Три мушкетери
Александр Дюма
пер.: С. Столбцов

Частина друга
IV. Уночі всі кішки сірі
Дніпропетровське: Державне видавництво України, 1929
РОЗДІЛ IV
 
УНОЧІ ВСІ КІШКИ СІРІ
 

Настав, нарешті, вечір.

Д'Артаньян, як і завжди, прийшов до міледі коло дев'ятої. Він застав її в чудовому гуморі. Ніколи ще не привітала вона його так люб'язно. Наш ґасконець з першого ж погляду зрозумів, що його записку передано, й що вона справила гарне вражіння.

Кеті подала ним солодощі. Міледі скинула на неї приязним оком і всміхнулася найласкавішою усмішкою, але бідолашна дівчина була така сумна, що й не помітила цієї ласкавости своєї пані.

О десятій міледі почала хвилюватися. Д'Артаньян збагнув, що це значило. Міледі дивилася на дзиґарі, підводилася, знову сідала і всміхалася до Д'Артаньяна з таким виглядом, ніби говорила: безумовно, ви дуже милий, та будете ще миліший, як залишите мене.

Д'Артаньян підвівся, взяв капелюха. Міледі дала йому поцілувати свою руку, і юнак почутив, як стиснула вона її, очевидно, не з кокетства, а з вдячности за його вихід.

— Вона добіса кохає його, — прошептав ґасконець і пішов з кімнати.

На цей раз ніхто не чекав на нього: ні в передпокої, ні в коридорі, ні під ворітьми. Д'Артаньянові самому треба було відшукати сходи й маленьку кімнату.

Кеті сиділа, обхопивши голову руками, і плакала. Вона чула, як увійшов Д'Артаньян, але не підвела голови. Юнак наблизився до дівчини і взяв її за руки. Кеті вибухнула плачем.

Як і думав Д'Артаньян, міледі, одержавши листа, у нападі радощів, розповіла все своїй покоївці, а тоді на винагороду за добре виконане доручення, подарувала їй гаманця з грошима.

Повернувшись до себе, Кеті кинула гаманця в куток, де він і лежав розкритий, а на килимі біля нього валялися три-чотири золоті монети.

Бідолашна дівчина, почутивши пестощі Д'Артаньяна, підвела голову. Д'Артаньяна надзвичайно вразило зворушення, відбите на її обличчі: Кеті благально згорнула на грудях руки, але не наважувалася вимовити й слова.

Дарма, що серце Д'Артаньянове було мало жалісне, ця німа скорбота глибоко схвилювала його. Проте, він поклав за всяку ціну додержати своїх плянів, а надто останнього, і ні на крок не відступати від складеної ним програми. Отже, він не обіцяв Кеті відмовитись од своїх намірів, а лише запевнив її, що вчинок його тільки звичайна помста.

Помститися було тим легше, що міледі звеліла Кеті загасити всі свічки навіть в її власній кімнатці. До самого світанку граф Де-Вард мав залишатися в темряві.

За кілька хвилин вони почули, що міледі ступила до себе в спальню.

Д'Артаньян зараз же кинувся до гардеробу. Ледве встиг він сховатися, як задеренчав дзвоник. Кеті пішла до своєї пані й зачинила двері, але стіна між кімнатами була така тонка, що чути було майже всю розмову двох жінок.

Міледі, здавалося, сп'яніла з радощів. Вона примушувала Кеті повторювати найменші подробиці вигаданого покоївкою побачення її з Де-Вардом: розповідати, як він прийняв листа, що сказав, які почуття виявляло його обличчя, чи скидався він на дуже закоханого. Бідна Кеті, примушена удавати з себе веселу служницю, на всі ці запитання відповідала придавленим голосом, та пані не чула її сумного тону: таке егоїстичне щастя людини.

Час побачення з графом наближався, і міледі, наказавши Кеті загасити в неї світло, звеліла їй піти до себе і ввести Де-Варда, скоро тільки той з'явиться.

Чекати довелося недовго. Побачивши крізь шпарку в гардеробі, що все огорнула темрява, Д'Артаньян вискочив з свого притулку тої ж хвилини, як Кеті зачинила двері.

— Що це за шум? — спитала міледі.

— Це я, — півголосом промовив Д'Артаньян, — це я — граф Де-Вард.

— Ой, боже мій! — прошептала Кеті, — він не спромігся навіть дочекатися часу, який сам призначив.

— Ну, — сказала міледі тремтячим голосом, — чому ж ви не входите? Ви ж добре знаєте, що я на вас чекаю, графе.

Відповідаючи на цей заклик, Д'Артаньян одсунув Кеті й кинувся в кімнату міледі.

Якщо досада й сум катують подеколи чиюсь душу, то це — душа коханця, що під прибраним ім'ям слухає освідчення, призначені його щасливому суперникові.

Д'Артаньян опинився в такому важкому становищі, що й не передбачав. Ревнощі краяли йому серце, і він страждав не менш, як бідна Кеті, що плакала в сумежній кімнаті.

