Тисяча і один острів/Юнак у Новій Зеляндії
| ◀ Гінемоа | Тисяча і один острів пер.: О. Варлам Юнак у Новій Зеляндії |
Піткерн ▶ |
|
З усіх міст південної половини земної кулі місто Крістчерч[1] має найбільше європейський вигляд. Це місто перенесено 1850 року із справжнісінької Англії до Нової Зеляндії: один з великих мужів, що збудували велику британську державу, Джібон Векфільд, розмишляв одного дня, що повинно мати справжнє англійське місто, отже: англіканського епіскопа з катедральною церквою, норманський замок, професорів і коледж, майдан для крокета з муравою, — і він навантажив це все на чотири кораблі, цеб-то він послав потрібних людей і потрібні гроші, і в долині Кентербері на Південному острові Нової Зеляндії виросло місто, таке, як Оксфорд, тільки трішки більше англійське: місто, де кожна вулиця має назву одної діецезії англіканської церкви, за винятком „High Street“ (висока вулиця), без якої, розуміється, теж не обійдеться; місто з парками, орошеними рікою, що називається Евон[2], місто, де в'ється повитиця навколо чудесних фасад, де дебелі поліціянти командують: держи праворуч! де о п'ятій годині п'ють чай з булочками, — місто з усіма манерами, забобонами, життьовими формами вікторіянської Англії. Та найцікавіше те, що Джібон Векфільд сам зовсім не був статечним вікторіянцем, це був собі циган і бунтар; він збудував цей Крістчерч так, як дитина за виграшку будує місто з колодочок. Столиця сусідньої провінції, Денедін, стала так само шкотською і презбітеріянською, як Кістчерч — англійським і щиро церковним; навіть англійське єврейське місто, славнозвісне Вайтчепель, хотів Векфільд закласти в Новій Зеляндії; до цього не дійшло. Але Крістчерч цілком таке, яким хотів його мати його забавний творець: місто викоханих садів, місто, що пахне трояндами й милом, місто красивих котеджів, охайних скверів і зеленню зарослих спортових майданів. Норманська катедраля має дуже старовинний, поважний вигляд, хоч вона цілком нова, університет має стільки традицій, як і Оксфордський музей (що його заклали два німці — Юліус фон Гаст і отой геніяльний колись пекарський учень з Лінцу[3], а пізніше маорійський вождь Андреас Райшек), цей музей ще більше британський, ніж Брітіш-Музеум у Лондоні.
Тут, у Крістчерч, є навіть чудернацькі двоколки, що їх у Лондоні вже цілком вилучили з вжитку авто, а така двоколка тільки й годиться на те, щоб виїздити в ній на прогулку парковими доріжками на березі Евону, а такі береги мають такий самісінький вигляд, як береги другого Евону — в Стретфорді. Але в той день, коли я хотів зробити більшу прогулку, я винайняв авто. Я пішов простісінько на те місце, де стояли авто на катедральному сквері, і зайшов у розмову з одним із тих шоферів, що тут чекали. Це був юнак з типічним квадратовим черепом, що якимсь чудом виростає в усіх синів новозеляндських поселенців, звідки б не походили їхні батьки. Він був, як і годиться цьому новому типові, масивний і трішки вайлуватий, мав темне волосся й густі брови; під шкіряною курткою був на ньому міщанський важний одяг, хоч трішки старомодний і провінціяльний; це був собі справді простісінький молодий робітник з Нової Зеляндії і називався він Джім. Те, що я знаю ім'я цього шофера і він знає моє, саме й є та історія, що я хочу розповісти.
Джім їздив звичайним фордівським автомобілем, що так чудесно пристосовується до кепських доріг Нової Зеляндії. Я не сів у середину, але назовні, на сидінні поруч шофера, щоб по дорозі вивідати в нього, як називаються гори та місцевості. Я хотів зазнайомитися із славнозвісною гірською дорогою рід Крістчерч до Акароа. Крістчерч лежить на великій рівнині, недалеко від моря, а Акароа над величним фіордом, що врізується в гористий півострів. Мені вихваляли красу цієї гірської дороги, що нею доводиться їхати до Акароа, мені вихваляли чарівний вид на зубчастий скелястий берег океану, милу зелень лугів, де нема жодної деревини, і особливу красу малого портового міста Акароа, що його заснували не англійці, а французи, та що завдяки своїм буйним овочевим садам скидається на норманське місто.
