Три портрети/Василь Стефаник/Ars longa, vita brevis
| ◀ Зустріч зі „Землею“ | Три портрети Василь Стефаник Ars longa, vita brevis |
|
ARS LONGA, VITA BREVIS
А на другий день, уполудне, зійшлися ми у Стефаникового друга, Миколи Заячківського, в „Народній Торговлі”, нагорі. Ми, себто Стефаник, Труш, Заячківський і я. Зі стін дивилися на нас образи наших мистців, у першу чергу Труша, з ріжних періодів його такої багатої і такої високоцінної мистецької творчости. А ми дивилися на них й може не без зависти пригадували собі старі слова: Ars longa, vita brevis.
Образи лишилися такими, як колись, а ми? Де ті колишні „ми”?
Поїхали наші молоді літа кованими возами по калиновім мості і вже їх не завернути…
Декілька разів стрічалися ми ще зі Стефаником у Львові, але були це вже зустрічі невеселі. Стефаник приїздив до лікарів і нарікав на свою недугу. Марнів і тратив сили, а з силами також свій колишній дотеп, колишню гострість слова. „Вниз котиться мій віз” — цитував Франкові слова.
Останній раз бачилися ми на Франковім святі у Львові. Оба заїхали до „Народної Гостинниці”, тільки Стефаник дістав покій на першім поверсі, а я на другім, чи на третім.
Увечір зійшлися в каварні. Я пив чай, а він мале пиво. Пив, „щоб дурно в коршмі не сидіти”. Але не видно було, щоби йому це пиво смакувало. Ні раз!
Питаю його, чи пише що нового?
— Або я мало написав? — відповів зі своєю дивною, хитрозлобною усмішкою.
— Твоя правда — кажу — ти писав мало, а написав багато, бо воно велике те, що ти написав.
— Велике та пусте… — і знов та сама усмішка що перше.
— Та що ти кажеш, Василю! Ти сам з того смієшся.
— Авжеж, що пусте, бо пощо я писав тим жарґоном?
— Бійся Бога! — кажу — як ти можеш щось такого казати! Якраз у тім жарґоні один із секретів твоєї великої сили. Літературною мовою не можна би з такою експресією сказати того, що ти покутською говіркою сказав.
— Чому?
— А тому, бо літературна мова нова, а покутський говір має великі сотні літ за собою. Він виростав разом із цілими поколіннями твоїх предків із вашої землі.
— Гадаєш?
— А дотого говорів ані жарґонів нема, є тільки мова. Раз у Вільгельма Фельдмана у Кракові, на Зеленій ч. 25, казав до мене Бодуен де Куртене: — Що ви турбуєтеся тим, що москвичі прозивають українську мову діялєктом! Раз якимсь, буцім-то діялєктом, одно село говорить, то це вже не діялєкт, а мова.
Стефаник покивав головою.
— Бодуен де Куртене великий фільольоґ, — може він і правду казав, — або я знаю! Це вже скорше буде колись знати твій студент, березівський шлєхтич, що тобі за плечима сидить, а ти того й не видиш.
Я озирнувся і дійсно, за моїми плечима сидів Юліян Ґ. з Березова і слухав нашої розмови.
— Сідайте з нами, — попросив я його.
Стефаник привітався з ним і хвалив, що добре його „Синів” читає. — Приїдьте до мене колись, до Русова, — казав, — хочби й завтра. Конче приїдь, Богдане. Фляшку доброго вина поставлю і кажу для тебе курку зварити, лиш щобис приїхав. Памєтай! Побачиш Русів і подивишся, як я жию. Добре?
Я обіцяв. Але був хорий і не поїхав.
А нині жалую.
А коли пізно ввечір, вертаюся втомлений і сумний від того болю і смутку, що його там так багато, то чекаю на трамвай, на пятку, саме перед тою камяницею, де мешкав колись Стефаник. Змінилася. З білої стала жовта, городець перед нею не такий, фіртка в іншому місці і стежка від неї до дверей не так само біжить, як перше.
Але вікно, що під ним Стефаник писав свій „Камінний Хрест” те саме. Воно відчинене. Забуваю, що тілько літ минуло, стаю на пальцях і заглядаю, чи є в хаті Стефаник…
Нема…