Три портрети/Іван Франко/Зелені Свята в Поручині й „Захар Беркут“
| Три портрети Іван Франко Зелені Свята в Поручині й „Захар Беркут“ |
„З вершин і низин“ у Бережанах ▶ |
|
ЗЕЛЕНІ СВЯТА В ПОРУЧИНІ
Й „ЗАХАР БЕРКУТ“
Всі свята гарні, — коли ходиш до школи, але Зелені — найкращі. Цілий світ пахне тобі й цілий світ співає. Та ще, коли погода. Тоді вже тієї краси, ні оповісти, ані змалювати.
І тому мабуть такі короткі ті свята. Всього два дні. Мало хто й їде до дому.
Але мені було тільки дві милі і по мене присилали коні.
Сідав я у візок і скочувався з Олімпу[1]. Вуличка попри Фару[2], уїзджальня, млин, рогачка, а тоді догори, догори, поки не озиркнешся й не побачиш, мов намальовані Бережани, — з величезним ставом, з замком, Сторожиськами і з гостро затесаною ратушевою вежою.
А перед тобою шість горбків до Жукова, Жуків, дубовий лісок, Глинка, сварливий, як недобра баба млин, і — Поручин.
Хати вже замаєні, подвіря позамітані, тільки болото на вулиці, як цілий рік. Хитаються над ним зажурені верби й бережуть його, щоб не висохло. Верба й болото то приятелі вірні.
Безіменний потік, що селом протікає, якось інакше шумить. Завтра „Вільха”[3] і він на іншу нуту настроївся. Місяць зійшов, хоче купатися в потоці, так верби не пускають. Двома рядами стоять, плече об плече.
Біжиш у город і стежкою, обабіч висадженою винничками[4], женеш на горбок, до сад. Але там тепер темно. Тіні скачуть, щось шелестить, і хоч ти вже у другій клясі ґімназійній, не йдеш, а біжиш назад до хати. Буцім щось гонить за тобою.
Недовгі ночі на Зелені свята, а так тяжко діждатися ранка, щоб побачити, як там тепер у саді і в городі.
Будишся, зирк на годинник (з підковою, замість ваги) — сема. А ти хотів зірватися в пятій, щоб таким способом продовжити свята. Пєш гаряче снідання, мало собі губи не попариш і бігцем у город. А там — краса! Рожі під вікнами пахнуть, пахне цілий городець, немов одна величезна, ріжнобарвна китиця. Стежки постругані й посипані піском.
Виннички при доріжці в садок уже відцвили. Вже й ягідки позавязувалися рясно, бо свята цього року пізно. Біліється березова альтана з новими лавочками, а в саді така трава висока, як на оболонях, і росиста яка!
Буде погода. А як ти їхав з Великодних свят, то трава щойно прозябала, бо весна була пізня й зимнувата, а тепер бач, як гарно кругом. Стоїш, мов причарований і не знаєш на що дивитися, пянієш.
Нараз: дзень-дзень! Дзвіночок, ніби мушка бренить. Що за біда! І знов, дзень-дзень.
Сарнятко із дзвіночком на шиї. Таке пещене! Само до тебе біжить, невеличке, як песя. Довірливе, не боїться нікого. Мабуть так мама його розпестила. Мама то вміє! Але, чому вони не сказали мені нічого про тую серну? Мабуть хотіли несподіванку зробити. І зробили. Кладешся на траву, сарнятко біля тебе, дивишся на небо крізь зелене віття вишень і видихуєш із себе інфінітиви й конюнктиви, тропарі й кондаки — всі мудрощі, яких набрався у школі. Так тобі тепер легко, такий ти здоровий і щасливий, що не замінявся би з ніким у світі. По Службі Божій і по обіді, як батько поїхав на друге село до Біща на вечірню, а мама задрімала трохи, береш „Зорю” і знов у садок. Сернятко біжить за тобою: „пі-пі-пі”. Вишукуєш собі що найзатишніше місце, порядкуєш часопис за числами і зачинаєш читати.
Що? Повість Франка „Захар Беркут”.
Читаєш, як то нині сумно в нашій Тухольщині і як колись було. Колись — у 1241 році. Знаєш уже про напади татар і тому тобі не так то важко перенестися гадкою у ті давні часи, коли боярин Тугар Вовк дістав від нашого князя Данила Зелемінь і дві розлогі полонини, збудував собі гарний двір і спросив своїх сусідів на бенкет і на лови. З ним поїхала його гарна та смілива донька Мирослава.
