Три мушкетери
Александр Дюма
пер.: С. Столбцов

Частина друга
VII. Яким чином Атосові пощастило екіпіруватися без ніякого клопоту
Дніпропетровське: Державне видавництво України, 1929
РОЗДІЛ VII
 
ЯКИМ ЧИНОМ АТОСОВІ ПОЩАСТИЛО ЕКІПІРУВАТИСЬ БЕЗ НІЯКОГО КЛОПОТУ
 

Юнак втік, а міледі все ще загрожувала йому безсилим жестом. Втративши його з очей, вона тої ж хвилини знепритомніла.

Д'Артаньян був такий схвильований, що не подумав навіть про долю Кеті, бігцем промчав половину Парижу й зупинився тільки коло дверей квартири Атосової.

Розгубленість і жах, що опанували його, оклики патрулів, що кинулись за ним наздогінці, гигикання подорожніх, які, незважаючи на ранній час, йшли в своїх справах, тільки дужче підганяли Д'Артаньяна.

Він перетяв двір, знявся вгору на третій поверх до Атоса й щосили постукав у двері.

Грімо із сонними очима відчинив. Д'Артаньян так навально вдерся до кімнати, що трохи не збив його з ніг.

Всупереч звичайній своїй мовчазності, бідолаха на цей раз набув дара слова.

— Гей, чого тобі тут треба, волоцюго? Кого ти шукаєш?

Д'Артаньян скинув чепця й визволив з-під мантильї руки. Побачивши вуси й голу шпаду, Грімо зрозумів, що має справу з мущиною. Він був певний, що то розбійник.

— Рятуйте, рятуйте! — гукнув він.

— Мовчи, дурний! — промовив юнак. — Я — Д'Артаньян. Хіба ти не впізнаєш мене? Де твій пан?

— Ви — пан Д'Артаньян, — згукнув Грімо, — та не може бути!

— Грімо, — сказав Атос, — виходячи із своєї кімнати в халаті. — Мені здається, ви дозволяєте собі розмовляти…

— Ах, пане, це тому…

— Тихо!

Грімо задовольнився тим, що пальцем вказав на Д'Артаньяна.

Атос упізнав свого приятеля й, хоч який був флегматичний, розреготався з дивного машкараду, що бачив перед собою: чепець набакир, спідниця, що ось-ось спаде, закасані рукава і вуси, що тремтіли з хвилювання.

— Не смійтеся, мій дорогий, — сказав Д'Артаньян, — бога ради, не смійтеся, бо запевняю вас, сміятися нема з чого.

І він сказав ці слова з таким урочистим виглядом і з таким жахом, що Атос зараз же схопив його за руки й скрикнув:

— Чи не поранені ви, мій любий? Ви такий блідий.

— Ні. Але зі мною сталася жахлива пригода. Ви тут сами, Атосе?

— Чорт побирай! Та хто ж, на вашу думку, може бути в мене такого часу?

— Добре, добре.

Д'Артаньян прожогом кинувся до кімнати Атоса.

— Ну, кажіть, — сказав Атос, зачинивши двері на засуви, аби ніхто не став їм на заваді. — Чи то король умер? Чи не вбили ви кардинала? Ви на себе не схожі. Ну, кажіть же, бо я, дійсно, помираю з хвилювання.

— Атосе, — сказав Д'Артаньян, скидаючи сукню й з'являючися в самій сорочці, — приготуйтеся вислухати неймовірну, нечувану історію.

— Перш за все уберіться в цей халат, — запропонував мушкетер своєму другові.

Д'Артаньян убрався в халат, не відразу потрапивши в рукави, такий був він схвильований.

— Ну, — спонукав Атос.

— Ось що, — прошептав йому на вухо Д'Артаньян, — плече міледі тавровано квіткою лелії.

— А-а! — зойкнув мушкетер, немов вражений кулею в серце.

— Послухайте, — спитав Д'Артаньян, — чи певні ви, що та інша дійсно померла?

— Інша? — відказав Атос таким безгучним голосом, що Д'Артаньян ледве чув його.

— Так! Та, що про неї ви якось розповідали мені в Ам'єні?

Атос важко зідхнув і сховав лице між долоні.

— А ця, — провадив далі Д'Артаньян, — жінка років двадцяти шести — двадцяти восьми.

— Білява? Чи не так?

— Білява.

— З блакитними очима, з дивним блиском і з чорними бровами й віями?

— Так.

— Висока на зріст, ставна. Бракує одного зуба, поруч з очним, зліва.

— Так.