Я сторгувався з шофером Джімом про ціну; ціна була солідна, і Джім уперто стояв на свому, енергійно обстоюючи інтереси підприємця, свого хазяїна. Але коли я, зідхнувши, погодився, здавалось, що всякі комерційні взаємини між нами скінчилися. Той юнак, що весело піднявся на шоферське місце поруч мене, не міг би инакше поводитися, коли б він мене, свого старого приятеля запросив скористати вкупі з ним з його приватного авто. Хоч, з одного боку, потрібна була певна увага до мене, як до старшого й до чужинця, зате, з другого боку, цьому молодому шоферові (на його думку) давало певну соціяльну перевагу те, що він був брит, а хоча б новозеляндець. Навіть моя професія була невідома, отже й трішки підозріла, коли тим часом Джім — це була цілком важна й солідна людина, це був зареєстрований член товариства транспортних робітників. Ні на одну хвилину не прийшло йому до голови почувати себе підлеглим мені чимсь наче слугою, і він вважав би мене за божевільного, коли б моя поведінка мала якийсь натяк та те, що я так розумію наші стосунки, що я бажаю, щоб зі мною поводились, як з яким паном, а не із старшим товаришем і супутником.
Ми пустилися в дорогу і вже після кількох кілометрів пізнав я в Джімі твердої руки моториста, що з ним можна було бути певним і за стерно і за життя пасажира. Потрібні рухи робив він так, між иншим, немов вони далі не мають ніякого значіння; завжди рухи його були вільні, коли він хотів закурити цигарку або щось мені показати. Підчас їзди він міг говорити й уважно стежити за моїми відповідями; проте бачив він усі камінці на дорозі й виконував карколомні повороти спокійно й елегантно. Він міг бути по-юнацькому веселим, проте не могло бути сумніву, що він цілком зріла людина. Це був водночас робітник за своєю професійною роботою і веселий хлоп'яга на прогулці. Може, цей сміх був трішки твердий, може, дещо завчасу закріпилася спокійна самовпевненість. Справді бо не який же небудь молодий лорд, а звичайний фермерський син з куща, проворний шофер, із здоровими мускулами й здоровими ідеями: треба було святкувати неділю і щодня о п'ятій годині з полудня пити чай; між п'ятою і шостою годилося чоловікові приймати віскі. Світ належав до англійського короля, та взагалі це був лише провінціяльний додаток до властивого краю, Нової Зеляндії. Звичайно п'ять раз на день споживалося м'ясо і ніхто ніколи не скаже перед дамами: „damned!“ (проклятий[4]).
Ми їхали помалу передмістями Евону, захоплюючись малою крученою рікою, з її багатьма мостами, дикими лугами на схилах берегів і гарними садами, де стояли малі будиночки, кожен з відкритим ґанком і кріслом-гайдалкою в ньому та з яскраво одягненими дітьми перед ним, і в кожному шматок міщанського щастя з трояндами й гліциніями, із скляними кулями й фонтанами, з ванною, з електричним світлом і електричним чистильником, з газовою піччю, і телефоном, і антеною, з усяким причандаллям середнього добробуту. „А хто мешкає в тих садах?“ — питаю я шофера Джіма. Я знав це, я вже завдавав таке саме питання коло передміських садів по инших новозеляндських містах і на це чув я ту саму щасливу відповідь, що й тепер бажав почути: тут мешкає пролетарський народ. Джім глянув на мене з якимсь сумнівом: чи не зневажаю я часом новозеляндців, що в них так бідно живе простий народ? Він почав зразу звертати мені увагу на поодинокі вілли багатих людей; були й такі, сади там більші, веранди за склом, і принаймні ще один поверх, це були панські помешкання, а не оті п'ятихатки, де мешкають прикажчики й трамвайні кондуктори.
