Три мушкетери (1929)/2/6
| ◀ V. Мрії про помсту | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга VI. Таємниця міледі |
VII. Яким чином Атосові пощастило екіпіруватися без ніякого клопоту ▶ |
|
Д'Артаньян пішов з будинку міледі. Йому треба було перебути деякий час насамоті, щоб зібрати свої думки і, по змозі, розгадати думки цієї жінки.
П'ять чи шість разів обійшов він Королівську площу, щодесять кроків обертаючись назад і кидаючи погляд на світло в квартирі міледі, виразно помітне крізь жалюзі.
На цей раз молода жінка не дуже поспішала йти до спальні. Нарешті світло погасло. Д'Артаньян повернувся до будинку.
Усе це було так неймовірно й так безсоромно, цинічно, що Д'Артаньян ледве ввіряв на свої вуха та очі. Йому здавалось, що його затягли в одну з тих фантастичних інтриг, які трапляються тільки уві сні.
Д'Артаньян осяг мети своїх бажань: його кохали не як суперника, а удавали, ніби кохають його самого. Таємний голос підказував йому, що він тільки знаряддя помсти, яке милують, доки воно не вб'є когось. Та пристрасть, гордощі й самолюбство примусили замовчати цей голос, приглушили його.
Міледі спитала Д'Артаньяна, чи добре обміркував він привід, що повинен завтра спричинитися до дуелі між ним і Де-Вардом.
Д'Артаньян, думки якого повернули зовсім на інше, забувся, як дурень, і відповів їй, що не такий тепер час, щоб говорити за дуелі.
— Чи не боїтесь ви часом, люб'язний Д'Артаньяне? — іронічно спитала міледі неприязним голосом, що якось дивно пролунав за таких обставин.— Ви, звичайно, не думаєте цього, серденько моє, — відмовив Д'Артаньян. — А що, як цей бідолашний граф та винний менше, ніж ви гадаєте?
— В усякому разі, — суворо відказала міледі, — він мене оманив, і, оманивши, заслуговує на смерть.
— Коли вже ви засудили його на страту, то він і помре, — вимовив Д'Артаньян таким рішучим тоном, що міледі взяла його за доказ щирої відданости.
Побачивши, що Д'Артаньян збирається кинути її, міледі нагадала йому обіцянку — відомстити за неї Де-Вардові.
— Я ввесь до ваших послуг, — сказав Д'Артаньян, — але спершу я хотів би впевнитися в одному.
— У чому саме? — спитала міледі.
— У тому, що ви мене кохаєте.
— Здається, я вже дала вам доказ.
— Так, і я відданий вам душею й тілом…
— Дякую, мій відважний коханче… Але як я довела вам моє кохання, так ви доведіть ваше.
— Звичайно. Але коли ви кохаєте мене, як кажете, то невжеж ані трохи не боїтесь за мене?
— А чого ж мені боятися?
— Адже мене можуть тяжко поранити, навіть вбити.
— Це неможливо! Ви такий відважний, так по мистецькому орудуєте шпадою.
— Ви, значить, не хочете обрати іншого способу помсти, що не вимагав би зайвого кровопролиття?
Міледі мовчки скинула оком на свого коханця.
Бліде світло першого вранішнього проміння надавало її ясним очам якогось навдивовижу трагічного виразу.
— Справді, мені здається, що ви тепер вагаєтесь.
— Ні, я не вагаюся. Але мені шкода цього горопахи Де-Варда відтоді, як ви більше не кохаєте його. І мені здається, кожен чоловік, який втратив ваше кохання, вже так жорстоко покараний, що для нього немає потреби в іншій карі.
— Хто вам казав, що я його кохала? — спитала міледі.
— Принаймні, тепер я маю право думати без особливої самонадії, що ви кохаєте іншого, — ніжним голосом сказав Д'Артаньян, — і повторюю, я ставлюся прихильно до графа.
— Ви? — спитала міледі.
— Так, я.
— Чому це так?
— Бо я сам знаю…
— Що?— Що він далеко не так винний проти вас, але вірніше, зовсім не був винний, як воно вам здається.
— Правда? — занепокоїлась міледі. — Поясніть, бо я не розумію, що ви хочете сказати.
— Дійсно, я людина порядна, — сказав Д'Артаньян, вирішивши покласти край всій справі. — А з того часу, як ваше кохання належить мені, і я певний, що ви моя — а ви ж таки, моя, чи не так?
— Цілком; кажіть далі.
— Так о! Я почуваю себе захопленим, але одне признання мене мучить.
— Признання?
— Якби я мав сумнів у вашому коханні, я не сказав би цього. Та ж ви мене кохаєте, моя люба? Правда, ви ж мене кохаєте?
— Безсумнівно.
— Отже ж якби я, з надмірного кохання до вас, провинився перед вами, ви пробачили би мені?
— Мабуть.
Д'Артаньян з найсолодшою усмішкою спробував наблизити свої губи до губ міледі, та вона відсунула його.
— Признання? — сполотнівши вимовила вона. — Яке признання?
— Останнього четверга, у цій самій кімнаті, ви призначили графові Де-Варду побачення, чи не так?
