Тіні минулого/„Дівич–гора“
| ◀ Тіні Минулого | Тіні минулого „Дівич–гора“ |
Великодні дзвони ▶ |
|
Дівич-Гора… Єсть така могила, що стоїть на межі Волині і Київщини, навколо якої розгортаються чудові мальовничі краєвиди. Багато єсть на Вкраїні всяких могил, що лишилися нам в спадщину від минулого життя, багато співається в піснях про „Савур-Могилу“ та розповідається про „Лису Гору“, але такої чудової легенди немає ні одна могила, як волинська „Дівич-Гора“.
Волинь, — се культурне огнище минулаго, батьківщина княгині Ольги, Ігоря, Констянтина Острожського. Тут панували горді духом галицькі князі Роман і Данило.
Болючий жаль стискає серце, коли подивишся навколо, як сей край руйнується чужими і занедбується своїми. Трохи спокійнише стає на душі, коли заберешся в глушавину тихого села, яке далеке від міста і куди ще не забралася руйнуюча культура московської казарми. Там ще можна почути про те, що „колись було“, про давні діла минулого і про те, як вірить народ в силу свого духа. Слухаючи перекази про старовину натхнені щирою любовю до свого рідного, мимоволі пригадуєш слова поета: „Вірте у геній народа, в силу духовну його“.
Була година жнив і стояв надзвичайно горячий день. Спека потроху вже спадала, бо сонце хилилося на захід. Повітря було задушливе якесь, цілі хмари дрібненьких мушок таньцювали і метушились навколо воза, а дорога була така мягка, як пухова подушка, з якої повільно підіймалася за возом руда хмара порохнечі і важко осідала на свіжі стерні, що тяглись оба-біч дороги. На сході й півночі небосхил був затьмаренний сиво-молошною млою літньої спеки. Я їхав в село К-ку, як-то кажуть, „по справах служби!.“ До села було ще далеченько і я дуже поспішався.
Ще з далека мою увагу звернула велика могила, а зараз, вже під'їзжаючи до села, я побачив на ній високою білого хреста і великий гурт жінок та дівчат з серпами, а чоловіків з косами.
Я пригадав, що десь тут є Дівич-Гора і дуже зацікавився нею. Але, спитавшись свого візника, я почув одно: „Бог його святий знає… Кажуть, що то „Дівич-Гора“…
В вечері я сидів в хаті К-кого пана, який був, моїм старим, знайомим. Пан і його дружина були поступові люде і охоче розмовляли зі мною про теперешні події. Між балачкаю я згадав за „Дівич-Гору“, про яку найкраще було спитатися тут. Я звернувся до господаря:
— Скажіть мені, що то за могила, що стоїть коло вашого села, з таким високим білим хрестом?
Господарь байдужним голосом сказав:
— Так собі, звичайна могила. Хіба се вас так цікавить?
— Так! Мені казав візник, що вона називаться Дівич-Гора. Вам ніщо невідомо про неї?
— Хто його знає… Єсть один переказ, що колись тут була війна… Колись тут билися Деревляне із Скитами і розбили їх так, що ті свою й ватажка збулися, так ото й єсть скитська могила, де поховано князя скитського з усим його скарбом і жінками. Отеє й усе, що я десь чув і десь читав… Лєгендам я не дуже то вірю.
— Мене, властиво, цікавіть сама назва, з чого-б так вона могла повстати? — сказав я. — Думаю, що се мені хтось із старих селян найкраще розскаже, хоч-би навіт і легендарно.
— Тут є один старий дід, який „все знає“. Хочете, так я пошлю за ним? — сказала господиня. Я вас трохи розумію, чого ви цікавитесь всим таким, як-би сказати?.. Ну… Таким рідним. А зараз ще не так то пізно, а дід, певне ще не спить, бо він тут сторожем коло церкви і цілу ніч в дзвоника дзвонить.
— Прошу дуже! — сказав я.Ще не встигли й повечеряти, як в хату ввійшов старий, сивий, бородатий, трохи згорблений, дідусь. Ввійшовши в хату, він скинув свого соломянного капелюха і сказав:
— Добривчір! А кому тут потрібний старий дідуга?
— Та ось, діду Пархоме, наш гість хоче вас бачити. Він хоче знати, що то за Дівич-Гора біля нашого села От розкажіть-но, як то було! — сказала господиня.
— Оце, але! — промовив Пархом, розтигуючи слова. — Незже не знайшовся такий, щоб розказав про могилу, та щей про таку могилу, про яку мала дитина все знає!…
— От-так, як бачите! Кажете, що мала дитина все знає, а я скільки вже не питаюся, але ніхто й нічого не може мені сказати так, щоб то було до ладу, — сказав я.
