Тисяча і один острів/Піткерн

Тисяча і один острів
Арнольд Гельріґель
пер.: О. Варлам

Піткерн
Харків: Державне видавництво України, 1929
ПІТКЕРН[1]

Европеєць, що знає тільки ті моря старих частин світу, що по них часто плавають кораблі, не уявляє собі, який пустий і одинокий Тихий океан. Як нічне небо південної півкулі коло Південного Хреста[2] і недалеко від найяскравіших зоряних архіпелагів має своє жахливе чорне й пусте місце, що його там називають „Вугільним Мішком“, так і велике море антиподів між Чіле й тисячею полінезійських островів має своє мертве місце, ту величезну порожнечу, звідки сторчать тільки жахливі одинокі скелі Salas у Gomez (Салас і Ґомес[3]) і кам'яна тайна Великодного острова[4].

Наш пароплав, по дорозі з Нової Зеляндії до Панами, вже вісім днів не бачив ні шматка землі, жодного корабля; вже п'ять днів коло нашої одинокої щогли не літають навіть останні вістуни материка, великокрилі альбатроси. І раптом, цілком безпосередньо, бачимо високу скелю, червону, вкриту зеленою рослинністю. Цей гострокінчастий і костистий острів — це острів Піткерн. Я знаю, що це одно з великих романтичних місць на людській землі, таке святе, як острів Робінзона або як Стівенсонів острів Скарбів, однакові з ним. Пожадливо дивлюсь я туди. Я знаю, що наш корабель стоятиме кілька годин перед Піткерн, щоб прийняти на борт овочі, і прошу, щоб мене на цей час було перевезено на сушу. Капітан дивиться на мене своїми, мов скло, ясними очима моряка й сміється.

— Звичайно, докторе я вам зараз дам човен, воно тепер цілком легко дістатися на берег. Ви побачите гарні помаранчові дерева, багато кокосових горіхів, навіть кількадесят мізерних хат. Але вам треба б забрати з собою в човен свої клунки, так, про всякий випадок; я знаю, що я вас можу висадити на берег, але чи буде змога через дві годині привезти вас назад — це в божих руках. Людина, виходячи на берег Піткерн, — щоб йому добра не було, тому осоружному берегові, — мусить цілком приготовитися на те, що його корабель раптом зникне йому з очей. Пусте, за яких-небудь два тижні може знову спинитися перед островом якийсь пароплав, але може вітер і кепська погода не дозволить і цього, і мине чверть року… Отже, ви ладні на якийсь час замешкати на Піткерн?

Скляні очі дивляться на мене, а мені соромно, я й сам не знаю, що робити. Ні, я не згоден. Я ще ніяк не можу зважатись висісти й замешкати на острові Піткерн!


Цей острів Піткерн, що його велику й надзвичайну історію так виразно пригадую собі я в цей момент, має свою назву від одного молодого мічмана експедиції Картре, що 1767 року вперше побачив цю скелю із своєї щогли. Минуло ще двадцять три роки до того часу, як 23 січня 1790 року европейський корабель став на якорі перед островом. Дев'ять білих моряків на борті, потім шість канаків з Таїті й одинадцять брунатних жінок. З великим напруженням виносять люди запаси через воду, дошки, знаряддя, все, що можуть вони використати з підмостків і наряддя корабля. Потім підпалюють вони корабель. Вогненні язики вилискують у золочених буквах на носі корабля: His Majesty's Ship „Bounty“ (Корабель його величности „Баунті“).


Військова шлюпа „Баунті“ виїхала на різдво 1787 року із Спітхеда[5] під командою лейтенанта Блай — офіцера, що вже брав участь в експедиціях Кука на Південне море. Маленький корабель, хоч він і військовий і підлягає суворій флотській дисципліні, має мирне й економічне призначення: з тих щасливих островів, що їх бачив капітан Кук, з Таїті має він перевезти зразки коштовного хлібного дерева непошкодженими й живими до колоній його величности в Західній Індії, щоб їх там можна було насадити.

