Украдений син
Андрій Чайковський
2
Краків: Українське видавництво, 1941
2.

Балка виринала щораз виразніше. Коли приїхали над самий її беріг, помітили, що з-під скелі випливало джерело чистої води. Коні подалися відразу туди й нахилилися до зимної води. Обидва почали їх насилу відривати від води.

— Ще б до нашого лиха треба, щоб нам і коні послабли.

— Я захопив у мішок трохи ячменю для коней.

— Давай його коням, хай поїдять трохи. Тоді вже можна буде пустити їх до води.

Остап повязав мішечки з ячменем коням на голови, а тоді й сам напився води.

— Нам би, тату, попоїсти треба.

— Треба, та не з наших припасів. Заховаємо сухарі та кашу на чорну годину. А як тут є людське житло, то за гроші дістанемо харчів.

Коні напилися і подорожні пустилися вниз балки, ведучи коні за поводи. Ішли туди, звідкіля доходив до них чад диму. Надибали щось, чи хату, чи землянку, бо половина тієї садиби ховалася під високою скелею. З димаря виходив грубими клубами густий дим, а ізсередини заходили сюди пахощі печеного мяса. З недалекої гущавини чути було порскання коней. Козаки поприпинали свої коні до дерева.

— Остапе, залишися при конях, та не розсідлуй їх, доки я не вернусь. Не знати, на якого свата натрапимо.

Старий подався до господи. Спереду були лише одні двері, що вели до сіней. Одначе теж визирало віконце з оболонкою. Зайшов у темнуваті сіни. Натрапив тут на кремезного татарина в кінчастій баранячій шапці й запитав, куди заходити до хати. Татарин замегекав щось і показав на двері. Заруба дощупався засуву, ввійшов усередину й обкинув оком кімнату при тьмавому світлі крізь забруджену оболонку. В печі горів великий вогонь. Двоє дівчат, білява й чорнява, пекли над вогнем на рожнах великі кусні мяса, яке поливали топленим салом, що скапувало на вогонь. За столом сиділи чотири чоловіки, одягнені по-московському. Перед ними на столі стояла пляшка з горілкою, збанок із медом, миска зі сметаною та великий буханець хліба. Розмовляли з собою по-московському. Часто зачіпали словами дівчат. Білява дивилася в бік москалів із неспокоєм, видко їх лякалася. Чорнява ж на кожне зачіпне слово насуплювала брови й затискала губи, немов відгрожуючись.

Заруба привітався козацьким звичаєм:

— Здорові були, добрі люди!

Москалі поглянули в той бік і відповіли на привітання. Заруба сів при другому столі на лаві.

Ввійшла в шинок шинкарка, широкоплеча, кремезна молодиця яких сорока літ. Станула серед хати і, взявшися під боки, спитала:

— А чого тобі, козаче?

— А чого люди до господи заходять? Давай їсти та кухоль меду.

Шинкарка обернулася до дівчат і щось тихо заговорила. Зараз одна пішла до сіней і принесла деревяне коритце, куди поклали спечене мясо. Шинкарка почала мясо паювати та накладати на деревяні миски, які дівчата ставили на столі перед московських гостей. Поклали миску й перед Зарубу.

— Мені дві, — сказав Заруба, бо там надворі мій товариш, теж голодний, — і взяв миску з мясом і шматок хліба та подався надвір.

— Стій, козаче, — крикнула шинкарка, заступаючи йому дорогу, — перше гроші.

Заруба потряс кишенею. Забряжчало золото.

— Пожди, — сказав сердито, — біда тебе не візьме, коли почекаєш, заки я вернуся. Гарні в тебе гості бувають, коли так за гроші боїшся.

Остап почав заїдати, що йому приніс батько, а старий вернувся до господи. На столі перед ним стояв уже кухоль із медом.

Попоївши, Остап голосно заспівав чистим, гарним голосом. Москалі почали наслухувати.

— Хто там так гарно співає? — спитала шинкарка.

— Це мій син, — відповів Заруба.

— От, співак! — прихвалювали москалі: — його б до царського хору в Петербурзі…

— Не буде він у царському хорі співати, — відрубав старий.

— Ходи, козаче, ближче до нас, — припрошували москалі, — побалакаємо.

— Не мені з вами товариство, — відрубав Заруба. — Коли схочу меду, сам собі поставлю. Гей, шинкарко, ще один кухлик…

Чорнява дівчина кинулась, та шинкарка придержала її своїм зором на місці. Непомітно порозумілася з москалями й пішла сама по мед. У міру того, як Заруба принесений мед випивав, почував, що сон його морить. Очі йому злипались, на голову находила морока, потім уже нічого не тямив, схилив голову на стіл і заснув мертвецьким сном.

Москалі пошепотіли між собою, і один із них вийшов надвір та почав кликати:

— Остапе, земляче, батько тебе кличе.

Остап пішов у шинок. Батько хропів, сперши голову на столі.

— Тату, що з вами? Нам їхати! — і почав його тягти за рукав жупана. Старий того не чув. Упав на лаву і спав далі. Тепер сталося щось таке, чого Остап не сподівався. Його схопили ззаду сильні, мов кліщі, пальці й скрутили йому руки назад. Він пручався що сили, кричав, кликав батька, та той і не ворохнувся. Йому вдалося вирвати одну руку, і нею вгатив москаля у висок, аж вивернув його на землю, але його схопили знову, звязали руки позаду, рот заткали ганчіркою.

— Якого чорта кричиш? Повеземо тебе в Пітєр[1], віддамо до царського хору, паном будеш.

Остап проклинав у душі і москалів і той Пітєр. Лежав звязаний на лаві й мусів дивитися, як його батькові перетрушують кишені й беруть усе, що знайшли. Таксамо обчистили й Остапа, попаювали між себе пограбовані гроші, а частину виплатили шинкарці, що сварилася з ними і правила для себе більше.

Остапа вивели надвір, привели козацькі коні, на одного з них посадили Остапа та перевязали його ноги мотузом попід живіт коневі. При Остапі залишилося двоє розбишак, — вони пігнали у степ. Два інші пригнали згодом. Остап увесь час думав про батька, що з ним сталося. Йому ввижалася чота козаків, що ось-ось наскочить та й відібє його. Але козаків не було. Харцизи гнали з ним на північ, як окаянні, оминаючи обережно українські оселі.

——————

  1. Пітєр — московська скорочена назва Петербургу.