Три портрети/Іван Франко/Відень і „Зівяле листя“
| ◀ „З вершин і низин“ у Бережанах | Три портрети Іван Франко Відень і „Зівяле листя“ |
Лист без відповіді ▶ |
|
ВІДЕНЬ І „ЗІВЯЛЕ ЛИСТЯ“
Улітку року 1891 я здав матуру в Бережанах і з кінцем вересня вибрався до Відня, щоб згідно з бажанням батька записатися до академії мистецтв. Бережани і — Відень, — небо й земля!
Не знаю, як я дав би собі раду в наддунайській столиці, колиб не щасливий припадок. В залізниці стрінувся я з проф. Студинським. Він скінчив у Відні теольоґічний факультет і їхав тепер на студії слявістичні. Був, значить, старим віденцем. Поміг мені знайти хату, запровадив до академії, до того чорного будинку, що перед ним стоїть не менше почорнілий Шілєр, а коли мені там не довелося дійти до ладу зі старим професором Ґріппенкерлем, порадив вписатися на фільософію. Проф. Студинський впровадив мене також до „Січі” і до гр.-кат. духовної семинарії на „універзітетспляц нумеро айнс”.
Там я пізнав незабутнього Михайла Петрушевича з Новиці, мого пізнішого приятеля, Василя Дубицького, Баричка, Коцюбу і теперішнього славного нашого музикольоґа Філярета Колессу. Цей, нині такий поважний і поважаний учений, не во гнів йому кажучи, іноді в неділю по обіді, коли ректор семинарії в шлюсроку і циліндрі виходив зі старих мурів свого заведення, horribile dictum — „шкартував”. Їхали ми удвійку до Пратеру, щоб подивитися на зелену мураву й захлиснутися, я — ілюзією Жукова, а він — своїх коханих Ходович. Поблукавши по зелених левадах Пратеру, заходили ми до каварні Чарди і там, при шклянці малого пива та при тарілці невеликого ґуляшу, насолоджувалися знаменитою циганською музикою, чардашами та угорськими рапсодіями Ліста.
То знов іншої неділі (якщо можна було „шкартнути”), ішли на світову музично-театральну виставу, — також у Пратері, в тамошній величезній „Ротунді”. Бо і якже було не йти! Таж там бачилося, мов на долоні, музичний розвиток усіх країв і народів від найдавніших часів аж до тепер. Були там чудові портрети великих музик, співаків і акторів, їхні інструменти та рукописи, у ґабльотах висіли костюми та реквізити всіх більших театрів, а крім того улаштованих було декілька сцен із найславніших світових опер.
Хочби там довелося стрінути и самого ректора та вилетіти з „буди”, ми мусіли йти!
Алє бачу, що струм молодечих споминів пориває мене і відносить геть від теми… Завертай, Федю!
До семинарії я забігав кожної днини пополудні, мов до касина. Там стрічав своїх і чимраз ближчих собі людей, там все хтось дістав якусь цікаву вістку з краю, там щось нового почулося з життя нашої віденської кольонії. А дотого прочитали ми нове „Діло” й невіджалувану Лукичеву „Зорю”.
Отож у тій „Зорі” стали появлятися невеличкі, чудові віршики:
Не минай з погордою
І не смійсь, дитя!
Може в тім осміянім
Суть твого життя.
Або:
Я не жялуюсь на тебе, доле:
Добре ти мене вела, мов мати,
Таж де хліб родити має поле,
Мусить плуг квітки з корінням рвати.
То знов:
Розвійтеся з вітром, листочки зівялі,
Розвійтесь, як тихе зітхання!
Незгоєні рани, невтишені жалі,
Завмерлеє в серці кохання.
Читали ми їх з найвищим захопленням і нетерпеливо дожидали нового числа „Зорі” і нових віршів того самого, невідомого нам автора.
Бреніла в тих піснях нотка народньої поезії поруч таких, раз ніжних і витончених, то знов глибоких і чорним смутком осотаних тонів наболілої душі інтеліґента, що подібного дуету в нашій ліриці до того часу ми не стрічали.
— І хтоб це міг бути автором таких віршів? — ломили ми собі голову, переходили по черзі всіх старших та молодших галицьких та наддніпрянських наших поетів, але ніяк не могли попасти на когось, щоб скидався на батька таких гарних дітей.
Аж відізвався Михайло Петрушевич: „Франко!” — і усміхнувся своєю дивною усмішкою, що не знати було, чи він це каже поважно, чи жартує собі.
— Де, де, де! — заперечили йому. — Франків вірш тяжкуватий, а це такі легкі, етеричні строфи, це попросту музика, не поезія.
— Музика й поезія одно, — кинув Петрушевич і знову замовк. — Усі роди мистецтва — одно, — додав і відкашельнув, бо щось йому в грудях хибувало.
— А з чогож ти виводиш, Михайле, що це Франко пише, а не хтось інший?
— Бо ніхто в нас таких віршів не міг би написати.
— А може якраз якийсь новий, талановитий поет появився?— Новий? Молодий? Ні, це вияв чуття людини, що пережила багато і добре собі справу здає зі своїх переживань. Цеж ціла тиха драма, що збулася в душі непересічної одиниці. Не бачите того? Коли би це був молодий, невідомий дотепер поет, то він незабаром навіть Гайного заткнув би за пояс. Був би це не звичайний поет, а ґеній[1].
Згодом виявилося, що Петрушевич був догадливіший від нас усіх накупу. Ті вірші писав Франко. Вони й появилися 1896 р. окремою книжечкою з передмовою, де поет каже, що їх герой — „небіжчик”. Розуміється, що ціла та передмова то була літературна видумка, щось ніби ті хмари газові, що ними вповивають себе літаки, щоб їх ворог не бачив. Так хотів заховати себе Франко перед оком читача. Мабуть були такі, що повірили йому, але я до них не належав. У „Зівялім листю” побачив я нові риси Франкового літературного обличчя, нові осяги його творчого ума. Пригадався великий Ґете, творець „Іфіґенії”, а рівночасно автор чудових ліричних еґотичних архитворів.
——————
- ↑ Новицький, чи там Михайло Петрушевич, дуже високо цінив Гайного, любив його ліричні поезії і перекладав їх, нарікаючи, що вони такі легкі, а так їх тяжко добре перекласти.