Ми виїхали в поле, і Джім скерував своє авто до високої гори, що її цілком обглодали вівці, а внизу видно було зелену рівнину, місто й далеко на обрії вкриті льодовиками Альпи. Було вже коло полудня, і якийсь робітник, що бив каміння і чинив дорогу — а дорога цього потребувала — сів на краю дороги на відпочинок; це був собі звичайний запорошений каменяр у синій блузі, такий самий каменяр, як європейський, і так само, як в Европі, його жінка винесла йому обід у бляшаному посуді, що вона його тримала за ушко. Це була дама, у великому, мов горнець, капелюсі з шкіряними квітами, зодягнена по-літньому за останньою модою в Крістчерч, що була передостанньою в Сідней. Вона ховала своє обличчя від сонця під червоною шовковою парасолькою та й взагалі мала вигляд буржуазний, так само як її каменяр, коли б він умився, певне мусив би стати буржуа з золотим ланцюжком від годинника на животі. Ці люди мешкали, звичайно, в одній з тих малих вілл, що я бачив, чоловік мав гарний заробіток, обидва могли сподіватися, що їх буде цілком забезпечено на старість, бо це були новозеляндські робітники. Я знав, чим найдужче захоплювався цей каменяр: розуміється, кінними перегонами.
Ми піднялися вище, аж на хребет гори, і побачили чудову картину: вулканічні контури гір і плодючі лавові яри півострова, між відкритим океаном і глибоким фіордом, що над ним лежить Акароа, тим фіордом, схожим на північно-італійські озера і так само гарним, як і вони. На високім пересмику, в гостиниці „Під ківі“, хотів я пообідати. Джім спинив авто. Настав той момент, коли європейський турист з висока добротливо каже до свого шофера: „Може, ви теж що-небудь перекусите“ — і гордо, не звертаючи уваги на подяку цієї людини, йде до свого панського стола.
Коли я зліз, шофер Джім сказав :
— Адже ви вживаєте перед їдою коктейль, чи не так? Джек, два Мартіні-коктейль[5]!
Офіціянт Джек відповів:
— Right о' (Добре), Джім!
Все було гаразд; а що я, чужинець, був Джімів гість, то цілком природна була річ, що він приймав мене з почестями свого краю. І незабаром сиділи ми за столом під голим небом і їли холодне м'ясо. Офіціянт Джек після коктейля приніс австралійське пляшкове пиво і, зацікавлений, спинився біля нашого стола. Це був лондонський кухар, тільки дванадцять років замешкалий тут, він не вимовляв літери „г“ і не міг ще цілком перебороти деякої зневаги, говорячи про мешканців колоній, про тих провінціялів з Нової Зеляндії. „Але, сер“, казав він, „це таки добра країна. Тут добре працювати, тут кожен все одно, що сам собі хазяїн! Чеддерського сиру, сер? Зараз сер!“
А тимчасом я мусив відповідати шоферові Джімові. Отже, яка моя думка про домініон Нової Зеляндії?
— Найкраща країна в світі! — сказав я. — І найбагатіша країна в світі. А чи найщасливіше країна в світі — це мусите ви мені сказати, Джіме. Мені здається, що вам усім тут начеб-то трішки нудно. Нема у вас ніяких мистецтв, ні театру, ні музики…
Джім перебив мої слова. Адже в кожній новозеляндській місцевості є вже кіно з найновішими американськими ковбойськими фільмами. Що-правда, картини і таке… Але музика! Я говорив би цілком инакше, коли б тільки оглянув цьогорічну краєву виставку в Денедін! Новозеляндці їздили туди сотнями тисяч, майже всі. І головно заради тієї чудесної музики, що її там можна було послухати: капела з кіз (волинок) шкотських гірських полків. Аж дві сразу, прошу вас!
— Джентльмен має цілком рацію, — сказав Джек, принісши сир. — Нова Зеляндія — це добра країна, але повільна, неправда?
Обидва почали сперечатися, чи Нова Зеляндія „slow“ чи „fast“, чи повільна чи швидка, їхня суперечка не була гостра, а приятельська й жартівлива; провадили вони свою дискусію кількома й не дуже коректними слівцями, і жоден з них не діставав своєї зброї з якогось особливо багатого арсеналу думок. Я сидів при цьому, як чужинець, що не може взяти участи в розмові, і, милуючись чудовим краєвидом, думав про те, що цій невбогій країні мабуть тільки й цього бракує — трішки більше духовного життя й мистецтва, що це справді нова Елада, тільки без невільництва і без мистецтв, що тут можна або досягти нового, вищого ступеня людства, або якраз тут програти великий рішучий бій. Коли Новій Зеляндії не пощастить, гадав собі я, тоді можна буде сказати, що нічого вганятися за життям у визволеному від соціяльного гнету світі…
Коли ми скінчили свій обід, Джім сплатив рахунок, мов який вельможа; перед тим він примусив мене згодитися на його ціну, що йому самому забезпечувала добрий заробіток, але тепер, за межами своєї професійної праці, він був гойний і гостинний.
