Украдений син
Андрій Чайковський
3
Краків: Українське видавництво, 1941
3.

Заруба очуняв уже пізно ввечір. Побачив себе у степу в траві. Не міг зрозуміти, що з ним сталося, і звідкіля він тут узявся. В голові в нього страшно шуміло, в ухах дзвони дзвонили. Згодом почав нагадувати: шинок у балці, москалі, кремезна шинкарка, дівчата. Дівчата подавали мед москалям, а йому сама шинкарка подавала. Напевно всипала йому до меду якоїсь насонниці, бо ж не можливо, щоб дві чарки так його запаморочили до безтями. Встав на ноги й почув, як світ із ним вертиться. Оглянувся довкруги — ні одної ознаки, де він. По балці ні сліду. Широкий степ безкраїй, і то під ніч. При ньому ніякої зброї, все забрали, навіть малий ножик у кишені. Нічим би й ціпка вирубати, щоб від собак обігнатися.

Пішов степом навмання…

Вже сонце зайшло, як побачив високу могилу.

Коли їхав із Остапом до балки, жадної могили не стрічав. Значить, він ішов тепер у протилежний бік. Та все якось на могилі веселіше буде. Пішов дальше. Потім виліз на могилу й почав роздивлятися. Та западала чорна ніч, нічогісько не було видко. Сів на могилі й так передрімав до ранку.

Над ранком побачив вершки дерев балки. Було ще дуже рано, щолиш засіріло. Та зараз нагадав собі Остапа. Що ті московські чорти з парубком зробили? Чей же не вбили, коли й його залишили живим. У балці певно щось довідається. Коли не від тої шинкарки, то від дівчат. Пустився просто на балку. Вже нема чого їхати на Січ. Треба рятувати сина. Він же йому один залишився…

Прийшов під двері господи. Там було тихо. Всі ще спали. Заруба застукав до вікна раз і другий. Хтось усередині заворушився. Відчинилися двері до сіней із хати. Потім сінешні двері відчинилися, й на порозі станула заспана та чорнява дівчина, що її вчора бачив у господі.

— Здорова, дівчино! — привітав її Заруба.

Вона поклала палець на губу, щоб голосно не говорив.

— Не сподівалася я тебе, козаче, тут побачити… Гадала, що тебе ті москалиська вбють… Вчора твого сина повезли кудись… Говорили щось про якийсь царський хор у столиці.

— А що це, дівчино, за клятий шинок, де гостей дурманом напувають та грабують із усього, та ще в степу на поталу вовкам покидають?

— Добре ще, як покинуть у степу та живим лишать. А то частенько, як напоять зіллям, то можна спати до судного дня… Тут перепродують крадене та пограбоване майно. Тут та відьма гарем[1] завела. Скуповує від татар та різних харцизів молоді дівчата та молодиці й торгує ними з усякими пройдисвітами. А як котра не хоче утратити жіночої чести, то над нею страшно знущається той без'язикий татарин. Немилосердно побиває, голодом морить…

Дівчина говорила шепотом, заєдно оглядаючись, чи хто її не підслухує.

— Батеньку, добродію мій, заберіть мене з цього пекла, буду вам до смерти дякувати.

— Бідна дитино, — відказав Заруба, — чи ти не бачиш, що в мене ні зброї, ні коня. Як же я тобі поможу?

— Коні тут найдуться, а зброя… — і вона взяла Зарубу за руку й тихо повела його в тьмаву господу та вказала на замкнуті двері.

— Там зброї доволі, — шепнула на вухо.

Заруба підпер двері плічми, пустив засув, і двері відскочили. Побачив комірчину, а в ній повної зброї. Зарубі очі загоріли вогнем. Вибрав шаблю, два пістолі, довгий татарський ганджар[2]. Шаблю припняв, а пістолі й ганджар заткнув за пояс. На стіні порохівниці й мішечки з кулями. Все те Заруба забрав, вийшов на світло й налаштував пістолі.

— Тепер, батьку, я виведу два осідлані коні. Втікаймо, куди очі понесуть.

— Так не можна, це не по-козацьки. Я мушу з тою відьмою розмовитися, де ті харцизи мого сина повезли.

Підступив під двері другої кімнати й застукав сильно кулаком у двері.

— Принеси, дівчино, якого доброго мотуза, та живо.

Дівчина скочила до сіней. Заруба не переставав стукати у двері.

— Хто там гримає? — почувся грубий голос шинкарки.

— Гість. Хочу випити чарку меду.

— Чорт тебе так рано носить… — кричала сердито.

