Тисяча і один острів/Гінемоа
| ◀ Пелорус Джек | Тисяча і один острів пер.: О. Варлам Гінемоа |
Юнак у Новій Зеляндії ▶ |
|
— Сідайте сюди, Рангі, і розкажіть мені…
— Ми проґавимо вибух великого гейзера Погуті, — каже брунатна маорійська дівчина Рангі. — Зараз заграє гейзер Погуті; стовп його води дев'яносто футів заввишки і…
— Рангі, — кажу я, — гаряча вода гарячою водою, хай вона собі вариться і грає. Сядьте отут, Рангі, так, на траву, щоб перед нашими очима був Різьблений Будинок, фігури маорійських богів і ваших предків, і не думаймо про кипучу воду, Рангі!
Але я знаю, що ми мусимо думати про кипучу воду. Сидимо ми тут, на замковому горбкові, над вулканічною улоговиною Вакареварева, і кущі манука, з білими квітками, напівмірти, напівтернини, застилають собою трішки сірий, імлою вповитий краєвид; проте, куди не повернусь, бачу, як білі стовпи до неба стріляють, і ясно помітно запах гарячої води й сірки. Але над нами блідо-блакитне весняне небо Нової Зеляндії, а там далеко — блискуче дзеркало великого моря і на середині високий скелястий острів. А навколо чути сотні голосів захованих пташок, що ніде так не співають, як тут, у Новій Зеляндії. Це все втішає мене; я чую, що я втік з цієї страшної долини кипучого потока, від жаху клекітливих грязьких вулканів, раптових вибухів гейзерів; між мною і клекотом цього пекла простягалась подвійна огорожа з гострокінчастих палів, і старовинні боги стоять на варті цієї огорожі, татуйоване дерев'яне обличчя з великими блискучими черепаховими очима повернувши в безодню. Я відчуваю справжній спокій цього священного замку. Бо ми сидимо тут, в укріпленій маорійській „па“, на великому вигоні старинного села, де ніхто вже не мешкає, того села, що його показують тільки туристам, які приходять сюди відвідати гарячі джерела Роторуа; а переді мною підіймається у величній своїй красі Варе Вакаїро, Різьблений Будинок, з майже елінським святинним портиком, з різьбленими стоянами, стовпами та балками.
— Рангі, — кажу я, — будьте людиною. Забудьте, що ви маєте білому туристові показувати оцей вулканічний водяний цирк тільки тому, що ви провідник. Я не хочу дивитися, як скаче великий гейзер, мені байдуже те болото, що хлюпається, мов свиня, і те инше, що його бульки схожі на квітки лілії арум.
— Ви заплатили за вхід, — каже провідниця Рангі. Стоїть вона переді мною, велика й трішки худа. Вона зодягнена по-европейськи, в дуже яскраву, шкотськими зразками розмальовану матерію, на голові капелюш, мов горнець; вона навіть не ходить босоніж. Але своєвільне, сильно зформоване обличчя не прикрашене; ця жінка занадто шляхетна, щоб бути „гарною“. Жодної муринської риси в цьому аристократичному обличчі, але ж і ні краплини мішаної білої крови нема в цих полінезійських жилах.
— Добре, — кажу я, — добре, міс Рангі. Ви не хочете ніякої приватної розмови, я — чужа людина, що запросила вас пояснити деякі славні пам'ятки. Будь ласка, поясняйте! Але гейзера мені не потрібно, саме тепер не хочеться мені ніякого гейзера, він завтра кипітиме знову! Отже, я, могутній турист і гість у курорті Роторуа, бажаю, щоб моя вірна свому зобов'язанню провідниця дала мені деякі пояснення про оцей Різьблений Будинок. Я хотів би знати, що означають ці образи. Отже, починайте!
Витягаю з кешені записну книжечку. Брунатна маорійка Рангі всміхається трішки м'якше. Я ще не цілком переміг її, але вона дуже добре знає, чому ото я вже три дні раз-у-раз ходжу до Вакареварева, вона знає, що ціль цих прогулок — жива людина на ім'я Рангі, а не чудеса гарячої води.
