Тіні минулого
Клим Поліщук
Біла панна
Київ: Видавництво «Сяйво», 1919
Біла панна.

Над великим селом N., що стояло на високому правому беризі Тетерева, тихо засвітилися вечірні зорі. Блідо-срібний місяць задумливо плив по синьому небі і його срібне проміння дивовижними узорами стлалося по снігових заметах, серед яких притаїлися маленькі хатки. Серед села стояла маленька, стародавня, деревляна церковця, яка, здавалося, берегла спокій села і мріяла мріями різдвяної ночі. Лагідна тиша нагадувала собою міцно натягнуті струни на скрипці, які від першого доткнення лучка мали заграти радісно, зворушливо і урочисто… Тільки де-не-де тиша порушалася випадковим гавканням собаки, який був голодний і не мав теплого кутка.

Инколи, на протоптаних під тинами вузеньких стежечках з'являлися маленькі постаті „хрещеників“, що з дитячою клопотливістю розносили по своїх хрещених матирях святу вечерю. Вдосвіта мав задзвонити великий дзвін, який скличе до церкви всіх людей, а тоді й почнеться справжня коляда. — Надтетеревське село N. мало свої старі, освячені минулими роками, рідздвяні звичаї. Недавно призначений архиреєм молодий пан-отец Мефтодій був „своєю людиною“ і старався притримуватися старого звичаю.

Отже було так, що в селі починали колядувати лише після першого різдвяного набоженства в церкві. Так воно було з діда й прадіда, так воно лишилося й до наших днів. Хто знає, може сей звичай був і не свій, а польський, бо тут жили й поляки, які мали свого костьола і так саме починали колядувати після першого набоженства, яке називалося „pasterka“. Ся „pasterka“ відбувалася о півночі в стародавньому мурованому костьолі, який стояв за селом над самим Тетеревом, коло руїн давньої польської цітаделі.

Вірні католики радісно спішилися до ясно освітленого свічками костьола, де під урочисті звуки великого органа захоплено співали своїх колядок. Православні теж приходили на сі „пастирки“ і, стаючи осторонь, прислухалися до співу і думали: „Почакайте-но!… От, після всюнощної, ми ще не так заспіваємо“!…

Старий, сивий, гладенько виголений ксьондз, тримаючи на руках гіпсову лялку з розставленими рученятами, поважно обходив весь костьол і давав її цілувати не тільки одним католикам, але й православнім.

Коли в костьолі кінчалася „пастирка“, то в церкві розпочиналася всюнощна, а тоді поляки йшли до церкви і разом з українцями молилися одному Богові і колядували одних колядок.

На перший день Різдва, — так було завжди, — село аж гуло від славословних звуків колядок; поляки любили ходити з вертепом, а українці із звіздою. Одні і другі славили Христа, одні й другі жили між собою в добрій згоді, бо всі вони, однаково, кохали рідні береги Тетерева і любили своє село.

Правда, були такі часі, що спокій порушався якимсь наглим випадком, але такі випадки більш всього траплялися весною, коли горалися городи і сварилися за межі. — Зімою-ж завжди було тихо, а на Різдво панувала цілковита згода.

***
Костьольний органіста, старий Станіслав, був якась не звичайна людина і що року складав нову колядку, яку колядувало все село. Слава про Станіслава лунала далеко за межами села, і одного разу, до нього приїздили якісь пани, які хотіли його забрати до Варшави, але він відмовився їхати і лишився на завжди коло свого органа, щоб і на далі грати костьольні „литанії“ в задушні дні, та складати чудові колядки на Різдво. Люде так призвичаїлися до того, що кождого Різдва в селі лунали звуки нової колядки, то й свята були-б не святами. — Виходило так, що Станіслав був наче додатком до тих споконвічних звичаїв, що жили в сели N.

Де кінчається життя і починається смерть, сього ніхто не знає. Минуле жиє в сучасному, а сучасне в будучому. Старий Станіслав був серединою між минулим і сучасним. З-за молоду він жив в великих роскошах, бував в широких світах, знав багато зла і добра, бо належав до старого панського роду. Казали люди, що десь в Польші він мав свої маєтки, але жив він просто, як живуть всі органісти занедбаних сільських костьолів. — Окрім свого костьольного органа він більш нічого не знав і не хотів знати.

