Три портрети/Василь Стефаник/Війна у Відні
| ◀ Листи | Три портрети Василь Стефаник Війна у Відні |
Зустріч зі „Землею“ ▶ |
|
ВІЙНА У ВІДНІ
Року 1914 звіялася велика війна. Довелося розпрощатися з неодним добрим знайомим, і то — на довго.
Так розпрощався я зі Стефаником.
Мене з родиною гнала воєнна хуртовина через Карпати на Угорщину, до Сатмар Неметі, зі Сатмар Неметі до Пешту й Відня, а з Відня аж над Лян, у запілля західного фронту.
Був час (як Галичину заняли москалі), що ми нічого про свій край і про своїх близьких не знали. А як прийшла яка вістка, або як появився який новий утікач і розказував, що там діється, так це були такі страхіття, що волосся на голові дубом ставало.
І про Стефаника я або нічого не чував, або чув таке, що краще й не казати.
Аж улітку 1917 року, підчас т. зв. Брусіловської офензиви післали мене на схід, над Золоту Липу, у мої рідні сторони, туди, як Бережани, Жуків і Конюхи. Там стояли наші Січові Стрільці.
Доповідали навіть, що мій молодший брат стоїть у Жукові, на приходстві, там, де ми жили колись. Хтось із військових привіз мені знимку, ґранатами розбитої хати, поторощених ялиць перед вікнами і брата з товаришами-старшинами, на зруйнованім ґанку.
Їхав я через Мінхен, Нірнберґ і Вірцбурґ до Відня. Там мав побути деякий час, побачитися з ким слід й податися далі через Львів над Липу.
Скрізь по великих містах треба було переривати їзду й голоситися до військових команд. При тій нагоді оглянув я у Мінхені обі Пінакотеки і музей Шака, а в Нірнберґ старе місто і замок.
У Баварії не було ще такої біди, як у Надренщині. Як показалося військову карту їзди й Offener Ordre то давали на обід зупу, вепрову печеню й велику шклянку знаменитого баварського пива.
Але у Відні, ого! пропали ті часи!
Памятаю, приїхав я до Відня опівночі. На двірці чекали на мене, мій шваґер — Роман П. і первий брат, Анатоль Л. До міста йшли ми пішки, бо не було ані авт, ні фіякрів. По дорозі бачив я людей, що сиділи, або лежали на хідниках, перед крамницями.
— А це що таке? — питаю.
— То у вас там, у Вецлярі, ще такого нема?
— Ні, — кажу, — нема.
— Це жінки й доньки чекають, щоб ранком, як відчинять крамниці, бути ближче дверей і дістати хліба чи чого там.
— Чого спішитися? Мають картки.
— Картки то є, але як розберуть хліб, то карток їсти не будеш. Тут тепер, хто пізно приходить, той сам собі шкодить.Переночував я у шваґра П. і вранці, коло 11. години, пішов до парляменту, щоб побачитися з нашими послами, а між ними й зі Стефаником, бо чув, що він також у Відні і приходить на засідання парляменту.
Грецька святиня, при віденськім Рінґу, стояла все така гарна, як колись, коли я ще попри неї ходив до університету. Зверху ніраз не видно було, що її основи дрижать і хитаються.
Аж усередині почувалося, що тут уже не так, як було перед трьома роками. Захиталася рівновага між доосередним і відосередним тяготінням і кожної хвилини могло все полетіти коміть головою.
Була спека й посли сиділи або лежали собі, буцім безпечно й безжурно на шкірою вистелюваних лавках у коридорах, довкола салі.
А за стіною йшли наради.
Парлямент, ніби віз, пущений згори, котився вниз останками свого розгону.
Ніхто й не цікавився, хто так і що таке балака. Аж як почулися голоси: Daschinski spricht! Daschinski spricht! — посли зривалися з місць і бігли слухати.