„Баунті“ доходить до Таїті і вантажить на борт хлібне дерево, тисячу п'ятнадцять штук у вазонках. Усе йде гаразд, уже пливуть назад, уже минули вулканічний острів Тофуа. Капітан Блай дуже задоволений з себе. Але що він такого заподіяв своїм матросам? Чому вони так ненавидять його? Вранці 28 квітня вони несподівано нападають на нього й витягають його з ліжка. Дежурний підштурман, Флечер Крістіян, керує бунтом. Взявши силою капітана, перемагають вони тих офіцерів, що не були з ними. Повстанці не проливають крови, але вони змушують своїх полонених пересісти на відкритий човен, вісьмох офіцерів і підофіцерів, крім капітана, — на борті „Баунті“ залишається двадцять п'ять чоловіка, між ними чотири офіцери королівської флоти. Мандрівка цих вісімнадцятьох людей у відкритому човні — це одна з великих морських пригод : сорок один день, три з половиною тисячі морських миль, голод, спрага, буря і стріли дикунів… Капітан Блай переносить усі небезпеки й щасливо висідає на берег на острові Тімор[6] в голянській Індії. Його перша думка така: на шибеницю бунтарів з „Баунті“! Як тільки повернувся до Англії, цей мстивий капітан спричиняється до того, що звідти висилають фрегату „Пандора“, щоб спіймати матросів з „Баунті“. „Пандора“ прибувши до Таїті, знаходить там і заарештовує чотирнадцятьох бунтарів. їх заковують у кайдани, і тепер починається другий великий морський роман — поворот „Пандори“ з бідолашними полоненими, прив'язаними на палубі в жахливій темній стайні… У цьому правдивому романі маємо теж велику корабельну катастрофу: „Пандора“ розбивається на коралових скелях великого рифу — бар'єра, недалеко від берегів Австралії. Капітан Едвардс рятується в човні, навіть не велівши відвязати полонених від розбитого корабля, тільки милосердя каптенармуса рятує сердег: він ніби випадково упускає ключі від кайдан в темний отвір, що його вони називають „пушкою Пандори“. З цих бунтарів „Баунті“, що їх спіймано на Таїті, потрапляє, кінець-кінцем, десять до Англії, де військовий суд п'ятьох із них виправдує, а п'ятьох засуджує. З цих п'ятьох трьох повішено.

Але „архібунтар* Флечер Крістіян не дай себе зловити. Даремно шукала „Пандора“ його і знищеного „Баунті“, перенишпоривши половину Південного моря. Тільки частина бунтівників з „Баунті“ чекала на Таїті своєї

Арнольд Гельріґель. Тисяча і один острів. №4. 1929.jpg
Кам'яні фігури на узбережжі Великодного острова

долі. Флечер Крістіян, хитріший чи з багатішою фантазією, ніж решта його товаришів, поїхав на „Баунті“ далі, далеко-далеко, в безлюдну тишину, у Вугільний Мішок Південного океану, поїхав у той світ, де ще не полюють британські фрегати. Може, і чув Флечер Крістіян про якийсь малий скелястий острів, що його бачив з щогли один мічман двадцять три роки тому…

Люди з „Баунті“ висаджуються на Піткерн і палять за собою корабель, щоб його ніхто не знайшов. Недалеко від трудної пристани знаходять втікачі скелю з тим старовинним і таємничим образовим письмом, що становить велику загадку Південного моря. На давно залишених поганських жертівниках сторчать німі кам'яні фігури, схожі на фігури Великодного острова; недалеко від цього місця валяються людські черепи. Але той старий народ, що їв тут м'ясо жертов, вимер, на острові нічого не живе, крім лісу й мізерної фауни маленьких тварин, що складається з однієї-однісінької тубільної пташки.


