Україна в міжнародних відносинах/3/Київ

◀ Києво-Могилянська академія

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Київ

Київське слов'янське благодійне товариство ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

КИЇВ — столиця України. Площа — 835,58 км2, населення — 2807679 осіб (2011). За легендою «Повісті временних літ», яку Нестор-літописець відніс до 862, К. засновано полянським князем Києм і його братами Щеком та Хоривом: «Зробили вони городок на честь брата свого найстаршого [і] назвали його Києвом… А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря… відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв од [того] цесаря…» В історіографії час діяльності Кия відносять до кінця 5 — 6 ст. (Б. Рибаков та його послідовники), а також до другої пол. 6 — першої пол. 7 ст. (М. Брайчевський).

У 9 — на поч. 12 ст. К. був політичним, культурним, економічним центром держави — Київської Русі. Із запровадженням 988–989 християнства на Русі в культурному розвитку К. утвердилися візантійські впливи. У 989–996 зведено першу кам'яну церкву Київської Русі — Десятинну. Важливим осередком міжнародної торгівлі став розташований поблизу неї «Бабин торжок».

Німецький хроніст 11 ст. Адам Бременський описував К. як «суперника Константинополя і найкоштовнішу окрасу грецького світу». Швидкому економічному піднесенню К. сприяло його розташування на перехресті важливих торговельних шляхів — «з варяг у греки», Київ–Галич–Прага– Регенсбург, Залозний шлях. Було встановлено торговельні зв'язки К. з Візантією, Хозарією, Волзькою Булгарією, Кавказом, Середньою Азією, Іраном, Арабським Сходом, країнами Центрально-Східної і Західної Європи, Скандинавії, Південно-Східною Прибалтикою. У місті проживали польські, угорські, чеські, німецькі, італійські, скандинавські купці, існували слободи й квартали іноземних торговців (урочища Угорське, Козари тощо).

Упродовж 11 ст. було збудовано Софійський собор, Золоті ворота, Києво-Печерську лавру. За часів правління Ярослава Мудрого (1019–1054) зміцнився міжнародний авторитет К., набули розвитку шлюбно-династичні зв'язки із зарубіжними країнами. Сам Ярослав Мудрий був одружений з донькою шведського короля Олафа — Інгигерд. При дворі князя проживав майбутній король Норвегії Гаральд Суворий, який близько 1043 одружився з Єлизаветою Ярославною (того ж року він здобув норвезький престол).

У К. прийняв хрещення майбутній угорський король Андраш І, який близько 1046 побрався з Анастасією Ярославною. Король Франції Генріх І направив до К. посольство, яке отримало згоду на його шлюб з Анною Ярославною (був укладений 1051, за іншими даними — 1049, у м. Реймсі). При дворі Ярослава Мудрого у К. знайшли притулок сини англійського короля Едмунда ІІ Залізнобокого Едвард та Едвін.

У 2-й пол. 12 ст. місто стало політичним центром Київського удільного князівства. Упродовж 12–13 ст. у ньому з'явилися колонії німецьких та ірландських купців. 1178 німецький купець Гартвік, який мешкав у К., подарував монастирю св. Еммерама в м. Регенсбурзі 18 фунтів срібла.

1240 К. був завойований монголо-татарами, відтоді його князі перебували в залежності від Золотої Орди. 1246 і 1247 місто відвідав італійський монах Джованні Плано Карпіні, який за дорученням папи Іннокентія ІV очолював посольство до монгольської столиці Каракоруму. У своєму звіті він зафіксував відомості про перебування в К. численних купців з Європи та Близького Сходу.

У 1362–1363 К. увійшов до складу Великого князівства Литовського.

1410 київський загін брав участь у Грюнвальдській битві. У 1494–1497 місто отримало магдебурське право й продовжувало відігравати роль центру міжнародної торгівлі: на його території перебувала одна з найбільших митниць князівства, розвивалися торговельні зв'язки з Кримським ханством, країнами Близького Сходу, Балканами, Московською державою. У 15 ст. литовські, російські, вірменські, молдовські купці мали власні склади у К.

На Подолі існував вірменський квартал, що користувався самоврядуванням.

Свідченням торговельних відносин К. з Центральною і Західною Європою є знайдені на його території чеські, польські, угорські, італійські, німецькі монети. У 16 ст. посилилася роль К. у транзитній торгівлі. Литовський дипломат 16 ст. М. Литвин у записках «Про звичаї татар, литовців та московитів» писав, що через К. переправлялися східні товари (дорогоцінне каміння, шовковий одяг, шафран, перець та інші прянощі) з Персії, Індії, Аравії, Сирії на північ до Московської держави, Швеції, Данії.