А тухольськими ловцями проводив Максим, син Захара Беркута, відомого та поважаного всіми старого тамошнього ґазди.
Вже третий день тривають лови. Набили всякого звіра, тільки медведя ще не вбили. Аж ось і він…
Мимохіть озираєшся, але медведя нема. Тільки сернятко притулилося до тебе. Заспокоєний читаєш далі. Читаєш, як боярин Тугар Вовк розчерепив своєю сокирою голову тухольського медведя і як гордо казав до Максима, що вовк, невелика звірюка, а всеж може мірятися силою з тухольським медведем.
„Бо тухольські медведі дурні, — відповів бояринові Максим, — одинцем ходять, а якби вони трималися гуртом — то не дало би їм ради навіть ціле стадо вовків“.
Кладеш журнал на траву і роздумуєш над тими словами, ніби їх не Максим року Божого 1241 сказав, а хтось тепер тобі говорить. Хочеш їх розуміти, зясувати, оформити в гадку, в ідею, але якось не йде. Мимохіть очі твої блукають по вузьких нивах на горбі, що знімається по другім боці річки й по великих графських лісах, бігають по стріхах курних хат аж до високих двірських коминів, блукають по ріці, що перепливає величезний панський став, а весною і восени заливає поля і городи хлопські, — бачиш те все, але чуєш, що сказати того, що чуєш, ані написати не вмів би.
Горб над селом, що на нім стоїть церква, немалий, а за ним, за церквою другий — ще вищий, скали торчать, дубовий ліс шумить, як шумів за часів нападів татарських і тобі здається, що в тім лісі і Тугар Вовк і Максим Беркут і Мирослава і ті медведі, на яких вони полюють.
Батько був деякий час у стрийських горах священником, розказував про Зелемінь і Тухлю, про шлях, що ним проходили татари і тому повість Франка про боротьбу тухольців з боярином княжим і з навалою татарською ще ближча тобі і ще більш зрозуміла. Ти не читаєш її, а просто переживаєш кожний момент, що його закріпив поет на папері. Очі горять, в голові шумить буцім ти в гарячці. Не чуєш, як тебе кличуть, як шукають за тобою по обійстю та по городі. Очуняв аж тоді, як побачив маму. Гнівну і втішену нараз. Встаєш засоромлений і винуватий, ховаєш „Зорю” поза себе.
— Не ховай, не ховай, бо я вже здалеку бачила, що ти читаєш. Але що то за спосіб! Ми його привезли на свята, щоб собі відпочив, а він читає!
— То така гарна повість, мамо. Я читав „Робінзона Крузо” і „Робінзона Швайцарського”, і „Духа пущі, і „Розбишаків на ріці Міссісіпі”, але це ще краще, інше, цікавіше.
— Бо своє, сину, бо своє. Але дай мені тую нещасливу „Зорю”, бо я боюся, що ти й завтра цілий день прокуняєш над нею. Давай!— Добре, мамо, але, як буду їхати назад до Бережан, то позволиш мені забрати з собою. Я мушу дочитати, що сталося з Максимом і з Мирославою.
Мама пильно подивилася на мене.
— Най буде. Тільки не читай на годинах.
Я обіцяв, але не дотримав слова. Кортіло. І зараз таки на найближчій годині математики переломив „Зорю” начетверо, рукою писав якісь числа на зшитку, а очима зиркав під лавку. І знов заграв у моїй уяві Опір, зашумів зеленим шумом Зелемінь, і залунали верески татарської орди. Я не запримітив, що в клясі стало тихо, як мак сій, що мої товариші дух у собі заперли і саме у хвилині, коли Бурундай підніс над головою безборонного Максима свою грізну сокиру, мене хтось так кріпко вхопив за руку, що я аж скрикнув з болю.
Надімною стояв професор природи, що вчив нас також математики і напів злісно, напів злобно приговорював:
— Гарно ти математики вчишся, смаровозе якийсь ходиш! Покажи, що ти там читаєш! Ґазета! Дивіть, який мені політик.
Я подав йому „Зорю”.
Дивився довго і тільки кивав головою. Так і видно було, що не знав, що казати. А тоді:
— І на що ти так помняв тую нещасливу „Зорю”? Гарно ти вмієш обходитися з книжками! Тато подякує тобі, як відвезеш її додому. Але покищо я покажу це панам професорам на конференції.Але не показав, тільки закликав мене по годині до свого кабінету:
— На маєш, сховай і більше до школи не приноси. Прочитай собі в хаті, бо це гарна повість. Можеш іти!
Свій чоловік…
|
|
——————