Дев'ять англійських моряків, ставши бунтарями, піратами, висідають на берег цього острова. З ними люди Південного моря, чоловіки й жінки, мов безневинні діти, якщо з ними поводитися як слід, проте це кровожадні й суворі люди, коли між тих чоловіків і тих жінок з Таїті замішається жадоба, брутальність і пиятика бунтарів-моряків. Цього роману про бунтарів на Піткерні не встиг написати епік Південного моря — Стівенсон. Тільки він міг би розказати цю історію, історію про криваві злочини й наївні гріхи, історію війни всіх проти всіх у цій примітивній малій громаді, починаючи з того дня, як матроси несподівано підслухали застережливу пісню темних канакських жінок:

„Навіщо гострить чорна людина сокиру свою?
Бо хоче він убити білу людину!“

І розпочалася на Піткерні громадянська війна — чорний проти білого, жінка проти чоловіка. За якийсь час вимордувано всіх канакських чоловіків, а з дев'ятьох бунтарів тільки чотири лишилося живих; Віл'ям Мек Кой, Метт'ю Кінталь, Едвард Юнг і один чоловік, що тоді називався Александер Сміт; усі — прості матроси аж до флотського кадета Юнга. Решта, небіжчики, залишили деяких темношкірих нащадків.

Із чотирьох останніх матросів „Баунті“ вмирає Мек Кой від delirium tremens. Він зробив з залізного казанка самогонний апарат і навчився гнати напиток з якогось коріння. Одного дня прив'язує він камінь до себе й скаче з найвищої скелі в море. Його приятеля Кінталя, охочого до суперечок, вбивають гуртом Юнг і Сміт.


З бунтарів „Баунті“ живуть на Піткерні вже тільки Александер Сміт і Едвард Юнг. Хто кого з світу зжене? Кому захочеться мати жінку другого, хто підстерігатиме його сон, хто вночі з піднесеною сокирою підкрадатиметься до хати свого ворога?

Року 1800 обидва ці чоловіки були ще живі. І ростуть діти, їх аж двадцять троє, нащадки п'яниці Мек Коя і ватажка бунтарів Крістіяна й озвірілого рубаки Кінталя, нащадки їх і диких жінок, що заради них вони один одного вбивали. Яке з цього пекло вийде на цьому острові Піткерн?


В лютому 1808 року з'являється раптом корабель перед островом Піткерн, уперше з того часу, як спалено „Баунті“. Капітан американського вітрильного судна „Топаз“, Мею Фольджер з Бостону, відкриває сліди людського селища, виходить на берег і знаходить — що? Пекло?

Ні, капітан Фольджер знаходить малу старохристиянську недільну школу серед океану, під чеснотливою зверхністю шановного старого острівного патріярха.

Це — як би його сказати? 1800 року на острові Піткерні сталося чудо. Обидва останні бунтарі не зігнали один одного з світу, але один одного „напутили“, вони постановили жити по-християнськи. Едвард Юнг вмер, покаявшись, не уві сні від сокири, а по буржуазному, від астми. Александер Сміт врочисто зрікся свого грішного минулого, навіть свого старого прізвища. Цей новий Адам, що його він зробив з себе, називається тепер Адамс, Джон Адамс. День-у-день читає він свою book of Common Prayers (молитовник), що її, дивна річ, перенесено на берег з „Баунті“; він виховав двадцять троє дітей у дусі науки англійської церкви, скільки він її собі пригадує, і нема на всьому світі такого набожного острова й такого суворого острівного короля, як острів Піткерн і його монарх Джон Адамс. Коли капітан „Топаза“ розніс дивну звістку про останню долю „Баунті“ по цивілізованому світі, цей острів навернених грішників став улюбленою темою для англо саксонських промовців. Найближчими десятиліттями раз у раз вертаються капітани кораблів і пасажири з Південного моря і розповідають цілі трактати про неймовірну чистоту й сувору моральність цієї маленької колонії. Коли патріярх Джон Адамс, доживши глибокої старости, вмирає, посилає британський уряд мармуровий пам'ятник на могилу цього непокараного бунтаря. У зворушливому вікторіянському періоді і пізніше, аж донині, обдаровує й панькає англо-саксонський світ тих малих дітей Південного моря, тих набожних зразкових хлопців і зразкових дівчат, що співають гімни…