Кияни складали значну частину українців, які впродовж 14–18 ст. навчалися практично в усіх європейських університетах — Болонському, Падуанському, Краківському, Празькому, Паризькому, Лейпцизькому, Кенігсберзькому, Страсбурзькому, Лейденському та ін. Зв'язки К. з провідними центрами Центральної і Західної Європи зросли після укладення Люблінської унії 1569. У 1615 при Києво-Печерській лаврі було створено друкарню, 1632 засновано Київський колегіум (згодом — академія), де здобувала освіту молодь з Білорусі, Росії, Молдови, Волощини, балканських країн.

За переписом Київського воєводства 1622 у К. поряд з українцями проживали росіяни, білоруси, поляки, вірмени, євреї, греки, турки, татари та ін. З відомостей про К. — «одне із найдавніших міст Європи» — розпочав свій «Опис України» французький військовий інженер і картограф 17 ст.

Г.-Л. де Боплан. Виданий 1651 у Руані й згодом перекладений англійською, німецькою, латинською, польською, російською мовами, цей твір сприяв поширенню відомостей про К. у Європі. Високий рівень освіти киян відзначив арабський письменник П. Алеппський, який відвідав К. 1654 і 1656.

Кияни брали активну участь у Визвольній війні українського народу 17 ст. У січні 1649 Б. Хмельницький на чолі переможного війська урочисто в'їхав до Києва через Золоті ворота. Після Переяславської угоди 1654 К. у складі Української козацької держави перейшов під протекторат Московського царства. Після припинення російсько-польської війни (1654–1667) за умовами Андрусівського перемир'я 1667 місто залишилося за Росією на два роки, а за «Вічним миром» 1686 — остаточно. Цього ж року Київську митрополію було передано в юрисдикцію Московського патріархату.

З 1708 К. став адміністративним центром Київської губернії, у 1781– 1796 — Київського намісництва, з 1797 — Київської губернії (згодом і Південно-Західного краю).

Піднесенню К. як культурного центру й утвердженню в його архітектурі стилю бароко сприяла діяльність гетьмана І. Мазепи (1687–1709). За його правління було перебудовано приміщення Києво-Могилянської академії, відреставровано Софійський собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври, Дмитрівський собор Михайлівського Золотоверхого монастиря, Троїцький собор Кирилівського монастиря, Троїцьку надбрамну церкву Києво-Печерської лаври, зведено Миколаївський військовий собор, Феодосіївську церкву, Богоявленський собор Братського монастиря, церкву Всіх Святих Києво-Печерської лаври.

З середини 18 ст. у К. зростала кількість іноземців-іммігрантів. 1748 грецькі колоністи заснували на Подолі монастир. 1751 до міста прибуло 218 сербів, 1755 — 100 чорногорців, у 1757–1758 — 1151 чорногорець. Болгари й серби працювали в київському «казенному» саду. В заснуванні 1758 на Подолі нового саду брали участь сербські іммігранти, які розводили виноградники, займалися акліматизацією сортів, завезених з Молдови та Угорщини. Південнослов'янські ремісники спеціалізувалися на кравецтві, кушнірстві, виробництві шовку, мила тощо. Швейцарець Больї у 80-х рр. 18 ст.

започаткував у місті кондитерську промисловість. Упродовж 18 ст. київські купці підтримували зв'язки з балканськими країнами, Молдовою, Волощиною, Угорщиною, Польщею, Чехією, Швецією. Через К. ішла транзитна торгівля польськими, литовськими, кримськими, турецькими товарами. 1797 до К. з м. Дубна перенесено Контрактовий ярмарок.

У 18 ст. в Києво-Печерському, Софійському, Видубецькому, Кирилівському монастирях перебували монахи й священики з Сербії, Болгарії, Македонії і Хорватії. Уклонитися святиням давнього міста йшли прочани з Молдови, Валахії, Болгарії, Сербії та ін. Київські монахи відвідували Зуграфський і Хилендарський монастирі на Афоні.

Протягом 19 — поч. 20 ст. інтенсивно розвивалися міжнародні громадські й культурні зв'язки К. У 1807–1816 на Печерську проживав діяч грецького національно-визвольного руху, колишній господар Молдови і Валахії К. Іпсіланті. Французький граф де Лагард, який безпосередньо спілкувався з Іпсіланті в К., описав його біографію у своїх спогадах, а сюжети з них використав О. Дюма в романі «Граф Монте-Крісто». Спогадам про К. присвячено окрему главу виданої 1821 у Парижі книги французької письменниці А.-Л.-Ж. де Сталь «Десять років вигнання». 1825 до міста приїздив польський поет А. Міцкевич. У 1847–1850 шість разів відвідував К. французький письменник О. де Бальзак. «Побачивши католицький Рим, — писав він у нарисі «Лист про Київ», — я мав палке бажання побачити Рим грецький. Петербург — місто в колисці, вік Москви не перевищує людський, але Київ — це вічне місто Півночі». У громадсько-культурному житті К. набувала поширення ідея загальнослов'янської єдності, що позначилося на діяльності декабристів, КирилоМефодіївського братства, Київського слов'янського благодійного товариства, Київського університету. Члени Кирило-Мефодіївського товариства підтримували зв'язки з В. Ганкою, П.-Й. Шафариком, А. Міцкевичем, С.-Б. Лінде та ін. До Праги вони передали поему «Єретик» (1845), створену Т.Г. Шевченком під впливом спілкування з чехами, що проживали в К.

