Тіні минулого/Зачаровані скарби

Тіні минулого
Клим Поліщук
Зачаровані скарби
Київ: Видавництво «Сяйво», 1919
Зачаровані скарби.

Хто бував у Кремянці, той знає, які чудово мальовничі околиці його. Саме місто тихесенько притаїлося в долині, а навколо його розляглися Авратинські гори. Чудові сі гори весною, коли зазеленіють їх ліси, прекрасні вони і в осени, коли червлена риза щиро покриє їх косороги, а сизо-димчаті хмари повільно попливуть над їх вершинами. Гори сі довгою низкою тягнуться із південного сходу ізникають десь далеко, аж по той бік кордону, де синіють галицькі простори. Серед гір єсть багато затишних долин, де туляться хуторі й маленькі села. Кажуть, що колись так само притулився й Кремянець, бо ніхто напевне неможе сказати, коли і хто його почав будувати?

Східна частина міста прикривається височезною крутою горою Боною, яка є найвищим місцем всієї Волині і здіймається над рівнем моря щось аж на цілих 1328 футів. Отут-то на сій горі й спочивають великі руїни минулої слави. Часи княжого панування скрашалися частими війнами, а через те кождий князь старався збудовати собі міцну кріпость, яка в слушний час могла-б не тільки забезпечити його дальше панування, але й саме життя.

Одною з таких міцних кріпостей, була кремянецька кріпость, що збудувалася на горі Боні. Важко було знайти більш неприступне місце, як ся гора, що з одного боку стрімкою стіною бовисала над містом, а з другого боку сполучалася з сусідніми горами тільки вузьким камінним кряжем, через який ледве що можна було пробратися на гору.

Отже не диво, що ця кріпость була настільки міцна, що об неї дарма стукався лобом сам завзятий Батий, який намагавзя її взяти в 1241 році. Товкся під нею угорський князь Андрей, лютовався в єї околицях і Куремса, але ніхто з них не міг перемогти непереможної твердині, а тільки жорстокий Бурондай, коли зарвався битися з князем Васильком і переміг його, то заставив зруйнувати й сю кріпость.

Згодом, вже на прикінці тринайцятого століття, коли панував князь Мстислав Данилович, кріпость ся була знов відбудована і їй судилося стати головною опорою оборони проти частих наскоків кримської орди. Про озброєння сеї кріпости в однаковій мірі дбали литовські князі і польські королі, бо вона була тим високим порогом, який завжди затримував і ослабляв силу татарських орд.

Довший час, кремянецька кріпость була неприступною і гарно озброєнною твердинею, яка могла вистояти проти любого ворога, але згодом, як в „Річі Посполітій“ стали порядкувати польські сеймики, та як стали господарювати польські старости, то став занепадати й Кремянець, а разом з ним і його кріпость, залога якої складала з самих міщан.

В 1648 році, під час Хмельничини, полковник Кривоніс з 7000 козаків вступив в Кремянець, про чому міщане й не думали боронитися. Козаки погосподарювали в кріпости так, як самі хотіли. Всякі актові книги попалили і повкидали в глибокий колодязь, гармати і инші бойові припаси забрали з собою, а саму кріпость зруйнували „в невіч“.

Після того Кремянецька кріпость вже ніколи не повернула своєї слави, а чим далі, тим більше стала занепадати і прийшла до того становища, в якому пробуває зараз. Дякуючи тому, що гора Бона є надто висока і стрімка, на її вершині збереглися мури старинного замку, якого не змогли розібрати хижацькі руки кремянецьких міщан, як, то сталося з иншими пам'ятниками старовини, що були внизу. Окрім замкових мурів ще збереглася в'їздна брама з напіврозваленою мурованою баштою, про яку зараз розповідається багато ріжномаїтих казок-легенд.

Між сією мурованою баштою і глибоким замковим колодязем, кажуть, єсть якийсь таємничий льох, в якому польськими панами заховано і „заклято“ велечезні скарби, які може добути „сама стара і сама благочестива“ людина.
***

Був тихий, соняшний осінний день, коли червленна риза на авратинських горах надто вигравала своїми кольорами, як я стояв на вершині Бони і милувався далекими краєвидами. Зненацька почувся якийсь голос. Я озирнувся і побачив високого, молодого, чорновусого і чорнобрового парубка. Він був одягнутий в чорну коротку свиту взутий в гарно наваксовані чоботи, а в руках тримав сіру шапку і, показуючи свої білі зуби, приємно всміхався до мене.

— Такі видно, що ви тут чужа людина…Ходите серед руїн, розглядаєте все… — Промовив він до мене.

— Не так то вже й чужа, як вам здається, а тільки що перший раз на Боні — відповів я.

— А правда, що тут дуже гарно? —знов заговорив парубок.

