Холмська, Гродненська, Мінська, Курська, Воронезька, Кубанська область та ін., надається Крайовій Раді, по узгодженню з Тимчасовим урядом та населенням цих територій».

Тимчасовий уряд відхилив позицію, формально обґрунтувавши це тим, що у нього немає достатніх повноважень для вирішення питання про надання Україні автономії, а тому запропонував дочекатися Установчих зборів. Під тиском обставин він, однак, змушений був піти на поступки і 3 липня 1917 визнав Генеральний секретаріат Української Центральної Ради органом крайового управління. Проте підвладними Генеральному секретаріатові визнавалися лише 5 губерній — Волинська, Подільська, Київська, Полтавська, Чернігівська (без чотирьох північних повітів — Суразького, Мглинського, Стародубського, Новозибковського). Це були майже всі ті землі, з якими Українська козацька держава гетьмана Б. Хмельницького перейшла 1654 під протекторат російського царя Олексія Михайловича.

Тимчасовий уряд наполягав на тому, щоб при визначенні меж української автономії використовувався виключно історичний критерій, тобто реалії 17 ст. Взаємної згоди у питанні про територію української автономії Генеральний секретаріат УЦР і Тимчасовий уряд не досягли.

Після падіння Тимчасового уряду УЦР 20 (7) листопада 1917 проголосила III Універсал. Про кордони України в ньому говорилося: «До території Народної Української Республіки належать землі, заселені у більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народної Республіки як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних губерній і областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів». Цим універсалом УЦР засвідчила свою прихильність до етнографічного принципу при визначенні кордонів УНР. Такий підхід не давав їй підстав включити до складу УНР частину Таврійської губ. — півострів Крим, де українці становили меншість. У III Універсалі не згадувалася також Кубанська обл., де утворився окремий крайовий уряд.

На час захоплення більшовиками влади в Петрограді позиція ЦК РСДРП(б) у питанні про кордони була такою самою, як і в Тимчасового уряду. Відповідно територія України визначалася в межах 5 губерній — Київської, Волинської, Подільської, Полтавської і Чернігівської (без північних повітів). Саме ці території й охоплювала утворена в липні 1917 обласна організація РСДРП(б) Південно-Західного краю. Оскільки підконтрольними більшовицькому впливу були переважно ради південних та східних губерній України, то необхідність боротьби з УЦР змусила більшовиків змінити своє ставлення до проблеми й фактично погодитися з визначеними III Універсалом УЦР кордонами України. Першим свідченням цього стали рекомендації, надані 30 (17) листопада 1917 наркомом у справах національностей РНК РСФРР Й. Сталіним представникові ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії М. Поршу та членові Київського обласного комітету РСДРП(б) С.Бакинському. Він наголосив на необхідності скликання Всеукраїнського з'їзду рад робітничих і селянських депутатів з утворенням на ньому ЦВК рад України, який повинен був замінити УЦР: «Взятися до скликання з'їзду повинні ви — кияни, одесити, харків'яни, катеринославці й ін.». Це, по суті, свідчило про фактичне визнання керівниками РСДРП(б) етнографічного принципу визначення кордонів України.

Українські більшовики погодилися на запропоновану Петроградом радянську форму національної державності. В. Ленін наполіг на тому, щоби пробільшовицькі делегати Всеукраїнського з'їзду рад селянських, робітничих і солдатських депутатів 1917, які не здобули в Києві більшості, переїхали до Харкова, де було проголошено створення радянської УНР.

Назва радянської республіки була тотожною назві республіки, утвореної УЦР, а назва уряду — подібною. Радянський уряд України, і це неодноразово відзначалося в його деклараціях, претендував на ті ж території, що й УЦР. Після деякої невизначеності, пов'язаної з утворенням ДонецькоКриворізької республіки, у березні 1918 ЦК РСДРП(б) остаточно визнав: «Донецький басейн розглядається як частина України».

Етнографічний критерій визначення кордонів був використаний і на переговорах представників УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною у Брест-Литовську (нині м. Брест, Білорусь). Позиція української делегації зміцнилася після проголошення УЦР 22 (9) січня 1918 IV Універсалу й незалежності УНР. Спроби підняти питання про приєднання до України Східної Галичини та Північної Буковини були заблоковані австро-угорською делегацією. Але українській делегації вдалося домогтися включення до складу УНР Холмщини та Підляшшя. Згідно з умовами Брестського мирного договору УНР з державами Четверного союзу 9 лютого 1918, західний кордон України мав проходити по довоєнному кордону між АвстроУгорщиною і Російською імперією, а далі — «починаючи від Тарнограда [Тарногруда] западно по лінії Білгорай, Щебретин [Щебжетин], Красностав [Краснислав], Пугачев, Радин [Радзинь-Подляскі], Межиріччя [МедзижвуПодляскі], Сарнаки, Мельники, Високолитовськ [Високає, КаменецьЛитовський [Каменец], Пружани, Вигановське озеро». Більш точно кордон мала встановити спеціальна комісія після етнографічних досліджень.