Коли він приїхав в село N., то був ще зовсім молодим і гарним паничем, але роки минали за роками, а разом з ними минала молодість, зникала краса. Чим далі, тим більше старівся Станіслав і останні два роки він з трудом міг вилазити на хори, де стояв орган. Його самотнє життя приходило до свого кінця і ніхто, окрім старого ксьондза, не знав, що саме привело його на костьольну службу.

Ксьондз знав, що Станіслав був колись музикою і що він учився за кордоном, до стрінувся з панною Янкою, яку шалено покохав. Янка була донькою дідича, який колись володів сим селом і руїни замчища якого ще й досі сумують коло костьола.

Станіслав і Янка мали вже побратися, як сталося щось незрозуміле. Перед самим весіллям, до Янки посватався один багатий граф, старий знайомий і добрий друг її батька. Батько спочатку не знав що робити, а далі вирішив видати Янку заміж за графа. Не дивлячись на те, що Янка не любили його і одверто про се казала, батько її уперто стояв на свому і заборонив Станіславові бувати в їх домі.

Але се не так-то легко було зробити, бо Станіслав бував скрізь, де приходилось бувати й родині панни Янки. До того-ж слава Станіслава як визначного музики, починала ясніти серед широких кол громадянства. Батько Янки і граф, що посватався, вирішили виїхати на якийсь час на село, де думали відбути й весілля.

Тоді вони приїхали в село N. і стали готуватися до весілля. Після де-якого прибірання, не вважаючи на сльози панни Янки, її повели до святого престолу, щоб звязати руки з немилим чоловіком.

Але сталося так, що весілля перетворилося на похорони. Янка випила страшної отрути і померла на другий день після вінчання. Померла на весільній постелі і в своій білій весільній одежі була похована коло костьола в родиннім склепі.

Граф не дуже-то плакав і тужив, а постарався кудись виїхати. Разом з ним виїхав і не розумний батько, який вже жалував, що своєю упертістю наробив такого лиха. Його маєток залишився під доглядом управителя, а через де-який час, як помер дидич, було знайдено духовну, по якій панські лани переходили у власність селян, а маєток до костьола.

Тоді-то в село з'явився Станіслав, який зараз-же зробився костьольним органістом. Люде його полюбили, а ксьондз поважав, бо він був чоловік доброї душі і щирого серця. Часами на переднівку, коли в кого не було куска хліба, а свої богатчики відмовлялися допомогти, — органіста ділився останнім.

Жив він самотою в маленькій хатині коло костьола і йому прислуговувала тільки одна служниця, глуха Марта, яка розказувала: — „Мій пан такий добрий, якого в цілому світі незнайдеш. Щоб там що зробила, а він тільки головою похитає і ніколи навіть не засвариться“…

Все своє життя він доглядав родинний склеп місцевого пана, де спочивали останки дорогої йому Янки. Що-весни він власноручно чистив товсту мармурову плиту на її могилі, садив безліч квіток ріжномаїтих, а зімою прочищав сніг і посипав жовтим пісочком хід до склепу.

Недивличись на те, що з часу смерти Янки минуло сорок два роки, Станіслав ні одного дня не забував її могили. Вранці його можна було бачити, як він стояв без шапки і горяче молився коло костьола, де був склеп. Люди сьому не дивувалися і казали: — „За душу білої панни молиться…“

„Ся „біла панна“ був не хто инший, як тогосвітня тінь пани Янки, що кінчила самогубством. Колись, як ще не було тут Станіслава ся біла тінь майже що-ночі сновигала коло костьола і її бачив навіть сам ксьондз. Ніякі закляття, ніякі молитви за „спасіння її душі“ нічого не помогали доти, доки з костьольних хорів не залунали урочисто-жалібні органні звуки заупокійної меси, яку відправляв ксьондз з новим органістом. А з того часу більш ніхто ніколи не бачив вже чудної білої тіні. Замість неї вранці і ввечері бачили зігнуту постать Станіслава, що своє життя звязав з мертвими останками Янки. Його душа шукала спільности з єї душею, а через те-ж саме така натхненна була його музика і його пісні були, такі чудові і сумні.