— Квітка лелії маленька, рожеватого кольору, із слідами спроби витруїти її?

— Так, так.

— Але, ви кажете, вона англійка?

— Її взивають міледі, та вона, мабуть, французка. До того ж лорд Вінтер доводиться їй дівер.

— Я хочу бачити її, Д'Артаньяне.

— Будьте обережні, Атосе, будьте обережні. Ви хотіли її вбити. Але ця жінка ладна віддати віть за віть і не схибить.

— Вона не наважиться сказати нічого, бо цим вона викрила б себе.

— Вона здатна на все. Чи ви бачили її колись розлютованою?

— Ні, — відказав Атос.

— Це — тигриця, пантера. Ах, мій любий Атосе. Я боюся, що я накликав на обох нас жахливу помсту.

Д'Артаньян розповів тоді про все: про безумний гнів міледі й про загрозу вбити його.

— Маєте рацію. Слово чести, я не дав би за своє життя і шеляга, — погодився Атос. — На щастя, позавтра ми виступаємо з Парижу. Нас, мабуть, пошлють до Ля-Рошелі, а якщо ми поїдемо…

— Вона піде слідом до краю світа, Атосе, коли впізнає вас. Нехай, вже свою ненависть вона звертає краще на мене самого.

— Ах, мій дорогий; що за важниця, коли вона і вбила б мене! Чи не думаєте ви, що я складаю велику ціну життю?

— Тут якась таємниця, Атосе. Ця жінка — шпигун кардиналів. Я певний цього.

— Тоді будьте обережні. Коли ваша лондонська пригода не викликає в кардинала захоплення, то він, напевно, зненавидить вас. А що кінець-кінцем він не може нічого закинути вам одверто, ненависть же — надто кардиналова — прагне вдовольнити себе, майтеся на бачності. Якщо ви виходите, не виходьте самі, як що їсте — їжте з осторогою. Одне слово, не звіряйтеся ні на кого, навіть на свою тінь.

— На щастя, — відповів Д'Артаньян, — така загроза існуватиме тільки до позавтрашнього вечора, бо бувши в армії нам доведеться стерегтися самих мущин.

— А до того часу, — сказав Атос, — я відмовляюся від мого доброхітного ув'язнення й ходитиму з вами скрізь. Вам треба повернутися на вулицю Могильників. Я піду з вами.

— Хоч як до неї не близько, — відказав Д'Артаньян, — а я не можу повертатися в такому вигляді.

— Правильно, — й Атос сіпнув дзвоника.

Увійшов Грімо.

Атос жестом звелів йому піти до Д'Артаньяна й принести одежу. Грімо на мигах такі відповів, що зрозумів і подавсь виконувати розпорядження.

— А все ж таки, мій друже, наша справа з екіпіруванням не посувається наперед, — сказав Атос, — бо, коли я не помиляюсь, усе своє вбрання ви залишили в міледі, яка, безумовно, і гадки не матиме повернути його вам. На щастя у вас є сапфір.

— Сапфір належить вам, дорогий Атосе. Хіба ви не казали мені, що це ваш родинний перстень?

— Так, мій батько купив його, як він казав мені колись, за дві тисячі екю. Цей перстень був частина його весільних подарунків моїй матері. Він напрочуд гарний. Моя мати подарувала його мені, а я, божевільний, замість зберегти його, як священну річ, подарував перстень цьому створінню.

— Тоді, мій любий, візьміть його, бо він ваш і поготів. Я розумію, ви повинні дуже дорожити ним.

— Щоб я взяв цей перстень по тому, як він побував у руках цієї підлої тварюки! Цей перстень, Д'Артаньяне, споганено.

— Ну, продайте його.

— Продати діямант, що дістався мені від матері! Я вважав би це за профанацію святощів.

— Тоді заставте його. Вам охоче дадуть за нього понад тисячу екю. Цієї суми задосить для ваших потреб. У дальшому, першими ж грошима, що надійдуть до вас, ви викупите його й одержите очищеним од старих плям, бо він пройде крізь руки лихварів.

Атос усміхнувся.

— Ви чудовий товариш, Д'Артаньяне, — сказав він. — Своїми веселощами ви завжди розганяєте сумні думки. Нехай так, заставімо перстінь, але з одною умовою.

— З якою?

— П'ятсот екю вам, а п'ятсот мені.

— Що ви вигадали, Атосе? Мені не потрібно й четвертої частини цієї суми. Я служу в ґвардії, і, продавши сідло, матиму таку суму. Чого мені треба? Коня для Плянше, ось і все. До того ви забуваєте, що й у мене є перстень.