— Так, графе, — казала міледі найпривітнішим голосом, ніжно стиснувши його руку в своїх. — Я щаслива коханням, що його ваши погляди й ваші слова виявляли щоразу, як ми з вами стрічалися. Я теж кохаю вас, і завтра, завтра ж хочу мати який-небудь доказ вашої любови. А щоб ви до того часу не забули за мене — ось візьміть.

Вона зняла з пальця перстень і насунула його на палець Д'Артаньянові.

Юнак пригадав, що бачив уже цей перстень на руці міледі, то був чудовий сапфір, оточений діямантами.

Спершу Д'Артаньян хотів повернути подарунок, та міледі спинила його руку:

— Ні, ні, бережіть цей перстень, в ім'я нашого кохання. До того ж, — додала вона підлесливим тоном, — прийнявши його, ви зробите мені більшу послугу, ніж можете собі уявити.

— Ця жінка повна таємниць, — подумав Д'Артаньян. Він почував себе ладним признатись в цьому і розкрив уже рота, щоб сказати міледі, хто він, і з якою мстивою метою прийшов до неї, коли та додала:

— Золото моє! І подумати тільки, що це ґасконське чудовисько трохи не вбило вас!

Чудовисько то був він самий.

— Ваші порази ще й досі завдають вам страждань? — питала міледі.

— О, величезних! — сказав Д'Артаньян, не знавши, що відповісти.

— Будьте спокійні, — пробурмотила міледі, — я помщуся за вас, і жорстоко.

— Чорт побирай, — подумав ґасконець, — звірятись на неї, мабуть, ще зарано.

Д'Артаньянові потрібний був деякий час, щоб отямитися від цієї розмови. Усі думки про помсту, з якими він прийшов сюди, цілком розвіялися. Ця жінка мала над ним якусь незрозумілу владу. Він водночас і ненавидів, і обожнював її. Він ніколи не уявляв собі, що два такі противні почуття можуть жити в одному серці й спричинитися до такого дивного, немов диявольського кохання.

Вибило першу. Треба було розлучатися. Кидаючи міледі, Д'Артаньян відчував тільки гострий жаль, що примушений одходити.

По жагучих поцілунках при прощанні, нове побачення було призначене на наступному тижні.

Бідна Кеті сподівалася, що скаже Д'Артаньянові кілька слів, коли він буде проходити її кімнатою. Та міледі сама провела його до сходів.

Назавтра Д'Артаньян побіг до Атоса. Розпочата ним інтрига була така незвичайна, що він мусів порадитися з мушкетером. Д'Артаньян розказав усе. Атос кільки разів насуплював брови.

— Ваша міледі, — мовив він, — здається мені, огидне створіння. І ви погано робите, оманюючи її: ви здобули собі найзапеклішого ворога.

Підчас їхньої розмови Атос уважно розглядав сапфір, обкладений діямантами, що заступив на руці Д'Артаньяна перстень королеви, старанно захований їм у скриньку.

— Ви дивитеся на цей перстень? — сказав ґасконець, дуже радий, що може повеличатися перед приятелем таким багатим подарунком.

— Так, — відповів Атос, — він нагадує мені один родинний коштовний самоцвіт.

— А правда ж, він гарний? — спитав Д'Артаньян.

— Розкішний, — відказав Атос, — я ніколи не думав, що на світі є два сапфіри такої чудової води. Значить, ви заміняли його на ваш діямант?

— Ні, це подарунок моєї чарівної англійки, вірніш моєї чарівної французки, бо, хоч я ніколи її не питав, але певний, що народилася вона у Франції.

— Так, цей перстень ви дістали від міледі? — зойкнув Атос голосом, в якому виразно почувалося збудження.

— Авжеж. Я одержав його сьогодні вночі.

— А покажіть мені цей перстень.

— Прошу, — вимовив Д'Артаньян, знимаючи його з пальця.

Атос роздивився його, пополотнів і спробував насунути перстень на свій підмизинний палець. Перстень прийшовся, наче був зробленний на нього. Хмара гніву й помсти облягла завжди спокійне обличчя благородного Атоса.

— Неймовірна річ, щоб це був він. Яким чином міг він опинитися в руках у міледі Клерік? А разом із цим важко припустити, щоб між двома перснями була така схожість.

— Ви знаєте цей перстень? — спитав Д'Артаньян.

— Мені здається, що я впізнав його, — відказав Атос, — та безумовно я помилився.

І, не спускаючи з нього ока, він повернув перстень Д'Артаньянові.

— Будь ласка, Д'Артаньяне, — сказав по хвилинній мовчанці Атос, — зниміть персня з пальця або поверніть камінь усередину. Він викликає в мене такі жахливі спогади, що я не спроможний розмовляти з вами. Ви нібито прийшли порадитись зі мною; ви, кажете, опинилися в скрутному становищі й не знаєте, що робити? Та стривайте… Дайте мені ще раз цей сапфір. На тому, про який я вам говорив, мусить бути з одного боку подряпане місце.

