Тіні минулого/Сліпе щастя
| ◀ Зачаровані скарби | Тіні минулого Сліпе щастя |
„Дід–Голод“ ▶ |
|
Ми сиділи над старим Тетеревом: я і мій душевний друг і проважатий по всіх закутках Волинської землі, старий дід Семен. Славний він був дідок і набожний: про старовину чудесно розказував, казок багато знав. Бувало в зімові довгі вечорі, сидимо в затишній теплій хаті і при світі світла, під спокійний шумок самовару, слухаєш оті оповідання і милуєшся чарами минулого… Літом ми ходили по Волині. Бувало без спочивку сповигали з палацу в палац, та з монастиря в монастирь і так заучували минувшину нашого краю. Одного разу, проходивши весь день серед руїн палацу князів Сангушок, ми добились до рідного Тетерева і спокійно спочивали. Спочиваючи лежали мої альбоми з старовинними річами для музею, а поруч їх лежали і ми…
Вже сутеніло. Було тихо навколо, а тільки старий Тетерів щось таємно гомонів, неначеб-то сердився на когось за якісь кривди, або проклинав щось, то тихо-тихо заспокоював себе в своїм горі. За річкою, проти нас, на другому боці, на верху самої найвищої гори, на тафлі рожевого вечірового неба, різкими очертами таємничо вимальовувались камяні руїни якогось палацу.
— Чи ви, часом, но знаїте що то за руїни? — спитавсь я в діда Семена.
Старий дід Семен піднів голову глянув в той бік де чорніли руїни і сказав:
— Прожив я на світі не мало, хоч і самого діла не приходилось видати, то від старих людей траплялося багато чого чувати про сі руїни. Я знаю про них один переказ.
— А ви можете мені його розказати?
— Чому ні? Ось слухай!
„Багато віків минуло з того часу як в отсім двірці жила красуня графська дочка — панна Яніна. Багато в Польщі було красунь, але ні одна з них не могла зрівнятись з прекрасною Яніною. І не раз з всїєі Річі Посполітої з'їзжалися славні лицарі, як із Польщі, так і з Гетьманщини, щоб хоч подивитись на неї, але кожний, хто хоч раз бачив її, вже ніяк не міг забути, — така була вона гарна… Багато князів приїздило до неї, багато полковників з війська козацького залицялися, але вона над усіми сміялася. Був лиш один щасливий чоловік над котрим не сміялася панна Яніна. Не шляхецького був він роду, а простий козацький сотник Остап. Його кремезна і доладно складена постать дихали силою, а обличчя світилося дивною красою, тілько довгі козацькі вуси надавали йому трохи суровий вигляд. Вдача його була жвава і непостійна, а сміливий був, як лев. Хоч і любив Остап Яніну, але таївся з сим, бо камяне серце вклав Бог в груди козакові“…
„Всі любили панну Яніну і всі говорили її про свою любов, а тільки один Остап, чи то на славніх парадах, чи в якомусь иньшому місці, завжди старався бути на її очах і, притворившись зовсім байдужим, милувавсь її красою. Але серце женщини само чує, долеко більше як серце мужчини. Горячо покохала панна Яніна козака Остапа“…
Тут дід зупинився і, подумавши трохи, казав далі:
„Одно другого кохали, та боялись друг другу признатися“.
Літня ніч швидко стелила сон в долині, а в темно- синьому небі ясно засвітилися зорі. Здалека пахнуло свіжим сіном і цвітом гречки, а десь близенько джерготали коники скакунці. З боку, з-за гаю почав сходити місяць, а через де-кілько хвилин все освітилися блідним сяєвом місяця. Проти нас таємничо бованіли палаци графині Яніни, а коло наших ніг тихо хлюпостіли хвилі Тетерева.
Дід Семен казав далі:
Остап став жити самотою по сей бік, на своїм хуторі біля лісу. Одного разу, о самій півночі, пройшла до нього панна Яніна і сказала, що вона заблудилась гуляючи, і просила його провести її до свого палацу.— Ніч місяшна вийдіть до берега річки і ваш палац, панно, як на долоні видно. — Промовив до неї Остап.