— Яким ви дорожите ще більше, як мені здається, ніж я своїм. Принаймні, так мені здається.

— Так, через те, що в крайньому разі він не тільки визволить нас з скрутного стану, але ще й з великої небезпеки. Це не тільки дорогоцінний діямант, а ще й чародійний талісман.

На ту хвилину до кімнати ввійшов Грімо в супроводі Плянше. Останній, турбуючися за свого пана й зацікавлений знати, що з ним сталося, скористався з нагоди й сам приніс одіж.

Д'Артаньян убрався, Атос так само. Коли вони були готові вийти, Атос удав, ніби націлюється. Грімо зараз же зняв мушкет і налагодився йти за своїм паном.

Без будь-яких пригод дісталися вони до вулиці Могильників. Бонасьє стояв на порозі й глузливо зиркнув на Д'Артаньяна.

— А, люб'язний мій пожильче, — сказав він. — Поспішаєте? У вас зараз чарівна молода дівчина, чекає на вас, а жінки, сами знаєте, не люблять, щоб їх примушували чекати.

— Це Кеті, — скрикнув Д'Артаньян і кинувся в коридор. Дійсно, на площадці перед кімнатою, притулившися до дверей, стояла бідолашна дівчина й вся трусилася.

Побачивши його, вона сказала:

— Ви обіцяли боронити мене від її гніву. Ви ж бо занапастили мене.

— Так, вірно, — відповів Д'Артаньян, — будь спокійна, Кеті. А що ж сталося у вас по моєму відході?

— Хіба я знаю? — відказала Кеті. — На її вигуки збіглися льокаї. Вона посатаніла з люті. Усі прокльони, які є на світі, вона виригнула на вашу голову. Тоді мені спало на думку, що вона згадає, як ви пройшли до її спальні через мою кімнату і візьме мене за вашу співучасницю. Я захватила трохи грошей, що були в мене, мої цінніші речі й утікла.

— Бідолашна голубко! Що ж мені робити з тобою? Позавтра я уїжджаю.

— Усе, що хочете, пане. Увезіть мене з Парижу, увезіть мене з Франції.

— Не можу ж я взяти тебе з собою на облогу Ля-Рошелі.

— Але ви можете примістити мене в провінції, до якоїсь знайомої вам дами, на вашій батьківщині, наприклад.

— Е, моя люба! На моїй батьківщині дами не мають покоївок. Але, стривай. Знайшов. Плянше! Піди до Араміса й попроси його негайно завітати до мене. Мені треба сказати йому щось дуже важливе.

— А-а, розумію, — сказав Атос. — Чому ж не до Портоса? Мені здається, що його маркиза…

— Маркиза Портоса вбирається за допомогою писарчуків свого чоловіка, — усміхнувшися, сказав Д'Артаньян. — До того Кеті й не схотіла б жити на Ведмежій вулиці. Чи не так, Кеті?

— Я ладна жити, де хочете, аби тільки сховатися так, щоб не знали, де я.

— Тепер, Кеті, коли ми маємо розлучитися, і, значить, ти не будеш більш ревнувати…

— Хоч де б ви не були, пане, поблизу чи далеко, я завжди вас кохатиму.

— Онде гніздиться вірність кохання, — пробурмотів Атос.

— І я так само, — відповів Д'Артаньян, — я завжди кохатиму тебе, будь спокійна. А скажи, — я надаю великої ваги тому запитанню, — чи не чула ти чого про одну молоду жінку, яку викрадено якось уночі?

— Зажліть!.. Боже мій! Невжеж, пане, ви все ще кохаєте цю жінку?

— Ні, її кохає один з моїх приятелів. Ось цей Атос.

— Я! — скрикнув Атос таким голосом, ніби помітив, що наступив на гадюку.

— Звичайно, ти, — сказав Д'Артаньян, стискуючи йому руку. — Ти добре знаєш, як ми співчуваємо цій бідній маленькій пані Бонасьє. До того ж Кеті нікому не скаже, чи не так, Кеті? Розумієш, моя голубко, це — жінка тої мацапури, яку ти бачила коло дверей, ідучи сюди.

— О, боже мій, — скрикнула Кеті, — ви нагадали мені, як я злякалась. Хоч би він не впізнав мене!

— Як упізнав? Хіба ти вже бачила колись цього чоловіка?

— Він двічі приходив до міледі.

— А коли саме?

— Днів п'ятнадцять-вісімнадцять тому.

— Саме так.

— Учора ввечорі він знову був.

— Учора ввечорі?