Накреслена лінія загалом відповідала межам розселення українців, але проти неї виступили поляки.

Керівництво радянської Росії після підписання Брестського мирного договору РСФРР з державами Четверного союзу 3 березня 1918 було змушене визнати УНР, утворену Центральною Радою. За умовами договору кордони між Росією та Україною мали визначитися в ході переговорів.

Однак делегація РСФРР на чолі з Х. Раковським та Д. Мануїльським затягувала їх. Згідно з угодою про припинення військових дій демаркаційна лінія проходила через: Сураж–Унечу–Стародуб–Новгород-Сіверський– Глухів–Рильськ–Колонтаївку–Суджу–Беленіхіно–Куп'янськ. Відповідно до цього 14 серпня 1918 постановою Ради міністрів Української Держави Путивльський та Рильський повіти Курської губернії увійшли до складу Чернігівської губ., а Суджанський, Грайворонський, Білгородський, Корочанський, Новооскольський повіти Курської губ. та Валуйський повіт Воронезької губ. — до Харківської. На цих землях була створена українська адміністрація.

Водночас уряд гетьмана П. Скоропадського розпочав переговори щодо кордонів Української Держави з урядами Білорусі та Всевеликого Війська Донського. Уряд Української Держави, бажаючи мати спільника в боротьбі з більшовизмом, погодився на те, щоб кордоном між Україною та Всевеликим Військом Донським, незважаючи на наявність у ньому значної кількості українських етнографічних земель, стала дореволюційна межа Області Війська Донського з Харківською та Катеринославською губерніями з невеликим відступом на користь України в районі Маріуполя.

Складними були взаємовідносини з Кримом. Оскільки в III Універсалі УЦР не було згадки про Крим як про територію України, німецький уряд створив у Криму крайовий уряд на чолі з генерал-лейтенантом С. Сулькевичем, який узяв курс на побудову незалежної держави, а в майбутньому — на об'єднання з небільшовицькою Росією. П. Скоропадський, однак, вважав, що Крим має бути приєднаним до Української Держави на засадах автономії. Не знайшовши в цьому питанні порозуміння із С. Сулькевичем, він оголосив економічну блокаду півострова. С. Сулькевич капітулював і вислав у Київ делегацію для обговорення умов приєднання Криму до Української Держави. Наприкінці вересня 1918 умови приєднання були узгоджені, але повалення влади гетьмана унеможливило реалізацію задуманого.

18 жовтня 1918 у Львові відбулися збори представників від українських земель Австро-Угорщини, конституйовані як Українська національна рада.

На зборах була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка, кордони якої визначалися таким чином: «Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну, з вилученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська смуга північно-східної Угорщини — творить одноцільну українську територію».

Символічним для України став Акт Злуки 22 січня 1919, що засвідчив бажання обох гілок українства жити в одній державі. Однак ні уряд відновленої УНР, ні ЗУНР не змогли вистояти в умовах міжнародної ізоляції і зазнали поразки. Закарпаття, після невдалої спроби приєднатися до ЗУНР, увійшло до складу Чехословаччини під назвою Підкарпатська Русь. Окремо від Підкарпатської Русі до складу Словаччини увійшов невеликий етнічний український анклав (Пряшівщина). Загальна площа українських етнічних земель у складі Чехословаччини складала бл. 15 тис. км2.

Північна Буковина, Мармарощина та Бессарабія були окуповані Румунією. У випадку із Північною Буковиною та Мармарощиною румунський уряд скористався розпадом Австро-Угорщини та слабкістю ЗУНР, а для окупації Бессарабії — запрошенням «Сфатул церій» (Крайової ради) уряду проголошеної 15 (2) грудня 1917 Молдовської Народної Республіки. Між УЦР та «Сфатул церій» було досягнуто домовленості про відкладення на майбутнє питання про спірні землі. Тим часом румунські війська до середини лютого 1918 фактично зайняли Бессарабію. 9 квітня 1918 приєднання Бессарабії до Румунії було оформлено юридично. І хоча уряди УНР, Української Держави і УСРР не визнавали законною окупацію Бессарабії, Румунія не відмовилася від захоплених територій. Загальна площа українських етнічних земель у складі Румунії у міжвоєнний період складала 17,6 тис. км2.

