Тіні минулого
Клим Поліщук
„Дід–Голод“
Київ: Видавництво «Сяйво», 1919
„Дід-Голод“.

Хто про що клопочется а селяне про те, що вони з поля зберуть… Се-ж їх життя на протязі довгої-довгої зими, на протязі провесни й весни зголоднілої. Однак, хоч як ті клопоти голову обсядуть, а думка-фантазія таки робить своє, утворює дивні байки.

Позаторік мені, трапилося записати одну таку новітню легенду на Волині. Яке її коріння, нехай там угадують инші — а я подам лише те, що мені баяно в одному волинському селі.

Пора була сотужна, саме на провесні. Продавали худобу, та купували хліб, щоб себе прогудувати. А чи добре вродить на полі, — трудно було віщувати…

Ото, — розказували мені, — в одному волинському селі, недалеко від містечка Чуднова, жив дуже бідний чоловік. Сімья в його була чимала: він сам і мати, (батько вже вмер) і четверо малюсеньких діточок; — а жінка лежала хвора. Хліба у них не було, бо не дородило а також не дородило й у всіх селян, так що не було в кого дістати й кусочка насущного. А на подвіррю було всього одна корівчина, — жінчине придане; годувати її не було чим, гонили в поле, аби не стояла перед очима.

Але, от, одного разу, як стояв в Чуднові ярмарок, порадився чоловік з хворою матерью і жінкою, — чи то продавати корову, чи ні, бо все село оббігав, а нігде не можна було дістати ні шпентика. Взяв сей чоловік корову за ріг і повів з двору. Звісно, малі діти плачуть за коровою, — бо то — дитяча „мати“-годівниця.

До Чуднова на ярмарок йшов сей человік з своїм кумом, який був з свого-ж таки села.

Йдуть вони ото обоє, а за ними і перед ними їде та йде богато всякого народу. Той йде купувати, — а той їде продавати.

Ідучи, тихо собі розмовляли. Коли тут їх наздоганяє старець Божий[1] і питає — куда так чимчикуєте? Чи не на ярмарок?

— Та на ярмарок! Корову продавати, промовив кум за того чоловіка.

Погано — говорить старець, — що останню корівчину ведете продавати, але й без хліба горе, — сказав і подався собі далі.

Прийшов той чоловік із своїм кумом на ярмарок і продав корову за 40 карбованців Купив він пуд муки, дітям гостинців, жінці в аптеці лікарства по записці, що вже місяць як лікарь приписав, та й собі купив свитину на плечі. Так що всього розтратив вісім карбованців. А тоді узяв і подався до дому. До дому йшов сам, бо кум десь одбився в ярмарку. Йде він полями до дому, а сам поспішаєтся, бо вже сонечко заходить. Поки він зайшов до ліска, що стояв біля самого села то вже й смеркалося. Від швидкої ходи, його стала пекти згага і він спогадав, що тут в ліску, недалечко від дороги стояла малюсенька криничка з погожою водою, куди він, не довго думаючи, пішов щоб там води, напитися. Підійшовши до теї кринички, навіть не разглядаючись, він хотів уже й напитися, коли тут хтось гукнув; „Ато що?!“… Злякався наш чоловік і дубом став. Перед ним стояв сивий старезний дід; та й ще так в чому маги насвіт породила; стояв нічим не прикритий, тілько поясом підперезаний.

Став чоловік перелякався діда і не знав що робити; стояв і дивився то на діда, то на криничку. Розглядаючись, він помітив, що над самою криничкою лежали три житніх снопи.

— Еге, який ти ласий!… А підійми-но перше отсі снопики, годі, як зможеш, то напьєшься й води. — Говорив той дід, показуючи на снопи, що лежали над криничкою. Але перше всього, каже, прикрий мене, щоб я не світив перед Божим миром голим тілом, а за се я тебе нагорожу, чим-би ти тілько не схотів. Оглянувся чоловік сей по-за себе, чим-би таким прикрити діда, і зняв з своїх плечей куплену свиту, тай прикрив нею діда.

— Ну, каже дід, — тепер візьми й переклади сі снопи з місця на місце, а тоді напьєшься води.

Підняв чоловік одного снопа, а він такий легенький що навіть не чути його ваги, легкий такий, як перина; другий сніп був ще лекший, а третій сніп був як камінний. Чоловік не міг третього снопа й на пять цалів підняти від землі. Тоді він зібрався з усієі сили і таке переложив до других двох снопів. Та як він тілько що підняв третього снопа від землі, як із нього посипалось добірне жито і полилася кров червона; полилася кров геть біля кринички і в криничку, аж вода в криничці стала червона.

— Тепер, — каже до його дід, — подивися в сю криничку, чи будешь пити, чи ні?

Глянув той чоловік у криничку, а там і не розібрати, що діялось: якісь люде чогось борукалися, одні з другими і гострі ножі всаджували одно в другого. Чоловік злякався і сказав: — Ні, не стану я сю воду пити, а тільки прошу сказатии мені що се значить? Дід став говорити: „Ото, сину, перший сніп,— се торішній рік; другий сніп сей, що минає рік, як бачиш, вони обоє легенькі, бо в їх а-ні одного зернятки; а третій сніп — рік, що настане; як бачиш, буде він врожайний, бо сніп найтяжчий, але не мило будуть його їсти наші люде, бо, замісць води, кровю своєю його замісять і не вб'ють його в пельку свою. А я сам називаюся голод… Ти бачив, що я стояв голий, але за те, що ти мене прикрив, я тобі дарую третього снопа, якого ти в дома обмолотиш і стане тобі до нового хліба, а новий урожай буде багатий.

Тут Голод став кричати: „їсти“!… „їсти“! — і десь відразу зник. Чоловік сам один остався в гаю над криничкою і коло його не було нічого, окрім трьох снопів. Не пив вже він і води, а тілько взяв того третього снопа і на привелику силу подався до дому бо дуже вже було пізно.

Чоловік, розказавши жінці про свою пригоду і, обмолотивши снопа, намолотив цілий корець жита і намолов у млині муки і нагодував сімью. Люде-ж кажуть, що снопові й познаки немає, що його обмолочено. І той чоловік, як не стає хліба, то знов молотить снопа і годує сімью; а за ті гроші, що в його лишилися, він купив для дітей другу корівчину.

Кажуть, що сей сніп доти не обмолотиться, поки не буде новий урожай.

Отся така легенда переходить від одного до другого і кождий, почувши її, каже, що буде врожай та мабуть вийде якийсь неспокій по-між людьми, що „хліб кровію замісять“…

Отак-то наш селянин собі гомонить…

 1917 р. м. Краснополь, на Волині.

——————

  1. Старцями Божими, селяне части називають дідів-лірників. Авт.