— Міс Рангі, — кажу я цілком серйозно, — тепер ви мені за ті два шілінги і шість пенсів, що я їх вам заплатив, а, крім цього, за те, що я вас гарно прошу, цілком докладно поясните, що означає ця різьба на фасаді будинку. Тільки, будь ласка, ніяких вивчених нісенітниць, що їх так люблять провідники! Не так, як там, унизу, коло гейзерів. Вчора й позавчора ви не договорили мені найважливіших фактів…
Нарешті таки дошкулив їй. Її очі вилискують. Ще трішки розгнівається, гадаю собі, і вона витягне язик, по маорійському, тим рухом, що означає: „Я тебе з'їм. Я вип'ю твою кров“. Рангі дуже пишається своїми функціями провідниці в районі гарячих джерел Вакареварева, і цю смішну професію оцінює вона цілком поважно.
— Ви кажете неправду, — починає вона войовниче. — Я вам уже двічі все пояснювала…
— Еге ж, — кажу я, — ви водили мене між гарячими фонтанами доти, поки я, нарешті, не вирішив навіть не заглядати в звичайний кухенний горнець. Я бачив великий гейзер Вайракай і їхав кипучим озером, що на його дні лежить затоплене маорійське село. Ви ганяли мене через міст, що його треба проходити бігцем, бо що-три хвилини бризкає на нього промінь води з середини печери. Я бачив пащу потворного змія і закам'яніле гніздо шулік. Я з захопленням оглядав те місце, де колись були славні білі й червоні сталактитові тераси, що їх засипав вулкан Таравера. Я з повним довір'ям ішов, спотикаючись, за вами, вузькими стежками, під якими земля хитається, і ви мені докладно пояснювали, яке гаряче джерело має в собі силікати, яке йод, а яке залізо, ви мені розказували, що одну грязь називають горшком кави, а другу — казаном каші. Рангі, Рангі, і вам не сором? Ви розказуєте мені тільки такі речі, що в них ми нічого не розуміємо, а що ви справді знаєте, те ховаєте від мене!
— Я вам усе пояснила, — в'їлася в мене своїми канібальськими очима.
— Віддайте мені назад п'ять шілінгів, шановна міс Рангі. Яке з кипучих сірчаних джерел було те, що через нього скакав Гатупату? Адже ви знаєте, та страхітна жінка, що вганялася за ним, гадала, що вода холодна, і, скочивши за ним, упала. Ви знаєте, та лісова жінка із страшної пташиної печери? Як називалась? Кура? „Кура з кігтями“, здається?
— Ах, — скрикує вона, трішки зніяковівши, — це ж маорійські справи, а…
— А я — „пакега“, що, я тільки насміхаюся з цього? Рангі, ви не знаєте мене! Я вважаю силікати за безглузді міти й ніколи не міг вірити в сполуки йоду, але що в глибоких папоротникових лісах Нової Зеляндії мусять перебувати дивоглядні потвори — цього я безперечно певен. Розуміється, в новозеляндському кущі живе кудлата велетень жінка, з кігтями й дзюбом, таким гострим, що ним вона птахів пробиває! Звичайно, вона чатує на гарних маорійських юнаків. А що вона впала в гарячі джерела — це ж кожен може носом перевірити. Від них дхне тим страхіттям!
— Ви глузуєте! — каже маорійська дівчина Рангі.
— Зовсім ні, — запевняю я. — Тільки ви, з вашим книжками зіпсутим розумом, перестали вірити в кудлату птах-жінку кура. Рангі, Рангі, навіщо вас примусили ходити до вищої дівочої школи в Нап'є! Тепер вірите ви тільки в силікати та в инші такі забобони. Рангі, покладіть руку на серце й скажіть мені, хто в ті дні, як творено світ, відділив небо від землі?— Лісовий бог Тане Могута, — відповідає вона зразу.
Рангі робить кілька кроків до Різьбленого Будинку й стає у відкритому присінкові під елінським фронтоном.
