Тіні минулого
Клим Поліщук
Тіні Минулого
Київ: Видавництво «Сяйво», 1919
Тіні минулого.

Сірі та понурі стоять скелі на берегах старого Тетерева. Гарні вони весною, коли навколо їх зазеленіють густі чагарники. Лагідно-сумні й не веселі робляться вони на заході сонця і стають такими величними, таємничими і загадковими. Вранці, коли сходить сонце, і його перші проміння продеруться крізь зелені віти і смарагдовий туман густою наміткою здійметься від ріки і вкрив собою скелі, то, здається, шо то стовпилися якісь предвічні лицарі краю, заковані в залізні лати, думають думу свою.

Любить їх простий люд і милується ними, бо згідно з прапрадівськими переказами свято вірить, що кождий волинський камінь має разом з своєю минувшиною і свою славну історію, яка є окрасою сучасного, сумного, безнадійного життя. І так склалися довгі низки гарних легенд, в яких розповідається про славну бувальщину, про щастя народу і борців його. Без легенди не могли бути і сірі Тетеревські скелі, а через те й вони вдають свою власну легенду, гарну, старосвіцьку, яку склали ще прапрадіди. Легенда ся набрала чималої популярности в закутках Волині. Тихо переказують її старі діди, наче святу книгу читають…

Виникла вона з того, що серед Тегеревських скель вершина одної скелі є іграшкою самої природи Самий верх скелі здіймається вгору щось на аршинів 16 над самою глибокою бистриною, закінчується велетенською, начеб-то людською головою. Природа так штучно утворила своє чудо, що здається, найліпший майстер незміг-би надати такої величавости і краси. Се і є той волинський сфинкс, про якого простий люд творить казки і переказує перекази. Саму-ж скелю прозвали „Головою Чацького“.

Перекажу дословно сей переказ, як мені самому траплялося чути його.

***
Тиха, ясна, золота осінь… Одного теплого соняшного дня, коли сонце схилялося на захід, я вийшов з міста і подався на берег Тетерева, де стояли човни. Старенький дідок, що весь час заклопотана налагоджував весла, підняв вгору голову і на мене глянули гарні сірі очі, які наче дивувалися, чого я прийшов сюди в той час, як вже вечеріло. За першим словом привітання, він запропонував мені прогулятися на човні. Вечір був гарний і я з охотою згодився.

Старенька зігнута постать дідка ще більше зігнулася над веслами, сина борода де кілько раз цікаво поверталася в мій бік, але я, зачарований красою рідного краєвида, мовчав. Мовчав і дідок.

Непомітно минали береги з пожовклими чагарниками і враз нас з обох боків оточили скелі, на вершинах яких відбивався крівавий відблиск останього соняшного сяйва. Я захопився їх дикою красою. Дивився з цікавістю, шукаючи очима „Голови Чацького“, про яку нераз траплялося чути. Погляд мій зупинився на стрімкій скелі, верх якої нагадував собою голову сфинкса. При глибоких вечірних тінях було видно чорні очі, наче орлинии дзьоб-ніс, і вуси вниз. На верху „голови“ заріс темний мох, як густа чуприна.

— Чи не се буде, часом, голова Чацького? — спитав я.

— Так. Се вона і є, — поспішно відповів дідок.

— А може, ви, діду, знаєте що небудь про неї, — питався я. — То розповіли-б і мені?..

— Та вже-ж що знаю, а як маєте охоту слухати, так слухайте, а я розкажу що знаю сам. — Відповів він і став розповідати.

„То ще було за наших князів та польських королів. Тоді-то орда татарська часто робила свої напади на Волинь. Злий був тоді час, гірко жилося людям в ту лиху годину. Росте все: квітки цвітуть, люде радіють, весілля справляють, гуляють, а тут і летять бузувіри дикі тай пустку всюди зроблять.

