Тіні минулого/Краснопільські Привиди
| ◀ Біла панна | Тіні минулого Краснопільські Привиди |
|
Старий, дуже старий панський палац в Краснопіллі. Ніхто навіть з старих людей не пам'ятає, коли і хто його збудував. Але будував його хтось дуже мудрий: три поверхи з красно-розмальованими стінами і страшно глибокі льохи під ним. Кажуть, що в тих льохах ще ніхто ні разу не бував, хоч там грошей і вина Бог-зна скільки ще від Любомирського залишилося. Від одного пана-до другого, і так з віку вік переходив сей палац, заким не перейшов до якогось Мазараки, який мало-що й жив в ньому, а через тей палац стояв якоюсь страшною пусткою. Один тільки старий Ян, що був сторожем ще до Мазараки, ніяк не міг покинути стараго панськаго гнізда і пильно доглядав його. Багато було таких, що цікавилися палацовими льохьми, але ще й до сього часу не знайшлося такого сміливого, щоб пішов в ті льохи шукати дорогих скарбів, як казали старі люде, то сі льохи тягнулися далеко під землею і досягали аж до середини Краснопілля і кінчалися під стародавньою церквою, яка була збудована ще тоді, як не було й самого палацу, а вся місцевість, де зараз стоїть Краснопіль, шуміла дикіми лісами та була багата всякою звіриною і убога людністю.
Перекази стародавні кажуть, що за річкою Кобиллям колись було велике грецьке місто Тіполь, на яке напали татари і знищили його враз з мешканцями. Де-кому з них пощастило вибратися на другий бік річки і сховатися в лісах, де згодом з'явилося село й була збудована отся церква. Село жило собі вільним не від кого незалежним життям, але згодом з'явились сюди пани, а тоді був збудований і сей палаць.
Окрім таємничих льохів, в йому ще було багато всякого дива: темні кімнати з людськими кістяками, великі ясні кімнати, на стінах яких висіло багато патретів всяких особ в дорогих жупанах, в кереях, в гетьманських шапках, з мечами і булавами в руках, на горищі лежали і тліли стародавні „чорні книги“… Страшний був сей палац, бо ксьонзи його „прокляли“ скоро після того, як гайдамаки тут зарізали вельможнаго пана Ескерко і його жінку. А як розказують, то сталось се за часів Коліївщини, коли на Україні було людям тяжко жити. Тоді всякий терпець увірвався і скрізь в народі настав непокій і велика смута. Пани жорстоко поводилися і тяжко карали кожного, хто насмілився повстати проти їх сваволі. Тоді по всій Волині пролунав голос прокривджених і люде стали втікати в ліси, де в потайних місцях збіралися в гайдамацькі гульбища. Тяжко було і краснопільцям терпіти знущання свого пана Ескерко, але ніхто з них не хотів втікати в ліси, а так ждали, що прийдуть гайдамаки і визволять з неволі. Ждали і ждали, а гайдамаки не приходили.
Але, одного разу в церкві старий пан-отець сказав казання: „Снився мені, мої діточки, сон дуже дивний… З'явилася мені свята Марія Єгипетська, одягнута в нашу просту сіру свиту з мережками на ковнірі, в гетьманській шапці з камнями-самоцвітами і з ножем за поясом. Подивилась на мене так сумно, що в мене аж серце стислося від болю. Подивилась подивилася, зітхнула важко і сказала: „Скажи старче сивий, своїм дітям вірним, нехай вони визволяються з неволі, а я їм допоможу і в пригоді стану перед Богом. Нехай візьмуть мій образ і перед ним ножі посвятять…“
Заворушилися люде і десь в них сміливість взялася. Багато людей зараз-же подалося в ліси на гульбища, щоб там приєднатися до гайдамаків, а багато стало вдома готуватися. Намалював маляр образ святої Марії Єгипетської, а коваль накував і виточив багато ножів. Люде стали ждати того часу, як ударить гвалтовий дзвін і почнеться… Але минуло багато часу, але гвалтовий дзвін не дзвонив. Люде чекали що приїде посланець з гульбища і тричі вдарить у великого дзвона, а тоді затрубить якась труба в лісі і почнеться… Ждали так, що й в ночі навіть не спали…Прийшли гайдамаки і вломилися в панський двір. Пан Ескенко гуляв з своїми сусідами-панами і не думав спати. Довго змагалися паньскі слуги з підпанків, бо добре знали, що помилування не буде, але потім подалися і скорилися. Коли гайдамаки добралися аж до самого палацу, так багато панів встигло десь поховатися, а тільки Ескерко з своєю жінкою не зьумів заховатись добре, бо вона ще була молода, а через те й не схотіла лізти в грубу, де було багато сажі. Знайшли їх обох під престолом палацового костьола і тут-же жорстко розправились з ними за ті всі кривди, які вони чинили народові. Кажуть, що з пана живцем здерли шкуру, а пані відрізали голову. Але, як тільки її голова покотилася вбік від тіла, біля престола з'явився якийсь чорний ксьонз з книгою в руках і сказав: „Будьте прокляті на двісті літ!.. Будьте сонні, глухі й сліпі на стільки, щоб ви ніколи не бачили, не знали й не чули своєї волі…" Взяли гайдамаки ксьонза і, вчепивши йому на шию важкого дубового стола, вивели з палацу і втопили в річці Кобилі.