Дід Пархом сів на стілець, поклав капелюха на свої коліна і дивлячись кудись в просторінь, наче сам до себе, почав говорити:
„Ех, старість моя біла, розуме безпамятний!.. Важко все спам'ятати, що діди знали та розказували!.. А було багато гіркого, багато солодкого і славного, але не все дійшло до нас… Славні були часи, коли в нас були ще вільні козаки та гайдамаки. Були тоді й люди, як люди, що честю дорожили, волю шанували і добро споживали. Були сміливі і вміли боронитися від ворогів своїх. Лізли до нас чужинці як мухи до меду, бо кожному хотілося запанувати над нашим народом та пороскошувати на нашій землі. Ех, і боролися-ж наши прадіди, завзято боролися!.. Скільки могил одних залишилося скрізь і всюди!…
„Тоді-то, колись, як ми воруговали з Поляками, був в нас один лицар. Гей, тай чоловік-же був пристойний! Сам вродливий такий, дужий — як лев, хитрий — як лис, сміливий — як орел. Бив вин ворогів народніх так як сам хотів, але вони йому не могли нічого зробити, бо він розумний був. Любив його весь народ і гострили зуби на нього всі вороги народні і все морочили собі голову, як-би його так доконати, щоб і люди не-дуже про се знали, бо боялися помсти народньої.
„За найменьшу кривду народові, він дуже мстився ворогам. В битвах він був невблаганний доти, доки ворог не складав до його ніг зброю, а тоді лише він його минував. Добре серце він мав, бо за правду стояв, а катувати нікого не хотів. Свої люде про сього казали, що йому Бог скрізь допомогає, а вороги, розказували, що він з нечистим духом знається, а щоб його убити, то треба стріляти срібним кгудзиком, та ще й тричі освяченим. Особливо не любили його ксьонзи єзуїти, які тоді унію заводили. Ото вони казали, шо хто уб'є того лицаря, то матиме відпущення всіх гріхів…„Звичайна річ, що таких сміливих ворогів не було, а зрадників теж не знаходилося. Але, як кажуть, „лихо само за людьми ходить“. Сталося так, як ніхто й не сподівайся… Лицар той був ше досить молодий і закохався в одну панянку-польку, яка сама хоч і славна була людина, та дарма. Пронюхали про се ксьондзи, тай стали її намовляти щоб вона їм сказана, коли він саме буде в неї, то щоб отруїла його, а за для сього дали їй маленьку пляшечку з гадюччим ядом. Довго вона не згоджувалась, але, нарешті повірила ксьонзам, що обіщали на тім світі рай, тай взялася отруїти свого коханця. Лицар-же про се нічого не знав і не відав, і одного весняного вечора він приїхав до неї. Панянка струнула його радісно, а батько та мати її були на сей раз такі приязні та ввічліві, що він навіть забув за все на світі. Вгощаючись з білих рук матері своєї панянки, він вже думав про те, що скоро зможе одружитися, а того не й думав навіть, що його жде люта смерть. Ото за вечерою, коли лицяря вгощали вином, панянка непомітно налила в його келех того яду, що ксьондзи дали. Того вечора він був надзвичайно веселий і жартовливий; багато співав і грав на кобзі; чимало розказав всяких чудних пригод з свого життя і панянка вже жалкувала за свій вчинок. Після вечері вони вийшли в сад і він говорив їй про своє кохання, не помічаючи того, що вона мовчить як мур. Коли тут він здрігнувся і побілів, бо вчув страшну болість внутрі, десь біля серця. Біль його пройняла до самих кісток і він мимоволі скрикнув: — „Боже, що-ж це“!!!
Панянка зрозуміла все і скрикнула:
— Прости мене, як можеш простити, се я отруїла тебе! З намови ксьонза і своєї родини я стратила тебе. Тікай і рятуй себе, як тільки можеш, а за тобою піду і я. Як ти будеш вмірати, то й я теж умру з тобою!
Не гаючи часу, вони вибігли з саду і побігли через полі до Горбульовського[1] знахаря, який вмів рятувати від всяких хвороб і наглих випадків. Вони все бігли і бігли, але чим далі, тим частіше він зупинявся, щоб заждати, поки трохи вгамується біль. Вже більше половини дороги вони пробігли, вже навіть було видно село Горбулів і хату старого мудрого знахаря, коли лицар став падати з ніг. Він намагався йди, а вона йому до допомагала і голосно гукала на поміч. Але, накінець, він упав і з тяжким стоном сказав: „Кінець всьому!.. Вміраю і сам не знаю за що… Хто-ж тепер буде моїх братів від ворогів боронити, хто зможе стати для них тим, чим був я?.. Прощай, сонце, зорі ясні, місяцю красний і мої рідні поля, духом яких я був живий!.. А ти, зраднице, кохана моя, будь… будь проклята“!..
— Не проклинай! — благала панянка. — Я зробила великий гріх з намови страшної, але я люблю тебе над усе і йду туди, куди йдеш ти!..
Вона вийняла пляшечку з ядом і враз випила все, що було там і впала на його груди. Він обняв її рукою і так вони вмерли обоє в обіймах страшної муки й болю.