Плакати навіть не було кому на обгорілих головешках. Того замучать, того під ланцюгом в Крим женуть на тяжкі муки. Панам ще нічого було… Вони в замках свою оборону мали, а от простім людям не було життя. Так, ото, одного разу, один проклятущий хан кримської орди вирушив з своїм яничарством на Волинь. Йшов він, як буйна хвиля через всі українські стени, а за ним тільки чорно та сумно, все замовкло, все потемніло… Як кара Божа, дійшов він до Волинських лісів і все палив та руйнував. На полях тільки групи валялися та чорні ворони крякали. Вночі небо червоніло від огню: села горіли, степи й ліси димилися в огні, а народ всюди кінця свого ждав.

„Ну й прийшов той хан з ордою аж до самого Житомира, який годі ще невеликим містом був, а через те мало й оборонців мав; всього один тільки полк лейстровиків та полковник Чацький з ними. Не багато було їх, але сила віри і міць духа була велика. Тоді був день святого Михайла. Хмурлива осінь замірала в стужі. Надходила зіма, а люде злякані, тікаючи в ліси та нетрі, кидали свої теплі хати. Один тільки Чацький з своїми лейстровиками відважився вступити в боротьбу з тою руйнуючую силою. Задзвонили в церквах сумно дзвони, наче на похорони, помалу сходились на молитву старці та немічні, що не змогли вийти з міста і поховатися в лісах разом з молодими та дужими. А коли зійшло сонце, то коло Житомира з'явилися яничари. Згодом, як чорна хмара, посунулася і сама орда з ханом. Вийшов Чацький з своїми лейстровиками на певну смерть. Закричали яничари, що аж земля задріжала, як від болю тяжкого. Стали лейстровики, як камінь тверді. Забрязчали шаблі. Як бурхливі хвилі кинулись яничари, тай здивувалися дуже, як побачили перед собою таких славних лицарів. Але дужі хвилі і камінь знесуть з місця. Довго пручалися козаки, і як вже день став згасати, знемоглися й вони. Мало лишилося їх, багато вже товаришів полягло, і подалася сила проти сили. Стали козаки назад відступати, а дорогу за собою вкривали групами своїх ворогів. Отак прийшли аж на отсі скелі, на які ми зараз з таким спокійним замилуванням дивимся. І вийшов тоді Чацький і сказав: „Смерть нам, браття, неминуча! Так нехай-же вона не буде нам страшна, бо страшнійша буває неволя. Стомилися ми, а руки наші безсилі стали боронитись далі. Внизу наш рідний Тетерев, нехай-же він і прийме нас на вічний спокій!.. Боронили ми свій край рідний, як вірні сини його, так уміймо-ж і вмерти за його в своій вірі!.. Хто край свій рідний кохає так, як кохаю його я, то нехай йде слідом за мною!..“ А по сих словах, скинув Чацький свою вояцьку зброю в холодні хвилі річки, а потім здійняв з голови шапку і, попрощавшись з товаришами, сміливо кинувся в Тетерев. Без вагання кинулися за своїм ватажком і вірні товариші його. Здивувалися яничари побачивши таку річ, і зупинились, незнаючи що робити далі. Боротися не було з ким і вони спокійно стали руйнувати місто. Запалили вогнем церкви святії, і разом з димом постлався дух смерти для всього живого. Настала ніч, а в червонім огні бенкетували татари на свіжих людських трупах

„Коли настав другий день, і як зійшло сонце, то на високій скелі татари побачили велике диво. — Верх скелі, з якої вчора кинувся Чацький з своїми побратимами, перетворився в голову загинувшого сміливою смертю ватажка. Всі яничари жахнулися сього чуда і зараз-же повернулись назад в степи.

„Згодом, як повернулись на руйновища засмучені мешканці, то знайшли собі утіху в вічній пам'ятці, що лишив їм на вічний спомин оборониць їх. І память про славнаго прадіда перейшла з уст в уста і жиє вона аж до нашою часу. Але тепер ніхто не вміє так кохати свого рідного краю, та й самі нащадки славного Чацького сполячились давно і зробилися звичайнісенькими підпанками“…

Замовк дідок, мовчав і я. Тихий холодний вечір повільно спускався на землю. На небі висипали ясні зорі. 3 тихим смутком в душі я повертався до дому. Рідна лєгенда зачарувала мене.

 1912 p., 10 січня.
м. Краснопіль, на Волині.