Двічі вимандровують з переповненого острова нащадки бунтарів  — раз на Таїті, а раз на острів Норфольк[7]. На острові Норфольк живе ще багато родин з Піткерна. Але дехто знову вернувся на свій старий острів і тепер живе там сто шістдесят п'ять людей, що переважно називаються Крістіян або Мек Кой. З 1838 року ріє англійський прапор над скелею. Тепер острів підпорядковано номінально губернаторові, що має свою резиденцію на Фіджі. Але фактично має тут маленька демократія своє самоврядування, і Піткерн була перша країна в світі, що своїм жінкам надала виборче право.

Є там свій виборний урядовець, що називається „магістрат“, і парламент із сімох послів. Один з найголовніших писаних законів на острові забороняє вбивати кішок, бо вони винищують пацюків.


У Велінгтоні в Новій Зеляндії живе, якщо він ще досі не вмер, дуже старий чоловік — Давід Нільд, пастор „Божої церкви“. Це не яка-небудь божа церква, а саме та, що, на думку реверенда (попа) Нільда, є єдина правовірна церква. Його небіжка жінка, Розалінда Амелія Нільд, з роду Юнг, була внучка Едварда Юнга, морського кадета з „Баунті“. Вона була трохи поетка й написала книжку про свою батьківщину — Піткерн. У післямові до цієї книжки оповідає пастор Нільд, чому він, коли його дружина вмерла на острові, не міг там залишитися. Причина була теологічна. Ці люди з Піткерна не кепські, проте вони таки єретики.

Що-правда, від англікансько-пралатських єресей, що їх Джон Адамс прищепив на Піткерні, вони вже давно відійшли. Місіонер з Америки 1886 року навернув піткернійців майже на правдиву віру, на віру секти „адвентистів сьомого дня“. З того часу святкують вони вже не неділю, а суботу. Коли в неділю приходить який корабель — з того часу, як відчинено Панамський канал, курсує тут багато кораблів — йдуть вони спокійнісінько на борт і продають пам'ятки туристам. Але коли якийсь корабель прийде в суботу, то, хоч теж заходять вони на борг і несуть свій крам, але тоді вони говорять з пасажирами так: „Приятелю, я дарую тобі оцю мальовану миску з кокосового горіха. Коли ти хочеш мені подарувати один шілінг, то зроби це, але ти не мусиш“…

Та в цьому ще міг би реверенд Нільд погодитися з їхньою релігією. Навіть не перечив би він проти того, що вони так суворо розуміють десятину. Треба вам знати, що на Піткерні живуть люди комуною, і ті гроші, що вторгують на кораблях, за помаранчі та кокосові горіхи, за пам'ятки й квіти, повертають на громадські потреби, закуповуючи з Америки й Нової Зеляндії товари, але на пні кожного десятого кокосового дерева можна побачити висмалене тавро LX, що означає: Tenth of the Lord (Десятина богові). І кожен десятий ряд у банановім гаю, кожне десяте помаранчове дерево належить до бога; тих овочів не продають на те, щоб купити за ці гроші муки, чи крісел, чи дахового заліза, а всю виручку від цієї десятини посилають до Америки „адвентистам сьомого дня“ на їхню набожну місіонерську справу.

Оце вже не до вподоби реверенду Нільдові. Він прийшов до висновку, що адвентисти сьомого дня теж єретики. Вони святкують суботу — добре. На схід від інтернаціональної демаркаційної лінії, отже в Европі, Америці, навіть на Піткерні, треба святкувати суботу. Цілком инша річ на заході від 180-ого мерідіяну. Реверенд Нільд свято переконаний у тому, що кожен піде до пекла, хто на захід від 180 мерідіяну, от як у Новій Зеляндії, за „сьомий день“ вважає суботу, а не неділю.


