Три мушкетери (1929)/2/5
| ◀ IV. Уночі всі кішки сірі | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга V. Мрії про помсту |
VI. Таємниця міледі ▶ |
|
Увечорі міледі звеліла ввести Д'Артаньяна, тільки він прийде. Але Д'Артаньян не прийшов.
Назавтра Кеті знову зайшла до юнака й розповіла йому про все, що сталося напередодні. Д'Артаньян усміхнувся. Ревнивий гнів міледі була його помста.
Увечорі міледі нетерпеливилась ще більше, як учора. Вона повторила свої розпорядження щодо ґасконця, але й на цей раз чекала на нього дурно.
Прийшовши до Д'Артаньяна другого дня, Кеті не була вже така жвава й весела, як передніше, а, навпаки, мала надзвичайно сумний вигляд.
Д'Артаньян спитав бідолашну дівчину, що з нею сталося. Замість відповіді Кеті витягла з кешені листа й подала його Д'Артаньянові.
Лист був написаний рукою міледі, тільки тепер на адресу Д'Артаньяна, а не графа Де-Варда.
Юнак розгорнув листа й прочитав:„Люб'язний пане Д'Артаньяне, не слід занедбувати своїх друзів, а надто перед довгою розлукою. Мій дівер і я марно чекали на вас вчора й позавчора. Невжеж так буде й сьогодні?
леді Клерік“.
— Цілком зрозуміло, — зауважив Д'Артаньян, — і для мене цей лист — не несподіванка. Мій кредит збільшується коштом кредиту Де-Варда.
— І ви підете? — спитала Кеті.
— Слухай, люба дитинонько, — відповів ґасконець, шукаючи засобів виправдатися перед самим собою за те, що порушує дану Атосові обіцянку; — ти ж розумієш, що було б нетактовно не з'явитися на таке категоричне запрошення. Міледі, побачивши, що я не показуюсь, не втямить причини, з якої я перервав свої відвідування. Про дещо вона може здогадатися, і хто знає, до чого може дійти помста жінки такої вдачі?
— О, боже мій, — відмовила Кеті, — ви умієте подати справу в такому вигляді, ніби завжди праві. Але ви знову залицятиметесь до неї, і якщо сподобаєтесь їй під вашим справжнім ім'ям, у вашому справжньому образі, то це буде далеко гірше, ніж перше.
Бідна дівчина почуттям угадувала те, що мало статися.
Д'Артаньян заспокоював її, як тільки міг, і обіцяв залишитися нечулим до чар міледі.
Він доручив переказати їй, що страшенно вдячний за пам'ять і завжди ввесь до її послуг. Відповісти листовно він не наважився, боячись, що не зуміє змінити свого письма так, щоб досвідчені очі міледі не вгляділи схожости з письмом Де-Варда.
Вибило дев'яту, коли Д'Артаньян був уже на Королівській площі. Очевидно, слуг, що чекали в передпокої, було попереджено, бо не встиг він спитати, чи можна бачити міледі, як один з льокаїв побіг доповісти про його прихід.
— Просіть увійти! — сказала міледі уривчастим голосом, але так гучно, що Д'Артаньян почув його з передпокою.
Льокай провів ґасконця до пані.
— Більше мене ні для кого вдома нема. Чуєте? Ні для кого! — наказала міледі.
Льокай пішов.
Д'Артаньян цікаво глянув на міледі. Обличчя їй було бліде, очі — втомлені, чи то з безсоння, чи то від сліз. Кількість свічок навмисно зменшено, та це не допомогло молодій жінці сховати сліди пропасниці, що трусила її протягом двох день. Д'Артаньян підійшов до неї із завждишньою своєю ґалантністю. Міледі зробила надзвичайне зусилля, щоб люб'язно привітати його. Жодне розгублене обличчя не віддавало такої ласкової усмішки.
На запитання Д'Артаньянове, як почуває вона себе, міледі відповіла:
— Кепсько, дуже кепсько.
— Тоді я прийшов не свого часу. Вам безумовно треба відпочити, і я краще піду назад, — сказав Д'Артаньян.
— О, ні, навпаки, — відказала міледі, — ваше миле товариство, пане Д'Артаньяне, розважить мене.
— Еге! — подумав Д'Артаньян, — ніколи ще не була вона така чарівна. Треба матись на бачності.