— Авже ж чорт, коли москалі коня мені вкрали…

Двері нагально відчинилися, і в них показалася шинкарка, люта-прелюта. Пізнала Зарубу.

— Ти знову тут? — крикнула.

— Тут, бо тобі ще за вчорашній мед не заплатив.

— Геть мені звідсіля, а то не вийдеш живий! — крикнула й почала тупотіти ногами.

Заруба побачив у її руках гострий ніж, що вона його добула зза пояса, прискочив до неї і вдарив кулаком у висок, так, що шинкарка приголомшена заточилась і впала на землю. Він її як-стій ізвязав мотузом і поклав на лаві.

— Кажи, відьмо, де мій син? — крикнув, вийнявши ганджар і приклавши їй до горла. — Не скажеш, то твоя смерть тут відразу.

Дівчина не могла на все те дивитися й вийшла до сіней. Їй і в голові не містилося, щоб хтось був сильніший від її пані, що не присмирнів би від погляду її страшних очей.

Шинкарка отямилась і закричала диким голосом:

— Мустафа!

На той голос вибіг із другої кімнати, із ножем у руках, той татарин, якого вчора Заруба стрінув у сінях. Побачивши свою паню звязану на лаві, видав із себе якийсь звірячий голос і з відкритим ротом кинувся з ножем на Зарубу. Та Заруба сподівався нападу, відскочив набік і різнув татарина по шиї ганджаром. Голова татарина скотилася на землю. До хати вскочила дівчина й затетеріла.

Шинкарка, побачивши свого слугу неживим, зверещала несвоїм голосом. Тепер її остання надія пропала. Вона знала, що її жде. Поблідла мов полотно.

— А тепер уже скажеш, де моя дитина? — говорив Заруба.

— Не знаю. Я з ними не їхала…

— Вона бреше, — крикнула дівчина. — Вона була з тими харцизами у змові. І гроші забрала від них за свій хмільний мед. Вона добре знає, куди його повезли. Це її знайомі. Нераз у неї награбоване добро й піймані дівчата продавали.

Шинкарка обкинула дівчину гадючим поглядом.

— Мовчи, гадюко! — кричала шинкарка, — а то я дам тебе якому харцизові на поталу, згинеш, як от собака…

Заруба засміявся.

— А ти, небого, не знаєш, що я тебе живою не випущу з рук? — і взяв її сильною рукою під руку, підвів на ноги й поволік надвір під розлогого, галузистого бука.

— Куди ти мене тягнеш? — крикнула залякана шинкарка.

— До люципера в гості.

— Не вбивай мене… Я дам за себе окуп… У мене грошей доволі…

— Набутих із людської кривди. На них іще людські сльози блищать.

— Ти, чоловіче, мене повісити хочеш? — зверещала.

— Побачиш.

Підтягнув бабу під бука, засилив на шию петлю, другий кінець закинув на гиляку й підтяг угору. Баба повисла.

— Тепер, дитино, приклич мені всі твої нещасні посестри. Я їм хочу щось сказати. Де вони?

Дівчина відчинила двері від льоху й покликала дівчат, щоб виходили.

— Слухайте, діти, — казав Заруба, — ваш кат висить на гілляці, а її помічник зарізаний. Ви всі вільні. Можете йти, куди вам любо. Та моя рада, щоб ви нікуди не розходилися. Лишайтесь тут, а я або сам прийду, або пришлю когось, що вас виведе звідсіля до якоїсь людської оселі. Я вас тепер не можу забрати, бо їду далеко.

Чорнява дівчина не відступала Заруби ні на крок. Винайшла таку хвилину, що могла з ним поговорити сама.

— Коли ви мене, батьку, маєте тут залишити, то краще вбийте мене на місці…

— Скажи мені, дівчино, хто ти і звідкіля ти?

— Я шляхтянка. З Поділля. Мене забрали татари. Мій батько заможний…

— Я даю тобі козацьке слово, що незабаром приїду сюди, заберу тебе та допоможу добитися до своїх. Слова козацького не зломлю. А тепер дай мені якого коня. Мені час їхати. Сама знаєш, що з тобою мені тепер ніяково возитися.

Дівчина не перечила більше. Пішла й вивела гарного осідланого коня. На дорогу дала Зарубі гаманець із грішми.

— Не соромтеся брати. Це ті гроші, що чарівниці від вас у паю дісталися. Це ваші гроші. А в мішку знайдете трохи харчів на дорогу…

——————

  1. гарем, арабське слово — жіночі кімнати в магометан, куди сторонні не мали права заходити.
  2. ганджар, турецьке слово — двосічний штилет із довгим держаком, на кінці закривлений.