Українська державність збереглася лише в радянській формі. На початку 1919 постало питання про розмежування УСРР з РСФРР. До початку лютого РНК УСРР за умовчанням вважав українськими ті повіти, які увійшли до складу Української Держави згідно з постановою Ради міністрів від 14 серпня 1918. Оскільки в цьому питанні виникали незгоди з владою Курської губернії, то 13 січня 1919 була ухвалена постанова РНК УСРР «Про включення Білгородського повіту до складу Харківської губернії».

Однак за вказівкою Кремля кордон було змінено. 10 березня 1919 РНК УСРР затвердив узгоджений з РСФРР «Договір про кордони з Російською СФРР».

За ним кордони між Україною та Росією, за винятком чотирьох північних повітів Чернігівської губернії, де українці не становили більшість, були затверджені довоєнні, міжгубернські, а Перекопський перешийок мав стати кордоном між Україною та Кримом. У 1920 кордон між УСРР та РСФРР був знову змінений. Радянська Україна на той час вже не мала жодних ознак економічної управлінської самостійності, у Кремлі вбачали в УСРР автономну республіку в складі РСФРР. Тому при зміні кордонів влада керувалася економічною доцільністю, перш за все — потребою управлінської єдності Донбасу. Після тривалих узгоджень з Кремлем 16 квітня ВУЦВК ухвалив постанову «Про усталення меж і складу Донецької губернії». За нею до Донецької губернії УСРР відходили: «від краю Донецького війська: а) Донецької округи станиці: Гундорівська, Камінська, Калитвинська, Усть-Білокалитвинська, волость Карпово-Обривська; б) Черкаської округи: станиці Володимирська, Олександрівська, далі на захід умовна: станція Козачі Лагери, Мало-Несвітайська, Нижнє-Кременська і дальше до межі з Таганрозькою округою; Таганрозький повіт увесь у цілості».

На заході кордони УСРР були визначені ходом радянсько-польської війни, під час якої більшовицький уряд відмовився зупинити просування власних військ на лінії Керзона, що могло б спричинити включення переважної частини української етнічної території до УСРР. Поразка в серпні 1920 радянських військ під Варшавою і подальший контрнаступ польської армії призвели до того, що за умовами Ризького мирного договору між РСФРР і УСРР та Польщею 1921 значна частина українських етнічних територій (Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина, Холмщина) площею 122 тис. км2 опинилася у складі Польщі.

1923 в Україні й Росії розпочався перехід від дореволюційного адміністративно-територіального поділу (губернії, повіти й волості) на новий (округи й райони). Український уряд скористався реформою, щоб порушити перед ЦВК РСФРР питання про приєднання тих повітів і волостей у прикордонних з УСРР Курській і Воронезькій губерніях, у яких переважало українське населення. Майже водночас виконком Південно-Східного (з кінця 1924 — Північнокавказького) краю і Південно-Східне бюро ЦК РКП(б) звернулися до політбюро ЦК РКП(б) з проханням вилучити з підпорядкування Україні Таганрозької та Шахтинської округ. Вони посилалися на те, що до 1917 Таганрог (нині місто Ростовської обл., РФ) з околицями входив до складу Області Війська Донського.

Для розгляду подання уряду УСРР ЦВК СРСР створив Союзну комісію, яка прийшла до висновку про необхідність приєднати до УСРР Путивльський, Грайворонський і Білгородський повіти Курської губ., а також Валуйський повіт Воронезької губ. Усього пропонувалося приєднати території з кількістю населення 1 млн 18,6 тис. осіб, у т. ч. 591,7 тис. українців.

Території з 1 млн 31,2 тис. осіб (у т. ч. 724 тис. українців) залишалися за Курською і Воронезькою губерніями. Однак після протесту російської частини комісії питання було винесене на розгляд останньої інстанції — політбюро ЦК РКП(б).