Міледі прибрала найприязнішого вигляду, на який тільки була здатна, і надала можливого блиску своїй розмові. Разом із тим пропасниця на хвилину залишила її, і очі жінки знову заблищали, щоки — зарум'янились, губи — почервоніли. Д'Артаньян сидів перед Цірцеєю[1], що чарувала його. Його кохання, що, здавалось, погасло, було тільки приспане й знову прокинулося в його серці. Міледі всміхнулась, і Д'Артаньян побачив, що ладний офірувати все одній такій усмішці.
Був момент, коли він відчув немов гризоту сумління. Міледі ставала дедалі говіркішою й спитала, чи єсть у Д'Артаньяна коханка.
— О, — і Д'Артаньян прибрав щонайніжнішого вигляду, — невжеж ви така жорстока, що можете ставити подібні запитання мені, мені, який відтоді, як уздрів вас, дише й живе лише вами й для вас!
На обличчі міледі промайнула чудна усмішка.
— Ви, значить, кохаєте мене?
— А хіба мені треба казати вам про це? Невжеж ви сами того не помітили?
— Так, але ви знаєте прислів'я: що в серці більше гордощів, то важче перемогти його.
— О, труднощі не страхають мене. Мене лякає тільки неможливість.
— Для справжнього кохання нема нічого неможливого.
— Нічого?
— Нічого.
„Чорт побирай, — подумав Д'Артаньян, — тон змінився. — Чи не закохалася часом ця вередуха в мене? Може вона хоче подарувати мені другий такий сапфір, який подарувала вже, взявши мене за Де-Варда?“.Д'Артаньян присунув свого стільця до міледі.
— Побачимо, що ви зробили б для доказу кохання, про яке говорите?
— Усе, що ви вимагатимете від мене… Наказуйте: я ладний на все.
— На все?
— На все! — згукнув Д'Артаньян, наперед знавши, що така обіцянка мало до чого зобов'язує його.
— Тоді побалакаймо трішки, — міледі й собі присунула крісло до Д'Артаньяна.
— Я слухаю вас, — сказав той.
Міледі на хвилину замислилась, ніби вагалася, потім, немов наважившись, сказала:
— У мене є ворог.
— У вас, мадам? — скрикнув Д'Артаньян, удаючи подив. — Та хіба ж це можливо? У такої чарівної та ласкавої жінки, як ви?
— І ворог смертельний.
— Справді так?
— Ворог, який образив мене так жорстоко, що між ним і мною точиться тепер війна до загину. Чи можу я здатись на вас, як помічника?
Д'Артаньян зараз же зрозумів, куди гне це мстиве творіння.
— Можете, пані, — сказав він з піднесенням. — Моя рука й моє серце належать вам, як і моє кохання.
— Тоді, — мовила міледі, — якщо ви стільки ж благородні, скільки й закохані…
Вона зупинилась.
— Так що ж?
— Ось що! — по хвилинній мовчанці закінчила міледі. — З сьогоднішнього дня не кажіть про неможливість.
— О, не переобтяжуйте мене щастям, — скрикнув Д'Артаньян, кидаючись навколішки й укриваючи поцілунками руки, яких вона не відіймала.
„Помстись за мене над цим підлим Вардом, — думала міледі, сціпивши зуби, — а я зумію здихатися тебе, подвійний дурень, ходяча шпада!“
„Потрап лише мені до рук після того, як так насміялася та поглузувала з мене, облудна жінко — думав Д'Артаньян, — і я вкупі з тим, кого ти хочеш убити моєю рукою, поглузую з тебе“.
— Я згоден, — сказав він, підвівши голову.
— Значить ви зрозуміли мене, мій любий пане Д'Артаньяне!
— Я зрозумів би вас з одного вашого погляду.— Отже, ви задля мене піднесете руку, що набула вже вам такої слави?
— Хоч зараз же!
— Та як віддячу я вам за таку послугу? Я знаю закоханих. Ці люди нічого не роблять дурно.
— Ви знаєте, що мені потрібна тільки одна нагорода; єдина, гідна вас і мене.
І він ніжно пригорнув її до себе. Міледі майже не опиралася.
— Ач, який корисливий, — усміхнулася жінка.
— Ах, — скрикнув Д'Артаньян, увесь уже під владою жаги, яку міледі вміла розпалювати в його серці. — Це тому, що моє щастя здається мені непевним. Я боюсь, що воно розвіється, як сон, і тому поспішаю здійснити свої мрії.
— Спершу заслужіть це щастя.
— Чекаю ваших наказів.