— Оце, — каже вона, — Тане, — показуючи на середній стовп, що підтримує сволок. Скривлений велетень, мов страхіття яке, замість очей — блискучі перламутрові черепашки, простягає руки вгору, до балки де з роззявленим ротом закостеніле обличчя…
— Це Тане, — каже маорійка. — А ото над ним, те обличчя, що плаче, це небо, Рангі. Еге, мене теж так називають, але він — чоловік. Папа, цеб-то мати, земля, тут унизу. Треба вам знати, що вони люблять один одного: вони з'єдналися так щільно, що між ними не лишається місця для світла, тоді їхні діти-боги, хочуть вбити їх. Ні, — каже Тане Магута, бог дерев, — ні, не так, краще ми роз'єднаймо їх так, щоб небо було високо над нами, а земля під нашими ногами… Наш батько-небо може стати нам чужим, але з нашою матір'ю, що кормить нас, ми не розлучимось. Ось бачите, тут відриває Тане свого батька-небо з обіймів своєї матери-землі, а небо плаче, плаче дощовими сльозами…
Слухаю мовчки. Це полінезійський міт про створення світу, той міт, що його я чув уже на Гаваї, тільки в маорійській версії, зміненій і чудово поглибленій. А коли я нічого не кажу, брунатна дівчина поглядає на мене з ока, чи не засміюсь я. Я не сміюсь.
— Хіба це не правда? — кажу їй. — Хіба лісовий бог, дерево, не став між небом і землею? Ви ж вірите в цю історію, Рангі?
— Не більш, як ви в історію про Адама й Еву, — бунтівливо відповідає Рангі. — І я не бачу причини, чому б мені в неї вірити менше.
З цього боку подобається мені Рангі: вона мислить, як доросла людина, а відчуває по-дитячому.
— Рангі, ви полінезійська поганка.
— Ні, — каже вона, гордо закинувши свою голову з напівдовгим волоссям, — я ходжу в неділю до англіканської церкви, але я маорійська дівчина, „Арава“, із старовинного роду і я не хочу просто відрікатися своїх предків. Пояснювати вам дальші картини, докторе?
— Рангі, — питаю я, — чому носите ви оце європейське вбрання? Обіцяйте мені, що я побачу вас хоч раз такою, якою ви є, у льняному плащі, з яскравою вишиваною пов'язкою на чолі, уквітчану пір'ям птаха гуя…
Маорійка має такий вигляд, шо вона почервоніла б, коли б не була брунатна. Вона зодягнена в наймодерніший туалет і не до вподоби їй мої проти цього зауваження.
— Ви побачите мене в національному вбранні, — відповідає вона коротенько. — В середу, на танках.
Вона вже повідомила мене, що роторуанська молодь танцюватиме в середу тут, перед оцим Різьбленим Будинком, вояки танцюватимуть войовничий гака, танок голої верхньої половини тіла, грізних і чудернацьких рухів, відривчастих ритмічних вигуків, а жінки підуть у свій славнозвісний танок пої, тримаючи в кожній руці маленький, з рогозу плетений м'ячик, на мотузці, що дає змогу гойдати ним під такт старих пісень так, що ця гра м'ячиком підсилює міміку, акцентуючи зміст танкової пісні.
Але Рангі не хоче говорити заздалегідь про цей великий урочистий танок. Хоч такі танки демонструється туристам, але ж вони все-таки „табу“, немаловажна й навіть свята річ, над якою шуткувати не можна. Щоб повернути нашу розмозу в инший бік, пригадує собі моя провідниця своє завдання і починає знову пояснювати мені візерунки Різьбленого Будинку.
— Отут, — каже вона, — на цьому стовпі, це наш герой Мауї, він тягне з води величезну рибу своєю зачарованою вудкою. Ви знаєте „Те Jka a Maui“, рибу того Мауї, північний острів Нової Зеляндії. Південний острів — це закам'янілий човен, що з нього Мауї рибалив. Оцей візерунок з червоного дерева тотара — це Мауї з рибою на мотузці.