11 липня 1924 політбюро ЦК РКП(б) розглянуло і позитивно вирішило подання властей Північнокавказького краю. Політбюро ЦК КП(б)У не погодилося з цим рішенням і попросило винести питання на розгляд членів ЦК РКП(б) у повному складі. Й. Сталін загальмував розв'язання тяжби з територіального питання більше як на рік, поки на чолі ЦК КП(б)У став Л. Каганович. Тим часом керівництву УСРР вдалося заручитися підтримкою своїх намірів з боку Комуністичного Інтернаціоналу. У резолюцію президії виконкому Комінтерну про розпуск Української комуністичної партії від 24 грудня 1924 було вписано: «Тепер відбувається робота з об'єднання у складі УСРР усіх суміжних з нею територій з українською більшістю населення, що входять у Радянський Союз».

Після того, як генеральним секретарем ЦК КП(б)У став Л. Каганович, ВУЦВК вніс узгоджені з Росією та Білоруссю пропозиції про врегулювання кордонів УСРР з РСФРР і БСРР. Україна передавала Росії основні частини Таганрозької та Шахтинської округ. До УСРР переходив майже весь колишній Путивльський повіт, а також деякі прикордонні волості Курської і Воронезької губерній. На українсько-білоруському кордоні до складу України була включена одна сільрада Мозирської округи. Натомість до складу Білорусі Україна передавала частину Олевського і Словечанського та Овруцького районів. Усього УСРР одержувала територію, на якій мешкало 278,1 тис. осіб, і втрачала територію з населенням 478,9 тис. осіб.

Після ухвалення постанови президії ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 питання про перегляд кордонів продовжували порушувати на офіційному рівні. Тези червневого (1926) пленуму ЦК КП(б)У «Про підсумки українізації» закінчувалися адресованим політбюро ЦК дорученням такого змісту: «Провадити далі роботу в справі об'єднання в складі УСРР усіх межуючих з нею територій з українською більшістю населення, що входять до складу Радянського Союзу».

У грудні 1926 відбувся загальний перепис населення. Опитувані відповідали на запитання про народність, тобто йшлося не стільки про національне самовизначення, скільки про походження. Українці, які тривалий час проживали в інших регіонах, при відповіді на сформульоване таким чином запитання в анкеті підтверджували свою національність. Перепис зафіксував кордони етнографічної України всередині СРСР. Кількість українців за межами УСРР та їхня питома вага серед населення регіону проживання були такими: Центрально-Чорноземна обл. (колишні Курська та Воронезька губернії, дані на 1929, екстрапольовані за переписом 1926) — 1 млн 773,6 тис. українців (14,63% від усього населення). Українці становили абсолютну більшість у 26 районах ЦЧО. У Північнокавказькому краї (за переписом 1926) проживало 3 млн 106,8 тис. українців (37,1%). Українці мали абсолютну більшість у 37 районах краю.

Керівництво УСРР в 1927 та 1928 зверталося до ЦК ВКП(б) з проханням про приєднання прилеглих до УСРР етнічних українських земель. У лютому 1929 Й. Сталін востаннє на офіційному рівні торкнувся питання про кордони. На зустрічі з українськими письменниками він заявив: «Ми повинні бути особливо обережними, тому що такі зміни провокують величезний спротив з боку деяких росіян». У даному випадку етнографічний критерій не став для Кремля головним, політико-ідеологічний виявився більш важливим.

Відмовою від етнографічного чинника на користь політико-ідеологічному при визначенні кордону було зумовлене й створення Автономної Молдавської СРР. У постанові ЦК РКП(б), виданій з цього приводу, підкреслювалося: «В акті утворення Автономної Молдавської СРР повинно бути зазначено, що західним її кордоном є державний кордон СРСР». Тут ішлося не про кордон по Дністру, якого радянський уряд не визнавав, а про кордон по р. Пруту. Незважаючи на те, що політбюро ЦК КП(б)У рішенням від 18 квітня 1924 висловилося категорично проти створення АМСРР, згодом воно було змушено погодитися на створення автономної республіки.