Я стояв біля Стефаника в дверах і також слухав. Пригадався мені колишній Краків, „уїзджальня” під Капуцинами й палкі, вогнисті промови Дашинського, яких я так само колись слухав як тепер, стоячи біля Стефаника. Але вражіння було не те. І промовцеві й слухачам бракло того молодечого палу, якого нічим і ніяк не заступиш. І часи були не ті.Дашинський скінчив, оплески, і саля опустіла.
Почав хтось другий промовляти, але його слухало лиш кількох найближчих партійних товаришів.
Саля пусткою позіхала.
В кульоарах обступили мене знайомі. Льоньо Цегельський та інші.
— Ну що там? кажіть!
— Кажіть ви, бо що я вам про табор наших полонених можу сказати? Хіба те, що і ми й полонені дурно не сидимо.
Почалася обміна гадок і вражінь. Одні й другі не були надійні. Не знаю, чи тому, що я був утомлений далекою дорогою і кількома місяцями недоїдання й недосиплювання у Вецлярі, чи що нараз побачив так багато знайомих і почув стільки нових для мене вісток, досить, що здавалося мені, немов то підлога у кульоарах дрижить і мармурові стовпи хитаються. Ось, ось, і — впадуть.
— Ходім на обід! — відозвався хтось. — Вже перша година, потім не дістанемо нічого.
І пішли ми до якогось ресторану недалеко від парляменту. Дали нам шматок мяса й мале, тонке пиво і то з протекції, — для послів. (Бодай там цей титул мав ще якесь значіння).
По обіді кажу до Стефаника:
— Ходім до „Уніонки”, побалакаємо собі.
І пішли ми. Власник малої каварні, що знав мене ще зі студентських часів, а потім з 1914 року, коли то я ходив до „Уніонки” на часописи, втішився мною, як не знати ким і щоб виявити свою радість, побіг і з буфету приніс та подав мені на тарілці одно трабуко, яке я звичайно курив. Подаючи, дивився, яке вражіння зробить на мене цей дарунок. І ціла каварня дивилася на мене, немов питалася, що то за гість такий великоважний, що його господар аж таким дарунком вітає.
— То у вас може вже й тютюну бракує? — питаюся Василя.
— А тиж гадав, що ні? Все зїдає тая війна, як смок. Але ти, небоже, не журися. Приходи рано до парляменту і я тобі щодня буду давати три посольські трабука, бо як знаєш, я сигарів не курю.
— Все ще папіроски крутиш?
— Крутимо світом, небоже.
— Де мешкаєш?
— Щож він?
— Тяжко хорий.
Весоловський хорує! — я не хотів вірити.
Цей живий, веселий, молодий чоловік, що 1914 р. додавав нам усім віри й надії, що нераз, як прийшов пізно вночі до ресторану, або до каварні зі свого міністерства, в чорнім пальті і в блискучім циліндрі, то все вмів щось таке сказати і так дотепно й цікаво, що в нас новий дух вступав й захмарені наші чола розяснювалися, цей чоловік тепер хорує?!
— І то тяжко, дуже тяжко, — не потішав, а засмучував мене Стефаник. — Навіть не домірковується, в якій він шкірі. Цікавиться усім по-давному. Якось просив мене, щоб я йому щось написав до калєндаря.— І ти не відмовив?
— Не міг. Але не знаєш, як мені тяжко писалося. Ще більше паперу збавив, як колись при „Каміннім хресті”.
Я помітив, що Василь уже більше по літературному балакає, хотів питатися, чи свідомо це робить, чи ні, але він сам, випереджуючи моє питання, заговорив про те, що треба нам ломити кордон, не лиш той на ґеоґрафічній карті, але й інший, у мові, в літературі, загалом у житті. Та ще перший раз каявся передімною, що писав діялєктом. Я не відповів нічого, бо не хотілося вести таких теоретичних розмов, а бажалося почути щось про його воєнні переживання. Але він питався про мою жінку, про дітей, хотів знати, як ми живемо і як собі даємо раду, а від розмови про війну втікав.