Майже що до самого ранку гуляли гайдамаки. З глубокого льоху подоставали собі срібла та золота, порозбивали зарослі зеленим мохом старі бочки з міцним литвинським медом і пили-гуляли… Багато з них вже й здорово підгуляло, так що забули на село йти та людей будити. „Байдуже, — казали вони, — раз перемогли, так вже немає чого боятися переможеного“… Але воно сталося зовсім инакше. Ще люде спали на селі, а тільки де-хто встав, щоб на панщину йти, як в село приїхали гузари графа Замойського. Як тільки вони приїхали, так перше всього з чотирьох боків запалили село, а потім стали катувати людей.
Схопилися люде за свої ножі, але спогадали, що вони несвячені, тай руки опустилися. Нічого було робить їм без гвалтового дзвона. Задзвонили якось, але не було вже коли святити ножі, бо гузари примусили скоритися. А в самім плацу ще довго змагалися гайдамаки, а потім побачили свою лиху годину, що вже все пропало, взяли тай поховалися в льохи. Гузари п'яних гайдамаків порубали і поскидали в потайні темні кімнати, а льохи позамикали на вісім замків і поставили свою варту над ними.
Старого пан-отця повісили на дзвіниці біля великого дзвона, в якого дзвонено на гвалт. Йдучи на смерть і прощаючись з своїми людьми, пан-отець сказав: „Проспали свою волю тоді, як вже не можна було проспати. З цього часу вас будуть непокоїти привиди, щоб ви не проспали в друге“…
Люде, кажуть, дуже плакали і клялися не проспати.
Багато літ минуло з того часу, але між людьми жиють перекази про се страшне діло. Ще й до останніх часів говорили, що як тільки в селі має бути пожежа, або так якесь велике нещастя, то в панськім саду о півночі блукає безголовна біла жінка і в своїх руках тримає свою розпатлану голову з зеленими, мертвими, непорушними очами і, коли хто побачить її, то скоро з ним обов'язково станеться якесь страшне нещастя.
А через те старі люде ще й до цього часу бояться вночі йти через панський сад, а як куди треба йти по якійсь необхідній справі, то далеко обходять боком, надаючи круга.
Дід Семен Лічман, який був паламарем в старій церкві, розсказував, що як мала вийти воля і скасуватися панщина, то під церквою він бачив якогось святого, який стояв на колінах і молився на схід сонця. Як він догадувався, так то, певне, що був той пан-отець якого замучили вороги за волю.
Потім, як мала розпочатися війна, то в селі аж четверо людей бачило білу пані. Один з них, молодий парубок, який ніколи нічого небоявся, розсказуючи про свою зустріч з білою панією? казав так: „Неможу тут бути… Колиб вже куди подітися так, щоб і сліду після мене не знайшли!“ — Як почалася війна, то його забрали до війська і він не вернувся назад.
Перед революцією церковний сторож, Левко, бачив в старій дзвіниці таку святу, „яка на старому образі намальована, що в бабнику[1] стоїть. Вона стояла як жива, а від неї било сяйво святе“…
Перед тим, як з фронту мали прийти московські люде, знов хтось бачив білу пані, але вона вже була з головою. Люде вірили і не вірили, але ждали чогось недоброго. Скоро те недобре сталося. В село прийшли московські люде і отаборились в палаці. В селі настав непокій великий; стрілянина з рушниць лунала вдень і вночі; чотири найкращих господарі було розстріляно за те, що вони не хотіли коритись московськім людям.
Одного дня московські люде сказали, що треба знищити панське гніздо. Тих, що були проти сього, купали в ополонці і мокрих прив'язували до високих старих ялин, що росли коло палацу. Коли вже не було кому противитись знищенню панського гнізда, тоді московські люде з піснями стали громити старий палац. Виносили на двір і тут-же ділили поміж собою аксамитові канапи, дубові столи, з червоного дерева шафи і дорогоцінні криштальні дзеркала. Порцеланьовий посуд викидали просто за вікна і топтали ногами, щоб „ніякого й сліду не лишилось з витребеньків“. Де хто, що бажав досягти великої мудрости, забрався аж до „чорних книг“ і вибрав собі найкращу з них… Коли вже все було поділено, тоді на двір витягли старе фортепіано і, поставивши його на снігу, стали шукати „справжнього музику“… Музика скоро знайшовся і втяв такого козачка, що все село тілько в боки взялося. Стали пити і гуляти, як ще ніхто так не гуляв. Все село танцювало, а разом з ним танцювали і московські люде. Над вечір, коли чогось стало сумно, вирішили запалити палац, щоб веселійше стало…
Три дні палав в огні старий палац, а на четвертий день від нього залишилися одні чорні, страшні, теплі руїни. Старі люде журно хитали головами і казали: „Ой, не чекайте тепер добра від білої пані!… Се так не минеться“… Скоро зникли кудись московські люде, а разом з ними зникла і мужицька радість. В селі стояли сумні палацові руїни і запанувала туга страшна.
Залишилось тільки одно ціле і непорушне — образ святої Марії Єгипетської, який ще й зараз стоїть на старому місці. До нього то й моляться тепер старі люде, перед ним то й світять свої тоненькі воскові свічечки, бо „хоч то образ і дуже старий, але він вічний“… Невідомо, чи згоріли разом з віковим палацом привиди вічности, чи вони й ще колись з‘являться?..
1918 р., 20 травня. Краснопіль, на Волині.
——————
- ↑ „Бабником“ називають притвор. Автор.