Останніми часами багато говорили що, начеб-то, коли вже кінчалися задушні дні старому органістові з'явилася на хорах „біла панна“, яка сказала, що скоро забере його до себе. Сам органіста нічого нікому не казав про се, але чогось посмутнів і зробився тихий, тихий… — Таким він був до самого Різдва.

***
Зірочки хитро підморгували одна до другої, а срібний місяць байдуже обминав їх і задумливо дивився на велике село де через годину мали зазвучати різдвяні пісні. Костьольні дзвони порушили мовчання срібної ночі і в морозному повітрі залунали закликаючі мідні голоси. Вірні католики і щирі православні спішилися до костьола де мали відбутись „pasterki“.

Старий органіст вже давно був в костьолі і разом з захристияном налагоджували органні мішки, які в де-яких місцях були попроривані і не давали потрібної кількости повітря для прагнущих клявиш.

На душі старого органісти було тихо й спокійно, як на поверхні замерзлого озера, на якому відбиваються лагідні промінні місяця. — На поверхні спокійної душі органіста відбивалося сяйво костьольних свічок і, йому здавалося, що в його душу льється світло бетлеємської зорі, яка колись засяла над убогим вертепом, на далекім сході.

Різдво для нього було найбільшим святом, бо воно нагадувало йому про вічну любов Творця, яка істнує в безодні світів і навіває спокій на страдників землі…

На сей раз він склав нову колядку, яку мав проколядуваги під час „pasterki“. На великім аркуші нотного паперу він списав свій жаль страченого щастя на землі, свою любов до вічного на небі і свою надію на будуче життя в країні нетутешній. З набожністю дивився на сей аркуш паперу захристиян, бо вже відчував радість скоро почути нову колядку.

***
Скрізь захрупостів під ногами мерзлий сніжок, і на селі збудився стриманий гомін. Звідусіль спішилися до костьола щоб поклонитися нарожденному Богові.

Коли в костьолі стояла блідо-сиза мла від свічок, кадильного диму та людського духу, старий органіст поклав руки на клявиші і натхненним голосом став співати стародавню різдвяну молитву, що була пролюдією до „pasterek“.

Під звуки органу і натхений спів органісти, чулися латинські виклики старого ксьондза, який в білих ризах стояв коло престола і радісно служив святу службу перед Божим номовлятком. Поруч престола було зроблено яслі, де на пахучому сіні лежала добре знайома парахвіянам гіпсова лялька з роставленими рученятами, яка мала собою уявляти нарожденного Христа.

Коли скінчилася служба „пастиркам“, то ксьондз вийняв з ясел гіпсову ляльку і затягнув відомої всім колядки.

Весь костьол задвижав від радісних звуків пісні, яку заспівали парахвіяне. В цій колядці розповідалося, про ту велику радість, яка прийшла в душі людей через нарождения Христа і як маленький Беглеєм став свідком великого чуда, що сталося на землі. Прості лиця людей сяли щастям і в звичайні слова колядки вкладали стільки чуття, стільки любови…

Але ось старий ксьондз, як і в минулі роки поважно зійшов від престола і став обходити костьол. На зміну простої колядки, з'явилось щось нове… Нове, святе, велике і безмежне розгорнулось в костьольних мурах. Ксьондз зупинився на однім місці, а парахвіяне вклякнули… Говорив орган…

Славословно-урочистий спів нової колядки залунав на хорах і, здається, що все навколо заспівало. Співали старі мури, співали свічки, співав кадильний дим і співала вся земля, пригнічена горем і стражданням. Органіста і орган перетворилися в одну істоту і ся істота неземним голосом сповіщала:

„Води в морі вигравають
В небі ангели співають, —
Слава Богу вишнєму!“.