— А що це за людина на другому стовпі? — питаю я.
Вона дивиться на мене, як учителька на нерозумного хлопця, що завдає безглузде запитання.
— Хіба ви не бачите, що це обличчя має тільки на бороді й коло губ татуйовані лінії, а не має їх на чолі і на лиці? Оця велика голова, геть уся вкрита гарними спіралями, це чоловік і вождь. А обличчя татуйоване тільки коло вуст, це — жіноче обличчя, ви, мабуть, знаєте вже. Заміжні жінки, там, унизу на селі, ще й досі татуюють себе так, хоч чоловіки цього давно вже не роблять. Це основоположниця мого роду, плавиця Гінемоа.
— Та невже ви, Рангі, теж татуюватимете колись свій гарний міцний рот блакиттю?
— А чому б ні? — скрикнула вона.
— Це ж бо огидно.
— То ви так кажете. Але я не хочу подобатися вам. Той маорієць, що, може, я колись вийду за нього… — Вона міняє тон, переходить безпосередньо на щирість. — Якщо я колись вийду заміж, то мій чоловік буде „рангатіра“, шляхетної крови маорієць, нащадок полінезійських вождів, що на пам'ять знатиме всіх своїх предків аж до весляра в тому великому воєнному кану, що перевезло наших перших предків з гарячих островів до Аотеароа, цього краю Довгих Білих Хмар.
— Я переконаний в тому, панно Рангі, що ваші найстарші предки були зразкові людоїди… Ні, ви не ображайтесь, адже ви дуже добре знаєте, що вони їли людей і хіба ви гадаєте, що я щось маю проти?
Вона перебиває мене. Тема таки досить болюча.
— Встаньте, ходімо, я вам покажу найцікавішу різьбу.
Тепер вона цілком провідниця і навіть не дає сісти туристові там, де йому хотілось би. В мені пробуджується гемонський інстинкт оглядати знамениті речі, слухняно йду я за нею, недалеко, тільки до огорожі, що нею обведено кільканадцять будинків па і розкішно різьблені запасні комори старих і мертвих маорійських князів.
Огорожу па, з високих гострокінчастих палів, майстерно прив'язаних до вздовж покладених балків міцним прядивом з листя форміюм, ту подвійну огорожу, окопану ще ровом і на рогах-па сполучену з планковими вежами, плетеними мов ліска, — те справжнє чудо військової штуки, та й не такої примітивної, як нові, дротом обведені окопи, — цю огорожу оточено звідусіль живим гарнізоном дебелих стовпів, що мають зображати богів і героїв, які тут сторожують. Вони повернули свої злющі обличчя назовні і виставили свої зажерливі язики ніби-то проти ворога, що стоїть облогою. Всередині палісади — високі й вузькі ворота з гарним подвійним склепінням зверху. З ребер цього склепіння вирізьблено картину так, що світло просвічує крізь діри. Я виходжу з Рангі з цих воріт і бачу, що ця дерев'яна пластика зображає якогось чоловіка, що сидить і в обіймах тримає жінку. Еге, це жінка з татуйованими губами, а його обличчя розмальоване спіралями, схожими на кучеряву папороть новозеляндського куща.
В одній руці, на стегні зігнутої жінки, тримає він вождівську булаву у формі римського меча. Обидва обличчя, з великими черепашними очима, не такі чудернацькі й перекривлені, як усюди передає маорійський різьбяр людське обличчя. Ні, мені здається, що з них світиться лагідне світло великої любови.— Це мої предки, — каже маорійська дівчина Рангі, і я чую в її голосі не гордість, а свідому скромність. Так, трішки апологетично, яка небудь принцеса європейська сказала б перед образом Марії Стюарт, що вона походить від неї. („Але ж прошу, це нічого не значить, хіба я тут що, я тільки розмовляю з вами!“).
