Три портрети/Іван Франко/„З вершин і низин“ у Бережанах
| ◀ Зелені Свята в Поручині й „Захар Беркут“ | Три портрети Іван Франко „З вершин і низин“ у Бережанах |
Відень і „Зівяле листя“ ▶ |
|
„З ВЕРШИН І НИЗИН” У БЕРЕЖАНАХ
Восени 1887 р. привіз хтось зі Львова до бережанської тайної бібліотеки учеників Франкове „З вершин і низин”. Була це досить груба, але форматом невеличка книжка, до якої додано велику поему „Панські жарти”.
Нових книжок тоді в нас появлялося мало, а цінних та цікавих ще менше, тимто й не диво, що „З вершин і низин” зробило величезне вражіння. Розуміється серед кружка вибраних та довірених старших учеників, бо будькому не давалося таких книжок читати. Хоч бережанська ґімназія під розумним проводом незабутнього директора Матеуша Куровського не належала до найпростіших, а всеж „Стереженого Бог стереже!” За Франка можна було вилетіти зі школи. Це ж такий поет, що сидів у криміналі! Може й наш катехит Соневицький не поміг би тут нічого, тим більше, що Франко був ославлений безбожник.
Хто мені позичив „З вершин і низин”, того вже собі нині не пригадую, але хтось зі семаків, що переховував у себе тайну бібліотеку.Тайна вона була тому, бо не була явна. Великих і страшних тайн вона не скривала. Може навіть Дрепера в ній не було. Але відома річ, що заборонений овоч найкраще смакує. Так нам смакували книжки з тайної бібліотеки, тимбільше, що в явній ґімназійній бібліотеці, малощо цікавого було. Дістати четвертакові книжку з тайної бібліотеки, то була неякабудь честь і ласка — доказ виріжнення й довірливости. Я на таку ласку безперечно собі заслужив. Книжки з хати не виніс і не пустив між люди. Читав серед своїх найближчих. При читанні „З вершин і низин” застав мене мій пок. батько, тоді парох у Поручині.
У нас, в хаті був такий звичай, що вечорами хтось уголос читав книжку, а інші слухали. Мати шила, тітка, як приїхала до нас до Поручина на декілька днів, вишивала, а батько ходив, курив папіроску і слухав. Нераз таке читання, особливо зимою тривало до пізньої ночі, до півночі. По читанні йшла критика. У першу чергу розглядали т. з. зміст, себто фабулу повісти, а тоді характери. Чому котрийсь із героїв так гарно, або негарно поступив собі, чому автор не казав йому вибрати якоїсь іншої дороги та шукати іншої розвязки подій? Чому це, а чому те? Батька цікавив більше мотив твору і композиція. Він звертав увагу на поодинокі моменти, на психольоґічні питання та на літературну орнаментику. Батькових завваг я слухав дуже пильно й мало коли зважився „тицьнути свої чотири феники”. Але як сказав щось не від речі, то батько того не легковажив, хоч і не дуже рад був моїм залицянням до літератури, бо хотів мене бачити малярем.
І тепер, коли мене застав при лектурі „З вершин і низин”, зацікавився, що то я таке читаю. Перелистував книжку і спитався як вона мені подобається. Я відповів, що дуже.
— А чому?
— Бо якась інша, ніж ті, що я читав.
— Якто інша?
— А так, що теми нові і новий вірш. Він не співає, а говорить. Часом слова падуть, як молот на ковало.
Батько усміхнувся.
— Можливо. Фра́нко[1], син коваля. А „Панські жарти” ти вже прочитав?
— Ще ні. Не було коли. Франкові вірші важко читати. Над кожним треба подумати зокрема.
— Авжеж, що треба, — притакнув батько і став читати „Панські жарти”.
Забув про орудку в місті і читав, читав, поки тітка не покликала нас до вечері.
— Від часів Шевченкового „Кобзаря” таких творів ми не мали — сказав, віддаючи мені книжку.
„Панські жарти” зацікавили батька ще й тому, що подія, яка лягла в основу тієї поеми, збулася в Ялинковатім, у глухій закутині стрийських гір, у тім самім Ялинковатім, де батько якийсь час був адміністратором. Тамошні люди памятали ще, як то дідич вигнав був пароха з волами панське поле орати, а Микола Устіянович, з яким батько в горач пізнався, розказував батькові про того виняткового на свої часи священника. Батько переповідав нам те, що чув від Устіяновича, та на жаль я вже батькових слів переповісти не вмію. Памятаю тільки, що подія скінчилася щасливо і правда побідила.
— Гарна поема. Небагато маємо таких гарних творів. Прочитай, сину, уважно. Вона варта найбільшої уваги.
Я не тільки прочитав, але й одну частину, перший Великдень на волі, вивчився напамять та деклямував нераз, хоч ще радніше деклямував „Каменярів”. Це була моя перша зустріч, хоч не із Франком, так з його віршованими творами. А що в творах живе їх автор, то мені здавалося, що я знаю самого Франка, автора „Осінніх Дум” і „Скорбних пісень”, але й „Vivere memento“!
Як я читав „Захара Беркута”, то про його автора я не думав, мене цікавили події, які він там представив, а які я просто переживав. Мій мозок ще до того не доріс був, щоб схопити провідну ідею повісти.
У вищих класах ми вже пильно стежили за всім, що написав Франко. Читали журнали, де він містив свої праці („Товариш”, „Правда”, „Батьківщина”), захоплювалися поемою „Смерть Каїна”, хоч може і не дуже то її провідну думку розуміли, і сильно турбувалися вісткою про третій з черги арешт Франка вкупі з Павликом, Вислоухом та ще деким. Коли хтось поїхав до Львова і мав щастя бачити Франка, то ми йому спокою не давали — який він собою, як балакає, як поводиться з людьми, чи привітний і говіркий, чи ні? Усе ми хотіли знати.
Недиво: Бережани шість миль від залізниці, подорож до Львова і зустріч з передовими нашими людьми, то було щось незвичайне, виняткове, а бережанська молодь, як на те, здавен-давна цікавилася мистецтвом і літературою, вона-ж ходила слідами Маркіяна Шашкевича. Кожний з нас, сідаючи в школі, в лавку, питався: „А може в тій лавці сидів колись Шашкевич?”
Лавки були старі-старенезні, покраяні та покарбовані, пооздоблювані всілякими буквами та знаками — дуже можливо, що на них сидів ще Маркіян.
Але разом із тим почувалося, що від Маркіянового „Бандуриста” до Франкових „Каменярів” пройдений далекий шлях. „Бандурист” був для нас, бережанців, якийсь то близький і радісний, але в „Каменярах” почувалося куди більше сили, що рвала та гнала нас уперед.
——————
- ↑ Ми тоді наголошували Фра́нко не Франко́, як тепер. Пізніше мав я нагоду балакати в Бориславі зі свояками великого поета і вони також називали себе Фра́нко, не Франко́.