Територія Автономної Молдавської СРР визначалася таким чином, щоб вона відповідала за величиною основній одиниці адміністративно-територіального поділу — окрузі. Тому до складу автономної республіки увійшли не лише території, де молдавани складали більшість населення, а й райони з переважно українським населенням. 12 жовтня 1924 сесія ВУЦВК ухвалила постанову «Про утворення Молдавської АСРР», в якій були визначені лише основні обриси кордонів автономії, а для остаточного розмежування територій сесія ВУЦВК створила комісію з представників губвиконкомів Одеської та Подільської губерній і Революційного комітету Молдавської АСРР. За наслідками роботи комісії 26 листопада 1924 Президія ВУЦВК ухвалила постанову «Про скасування Балтської округи Одеської губернії і про приєднання Балтського району до складу АМСРР і про районування деяких районів Балтської округи». Процес визначення кордонів АМСРР на цьому не припинився. У вересні 1926 ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили постанову «Про врегулювання кордонів Автономної Молдавської Соціалістичної Радянської Республіки», в якій містився перелік населених пунктів, що додатково мали відійти до автономної республіки. Після уточнень до складу Молдавської АСРР увійшли 11 районів Лівобережжя Дністра. За переписом 1926, молдавани складали абсолютну більшість лише у Дубоссарському (67,0%) та Слободзейському (64,7%) районах. Українці були більшістю в Ананьївському (51,7%, у сільській частині — 52,2%), Балтському (91,1%), Бірзульському (Котовському; 53,1%,), Красноокнянському (65,9%), Крутянському (Кодимському; 71,7%) районах та в м. Ананьїв (50,6%). Загалом у Молдавській АСРР наприкінці 1926 проживали 546 тис. осіб, у т. ч. 48,5% українців, 30,1% молдаван, 8,5% євреїв, 8,5% росіян.

23 серпня 1939 у Москві був підписаний радянсько-німецький договір про ненапад. До нього додавався секретний протокол, в якому розмежовувалася сфера «обопільних інтересів» у Центральній та Східній Європі.

З початком Другої світової війни лінію розмежування «сфери інтересів» було дещо змінено. Це було закріплено в радянсько-німецькому договорі «Про дружбу і кордон» від 28 вересня 1939. Західна Україна була возз'єднана з УРСР. У складі УРСР з'явилося 6 нових областей — Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська (від 1962 — ІваноФранківська) і Тернопільська. Територія УРСР зросла з 450 до 540 тис. км2, а населення — з 30 млн 960 тис. до 38 млн 890 тис. осіб.

Користуючись можливостями, які випливали з пакту Ріббентропа — Молотова, СРСР пред'явив Румунії 26 червня 1940 ультиматум, у якому вимагалося повернути анексовану 1918 Бессарабію і передати населену українцями північну частину Буковини. Румунська армія без бою відійшла з територій, вказаних у радянських нотах. На більшій частині приєднаної території було створено нову союзну республіку — Молдавську. Головну роль у розмежуванні території новостворюваної Молдавської союзної республіки і УРСР відіграв перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов. Він наполіг на визначенні кордонів за етнографічним принципом. Унаслідок УРСР одержала 3 із 9 повітів колишньої Бессарабської губ, а також 7 районів Молдавської АРСР. Із Північної Буковини і Хотинщини була утворена Чернівецька область, а із 2-х південних бессарабських повітів — Ізмаїльська область. Молдавська РСР утворювалася з повітів Бессарабії з переважно молдавським населенням і частини районів розформованої Молдавської АРСР (райони лівобережного Придністров'я). Кордон України з Молдовою набув сучасних обрисів.

Питання про західні кордони УРСР знову постало після нападу Німеччини на СРСР. 30 липня 1941 в Лондоні було підписано угоду між СРСР та урядом Польщі в еміграції, яка передбачала відновлення дипломатичних відносин та взаємодопомогу у війні проти Німеччини. Ключовим в угоді був пункт, де зазначалося: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 стосовно територіальних змін у Польщі за такі, що втратили силу». Це давало польському урядові змогу ставити питання про те, щоб СРСР відмовився від західноукраїнських земель, оскільки зникала будь-яка легітимація кордону, утвореного внаслідок реалізації пакту Ріббентропа–Молотова.

Однак СРСР уже після перших перемог Червоної армії зайняв досить жорстку позицію у територіальному питанні. Уряд Польщі в еміграції на чолі зі С. Миколайчиком наполягав на тому, що лінія кордону між Польщею та СРСР має бути такою, як це визначено в Ризькому мирному договорі 1921. СРСР скористався цією непоступливістю лондонського уряду й розірвав з ним дипломатичні відносини, а тим часом створив у Любліні новий уряд Польщі. На Тегеранській конференції, що відбувалася в листопаді–грудні 1943, керівники країн антигітлерівської коаліції виявили близькість поглядів у польському питанні. У.-Л. Черчілль запропонував визнати кордоном між СРСР і Польщею «лінію Керзона». Цю пропозицію підтримав СРСР. Саме на цій основі радянський уряд підписав у липні 1944 таємний договір з люблінським урядом.

