Три мушкетери (1929)/2/30
| ◀ XXIX. Суд | Три мушкетери пер.: С. Столбцов Частина друга XXX. Страта |
XXXI. Розділ останній ▶ |
|
Мовчанка смерти тяжіла над природою. Земля була вогка та слизька від дощу, що тільки но вщух, і відживлена зелень пахтіла запашніше.
Двоє льокаїв вели міледі, тримаючи її за руки. За нею виступав кат. За катом — лорд Вінтер, Д'Артаньян, Атос, Портос і Араміс. Плянше й Базен ішли позаду.Мускетон і Грімо вели міледі до річки.
Жінка мовчала, але очі її промовляли надзвичайно красномовно, благаючи по черзі кожного, на кого дивилися.
Скориставшися з того, що вони на кілька кроків випередили інших, міледі сказала льокаям:
— Тисяча пістолей кожному, хто допоможе мені втекти. Коли ж видасте мене своїм панам, то в мене поблизу є месники, що примусять вас дорого заплатити за мою смерть.
Грімо вагався. Мускетон тремтів усім тілом.
Атос, почувши голос міледі, поквапився підійти до них. Лорд Вінтер і собі зробив теж.
— Змініть цих льокаїв, — сказав він. — Міледі говорила з ними. Вони непевні.
Покликали Плянше й Базена, і ті заступили Грімо й Мускетона.
Діставшися берега річки, кат наблизився до міледі і зв'язав їй руки та ноги.
Вона тоді зламала мовчанку, скрикнувши:
— О, любі панове! Візьміть на увагу, що той, хто доторкнеться хоч до одної волосинки на моїй голові, і сам буде вбивця.
— Кат може вбивати, а проте, не бути вбивцею, пані, — заперечив чоловік в червоному. — Він останній суддя й тільки, — і з цими словами він зашморгнув шворки на її руках.
Міледі двічі чи тричі несамовито скрикнула, і крик той, пролунавши в нічному мороці й загинувши в глибині лісу, справив на всіх сумне та дивне вражіння.
— Якщо я винна, якщо я чинила злочини, в яких ви мене обвинувачуєте, — рикала міледі, — відведіть мене до суду. Ви не судді, і не маєте права постановляти вирок.
— Я пропонував вам Тібурн, — сказав лорд Вінтер. — Чому ви не схотіли?
— Бо я не хочу вмирати, бо я ще дуже молода, щоб вмирати, — гукала міледі, намагаючись видобутися з рук льокаїв.
— Жінка, яку ви отруїли в Бетюні, була молодша за вас, проте, вона вмерла, — сказав Д'Артаньян.
— Я піду в манастир. Я стану черниця, — обіцяла міледі.
— Ви були вже в манастирі, — відказав кат, — і кинули його, щоб загубити мого брата.
Міледі випустила жахливий крик і впала навколішки.
Д'Артаньян був молодший за всіх, і серце його не витримало.
— Я не можу бачити цього жахливого видовиська! Я не можу погодитись, щоб вона померла в такий спосіб.Міледі почула ці слова, і промінь надії промайнув у неї в серці.
— Д'Артаньяне, Д'Артаньяне! Пригадай, як я кохала тебе! — вереснула вона.
Юнак підвівся й зробив крок до неї.
Атос витяг шпаду й заступив йому дорогу.
— Якщо ви зробити хоч один крок, Д'Артаньяне, ми схрестимо з вами шпади.
Д'Артаньян упав навколішки й став молитися.
— Гей, кате! — удався Атос до людини в червоному плащі, — виконуйте ваш обов'язок!
— Охоче, пане, — відмовив кат, — бо я добрий католик і цілком певний, що роблю справедливо, страчуючи цю жінку.
— Гаразд.
Атос наблизився до міледі.
— Я прощаю вам зло, що ви мені його заподіяли. Прощаю вам моє розбите майбутнє. Прощаю мою загублену честь, закаляну любов і моє спасіння, назавжди загублене через розпач, в який ви вкинули мене. Умріть же в мирі.
Підійшов лорд Вінтер.
— Прощаю вам, що ви отруїли мого брата й убили герцоґа Б'юкенгемського. Прощаю смерть бідного Фелтона, прощаю й замахи на моє власне життя.
Жінка без сторонньої допомоги звелася на ноги й глянула одним з тих блискавичних поглядів, що, здавалося, викидали полум'я з її очей.
Вона нічого не побачила. Прислухалась, — і нічого не почула.
Коло неї були лише вороги.
— Де я помру? — спитала вона.
— На тому березі, — відповів кат.
Вони посадовили її в човна, і коли чоловік у червоному плащі й собі ставив туди ногу, Атос передав йому торбинку із золотом.
— Візьміть, — сказав він, — це платня за страту. Хай знають, що ми діємо, як судді.
— Добре, — відповів кат, — а тепер хай і ця жінка знає, що я виконую не службу, а моральний обов'язок.
І по цих словах кинув торбинку із золотом в річку.
Човен одплив до лівого берегу Ліси, везучи злочинницю й виконавця присуду. Решта залишились на правому березі й упали навколішки.
Човен поволі посувався вдовж кодоли порону, осяяний відблиском блідої хмари, що тої хвилини зависала понад водою. Видко було, як вони причалили до берега.Темні фігури яскраво вирізнялися на червонуватому обрії.
З цього берега видко було, як кат підніс обидві руки, як промінь місяця блиснув на лезі його широкого меча, і руки його важко спустилися знову.
Почулось свистіння зброї, зойк жертви, і безголовий труп упав на землю.
За три дні по цьому чотири мушкетери повернулись до Парижу. Вони не запізнилися і своїм звичаєм того ж таки вечору відвідали пана Де-Тревія.
— Ну, як? Чи добре погуляли, панове? — спитав капітан мушкетерів.
— Чудово! — відповів Атос за себе й за своїх товаришів.