— Правда? — спитала міледі, вагаючись востаннє.
— Назовіть мені негідника, особу, що примусила плакати ваші чарівні очі.
— Хто вам казав, що я плакала?
— Мені здалося…
— Такі жінки, як я, не плачуть.
— То й краще! Скажіть же, як його звуть?
— Пам'ятайте, що це прізвище — мій секрет.
— Проте ж я повинен знати його прізвище.
— Так, повинні. Ось бачите, як я звіряюсь на вас.
— Ви вщерть сповняєте мене радістю. Його прізвище?
— Ви його знаєте.
— Справді?
— Так.
— Він не з моїх приятелів? — спитав Д'Артаньян, удаючи, ніби вагається.
— А якби то був один з ваших приятелів, ви не наважились би? — скрикнула міледі, і вогник загрози блимнув у її очах.
— Ні, нехай він буде хоч брат мій! — скрикнув Д'Артаньян, немов у пориві захоплення.
Наш ґасконець давав аванси, нічим не ризикуючи, бо знав, на що іде.
— Мені до вподоби ваша відданість, — сказала міледі.
— Вам в мені тільки це й до вподоби?
— Я кохаю і вас самого, — відповіла вона, беручи його за руку.
— Отже, ви мене кохаєте! — згукнув він. — Якщо це дійсно так, то можна збожеволіти з щастя!
І він стиснув її в своїх обіймах. Міледі не ухилялася його поцілунків, але й не відповідала на них.Губи її були холодні. Д'Артаньянові здавалось, що він обнимає статую.
Проте, наелектризований коханням, він сп'янів з радощів, майже вірив ніжності міледі й ладний був визнати провину Де-Варда. Якби під ту хвилину Де-Вард нагодився йому під руку, він неодмінно вбив би його.
Міледі скористалася з цієї нагоди.
— Його звуть… — почала вона.
— Де-Вард, я знаю! — скрикнув Д'Артаньян.
— Як? Ви його знаєте! — спитала міледі, схопивши за руки юнака й силкуючись прочитати в його очах найглибші його думки.
Д'Артаньян зрозумів, що зайшов задалеко й зробив помилку.
— Скажіть, скажіть же, — повторювала міледі, — звідки ви його знаєте?
— Звідки я його знаю?
— Так.
— Я знаю його тому, що вчора в одному салоні, де я був, Де-Вард показував персня, одержаного нібито від вас.
— Мерзотник! — скрикнула міледі.
Цей епітет, як легко можна здогадатися, відбився в самому серці Д'Артаньяновім.
— Ну, і що ж? — напосідала вона.
— Я помщуся за вас на цьому мерзотнику! — згукнув Д'Артаньян.
— Дякую вам, мій відважний друже, — мовила міледі, — але коли ж це буде?
— Завтра, зараз, коли ви побажаєте!
Міледі хотіла була скрикнути: „зараз же!“ та зрозуміла, що така поквапність скидалась би на невдячність її вірному лицареві.
Крім того, вона мала вжити тисячу застережних заходів, дати тисячу порад своєму захисникові і, зокрема, просити його уникати привселюдних вияснень з графом.
Та Д'Артаньян одним словом запобіг усьому цьому.
— Завтра, — заявив він, — я помщуся за вас, або умру.
— Мовчіть! Я чую кроки свого брата. Не треба, щоб він застав вас тут.
Вона подзвонила. Увійшла Кеті.
— Ідіть цими дверима, — сказала вона, відчинивши потайні дверцята, — і повертайтесь об одинадцятій, ми закінчимо нашу розмову. Кеті приведе вас до мене.
Бідолашна дівчинка трохи не знепритомніла, зачувши ці слова.— Що ж ви стоїте, наче статуя. Проведіть пана, і сьогодні ввечорі, об одинадцятій… ви чули?…
„Здається, всі свої побачення вона призначає на одинадцяту, — подумав Д'Артаньян, — такий вже в неї звичай“.
Міледі простягла йому руку. Д'Артаньян ніжно поцілував її.
„А втім, — міркував він, виходячи від міледі й ледве відповідаючи на докори Кеті, — як би не пошитись нам у дурні. Ця жінка — справжній недолюд. Вживемо застережних заходів“.
——————
- ↑ Цірцея — славетна чарівниця, що своєю вродою на довгий час затримала Одіссея підчас його повернення додому після облоги Трої (епізод із славетної грецької поеми «Одіссея»).