Перший піткернієць, з ким мені довелось увійти в розмову, був Крістіян з покоління капітана бунтарів. Він перший прийшов на борт „Роторуа“ з повною корзиною ананасів, кокосових горіхів і чудових бананів. Крім цього продавав він пам'ятки — торбинки з пальмової соломи, жахливо прикрашені квітками, і ящики з кокосового дерева й яскраві ланцюжки з черепашок. За ним вийшло з трьох великих човнів ще сто із його 164 земляків, чоловіки, жінки та хлопці, усі босоніж, але зрештою важно зодягнені в надзвичайно англійські артикули вбрання, хто в матроських шапках, хто в солом'яних капелюхах.

Ці обличчя, напіванглійські, напівканакські — не гарні. Адже ці люди вже ціле століття множаться від одних предків. Дивно, що ці люди такі чеснотливі, а на острові не виводяться пранці: пояснити це можна хіба тим, щоб не стало занадто великим населення для цього скелястого острова, що має всього вісім кілометрів в обводі. Якось, так з одно покоління тому, раптом вибухла на Піткерні епідемія божевілля. На протязі двох років майже всі мешканці острова один по одному переживали цю хоробу. Потім ця пошесть зникла безслідно. Але є щось таке в їхніх очах…

Молодий Крістіян, що в нього купую я овочі, має великі уха й в роті бракує йому найголовніших зубів. Він знає чисту шкільну англійську мову, хоч ці люди вживають між собою важко зрозумілої мішанини з англосаксонських і полінезійських слів.

Як скінчилася наша ділова торговельна розмова, завдає мені піткернієць дивне запитання:

— Скажіть, чи тепер де-небудь воюють, чи, може, Европа живе в мирі?

Я вказую жартівливо на британського офіцера, що стоїть поруч мене.

— Я його колишній ворог, австрієць, але ж ви сами бачите, що цей капітан нічого мені не робить.

— О, — каже піткернієць, — ми простили теж своїм ворогам. Недавно жив між нами один австрієць, ми його дуже любили, але тепер він вже помер.


На жаль, я забув спитати, як називають на ім'я цього австрійця. Його прізвище було Leffler чи Löffler. Після війни прибув він на острів Піткерн з Таїті. Це був дідусь понад сімдесят. На острові токарював він „не за гроші, а з приязни“; я маю навіть тепер гарну палицю з пальмового дерева, що її він зробив, з ручкою в формі жагуче простягнутої руки. Він навчив тубільців виробляти ті гарні дерев'яні ящики, що з них, здається, так і віє останнім віденським художнім смаком серед того мізерного, позбавленого всякого смаку мотлоху, що ним вони торгують.

Більше й не знаю нічого про Лефлера. Він жив біля двох років на острові. Останніми часами був він дуже хорий, і вони не раз носили його на своїх плечах на борт кораблів стрімкими східцями.

Ах, ту гірлянду з сніжнобілих і пахучих квіток морінда, що її за гарним полінезійським звичаєм молочно-кавово-брунатна дівчина, в рожевому ситцеві, повісила мені на шию, ту гірлянду я радо поклав би на могилу цього незнайомого, що мабуть теж мав ту саму непереможно непосидючу й невтомну рису мандрівника, що лежить і в мойому характері.

Проте ні, я ще не можу зважитися жити й умирати на Піткерні.

Я міг би, коли б я цього схотів. Я можу стати піткернійцем, кожна людина може стати піткернійцем, обіцявши провадити християнське, ні, адвентистське життя: не курити, не вживати алкоголю й працювати для громади тільки з приязни, як каже молодий Крістіян, а не за гроші.

Тільки з приязни, а не за гроші „магістрат“ з Піткерна, людина з покоління п'яносвинського розбійника Мек Коя, сів одного разу добровільно на охоплений полум'ям корабель, щоб, як лоцман, провести його морем до пласкішого острова, бо на Піткерні не було порту. Одна з новел Південного моря Джека Лондона оповідає цю правдиву пригоду під геніяльним заголовком „Насіння Мек Коя“

О ти, чоловіче чи жінко в мученицькій Европі, що не раз мрієш про мандрівку, про якийсь райський пальмовий острів, — тобі треба тільки взяти скриню книжок і кілька штук старого вбрання і чотири тижні їхати на захід від Савтгемптона на пароплаві Ново-Зеляндської Компанії, — це обійдеться дешевше, ніж тобі здається.