— Щось ти, небоже, змарнів — казав до мене. — Виглядаєш, як хорт у такого пана, що банкротує. Тримайся! Мусимо якось триматися, бо мус, то великий пан.
Я розказував про наші гаразди, якто ми живемо без цукру й без масла, як нас пятеро дістає раз на тиждень пів кіля мяса, як молоко пють тільки маленькі діти і люди старі, як доньок моїх приводять із ліцею, бо з голоду на годинах мліють.
— Не маєте защо купити? — питає.
— Є защо та нема що — відповідаю.
— От біда. Як було що, то не було защо, а тепер є защо, та, як кажеш, нема що. Бідному все вітер в очі. А тут, у нас, є такі, що їм і перше було добре і тепер ще ліпше. Розживаються на війні. Одні розживаються, а другі сходять на пси, або й гинуть. Є повіти, як одна велика рана. Доторкнутися страшно.
Я чекав, що він мені щось більше про тую рану скаже, але Стефаник мовчав, а як він мовчить, то видно, що не хоче казати і не скаже, хочби ти його й просив.
— А що ти гадаєш про майбутнє? — питаю.
— Те, що й ти. Яке нині, таке й завтра. Хібаб нам несподівано щось доброго в руки попалося, як сліпій курці зерно. Але на тоє нема що рахувати, бо спустився дід на мід тай без вечері ляг спати.
Усміхнувся злісно і злобно. Я ту усмішку знав не від нині. Від неї млісно ставало на душі.
— Хитається під нами земля і ми хитаємося та ходимо, як пяні, бо не маємо чого триматися.
— Тримаємося Австрії, — доповідаю.
— Так лєґенда „Тирольців Сходу” rediviva, а тут треба чогось моцного, свого.
— Якоїсь ідеї гадаєш? Вона мабуть і є в кожному з нас.
— Усередині, захована глібоко під серцем, як той біблійний скарб. І загалом кожний з нас зокрема і добрий і недурний, а разом… ет!
І він махнув рукою. Це значило: „Досить, лишім цю тему!”
І за ввесь той час, як я був зі Стефаником у Відні, він ходив, ніби байдужий до всього, то знов буцім лихий на всіх і вся. Ту якусь неприродну байдужність я пояснював собі тим, що він забогато страшного бачив і тепер затулює очі, щоб забути, задурманити себе. Іноді навіть у якусь неприродну веселість попадає, ніби тішиться, що вирвався з кігтів біди. Ходить до опери, бавиться, жартує. А знов сердиться і злісно дивиться на людей, бо вони, на його гадку, багато дечого роблять не так, якслід. Він не сердився вголос, не кричав і не вибухав гнівом, як вулькан, а лиш своїм гірким, зїдливим словом кусав їх безпощадно.
Раз у якійсь великій каварні, коло віденського розкішного ратуша, коли серед наших послів ішла розмова на одну із важливих, актуальних тем, він сидів і буцім байдуже переглядав „Leipziger Illustrierte Zeitung“. Аж нараз, як не „пустить віца”, та такого гострого й масного, що всім, ніби долонею губи затулив. Ціле товариство замовкло, а по хвилині кожний кричав: „Zahlen“, брав капелюх і йшов геть.
Я цей Стефаниківський дотеп памятаю до нині, але написати його не можу, так, як не всі Пушкінові вірші можна друкувати.
Тільки, як зібралося невеличке, але любе для нього товариство, Стефаник ставав таким, як був колись у Кракові. Не байдужним і студеним, і не гнівним і гірким, а людиною живою, дотепною і жартовливою.
Пригадую собі, що любив посидіти з покійним професором Дністрянським та з його дружиною. На нього казав, що то „голова і характер!”, а її називав, „хоч куди молодичка!”. Але не міг витримати, щоб і її часом словом, мов шпилькою не вколоти, хоч і не боляче.
Таку вже вдачу мав.