„Ще коли вона кликала на поміч, її почули пастухи, що пасли тут вівці, але коли вони стали йти на голос, то знайшли два теплих, почорнілих трупи в яких вони зараз-же узнали свого любого лицаря і доньку панську Самі не знаючи, щоб се могло бути, вони зараз-же побігли сповістити матір лицаря, а також забігли в панський двір, щоб сповістити про такий страшний випадок“.
„Коли пастух сповістив бідну матір про таке велике нещастя, то та схопилася і побігла з плачем до трупа свою любого сина, а за нею слідом і все село вирушило… В панському дворі вже й бенкет був розпочався і гостів багато наїхало, бо мали святкувати свою ганебну перемогу. Коли тут приходить пастух і каже, що така то і така сталася причина. Тоді всі пани дуже захвилювалися, батько і мати панянки з риданнями заломили руки, але ксіонз став заспокоювати, кажучи: — „То є Божа воля!.. Ви будьте вдячні Богові, що він сподобив вас такого горя, через яке стало нам всім вільно і славно жити“.
„Але нещасний батько, наче збожеволів, він стиснув кулаки і крикнув: „Геть, гаде, з моєї хати! Геть, юдо-Христопродавче!.. Ви привикли натроюджувати брата на брата і робити підлоти, так знайте-ж, що я помщуся вам за своє горе, за гріх і своєї коханої доньки і за змерть мужицького лицаря!“…
„А тоді господярь і з ним його гості поїхали в поле, де лежали обидва трупи. Мертві, кажуть, сорому не мають. — Вони лежали в міцних обіймах смерти.
„Коли пан хотів забрати свою деньку, то тоді весь народ зашумів і закричав, що сього не допустить. Ото-ж зійшлося багато людей в святній одежі, викопали глибоку-глибоку яму, зробили велику дубову труну і так їх обох в одній труні поховали на вічний спокій і на вічну славу.
„Посходились дівки із всього староцства, та й взялися за велику роботу. Сорок день носили фартухами землю і насипали могилу, заким не насипали такої могили, що навколо всю Україну було видно. О, колись то була висока могила!.. Ще був тоді один майстер, який в церквах та костьолах святих майстрував з дерева та каменю. Так ото той самий майстер зробив кам'яну фігуру, біля якої внизу була зроблена кам'яна подоба лицаря і його зрадливої коханки, на вічний спомин нащадкам. Правда, я сам хоч і старий, але не пам'ятаю отих кам'яних „подоб“. Стара фігура згнила, струхлявіла і старий горбулівський канонік нову білу фігуру там поставив, що й пан теж знають… Так ото ся фігура стоїть там і до сього часу. Ще покійний горбулівськии канонік казав, що „як вийдуть літа“, то той лицар знов з'явиться, але тільки буде називатися инакше.
— Хоч того лицаря ніхто по імені не знає, але діла його пам'ятні. — Так ото сей новий лицар як з'явиться, то закінчить діло старого лицаря, що не стане панів, не буде більш ксьонзів і попів, щоб ядом обдаровували своїх вірних, а весь народ зійдеться друг з другом і спільно буде терпіти горе своє і радість свою, бо початок сьому вже зробив мужицький лицар і панська панянка.
„А на самій могилі з давних-давнин, що-весни збіраються дівки та парубки на їгрища. Тут вони „довгі лози“ водять, „черника-горобчика“ грають і купайла вбірають та на річку носять. Ви, певне, вже бачили, що там і річка недалеко?.. На Юрія святого там чоловіки з жінками гуляють, мало не до самої півночі. Гарні се їгрища і не грішні, бо стародавні… А то була ще пісня і про самого лицаря, але я її щось не можу пригадати як слід, а через-те і вибачайте мені старому, що мушу кінчати свою казку. Одно тільки скажу ще, що ота могила зовсім не називається в нас могилою, а через-те як ви питалися, то ніхто і не сказав нічого. В нас вона Дівич-Гора називається, бо там спочиває дівоча зрада, а дівки саму гору насипали“…
Дід Пархом скінчив свою „казку“ і, журно схиливши на груди свою сиву голову, щось думав про себе.Потім встав і нежданно сказав. „Се я розказав не від себе, а те, що від діда свого чув, а дід від прадіда, — а той все добре знав. Тепер такі часи настають, що може то все ще й справдиться. Може ще й лицар буде, хто се може знати?.. А зараз годі мені розбалакувати тут. Піду я до своєї церкви, та подзвоню в дзвоника, щоб люди знали що варта є. На добраніч!“ — Сказав дід Пархом і помалу вийшов хати.
Вже перед тим, як лягти до ліжка, я почув маленького дзвоника: „дінь, дінь, дон! дінь, дінь, дон!“
То дзвонив дід Пархом, щоб все село знало „що варта є“…
1914 р. 2 вересня.
м. Житомир.
——————