— Це мої предки, — каже Рангі, — предки покоління Арава — Гінемоа та її улюблений Тутанекай…
— Оцю історію! — скрикнув я. — Рангі, мені треба знати цю історію! Адже ця Гінемоа, цей Тутанекай, мабуть, не так просто створили славне покоління Арава — тут була якась пригода! Хіба цього не видно з отого чудесного склепіння на воротях? Розкажіть мені цю історію, Рангі!
— Я буду потрібна там, унизу, у Вака, — каже Рангі.
— Не кажіть Вака, як австралійські туристи, Рангі… І нікому ви непотрібні у Вакареварева. Ваша солодка кумара-картопля і солоне м'ясо звариться само в гарячому джерелі, куди ви поставили горнець, і жоден турист не прийшов, ще ж бо не сезон, а як і прийшов, то хай провадить його яка-небудь инша маорійка, не вганяйтеся за заробітком, Рангі! Я мушу знати цю історію!“.— Добре, — каже Рангі, — але дайте мені насамперед цигарку!
Сідаємо, назовні від різьбленої брами, на краю глибокого закрута дороги, під вкритим білими квітками кущем манука, що його білі називають чайним деревом, хоч це не дерево і хоч на ньому не росте чай. В кущі повно птахів і ні на хвилину не припиняється їхній спів, свист, туркіт і дзвінке щебетання тоненьких голосів.
Отак сидимо ми тут, Рангі і я, за плечима па, а перед нами мрякою вповита пекельна долина гейзерів і сірчаних боліт. Саме південь, у листопаді, цеб-то з новозеляндському травні; там, далеко, глибоко під нами бачимо озеро Роторуа, а всередині величезної блискучої улоговини підіймається темний скелястий острів Мокоя.
— На цьому острові, — каже маорійська дівчина Рангі й кидає геть свою цигарку і зразу стає якась цілком чужа, якась поганка, — на цьому острові мешкав Тутанекай. Його мати була Рангі Уру: її перший чоловік був Вакауе-Каїпапа, предок покоління Нгатівакауе; але вона втекла від нього з вождем Туваретао, що від нього походять Те Геукеу і Нгатітуваретоа…
— Годі бо, — стримую я, — перестаньте вже з тими довгими назвами!— Ми, маорійці, — каже Рангі тремтячими губами, — були сліпими поганами та людоїдами і в своїй простоті не вважаємо за маловажну річ, від яких чоловіків і жінок ми походимо…
„Ну, добре, я ж оповідаю вам цю історію по англійськи, а англійська мова не має на те слів. Коли шось чорне, вони кажуть „black“ (блек) та й годі, а слова „white“ (уайт) вистачає їм, щоб визначити все біле; в моїй неосвіченій мові є аж десять різних слів на означення „чорний“ і чотирнадцять для поняття „білий“; я можу тринадцять різних відтінків червоного кольору назвати кожен окремим словом. Власне, мовою пакега не можна навіть передати маорійських оповідань. Хіба я можу говорити про своїх людей і вживати таких слів „як зрада дружини“?
„Ну, добре, я говоритиму так, як ваші газети, — каже Рангі, підобравши свої трішки повні губи. — Добре, про мене: зрада дружини. Зрада дружини в домі Вакауо-Кайпапа, на острові Мокойя, розумієте? Трьох синів мала жінка вождя Рангі-Уру, моя прабаба Рангі, поки… Отже хлопець Тутанекай є те, що називають дитиною любови. Потім, після пригоди з тим спокусником, що його довгого імени ви не хочете чути, живе Рангі-Уру знову із своїм чоловіком, обдаровуючи його ще двома дітьми; таким чином усього шість, але хлопець Тутанекай, ви ж сами розумієте, байстря: але з ним добре поводяться в домі того чоловіка, що не є його батьком…
„В селі Овгата, на березі озера, живе Гінемоа. Гіне значить жінка, пане докторе, а моа — це величезний кущ, якого тепер вже нема й мати його ім'я Сіє-Моа, Жінка-Моа — це велика почесть, це свідчить про велику шляхетність Гінемоа. Ясна річ, хто цю князівну здобуде, той не може бути байстрюком… Що-вечора сідає Гінемоа на березі озера й слухає звуків флейти, що несуться з далекого, далекого острова… Тутанекай сидить на ґанку під піддашшям, різьбленим гарними картинами, а поруч його Тікі, його приятель, і грають тужних пісень; Тікі любить дерев'яну сопілку; але Тутанекай майстер грати на костяній гугнявій флейті… — Рангі гостро повертається до мене. — 3 людської кістки! — каже вона одчайдушно, немов грізно. — 3 гомілки вбитого ворога племени!