На Кримській конференції (лютий 1945) делегація СРСР внесла пропозицію вважати східним кордоном Польщі «лінію Керзона» з відхиленнями від неї в деяких ділянках від 5 до 8 км на користь Польщі. Територія СРСР на кордоні з Польщею зменшувалася на 22 тис. км² порівняно з 1939. Нова конфігурація кордону була оформлена в Договорі між СРСР та Польщею про державний кордон від 16 серпня 1945. Українські етнічні землі на захід від радянсько-польського кордону мали бути деукраїнізовані, а землі на сході — деполонізовані. Останні поправки в конфігурацію кордону були закріплені договором «Про заміну ділянок державних територій», підписаним 15 лютого 1951 між СРСР та Польщею.

За межами України залишалася ще одна велика етнічна українська територія — Закарпаття. Паризька мирна конференція у вересні 1919 ухвалила рішення приєднати Закарпаття («Підкарпатську Русь») до Чехословаччини з умовою надання краю найширшої автономії. Таке рішення підтримала міжнародна конференція русинів-емігрантів, що відбулася в листопаді 1918 у м. Скрентон (США). Однак чеський уряд надав українцям автономію лише в жовтні 1938, а в березні 1939 Закарпаття було окуповане угорськими військами. Влітку 1942 союзники заявили, що не вважають себе зв'язаними Мюнхенською угодою 1938, а СРСР не визнавав її з моменту укладення. Таким чином, Закарпаття мало б знову стати складовою частиною Чехословаччини. Проте реальну владу у звільненому Закарпатті стали перебирати народні комітети. 26 листопада 1944 З'їзд народних комітетів Закарпатської України ухвалив маніфест, у якому проголошувалося про її вихід зі складу Чехословаччини і возз'єднання з УРСР. Переговори між урядами Чехословаччини та СРСР закінчилися підписанням 29 червня 1945 у Москві Договору між СРСР і Чехословацькою Республікою про Закарпатську Україну, згідно з яким Закарпаття виходило зі складу Чехословаччини та возз'єднувалося з радянською Україною. Кордоном між СРСР і Чехословаччиною визнавався кордон, що існував до 29 вересня 1938 між Словаччиною і Підкарпатською Україною.

Остання зміна кордону УРСР сталася 1954. 19 лютого цього року Президія ВР СРСР за поданням Президії ВР РРФСР та Президії ВР УРСР ухвалила рішення про передачу Кримської обл. Україні. Передача мотивувалася економічною доцільністю, географічною близькістю і тісними культурними зв'язками Криму з Україною.

Після 1991 кордон СРСР на території УРСР перетворився на західний кордон незалежної України. Міжреспубліканські кордони УРСР з Білоруссю, Молдовою і Росією стали державними кордонами.

Літ.: Первая Всеобщая перепись населения Российской империи. — М., 1905; Ярошевич А. Малороссы по переписи 1897 г. — К., 1905; Томашівський С. Етнографічна карта Угорської Руси. — СПб., 1910; Рудницький С. Огляд національної території України. — Берлін, 1923; Короткі підсумки перепису населення України 17 грудня року 1926. Національний і віковий склад, рідна мова та письменність населення. — Х., 1928; Географія України та сумежних земель. — Львів, 1937; Винниченко І. Українці в державах колишнього СРСР: Історико-географічний нарис. — Житомир, 1992; Боєчко В. та ін. Кордони України: Історична ретроспектива та сучасний стан. — К., 1994; Козловський І.С. Встановлення українсько-польського кордону 1941–1951 рр. — Львів, 1998; Романцов В.О. Український етнос: на одвічних землях та з їхніми межами (XVIII–XX століття). — К., 1998; Сергійчук В. Етнічні межі і державний кордон України. — К., 2000; Чорний С.М. Українці в Євразії. Чисельність і розміщення за переписами 1897–1990 рр. — К., 2002; Макарчик В.С. Міжнародно-правове визнання державного кордону між Україною і Польщею (1939–1945 рр.). — К., 2004; Кабузан В.М. Украинцы в мире: динамика численности и расселения. 20-е годы XVIII века — 1989 год: формирование этнических и политических границ украинского этноса. — М., 2006; Сосса Р. та ін. Картографічно-геодезичні роботи для встановлення державного кордону України. В кн.: Державна картографогеодезична служба України (1991–2000). — К., 2006; Бойко О.Д. Проблема визначення кордонів України в період Центральної Ради (1917–1918 рр.) // УІЖ, 2008, № 1; Бойко О. Територія, кордони і адміністративно-територіальний поділ Української Держави гетьмана П. Скоропадського (1918) // Регіональна історія України, Київ, 2009, № 3.

Г.Г. Єфіменко, С.В. Кульчицький.