— Так, на хвилину раніш, ніж прийшли ви.

— Дорогий Атосе! Нас оточено цілою сіткою шпигунів. І ти думаєш, він впізнав тебе, Кеті?

— Я насунула на лоб чепця, побачивши його, та це було, мабуть, запізно.

— Спустіться наниз, Атосе, він до вас ставиться не так недовірливо, як до мене, і подивіться, чи все ще він стоїть коло дверей.

Атос спустився й швидко повернувся.

— Він пішов, а будинок зачинено.

— Він пішов на доповідь і скаже, що всі голуби тепер у голубнику.

— Так тікаймо, — сказав Атос, — залишимо тут самого Плянше, щоб він розказав нам усі новини.

— Одну хвилину. Ми послали по Араміса.

— Вірно, почекаймо на Араміса.

Тої хвилини ввійшов Араміс.

Йому розказали, в чому річ, і з'ясували, як конче потрібно, щоб в одної із своїх знайомих знатних дам він знайшов місце для Кеті.

Араміс замислився на хвилину, і, зашарівшися, сказав:

— Це дійсно дуже потрібно для вас, Д'Артаньяне?

— Я буду вдячний вам до живоття.

— Так ось, мадам Де-Буа-Трасі просила мене, здається, для одної своєї приятельки, що перебуває в провінції, вірну покоївку. Якщо ви, Д'Артаньяне, можете ручитися за мадмуазель…

— О, пане, — скрикнула Кеті, — будьте певні, я цілком буду віддана тій особі, що дасть мені змогу уїхати з Парижу.

— Коли так, — відмовив Араміс, — тим краще.

Він сів до столу й написав кілька слів, запечатав записку своїм перснем і передав її Кеті.

— Тепер, моя дитинко, — сказав Д'Артаньян, — ти знаєш, що тут нам не краще, ніж тобі. Покищо розлучімося. А побачимось за кращих днів.

За хвилину троє юнаків розпрощалися з тим, щоб о четвертій зібратися в Атоса, а Плянше залишили доглядати квартиру.

Араміс повернувся додому, а Атос і Д'Артаньян пішли заставляти сапфір.

Як і передбачав наш ґасконець, за перстень їм одразу дали триста пістолей.

Атос і Д'Артаньян, з енерґією військових, як знавці своєї справи, витратили коло трьох годин на покуп мушкетерської екіпіровки. До того ж Атос був людина покладлива і пан з голови до кінчика нігтей. Коли якась річ була йому до вподоби, він платив запрошену суму, навіть не спитуючись зменшити її. Д'Артаньян хотів був зробити з приводу цього деякі зауваження, та Атос, усміхаючись, поклав йому руку на плече, і Д'Артаньян зрозумів, що торгуватися дозволено йому, бідному ґасконському панкові, а не особі з виглядом принца.

Мушкетер відшукав чудового андалузького коня, чорного, як смола, гарячого, як вогонь, з тонкими й стрункими ногами, шести років. Він уважливо огледів його і не знайшов жодної вади. За нього просили тисячу ліврів. Мабуть, його можна було б купити й дешевше, але тоді, як Д'Артаньян торгувався з баришником, Атос одлічив уже сто пістолей.

Для Грімо купили пікардійського коня, кремезного й міцного, за триста ліврів. Але коли купили сідло й зброю для Грімо, із ста п'ятидесяти пістолей в Атоса не залишилося ні шага, Д'Артаньян запропонував приятелеві взяти невелику частину грошей, що припадала йому, з тим, що той поверне цей борг згодом. Атос, замість відповісти, знизнув плечима.

— Скільки давали за перстень, щоб придбати його у власність? — спитав Атос.

— П'ятсот пістолей.

— Тобто ще двісти пістолей: сто пістолей вам, сто — мені. Та це ж цілий скарб, мій дорогий; вертайтеся до ювілера.

— Як? Ви хочете…

— Цей перстень, напевно, навіював би мені багато сумних спогадів. До того ж у нас ніколи не буде трьохсот пістолей, щоб викупити його, і, таким чином, у цій справі ми дурно загубили б дві тисячі ліврів. Підіть скажіть йому, що перстень його, і повертайтеся з двомастами пістолей.

— Подумайте, Атосе…

— Готівка дорога слушного часу, і треба вміти правити жертви. Ідіть, Д'Артаньяне, ідіть. Грімо з своїм мушкетом піде з вами.

За півгодини Д'Артаньян, не зазнавши ніяких пригод, повернувся з двома тисячами ліврів.

Отак Атос знайшов у своїй господі кошти, на які й не чекав.