— А як-же я через річку переберуся? — спитала вона.
— На березі стоїть човен і хлопчина перевізник перевезе вас…
Почервоніла панна Яніна, повернулась і мовчки пішла від нього.
Через віщо я не пішов провести її, через віщо я не сказав її про свою безмежнулюбов. — Думає так Остап і вже на другий, чи третій день, він вирішив піти до неї, упасти до її і сказати про ждання свого серця. Але, коли другого дня на світанню до палацу панни Яніни прийшов Остап, і хоч як він довго стукався, так ніхто до нього не вийшов і не обізвався. Постояв він трохи і подавсь назад до дому з засмученим серцем, що так не гарно поставився до молодої графині.
І от пройшла така чутка, що панна Яніна за дорогу ціну життя стала робити щасливими всіх, хто подобався її і хто приходив до неї… за одну ніч пестощів й милування, вранці кожний мусів вмерти від руки Яніни, коло її ніг.
А в день, хвилі Тетерева повільно гойдали труп „щасливого“ коханця…
„Рік прожила тоді панна Яніна, замкнувшись від всього світу в своїм палаці. Багато хоробрих лицарів приходило до неї за ласкою і привітом, але вона не всіх вітала, а коли й привітала кого, так кождого ранку після такої привітної ночі, бистрий Тетерів забірав їх грішне і жадаюче тіло. Даючи ласку і втіху иньшім, Яніна немала сього сама і часто тужила за славним козаком Остапом.
Але одної темної осінньої ночі в палац постукався якийсь подорожний, обличчя якого було закрите покривалом.
Його стрінула панна Яніна.
— Я самітний і нещасливий! — сказав він.
— Ти будеш щасливий зі мною, але лиш до ранку, а там ти мусиш вмерти; чи згоджуєшся на се? — спиталась Яніна.
— Так… Згодний, бо я так прагну сього сліпого щастя… я хочу бути з тобою…
Вже світало. Довга осіння ніч сліпого щастя скінчалася і скоро мав прийти сірий день і принести смерть шукаючому щастя…
— Випємо за наше спільне щастя! — сказала Яніна до свого гостя, і разом з міцним вином, дала йому випити отрути. — А потім скажи мені, хто ти єсть, що ховаїш від мене лице своє?…
— Я не боюсь смерти — сказав він, — але чи-ж треба мені вмірати так скоро?… Я так довго шукав тебе, я так люблю тебе, моя кохана!.. ти те-ж колись кохала козака Остапа?! — сказав він і при тих словах скинув з свого обличчя покривало…
То був Остап. Він хотів ще щось казати, але отрута зробила своє діло і він впав мертвим до ніг коханої панни. Так згинув Остап, хоч і славний козак був, — десь аж з Запоріжжя він сюда заїхав на життя. Про нього щей до сього часу якісь казки розказують люде!..
— Ну, а що-ж сталося з графиньою? —спитався я.
„А хто його знає?! Се вже невідомо і до сього часу. Казали, що вона теж прийняла отруту і пішла на той світ за Остапом… Але все-ж її десь не стало, а палац пустий остався. Слуги з його порозбігались. Одного разу тут польскі конфедерати гуляли, а то й гайдамаки притулок мали, а от зараз, як бачите, в сих руїнах сови та путькала[1] мешкають!
Так закінчив дід Семен, і дивлячись в небо чогось задумався і вже більше не говорив до мене, — видно старовина згадалася йому. Ми сиділи на березі Тетерева. Літня нічка обгортала нас. Сірі туманні скелі смутно вимальовувались на темно-синій тафлі неба, рясно усіяного ясними зірками, а там на горах, таємничо спочивали руїни минулого життя, де спала далека минувшина…
1912 р., м. Краснопіль, на Волині.
——————
- ↑ Путькалом на Волині називають сича. Авт.