Украдений син/1
| Украдений син 1 |
2 ▶ |
|
——————
Одного літнього ранку 1773 року їхав степом, поміж річками Удаєм і Хоролом, сотник самарської паланки Ничипір Заруба із сином Остапом. Видно, мандрували здалека всю ніч, бо коні дуже знемоглися, постогнували важко та приставали на ходу.
— Вже недовго нашого горювання, — казав Заруба до свого гнідого, гладячи його пестливо по шиї, — водицю знайдемо і зможеш досхочу викачатися по мякенькій траві.
Кінь неначе зрозумів козачу мову, бо почав весело порскати і зривати вершки степових квітів. У дорозі, кілько разів коні приставали, козаки будилися з дрімоти — всю ніч куняли, сидячи в сідлах.
— Чи далеко, тату, ще до тої Січі?
— Різно буває, сину. Як людина весела туди їде, то час минає блискавкою. Коли ж твоє серце смуток гнітить, то час слимаком лізе, дорога вдесятеро продовжується.
— Так нам не зараз до Січі добитися…
— Нам однаково, сину, коли. Від горя не втечеш. Запорожжя, його земля, Січ-мати… — казав у задумі наче сам про себе Заруба. — Все це — наше. Польські королі, а опісля московські царі забезпечили всі ці великі простори землі за нами. Ті землі ділили кошові батьки між козацтво. Дістав і я землю. Обробив її, одружився, завів господарство, пасіку, придбав чимало скоту, табун гарних коней. Думав там свої старі кості скласти, а тобі гарне майно залишити. Так щож! Прийшли московські комісарі, привели якихсь балканських зайдів і, не питаючись мене, почали мою землю паювати. Я не давався. Тоді прийшли царські команди, вибили впень моїх козаків, убили твою маму, та ти знаєш це — ми обидва з життям утекли.
Старий спинився. Обидва засумувались і замовкли.
Заруба помітив ураз у степу кущ.
— Вже не довго нашої муки. Геть на обрію, де той кущ із землі виростає, починається якась балка[1]. Там знайдемо воду. А її нам тепер найбільше треба.
Остап дивився під руку в те місце, що батько показував, і зараз на серці повеселішало.— Тату, на Січі заживемо. Найдемо там волю, товариство. Підемо в похід, на невірних…
Заруба усміхнувся болюче.
— Ти, сину, говориш те, чого від старих людей та сліпих кобзарів наслухався. Ті щасливі часи давно минулися. Москалі прогнали із Запорожжя волю, січове товариство забили в диби. Кажеш: бої з невірними… Я, сину, вже не підійму шаблі ні на турка, ні на татарина. В них, сину, більше серця до нашої справи, ніж у москалів. На Запорожжі, біля Січі москалі поставили свою фортецю. Там стоїть їх військова залога. Звідтіля наслухують, що на Січі говорять, зорять за нами що́ ми робимо. В Січі аж кишить від московських шпигів. Що ті зачують або побачать, те зараз аж у Петербурзі гомоном відзивається…
— І старшина це може терпіти? — питав здивовано Остап.
— Старшина залякана, боїться за свої маєтки, сидить тихо та лише тим обороняє козацтво, що раз-у-раз посилає депутатів-столичників[2] до Петербургу з чолобитнею до цариці й подарунками для великого й малого. А треба тобі, сину, знати, що московський чиновник[3] пажерливий, мов те молоде ластівя в гнізді. Це ненаїсні жируни, то діряві міхи, яких не напхаєш, хоч би й сам туди поліз. Вивезене туди українське майно топиться в їх дірявих кишенях.. За це нам дають улесливі слова, доки піднесений їм подарунок не згине в їх кишенях. Тимто, сину, не сподівайся гараздів на Січі. Що́ з нами ще станеться, годі вгадати.
— Мені здається, тату, що на Січі буде багато таких покривджених, як і ми. Зберемо ватагу сміливців і помстимо нашу кривду.
— Правда, таких там цілі сотні, але досі вони нічого не зробили…
— Може не було доброго проводу…
Заруба на це не сказав нічого. Замовк і Остап.
Тимчасом на сході зарожевіло небо, нічна степова живина замовкла, пробудилися пани дня. Великий орел, мов корабель по синьому морю, плив повагом під блакитним небом. За ним летів шуліка, зірвалося до лету стадо диких голубів та куропаток. Із високих піднебних просторів почувся крюкіт журавлів. З-перед коней зірвалося стадо диких кіз і пропало у високій траві. Степ ожив.
— Тату, як тут гарно! — вирвалося Остапові.
— Гарно, сину! Гарна наша Україна. Саме в тому наше нещастя, бо через те на неї всяка погань руку простягає. Коли б тут, замість тієї краси, та були скелі й каміння, ніхто б на них не полакомився…
Ознаки балки росли на очах. Виростали дерева. А соколине око старого козака помітило дим, що виходив з-поміж дерев._-_page_11.jpg)
— Тату, як тут гарно! — вирвалося Остапові.
— Гарно, сину! Гарна наша Україна… (до 10 стор.)