Вражені православні вклякнули разом з католиками і напружено слухами всезростаючий гураган звуків. Здавалося, що цілий сонм небесних мешканців зійшов на землю і вітав над костьолом. Маленькі, ніжні дісканти захоплено щось розповідали альтам, а ті в свою чергу передавали се тенорам та басам, і всі разом спішилися щось сказати в вихорі звуків.

Захоплення змінилося поважним ритмом надсолоди і задоволення, але надбігла нова хвиля звуків трівоги і прагнення… Органні струни дзвеніли, труби трубили закликаючи-розпачливо і, чутко було як стали тремтіли костьольні стіни, як здвигалася земля… Ксьондз і парахвіяне закаменіли на своїх місцях. Вони несвідомо відчули, що починається кінець того, що вже давно мало статися… Вони відчули, що вони ніщо в порівнанні з тим, що зараз, з'єднавшись з органом, так запанувало над ними.

Дивна музика перетворилася в безмірну тугу, з якої виривавсь могутній протест болю. Станиславова душа з'явилась перед ними. Ось він, що зрікся блискучої людської слави; ось він, що тужить за коханою Янкою; ось він, що офірував себе самотности і забуттю; ось він, що весь вік на крилах звуків летів до вічного неба!.. Се був великий він, якого вони досі не знала ще.

Люде не могли далі стримати свого чуття. В кождого з них було серце, яке мало Бога. І ось те серце заговорило і заставило їх припасти чолом до холодної підлоги і молитися, молитися, молитися…

І коли щось метушливо-буряне повійнуло над їх головами, гармонія славословних звуків потонула в хаосі реготу й плачу…

Струни задзвучали від нестримно-гострого болю, труби крикнули жахом останнього і дика дізгармонія занепокоєно замаяла крильми останнього моменту.

Всі почули, що сталося щось останнє… Схопилися на ноги і занепокоєно слухали як рвалися струни і лопались труби того органу, який грав ще їх батькам та дідам… Ксьондз прокинувся і закричав: „Скоріше на хори!.. Скоріше!.. скоріше!.. Він збожеволів!.. Хтось кинувся на східці, щоб вилізти на хори, але на зустріч йому з хорів злізав переляканий, з блідним лицем захрисгиян. З хвилину він стояв і не міг вимовити слова, а далі тихо тихо промовив: „Там біла панна!“…

Містичний жах обгорнув серця і душі сих простих людей і вони залякано тиснулися один до другого в той час, як ксьондз рішучим кроком йшов на хори. Слідом за ним, пішло ще двоє-троє людей.

Весь костьол, затаївши духа, прислухався до того, що робилося на хорах.

Внизу було чутно, як інколи ще бренькає якась струна і як зітхає маленька трубка… костьол мовчки чекав на поворот ксьондза і в своїм чеканні був схожий за безмовну могилу…

Пройшло з півгодини; на східцях з'явився ксьондз, який тримав в руках великий аркуш паперу з новою і останньою колядкою, що написав для сього Різдва старий органіста Станіслав. За ксьондзом йшли два чоловіки, які несли на руках мертвого органіста.

Смерть улюбленого органіста зробила велике вражіння і викликала надзвичайне зацікавлення. Всі стали тиснутися вперед, бо кождому хотілося побачити „який-то він мертвий?…“ А тим часом захристиян прийшов до себе і розповідав: „як заспівав він нової коляди, то лице його стало таким чудним, наче в якогось святого… Таке ласкаве і привітне було… В очах з'явилися сльозинки блискучі і сяючі. Але, несподівано, в повітрі, над органом, просто перед ним з'явилася якась біла панна… Боже мій! Як тілько вона з'явилась перед ним, то він так і затремтів весь. Його руки самі собою стали грати щось таке, що аж страшно було слухати… Потім та біла панна чогось схилилася над ним і він упав мертвим… Панна зникла кудись, а орган став сам грати і розриватися на части!..

Люди слухали, що розповідав захристиян, а потім підходили до мертвого органіста, зазирали в його спокійне гладенько виголене, з білими вусами усміхнене лице і мовчки виходили з костьолу…

***

Тиша ночі будилася помірними ударами великого дзвону. — В церкві дзвонили на всюнощну. — Надтетеревське село починало колядувати.

 1918 р., м. Київ.