Ми сіли знову в наше авто й поїхали далі, згори, в напрямкові до берегових скель. Краєвид ставав що-раз гарніший і багатіший. Навколо напівіталійський весняний пейзаж з південно-європейськими квітами й овочами. Оливкові дерева та горішина, що їх принесли сюди перші французькі поселенці, ростуть і досі там, широко розмножившись. Ростуть акації і мігдалі, цитрини й помаранчі, а по старих садах нащадки винограду з Бордо.
На одному місць звідки видно було шовковисту блакитну воду фіорду, а на другому боці червоні дахи Акароа й білі квіти по садах, я попросив Джіма спинитися, і ми викурили з ним цигару, раніш ніж поїхали далі. Я випитував у Джіма про подробиці одної жахливої історії, що сталася на цьому гарному півострові: про напад маорійського Наполеона — Те Раупарага — на тубільне плем'я, що колись тут жило, та про те, як це плем'я переможено й поїдено. Виявилося, що Джім мав добру шкільну освіту й розумівся на історії своєї батьківщини. Він знав і історію того першого французького поселення в Акароа, історію про шістдесять п'ять емігрантів на парусному кораблі „Le comte de Paris“ (Граф Паризький), що 1835 року мало не захопило південного острова Нової Зеляндії на французьку власність. Він гордо говорив про те, що до цього не допущено, і був радий, що я згоден з його поглядами. На нашу з ним думку, британська демократія в Новій Зеляндії — це був найкращий колонізаційний спосіб дев'ятнадцятого століття і ще в двадцятому велика надія білого людства. Які досягнення! 1830 року Те Раупарага із своїми людьми поїдає населення Акароа, а 1853 року має Нова Зеляндія парламентський устрій — це тоді, коли його ще не має багато німецьких країн. Минає сорок років, і мала демократія створює собі цілу низку прекрасних соціяльних законів, яких ще досі й світ не знав: новозеландський робітник і службовець бере участь у національному добробуті, дістає високу плату, має розумні умови праці, забезпечення на старі літа, охорону жіноцтва, дітей, хорих. Минуло всього тридцять років з того часу, як ці тягарі звалено на народне господарство — і Нова Зеляндія є та країна, що має відносно найбільший вивіз у світі; це не лише країна, що не знає убозтва, це навіть найбагатша країна в світі.
— Джіме, — сказав я, — чого ще більше може бажати новозеляндський робітник?
Джім зрозумів це запитання так, наче воно стосується особисто його.— О, — сказав він, — багато ще дечого хотілося б. Мені хотілося б мандрівки, Европа мусить бути гарна…
— Вам хотілось би побачити Італію, Джіме? Або Париж?
— Ні, — відповів Джім, — я хотів би побачити Радянську Росію. Ах, це мабуть чудесна країна Робітнича країна! Ви, часом, Леніна не знали?
Не можу обійти мовчанкою, що я чув потім од цього молодого новозеляндського робітника; а почув я те, що він, хоч і користає з усіх переваг доброї буржуазної соціяльної реформи, з якимсь мрійницьким і релігійним захопленням вірить у Володимира Ілліча Леніна, вірить в соціяльну перебудову всього світу, в ту перебудову, що його, Джіма, ледве чи зможе зробити заможнішим, проте він і багато його товаришів прагнуть її, як щастя, вищого над їхнє щастя, як неба над їхнім земним раєм.
——————
- ↑ Крістчерч (Christchurch) — головне місто провінції Кентербері на Південному острові Нової Зеляндії.
- ↑ Стретфорд (Stratford) — місто на річці Евон (Avone) в Ленкешірі (Англія), 3 кілом. на півд. зах. від Манчестера. Місце народження геніяльного славетного поета — драматурга Вільяма Шекспіра (1564–1616)
- ↑ Лінц — місто в Австрії.
- ↑ Цей лайливий вираз вважають в Австрії за дуже нечемний.
- ↑ Улюблений трунок англійців коктейль — мішанина віскі з водою, цукром, перцем, імбірем.