Д'Артаньян знову зняв перстень. Атос здрігнувся.

— Ось дивіться, — сказав він. — Чи не дивно це?

Сапфір, і справді, з одного боку був подряпаний.

— Та від кого він вам прийшовся, Атосе?

— Од моєї матері, що й собі дістала його від своєї матері. Як я вже сказав вам, це стара родинна дорогоцінність, і вона не повинна була виходити з нашої родини.

— А ви його… продали? — боязко спитав Д'Артаньян.

— Ні, — загадково всміхаючися, відмовив Атос, — я подарував його за одну ніч кохання, так саме, як подарували його вам.

Д'Артаньян замислився. Йому здавалося, він бачив, як у душі міледі розкривають свої пащі темні таємні провалля.

Атос узяв перстень і не одяг його на палець, а поклав у кешеню.

— Ви знаєте, як я люблю вас, Д'Артаньяне, — сказав Атос, потиснувши йому руку. — Якби в мене був син, я не міг би любити його більше за вас. Звіртесь на мене, одмовтесь од цієї жінки. Я не знаю, але якесь передчуття каже, що це пропаще створіння, і що в ній є щось фатальне.

— Маєте рацію, — відказав Д'Артаньян. — Я кину її. Мушу признатися, ця жінка страхає й мене.

— А чи стане у вас на це твердости?

— Стане, — відмовив Д'Артаньян. — Я ладний хоч зараз.

— От і добре, дитя моє, — сказав Атос, стиснувши ґасконцеві руку з майже батьківською ніжністю. — І дай боже, щоб ця жінка, яку здибали ви на своїй життєвій путі, не залишала на ній жахливого сліду.

Атос вклонився Д'Артаньянові, даючи на розум, що хоче залишитися сам із своїми думками.

Повернувшись додому, Д'Артаньян застав Кеті, яка чекала на нього. Пропасниця, що триває цілий місяць, не спромоглася б змінити її так, як змінилася вона цієї безсонної, сумної ночі.

Пані послала її до удаваного графа Де-Варда. Міледі просто збожеволіла від кохання й не тямилися з радощів.

І бідна Кеті, бліда та тремтяча, чекала відповіді Д'Артаньяна.

Атос мав великий вплив на юнака. Порада друга разом із голосом власного серця надали Д'Артаньянові сил покласти не бачитись більше з міледі, а надто тепер, коли гнів свій він задовольнив і помстився. Замість відповіді, він взяв перо й написав таке:

 

„Мадам, не сподівайтеся на близьке побачення зі мною: відтоді, як я одужав, у мене стільки подібних справ, що доводиться встановити в них певну почережність.

Цілую ваші ручки.
 Граф Де-Вард“.
 

Про сапфір — ні слова: може ґасконець хотів зберегти його, як знаряддя проти міледі, а, може, будьмо щирі, — залишив його, як останній ресурс для екіпірування?

Д'Артаньян передав Кеті листа незапечатаного. Прочитавши його, вона з початку нічого не зрозуміла, а прочитавши вдруге, ледве не збожеволіла з радощів.

Кеті не могла повірити своєму щастю: Д'Артаньян примушений був повторити вголос те, ще вона прочитала в листі. І хоч яка загрожувала їй небезпека, коли взяти на увагу запальну вдачу міледі, — Кеті бігцем побігла до Королівської площі, щоб передати своїй пані цю записку. Серце найкращої жінки немилосердне до страждань суперниці.

Міледі розгорнула листа з тою поквапністю, з якою Кеті приставила його. По перших же прочитаних нею словах вона посиніла, а тоді зімняла папір і, скинувши гнівним оком на Кеті, звернулась до неї:

— Що це за лист? — спитала вона.

— Це відповідь пана Де-Варда, мадам! — відмовила, трясучись, Кеті.

— Неможливо! — згукнула міледі. — Неможливо, щоб джентлмен написав такого листа дамі.

Раптом вона здрігнулася й вимовила:

— Боже мій! Чи не довідався він?..

Міледі спинилася. Зуби їй клацали. Вона стала бліда, як мрець, хотіла підійти до вікна, щоб відсвіжитися, та спромоглася тільки простягти руки, — ноги в неї підломилися, і вона впала в крісло.

Кеті здалося, що міледі знепритомніла: вона кинулася розстібнути їй корсаж, та міледі рвучко схопилася з крісла.

— Чого вам треба від мене? — сказала вона. — І чого це ви підносите руку наді мною?

— Я думала, що вам стало млосно й хотіла допомогти, — відповіла покоївка, перелякана жахливим виглядом своєї пані.

— Мені млосно? Мені! Мені! Ви вважаєте мене за легкодуху жіночку. Коли мене ображають, я не зомліваю, а мщуся за себе. Чуєте ви це?

І жестом вона звеліла Кеті піти геть.