Украдений син/2
| ◀ 1 | Украдений син 2 |
3 ▶ |
|
Балка виринала щораз виразніше. Коли приїхали над самий її беріг, помітили, що з-під скелі випливало джерело чистої води. Коні подалися відразу туди й нахилилися до зимної води. Обидва почали їх насилу відривати від води.
— Ще б до нашого лиха треба, щоб нам і коні послабли.
— Я захопив у мішок трохи ячменю для коней.
— Давай його коням, хай поїдять трохи. Тоді вже можна буде пустити їх до води.
Остап повязав мішечки з ячменем коням на голови, а тоді й сам напився води.
— Нам би, тату, попоїсти треба.
— Треба, та не з наших припасів. Заховаємо сухарі та кашу на чорну годину. А як тут є людське житло, то за гроші дістанемо харчів.
Коні напилися і подорожні пустилися вниз балки, ведучи коні за поводи. Ішли туди, звідкіля доходив до них чад диму. Надибали щось, чи хату, чи землянку, бо половина тієї садиби ховалася під високою скелею. З димаря виходив грубими клубами густий дим, а ізсередини заходили сюди пахощі печеного мяса. З недалекої гущавини чути було порскання коней. Козаки поприпинали свої коні до дерева.
— Остапе, залишися при конях, та не розсідлуй їх, доки я не вернусь. Не знати, на якого свата натрапимо.
Старий подався до господи. Спереду були лише одні двері, що вели до сіней. Одначе теж визирало віконце з оболонкою. Зайшов у темнуваті сіни. Натрапив тут на кремезного татарина в кінчастій баранячій шапці й запитав, куди заходити до хати. Татарин замегекав щось і показав на двері. Заруба дощупався засуву, ввійшов усередину й обкинув оком кімнату при тьмавому світлі крізь забруджену оболонку. В печі горів великий вогонь. Двоє дівчат, білява й чорнява, пекли над вогнем на рожнах великі кусні мяса, яке поливали топленим салом, що скапувало на вогонь. За столом сиділи чотири чоловіки, одягнені по-московському. Перед ними на столі стояла пляшка з горілкою, збанок із медом, миска зі сметаною та великий буханець хліба. Розмовляли з собою по-московському. Часто зачіпали словами дівчат. Білява дивилася в бік москалів із неспокоєм, видко їх лякалася. Чорнява ж на кожне зачіпне слово насуплювала брови й затискала губи, немов відгрожуючись.
Заруба привітався козацьким звичаєм:
— Здорові були, добрі люди!Москалі поглянули в той бік і відповіли на привітання. Заруба сів при другому столі на лаві.
Ввійшла в шинок шинкарка, широкоплеча, кремезна молодиця яких сорока літ. Станула серед хати і, взявшися під боки, спитала:
— А чого тобі, козаче?
— А чого люди до господи заходять? Давай їсти та кухоль меду.
Шинкарка обернулася до дівчат і щось тихо заговорила. Зараз одна пішла до сіней і принесла деревяне коритце, куди поклали спечене мясо. Шинкарка почала мясо паювати та накладати на деревяні миски, які дівчата ставили на столі перед московських гостей. Поклали миску й перед Зарубу.
— Мені дві, — сказав Заруба, бо там надворі мій товариш, теж голодний, — і взяв миску з мясом і шматок хліба та подався надвір.
— Стій, козаче, — крикнула шинкарка, заступаючи йому дорогу, — перше гроші.
Заруба потряс кишенею. Забряжчало золото.
— Пожди, — сказав сердито, — біда тебе не візьме, коли почекаєш, заки я вернуся. Гарні в тебе гості бувають, коли так за гроші боїшся.
Остап почав заїдати, що йому приніс батько, а старий вернувся до господи. На столі перед ним стояв уже кухоль із медом.Попоївши, Остап голосно заспівав чистим, гарним голосом. Москалі почали наслухувати.
— Хто там так гарно співає? — спитала шинкарка.
— Це мій син, — відповів Заруба.
— От, співак! — прихвалювали москалі: — його б до царського хору в Петербурзі…
— Не буде він у царському хорі співати, — відрубав старий.
— Ходи, козаче, ближче до нас, — припрошували москалі, — побалакаємо.
— Не мені з вами товариство, — відрубав Заруба. — Коли схочу меду, сам собі поставлю. Гей, шинкарко, ще один кухлик…
Чорнява дівчина кинулась, та шинкарка придержала її своїм зором на місці. Непомітно порозумілася з москалями й пішла сама по мед. У міру того, як Заруба принесений мед випивав, почував, що сон його морить. Очі йому злипались, на голову находила морока, потім уже нічого не тямив, схилив голову на стіл і заснув мертвецьким сном.
Москалі пошепотіли між собою, і один із них вийшов надвір та почав кликати:
— Остапе, земляче, батько тебе кличе.
Остап пішов у шинок. Батько хропів, сперши голову на столі.
— Тату, що з вами? Нам їхати! — і почав його тягти за рукав жупана. Старий того не чув. Упав на лаву і спав далі. Тепер сталося щось таке, чого Остап не сподівався. Його схопили ззаду сильні, мов кліщі, пальці й скрутили йому руки назад. Він пручався що сили, кричав, кликав батька, та той і не ворохнувся. Йому вдалося вирвати одну руку, і нею вгатив москаля у висок, аж вивернув його на землю, але його схопили знову, звязали руки позаду, рот заткали ганчіркою.
— Якого чорта кричиш? Повеземо тебе в Пітєр[1], віддамо до царського хору, паном будеш.
Остап проклинав у душі і москалів і той Пітєр. Лежав звязаний на лаві й мусів дивитися, як його батькові перетрушують кишені й беруть усе, що знайшли. Таксамо обчистили й Остапа, попаювали між себе пограбовані гроші, а частину виплатили шинкарці, що сварилася з ними і правила для себе більше.
Остапа вивели надвір, привели козацькі коні, на одного з них посадили Остапа та перевязали його ноги мотузом попід живіт коневі. При Остапі залишилося двоє розбишак, — вони пігнали у степ. Два інші пригнали згодом. Остап увесь час думав про батька, що з ним сталося. Йому ввижалася чота козаків, що ось-ось наскочить та й відібє його. Але козаків не було. Харцизи гнали з ним на північ, як окаянні, оминаючи обережно українські оселі.
——————
- ↑ Пітєр — московська скорочена назва Петербургу.