Три портрети/Василь Стефаник/Зустріч зі „Землею“
| ◀ Війна у Відні | Три портрети Василь Стефаник Зустріч зі „Землею“ |
Ars longa, vita brevis ▶ |
|
ЗУСТРІЧ ЗІ „ЗЕМЛЕЮ”
Стефаник не любив відпроваджувати своїх знайомих на дворець. Не знаю, що йому сталося, що мене відпровадив, як я відїздив з Відня до Львова.
— Як будеш вертатися з краю, то, хоч тобі ближче їхати через Чехи, то таки, чуєш, їдь на Відень. Розповіш мені, що діється в краю, бо люди сильно брешуть.
Я йому обіцяв та, на жаль, не дотримав слова.
Доїхав до Бережан саме тоді, як ішла битва під Конюхами (т. з. Брусилівська офензива) і чи то з великої утоми та виснаження, чи від ґазів, що їх москалі під Конюхами пускали, і вітер аж під Бережани заносив, — досить, що на новім бережанськім двірці, досвіта, коли я собі казав дати снідання, стратив память і до нині ясно сказати не вмію, як я звідтам аж до німецької границі в Еґер дістався. Пальба, біготня, офіцири, авта, то знов залізниця, хтось мене питає за папері, хтось відповідає за мене, хтось мені то їсти дає, то пити, я то дякую, то приймаю, але все воно якесь таке задимлене, замрячене, тьмаве, ніби це не дійсність, а якийсь довгий, хоробливий сон.
Аж в Еґер, на двірці, у вестибулю, я очуняв. Дивлюся: на столі стоїть австрійський фельдфебель і кричить: „Хто більше має при собі як тільки то й тільки срібних корон і більше, ніж заручиновий перстень та обручку, нехай зголоситься, бо така то і така за те кара!”
Я глянув на свої пальці, на золотий годинник з ланцюшком, пригадав собі, що й у подорожній валізці маю дещо і в портфелю також, і аж мене гарячий піт облив.
Але якось вийшов я щасливо і з тої халепи, нічого в мене не відібрали і я щасливо добився до Вецляру. А там, у таборі, почав наново нашу стару роботу. За тою роботою забув я і про недавню свою гостину у Відні і про свого приятеля Стефаника.
Післав я йому одну-другу листівку таким самим телєґрафічним стилем, як він писав, а листів не посилав, бо знав, що й він до них не скорий та що листи ті часто-густо пропадають, бо їх перечитують на цензурі. Та що було й писати? Того, що собі чоловік думав, не вільно, а що було вільно, те не було цікаве.
Написав до мене Василь кілька слів з приводу моїх 50 уродин, я йому кількома словами відповів і знову тихо. Кожний з нас мав свою журу і власні клопоти, не було часу на листування.
Аж узимі 1925 р. вертаюся до краю. У Кракові, на пероні, бачу свого знайомого і свояка, Навроцького. Втішився я, бо це був перший свій чоловік, якого я в краю побачив. А він мені ще й дає в дарунку Стефаникову „Землю”.
Їду до Борислава, до шваґра Ліщинського, і по дорозі читаю. Прочитав „Синів” і мурашки побігли по спині. Тремчу цілий, як у пропасниці й заспокоїтися не можу. Не входжу в подробиці, не приглядаюся до форми, лише бачу нашу землю, нашого хлопа і його велике горе. Страшно стає на душі. Якийсь голос говорить: „Бачиш, що тут діялося, а тебе не було… Ти втік… Кажеш, що дурно не сидів, дуриш себе. Землі триматися треба, бо як відірвемося від неї, то буде і їй зле без нас і нам недобре без неї”.
Щойно за Перемишлем заспокоївся я трохи і став думати над тим, чи змінився Стефаник, як письменник, чи ні.
Трохи так, а трохи ні.
Змінився, бо змінилися часи. Не ті теми, що перше. Нове горе, нові струни в душі поетовій торкнуло… Україна… Того слова перше у Стефаникових творах не було. І не було такого патріотизму, як у „Синах”. Але дар аналізування людської душі, міць слова й мистецтво форми залишилися такі, як були колись. Лиш не у всіх творах, що ввійшли до збірки „Земля”. В деяких нема вже того почуття мистецької міри, що перше… Нерви.
А всеж загальне вражіння — сила! Сила, що бере читача в полон, приневолює його забути про все, а бачити лише тих людей і лише той шматок світа, що він йому кладе перед очі, і — серце.Така була моя зустріч з новою Стефаниковою книжкою. З ним самим по війні стрінувся я аж на його ювилею у Львові.
Та це вже недавні часи й багато людей памятає, як на тім ювилею в салі „Народнього Дому”, не переробленій ще на „Teatr Rozmaitości“, читав Черемшина свій прегарний привіт Стефаникові, як деклямувала Федорцева, промовляли Роман Купчинський і Михайло Рудницький.
Я пригадував ювилятові наші молодечі літа.
А він зашився в єдину в тій салі льожу і хоч ціла саля гуділа, бо хотіла його бачити, не показався. Хоч, як його найближчі приятелі просили, щоб зійшов, не послухав.
Такий уже був. Сидів захмарений, буцім йому не честь віддавали, але кривду робили.
Аж на комерсі в „Европейськім Готелі” розхмарився, а навіть розбалакався, але не в формі якоїсь то святочної промови, а так собі, по Стефаниківськи, трохи з серцем, а трохи з перцем. Пригадував собі Краків і добрим словом згадав мою жінку й нашу хату (нашу, але наймлену). Мене потішив, щоб я не журився, бо з мене ще люди будуть.
Без жартів, поважно та офіціяльно говорити не хотів.