— Я? Ні, цього не було, — відказала міледі таким упевненим голосом, з таким безстрасним виглядом, що не будь Д'Артаньян цілком певний цього, його міг би взяти сумнів.
— Не брешіть, мій чарівний янголе, — усміхнувшися відповів Д'Артаньян. — Це марна річ.
— Та що ж таке? Кажіть! Ви заморите мене до смерти.
— О, заспокойтесь, ви не винні переді мною, і я вже пробачив вам.
— Ну, а далі, далі що?
— Де-Вард не має чим величатися.
— Чому? Ви ж сами казали мені, що цей перстень…
— Цей перстень, моя люба, у мене. Четверговий граф Де-Вард і сьогоднішній Д'Артаньян — та-ж сама особа!
Безумець чекав подиву, змішаного із соромом, маленької бурі, що розв'язалась би сльозами, і дуже помилився. Та помилка тривала недовго. Збліда й жахлива міледі випросталася й, міцним стусаном в груди відштовхнувши Д'Артаньяна од себе, зірвалася з ліжка.
На той час майже цілком розвидніло. Д'Артаньян затримав її за пенюар з індійського батисту, щоб виблагати собі пробачення. Рішучим рухом вона спробувала випорснути з його рук. Батист розідрався і оголив напрочуд дивні плечі, круглі та білі, і на одному з них Д'Артаньян, з невимовним жахом, побачив квітку лелії — ганебне тавро, покладене рукою ката.
— Великий боже! — зойкнув Д'Артаньян, пустивши пенюар. Заціпенілий та німий він залишився на ліжку.
Міледі з самого жаху Д'Артаньяна почутила, що її виведено на чисту воду. Безсумнівно, він усе бачив: юнак знав тепер її таємницю, жахливу таємницю, якої не знав ніхто інший.
Вона повернулася до нього вже не як посатаніла жінка, а як поранена пантера.
— А-а, поганче, — скрикнула вона, — ти підло зрадив мене, і до того знаєш ще й мою таємницю. Мусиш пропасти!
І вона побігла до скриньки, оздобленої інкрустаціями, що стояла на туалеті, одчинила її рукою, що тремтіла, наче в пропасниці, видобула маненький кинджал із золотим держалом, з тонким і гострим вістрям, і кинулась до піводягненого Д'Артаньяна.
Дарма, що юнак був, як відомо, відважний, та й він перелякався цього скривленого люттю обличчя, з страшенно поширеними зіньками, цих блідих щок і скривавлених губ. Він одступив за ліжко, нібито підповзала до нього гадюка, і коли його спітніла рука намацала шпаду, витяг її з піхов.
Не звертаючи уваги на шпаду, міледі намагалася злізти на ліжко, щоб вдарити його кинджалом, і спинилася лише тоді, як почутила на своїх грудях вістря шпади. Тоді вона спробувала схопити шпаду руками, але Д'Артаньян відхиляв ці намагання, і, приставляючи шпаду то до її очей, то грудей, одступав од ліжка, шукаючи дверей, що вели до кімнати Кеті.
Міледі завзято атакувала його, ричачи, як тигриця.
Це скидалося на дуель, і Д'Артаньян потроху приходив до пам'яті.
— Добре, моя красуньо, добре! — казав він. — Заспокойтеся, бога ради, а то я намалюю вам другу лелію на ваших гарненьких щочках,
— Мерзотник! Мерзотник! — ричала вона.
Д'Артаньян, шукаючи дверей, додержував оборончої позиції.
На шум, який вони зняли, — вона — перекидаючи меблі, щоб дістати його, а він — хапаючись за меблі, щоб захиститися від неї, — Кеті відчинила двері. Д'Артаньянові, що ввесь час намагався наблизитися до цих дверей, лишалося зробити тільки три кроки. Він прожогом кинувся із спальні міледі до кімнати покоївки; швидко, як блискавка, зачинив двері і всією своєю вагою сперся на них. Кеті тимчасом зачиняла засуви. Тоді міледі, з неймовірною для жінки силою, спробувала перекинути перетинку, а тоді, пересвідчившися, що це неможливо, вдарами кинджала в декількох місцях продірявила двері.
Кожен вдар вона супроводила жахливими прокльонами.
— Мерщій, мерщій, Кеті, — півголосом скорив Д'Артаньян, коли двері були зачинені на засуви. — Випусти мене з будинку, бо коли ми дамо їй час прийти до пам'яті, вона звелить своїм льокаям убити мене.
— Ви не можете вийти звідси в такому вигляді, — сказала Кеті, — ви ж зовсім роздягнені.
— Це так, — відповів Д'Артаньян, що тільки тепер помітив, в якому він убранні. — Це так! Убери мене, як можеш, та якнайскорше. Ти розумієш, що тут йдеться про життя чи смерть.
Кеті дуже добре розуміла. Вона миттю загорнула його в гаптовану квітками сукню, наклала широкий чепець і мантильку; дала йому капці, які він узув на босі ноги, й повела його сходами. Це було саме в раз. Міледі вже подзвонила й збила тривогу в цілому будинкові. Швайцар відчиняв двері саме тоді, як міледі, теж напівгола, гукала з вікна:
— Не відчиняйте!