Три портрети/Іван Франко/Лист без відповіді

by Богдан Лепкий

◀ Відень і „Зівяле листя“

Три портрети Богдан Лепкий Іван Франко Лист без відповіді

Франко в Жукові ▶

Львів: Видавнича спілка «Діло», 1937

ЛИСТ БЕЗ ВІДПОВІДІ

 

Мого нахилу до літератури нічого не могло спинити. Не диво, ходив я до школи, до якої ходив Маркіян Шашкевич і виростав у літературній атмосфері, бо й батько мій працював на літературній ниві^[1]. Але в ґімназії я не вважав себе поетом. Поет то був Сильвестер Яричевський. Він мав грубу книжку з білого паперу й до неї вписував свої вже викінчені твори. До тої книжки намалював я йому акварелями вінєту: кобзар над рікою під дубом, на тлі руїн галицького замку.

Так, бо на мене дивилися, як на майбутьнього маляря. Учив мене рисунку пок. Юліян Панькевич, а по нім якийсь Навроцький, що приїхав з Америки і був учителем французької та анґлійської мови в „конвікті” пані Бєхонської. Тимто наш професор природи, знаменитий Петро Дуткевич, прозвав мене Богданом Богомазовичем. Як треба було для ґімназії, або для нашого громадянства якого портрету, чи грамоти, зверталися до мене. І я ніколи не відмовив. А всеж, хоч як багато я рисував, то читаючи книжки, я нераз на марґінесах писав олівцем вірші. Може вони й не були гірші від тих, що тепер пишу, але я не прикладав до них ніякої ваги й вони попропадали. Щойно у пятій клясі написав я для проф. Штайнера польське домашнє завдання віршем, не знаючи, що й Яричевський також його віршем написав. Дістали ми відзначаючі ноти і проф. Штайнер відчитав ті наші „твори” прилюдно в клясі, додаючи, що ще тоді, як він учив польської мови в Дрогобичі, то Іван Франко писав йому дуже гарні вправи, які він зберігає на памятку до нині.

Увесь час, як проф. Штайнер читав мій вірш і як балакав про Франка, я рад був сховатися під землю. Так мені соромно було, немов ученикові пятої кляси, що його приловили з панночкою на любій розмові. Зі своїм малярством я не скривався, але з поезією — так. Хто мені хотів докучити, то казав на мене: „поет”, „віршопис”, або деклямував першу строфу з того „відзначаючого” („цілюющого”, як ми з насміхом казали), завдання. Я любив поезію, але хотів її любити тайки, щоб ніхто про це не знав, а вони виводили тую мою любов на ринок, на „позорище вселюдне”.

І вивели. Довелося таки бути поетом й залишитися ним до нині.

Та коли вже на це пішло, я, не тямлю в VI, чи в VII. клясі, вибрав два-три свої вірші, переписав їх чітко та гарно і роздобувши десь адресу Франка післав їх, прохаючи відповіді, чи мені дальше такі вірші писати, чи ні.

Кинув лист до скриньки і втікав від неї, немов від місця злочину. Каявся, жалував, що зробив таку дурницю, але пропало. Тепер залишається одно: чекати на відповідь. Чекав тиждень і два, місяць і другий, відповіді не було.

— Чому я марки не долучив? — питав я себе. — І не лише марку, але й заадресовану коперту треба було додати, — казав собі. — А так — пропало!

І в душі моїй залишився, як не жаль до адресата, то таки якесь гірке почуття. „І що йому шкодило відповісти?”

Не прочував тоді, що й мені прийдеться колись такі самі гріхи на свою совість брати.

Я також лишив неодин такий лист без відповіді. Не тому, щоб не хотів відповісти, лиш що сил і часу не було. Каюся тепер того гріха і прошу вибачення.

——————

1. Друкував статті під криптонімом, або під псевдонімом Марко Мурава. Німецькі вірші ліричні посилав до тижневика „Über Land und Meer“. Ті числа, де вони були поміщені, зберігалися у нас, в Жукові, але по смерти батька запропастилися, як неодно з його спадщини.