Відомості про арешт кирило-мефодіївців (1847) набули розголосу у французькій та австрійській пресі.

У К. знаходили підтримку діячі національно-визвольної боротьби зарубіжних слов'янських народів. Звідси вирушали на Балкани добровольці на допомогу антитурецькому повстанню в Боснії і Герцеговині 1875, квітневому повстанню в Болгарії 1876, для участі у сербсько-турецькій війні 1876–77. 1876 до Сербії було направлено польовий лазарет на чолі з доцентом кафедри хірургії Київського університету О. Яценком.

У 19 ст. у К. працювали і втілювали у своїх малюнках його краєвиди англійський художник Дж. Джеймс, французький етнограф Д.-П. де ля Фліз, німецький зоолог Й.-Г. Блазіус, викладач малювання Київського інституту шляхетних дівчат німець Гротте та інші європейські живописці.

Невід'ємною cкладовою культурного життя К. стали гастролі численних зарубіжних театральних труп і музичних колективів. 1835 драматична антреприза Філіста презентувала киянам постановки п'єс французьких авторів в оригіналі. 1847 угорський композитор і піаніст Ф. Ліст давав концерти у К., зокрема в актовій залі червоного корпусу університету.

Українські народні мелодії, у тому числі почуті композитором у К., справили вплив на його подальшу творчість. На тему пісень «Ой, не ходи, Грицю» та «Віють вітри, віють буйні» він створив дві п'єси для фортепіано «Українська балада» і «Скарга». У 1863–1866 у Міському театрі працювала італійська оперна трупа у складі Т. Джулі ді Борсі, А. д'Альберті, С. Сабателлі та ін.

Артисти італійської опери регулярно гастролювали в К. упродовж наступних десятиліть. На київській сцені також виступали славетні французькі актори Б.-К. Коклен-старший (1882 і 1889) та С. Бернар (1881, 1892 і 1908), яка грошовий збір зі свого прощального спектаклю «Фру-Фру» (1892) передала Товариству допомоги нужденним студентам Київського університету. 1915 у Міському театрі демонструвалися танці й гімни Росії, Франції, Великої Британії, Бельгії, Сербії, Чорногорії, Японії.

Провідними осередками науково-освітніх зв'язків із зарубіжжям були навчальні заклади міста, де здобували освіту поляки, серби, чорногорці, хорвати, болгари, македонці, румуни, греки та ін. 1846 до Київської духовної семінарії були відряджені серби М. Іованович (майбутній митрополит Михаїл), С. Срєтенович, В. Ніколаєвич, Д. Нєшич, М. Протич, Г. Миличевич.

Повернувшись до Белграда 1849, Срєтенович і Нєшич обійняли посади професорів богослов'я у тамтешній семінарії. Фонди її бібліотеки формувалися переважно за рахунок книжкових надходжень з Києва.

За переписом 1874 населення К. складалося з представників понад 40 національностей. Згідно з даними за 1897 у місті проживали українці, росіяни, білоруси, євреї, поляки, чехи, серби, болгари, вірмени, греки, молдовани, французи, італійці, німці, фінни та ін. 1914 у К. мешкало 14400 іноземців. У місті діяли австро-угорське, болгарське, грецьке, італійське, перське, чеське ті інші консульства, італійське, грецьке, чеське благодійні товариства, земляцтва іноземців. Упродовж 1906–1908 у К. виходив друкований орган благодійного гуртка «Ян Амос Коменський» — «Руски чех».

1910 засновано журнал «Le Petit Français» (того ж року перейменовано на «Lectures Françaises»), що видавався французькою й російською мовами.

З 1915 виходив друком щомісячник «Чешско-русское единение».

Значення К. як одного з європейських політичних центрів зросло в період Української революції 1917–1921. За Центральної Ради в місті продовжували працювати створені за Російської імперії консульські установи Бельгії, Великої Британії, Греції, Данії, Іспанії, Італії, Норвегії, Португалії, Франції, Швейцарії. У період Гетьманату П. Скоропадського тут були акредитовані дипломатичні представництва країн Четверного союзу, Азербайджану, Вірменії, Греції, Донської області, Кубані, Польщі, Фінляндії, а також консульства Австро-Угорщини, Бельгії, Болгарії, Вірменії, Греції, Грузії, Данії, Італії, Іспанії, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Персії, Португалії, радянської Росії, Туреччини, Фінляндії, Швейцарії, Швеції. У результаті проголошення 22 січня 1919 у К. Акту злуки УНР і ЗУНР було створено загальноукраїнську дипломатичну службу.