— Та, що й казати! — промовив я.

Парубок став поруч мене і дивлячись на стару башту, став говорити:

„І як вони сюди цеглу та вапну таскали, коли муровали отсю непотрібну річ?! Видумували чорт знає що, а користі ніякої… Се башта, так собі, не така вже й дивовижна річ, але от колодезь, так просто незрозуміло, на що вони його копали на такій горі“?…

— Який колодязь? — спитався я.

— Так ви ще його не бачили?.. Тож найперша річ сього замчища. Кажуть, що колись, як тут була кріпость, то польські королі наказали криницю викопати, щоб на час облоги була вода. Довго копали ту криницю, довго довбалися в каміннім грунті, але до воду, так і не докопалися… От ходім туди, так самі побачите, що се за прірва, — сказав він до мене.

Пройшли скільканайцать кроків між кущами проскурини та чортополоху, ми підійшли до того казкового колодязя, якого довбали колишні пани на протязі не одного десятка літ.

Велика яма була закрита старими дошками і присипана всякім сміттям. Знайшовши діру, я довго дивився в чорну і холодну прірву, але нічого не було видно. Став кидати каміння туди, але не було чутко, як воно падає на дно. В той час, як я зацікавлено оглядав саму місцевість коло колодязя, парубок розповідав:

Колись сей колодезь був откритий, але справник наказав хоч як небудь закрити його, бо тут багато люду загинуло тоді. Покритки ховали сюди свій сором, розбійники кидали сюди замордованих людей, і по своїй волі багато сюди лазило і не поверталося назад. — Все заклятих грошей шукали. Ще й зараз кажуть, що тут заховані такі великі скарби, що за них можна цілу волинську губерню купити, а не то що якийсь там панський маєток… Колись навіть приїздили сюди якісь московські „господа“ шукати тих скарбів, але пополазили тут трохи, тай так і поїхали без нічого. Тоді й наші люде зацікавилися не на жарт і стали теж лазити в сей колодязь. Отсє, було, як тільки кого нестане в Кремянці, так вже й казали — „за скарбами пішов“… І багато пішло за тими скарбами так, що вже й не- вернулося назад.

„А старі люде кажуть, що здобити сі скарби можна тільки в один спосіб. Се треба залізти в замковий колодязь в північну годину перед Водохрещами і чекати там доки не заспівають перші півні. А тоді, як заспівають перші півні, з'явиться надзвичайної краси пані в чорній сукні, яка триматиме в лівій руці золотого ключа. Тоді треба сміливо кинутись до тієї пані і відібрати від неї ключа, яким можна відчинити замки до льоху, де заховані скарби. За першими дверями, буде ще цілих девять дверей, а вже аж за останніми дверми, буде великий склеп, де стоятиме порожня труна чорної пані, яка вартує дорогоцінних скарбів. Одсунувши труну на бік, під труною буде глибока яма, яка вщерть наповнена золотими червінцями та иньшими дорогоцінними каміннями. Тоді можна брати золота стільки, скільки душа забажає, але щоб не спізнитися, — бо як заспіває третій півень, то враз в печері з'явиться чорна пані, а всі двері замкнуться на віки… Тоді, звичайна річ, що той, хто пішов за скарбами, назад вже не вернеться…

„Ще кажуть, що начеб-то на дні сього колодязя, лежить ціла гора людських кістяків, які в ночі перед провідною суботою відживають, вилазять на землю і оплакують ту лиху ходину, що завела їх сюди за тіми скарбами“…

Казка, як видно, була тут загально відома. Отже мене зацікавило в ній одно, чи вірить в неї молодь? Але на моє запитання, парубок тільки махнув рукою і сказав:

— А на що здалися ті скарби, якіх ніхто ніколи не бачив?! Ось, булоб добре, колиб хоч яку небудь роботу знайти. Землі немає, та й живи як хоч.

— А що ж ви тут робите?… З чого жиєте? — спитався я його.

— Сам я коваль, але робити зараз не маю що, а до панів не наймаюся, бо платять зле… Я коваль мужицький і для мужиків тільки й робив. Зараз чекаю кінця війни, та й думаю в Канаду виїхати. В Канаді є мій перевешній брат, якому добре жиється навіть без усякого ремества. А тут б'єшся-побиваєшся на всі боки, а добра немає ні за тобою, ні перед тобою. — Сказав він.

Він ще з хвилину постояв коло мене, а далі скинув шапку і попрощався:

— Бувайте здорові!…

— Ідіть щасливо! — відповів я.

Він пішов кудись вниз, а я стояв і, дивлячись на руїну мурованої башти, думав про себе, що тільки сей один безмовний свідок минулої слави знає те, що „колись було“…

 1917 р., Жовтень, м. Чуднів, на Волині.