А потім, на Піткерні гроші тобі непотрібні.

Якщо ти тільки знаєш яке-небудь путяще ремество, мешканці острова приймуть тебе дуже радо, і ти ділитимеш з ними їхню крівлю і їхній харч. Лікаря, особливо зубного лікаря, привітали б там дуже радісно, не менше й доброго музиканта. Не надто дикий художник міг би пам'яткову промисловість тих людей скерувати на кращі рейки.

Розуміється, грошей там ніхто не заробить, жодного пенні. Тільки прожиток і перспективу почесної могили на кам'яній скелі.

Я знаю, звичайно, що я міг би висісти й назавжди залишитися на Піткерні. Що власне стоїть тут мені на перешкоді? Невже тільки буржуазна боязкість? О, я дуже добре знаю, що я бажаю собі такої старости, такого корисного й розумного життя на острові, яким жив Роберт Луїс Стівенсон або незнайомий австрієць Лефлер, життя тропічного ереміта, що може й нічого иншого не є, як лагідна й повільна смерть, як поступовне й передчасне злиття з тією милою рослинністю, а може й… може одинока можливість викрадене з цікавости яблуко знову потихенько повісити на дерево знання й жити в раю без пізнання, без гадюки…

Що стоїть мені на перешкоді? Обробляв би шматок землі, викохував би солодку та звичайну картоплю, цукрову тростину, тропічні овочі й хлібне дерево. Полював би на здичавілих кіз, як Робінзон Крузо, або шукав би яєць тих курей, що вільно гуляють собі по всьому острові!

Що не дає мені цього зробити? Може, осоружна, нестерпна чесність тих набожних мешканців острова, ця чесність недільних шкіл, що через неї їм з усього англо саксонського світу раз-у-раз люб'язні подарунки посилають, та чесність, що за неї саме тепер моряки „Роторуа“ навантажують піткернійські човни безліччю ящиків, різдвяними подарунками добрих і сентиментальних людей з Нової Зеландії?

Ні, на берег я не піду. І коли ці три човна покидають корабель і відпливають до пінистих берегів, до того острова, якого не торкнеться моя нога, затягують піткернійці бадьору пісню, що її склала їхня поетка Розалінда Юнг:

„Тепер останню пісню заспіваймо — прощайте, прощайте!
Тікає кроком велетенським час — прощайте, прощайте!“

І я руками киваю їм услід, я журю потихеньку сам себе, що не сиджу тепер в одному з тих човнів, а в глибині радуюсь, що уникнув спокуси, справжньої небезпеки. Прощайте, прощайте!

  1. Піткерн (Pitcairn) — найдалі на південний схід (25° 3′ півд. шир. і 130° 6′ зах. дов.) висунутий острів з групи островів Туамоту в Південній Полінезії.
  2. Південний Хрест (Crux) — маленьке сузір'я південної півкулі в найвужчій частині Чумацького Шляху, майже поруч темної ділянки, т. зв. Вугільного Мішка.
  3. Салас і Ґомес (Salas у Gomez) — малісінький (4 квадр. кілом.) скелястий острів, крайній східній пункт Полінезії (під 26° 28′ півд. шир. і 105° 28′ зах. дов.). Цій безлюдній скелі присвятив свою поемку „Salas у Gomez“ відомий німецький поет Адальберт Шаміссо (1781–1838).
  4. Великодний острів (Вайгу) — острів на Тихому океані (між 27° 10′ півд. шир. і 109° 26′ зах. дов.).
  5. Спітхед — причал біля Портсмуту в Англії.
  6. Тімор — один з більших у групі Малих Зондських островів в Індійському океані (між 8° 20′ – 10° 22′ півд. шир. і 123° 37′ – 127° схід. дов.).
  7. Норфольк — британський острів на Тихому океані (29° 3′ півд. шир. і 167° 58′ схід. дов.).