1920 у місті встановлено радянську владу. З 1934 К. — столиця УСРР (від 1937 — УРСР). У період Великої вітчизняної війни з липня до вересня 1941 тривала оборона міста від нацистських загарбників. У роки окупації на околиці К. у Бабиному Яру відбувалися масові розстріли євреїв, ромів, українців, росіян, представників інших національностей. 6 листопада 1943 К. був звільнений військами 1-го Українського фронту. В боях за місто відзначилася 1-а Чехословацька бригада під командуванням Героя ЧССР, Героя Радянського Союзу Л. Свободи. За участь у Київській операції звання Героя Радянського Союзу було присвоєно О. Сохору й Р. Тесаржику, а орденів Суворова ІІ ступеня удостоєні всі солдати й офіцери бригади. 1961 К. здобув почесне звання міста-героя.

У повоєнний час розвивалася співпраця з навчальними закладами, науковими установами, підприємствами зарубіжних країн. К. став місцем проведення багатьох міжнародних виставок, наукових форумів, мистецьких фестивалів.

Від часу проголошення 1991 незалежності Української держави К. налагодив співпрацю з численними міжнародними організаціями: Асоціацією європейських міст, Всесвітньою лігою історичних міст, Всесвітньою туристичною організацією, Конгресом місцевих і регіональних влад Європи, Міжнародною асоціацією міського розвитку, Міжнародною радою муніципальних екологічних ініціатив, Парламентською асамблеєю губернаторів і мерів столиць країн Причорномор'я, Союзом столиць Південно-Східної і Центральної Європи та ін. Починаючи з 2003 у К. кожної третьої суботи травня організовуються святкові заходи з нагоди Дня Європи. 2005 у місті відбувся 50-й ювілейний пісенний конкурс «Євробачення».

Важливим осередком розвитку міжнародних зв'язків є Національна академія наук України, яка співпрацює з державними установами, науковоосвітніми центрами, фірмами й підприємствами понад 50 іноземних країн, з понад 40 міжнародними організаціями. 22 жовтня 2011 у К. на спільному засіданні Ради Міжнародної асоціації академій наук і Ради Євразійської асоціації університетів президентом МААН на новий термін обрано академіка НАН України Б.Є. Патона.

У К. перебувають численні посольства іноземних держав, представництва ООН, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Європейського банку реконструкції та розвитку, Міжнародного валютного фонду, Європейської комісії та ін.

Від 1992 у К. регулярно проводяться Всесвітні форуми українців. У рамках головування України в Комітеті міністрів Ради Європи 2011 у К. було проведено форум міністрів освіти європейських країн «Школа ХХІ ст.: Київські ініціативи», а також засідання Бюро Конгресу місцевих і регіональних влад Ради Європи. 19 грудня 2011 відбувся саміт Україна — ЄС.

Літ.: Шевченко Ф.П. Роль Києва в міжслов'янських зв'язках у ХVII– XVIII ст. — К., 1963; История Киева: В 2-х т. — К., 1963–1964; Історія міст і сіл Української РСР: Київ. — К., 1968; Толочко П.П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной раздробленности ХII–XIII веков. — К., 1980; Історія Києва: У 3-х т. — К., 1986–1987; Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. / Гол. ред. П.С. Сохань. — К., 1990; Івакін Г.Ю. Історичний розвиток Києва ХІІІ — середини ХVІ ст. — К., 1996; Толочко П. Київська Русь. — К., 1996; Рибаков М.О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. — К., 1997; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк–Київ–Львів– Париж–Торонто, 2001; Котляр М.Ф. Історія дипломатії Південно-Західної Русі. — К., 2002; Іванцов І.О. Стародавній Київ. — К., 2003; Нікітенко Н.М.

Свята Софія Київська: історія в мистецтві. — К., 2003; Яловий В. На рубежі Європи та Азії: київські сюжети міжнародних відносин // Україна дипломатична, 2004, вип. 4; Історія Києва: від княжої доби до сучасності: Зб. док. і матеріалів. — К., 2005; Русина О. Студії з історії Києва та Київської землі. — К., 2005; Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. — К., 2005; Зубанич Л. Княгині Київської Русі в історії Угорщини // Україна–Угорщина: спільне минуле та сьогодення. — К., 2006; Вєдєнєєв Д.В.

Дипломатична служба Української держави. 1917–1923 роки. — К., 2007; Хижняк З.І., Маньківський В.К. Історія Києво-Могилянської академії. — К., 2008; Петров С. Київ. Погляд крізь століття. — К., 2010; http://www.iaas.nas.gov.ua.

О.А. Іваненко.