— Я аж нічого, — відповідаю, — нічогісінько не маю проти військової музики, дорога міс Рангі!
— Гінемоа знає, що ця музика пливе від Тутанекай, — оповідає далі Рангі.
— А вона знає його, Тутанекай?— О, на великих жалібних святах вони зустрічалися, як умре, бувало, який вождь, вона бачила, як він танцював гака, звичайно, з иншими хлопцями, в дні загальних зборів племен. Бачите, її люди запримітили, як вони один на одного скинули оком, як вони перешіптувалися, — а вони цього не можуть стерпіти, її люди.
— Ми, маорійці, дуже великі аристократи, — каже Рангі. — Тутанекай є тільки Тутанекай і не має ще — як це сказати? — престижу, не має того, що ми називаємо „мана“ від своїх давніх геройських вчинків. Гінемоа — велика леді, мусите знати, і Мудрі Чоловіки, тогунґа, знають напам'ять усіх її предків аж до того предка, що у великому кану арава морем приплив до цього нашого острова. Ні, ніколи не зможе Тутанекай ввести Гінемоа в дім свій, і його флейта сумно ридає ввечері…
Рангі провадить далі своє оповідання, довірливо присідає поруч мене на почіпках, не як молода англійська міс, а як маорійська дівчина.
— А знаєте ви, що маорієць може своєю флейтою говорити? Я маю на думці: говорити словами, цілими віршами, що їх виразно можна зрозуміти. Чекайте!
Вона підіймає з землі гіллячку і прикладає до своїх губ, немов флейту.— Е уру, — починає вона, наслідуючи флейту:
„Е уру е уру кі куракурарангі
Е уру кі вараурангі, каріа ау е на-ту,
Каріа ау е пату кіа таріа ату
Те хау-тауа і а Мару, ка пату аї ау:
Кіа оті, кіа оті то коекое ахоруа…
— Ні, цього перекласти не можна, докторе. Але тут є своє значіння, це не безглузде сполучення слів; це повний текст, що його виспівує маорійська флейта, слово за словом. І сміло може Тутанекай кликати своєю флейтою: Гінемоа! Може хочете послухати пісні, що її нині знає ще кожен маорієць? Це пісня про Гінемоа, як вона сидить уночі під зоряним небом і через озеро, від Мокойя, викликає флейту Тутанекай…
„Гінемоа“ починає співати Рангі, спочатку не цілком поважно, але пізніше з захопленням:
Гінемоа! Гінемоа!
О, флейто, над водою!
Ах, флейта кличе, кличе знову,
А серце тужить за тобою,
Тутанекаї мене зве
Любов свою зве над водою,
Я чую — звуки пливуть у піні,
Коли зростають вечірні тіні.
Гінемоа! Гінемоа! —
Флейта квилить над водою.
Гінемоа! Гінемоа! —
Лунає ехо давніх снів,
Тутанекаї зве мене
І серце самітнє стогне
Гінемоа! Гінемоа! —
Лунає снів минулих ехо[1].
— Оце та пісня, — каже Рангі. — Що-вечора сидить молодий Тутанекай на високому помості, що його він спорудив з дерева великої сосни каурі, вирізьбив демонами й ящірками та великими птахами моа, що називаються так як його мила, а поруч нього сидить його приятель, Тікі; і Тутанекай грає на флейті з людської кістки. Приходять до нього його старші брати й насміхаються: „Виграєш ім'я Гінемоа? Пам'ятай, що ти нижчий, що ти не з такого незаплямованого шляхетного роду як ми!“
„Лише той, що не є батько Тутанекай, Вакауе, ласкаво поводиться з байстрюком. Каже йому одного разу Тутанекай: „Адже вона стискала мою руку. Еге! І коли небудь уночі на заклик моєї флейти вона приїде озером на човні“…
„Одної ночи підходить Гінемоа потайцем до берега великого озера; вона хоче взяти різьблений човен і, щоб ніхто не знав, втекти туди, де кличе флейта. Але давно вже знає рідня Гінемоа, що якийсь хлопець з низького роду залицяється до Гінемоа; і вже не один вечір витягають вони великі кану на високий беріг. Даремно шарпає Гінемоа своїми руками то один човен, то другий; ніколи вона не скотить важких пнів у воду. А флейта кличе: Гінемоа! Гінемоа! Тоді бере Гінемоа шість порожніх тиков, звязує їх мотузкою з льону з кожного боку по три. На скелі, що називається Ірі-Ірікапуа, стоїть вона, скида своє вбрання, дорогий цинівковий плащ, обшитий пір'ям сорокатих голубів, скаче в холодну воду, а тикви допомагають їй пливти. Ах, як холодно й темно, яке велике, велике озеро! Дерев'яний пень сторчить над водою, мертве дерево Гіневгата. Вчепившись цього пня, спочиває Гінемоа, поки її немічні руки наберуть нових сил. І далі пливе, в темноті. Вона вже не бачить острова, тільки флейта тужить, вказуючи їй дорогу: Гінемоа! Гінемоа! Озеро велике, — каже Рангі й показує на сонцем золочену поверхню. — Гінемоа пливе й пливе, а вода холодна. Вийшовши, нарешті, на берег, там, коло скель, вона вся тремтить. Там, недалеко від лігва Тутанекая, є тепле джерело, джерело Вайкімігія. Гінемоа, врятувавшись на берег з озера, кидається задихана в теплу купіль, що її дає саме джерело. Вона хоче зогрітися, а ще ж їй так страшенно соромно. Ніколи не зважиться вона піти до того Тутанекая, що його флейта тепер цілком близько кличе її — „Гінемоа!“ Аж тут, — оповідає далі Рангі, — Тутанекай від довгого грання на флейті дуже захотілося пити. „Принеси мені води!“ — приказує він свому невільникові. Невільник бере тикву й іде до озера, коло самого теплого джерела. Гінемоа в купелі перелякалася. Грубим чоловічим голосом спитала вона: „Кому ти воду береш, невільнику?“ — „Тутанекаю“ — каже він. — „Давай сюди“ — чути грізний голос з купели, вона бере тикву і п'є, а потім розбиває її, розбиває цю тикву на камені. Злякався невільник, не хоче він, щоб його вбив і з'їв войовничий чужинець, що з'явився на острові. Він тікає до Тутанекая.
„Тутанекай сидить на помості із своїм приятелем Тікі. „Гінемоа, — виспівує він на флейті, — Гінемоа!“ Раптом з'являється невільник і передає йому страшну звістку. „Гіне…“ — так і не скінчила флейта. Встає розгніваний Тутанекай. „Принеси мені зброю, невільнику! Принеси дерев'яний меч-клин. Принеси спису!“
„Тікі хоче йти за ним. „Ні!“ — каже Тутанекай. — „Візьми свою сопілку і грай пісню Гінемоа. Може вона вже в дорозі, в човні…“
„Тутанекай, величний у свому лляному плащі, із смугами з собачої шерсти, в повному озброєнні, грізно стає на березі теплого джерела. А згори, з острова пливуть звуки сопілки Тікі. Забилося серце, як почула Гінемоа, що перестала грати флейта.
„Виходь сюди, щоб я твої очі поїв!“ — гукає Тутанекай чужинцеві, тому ворогові, що розбив його тикву й зневажив його честь. Але Гінемоа не відповідає; вона соромно притаїлася в темноті. Тутанекай подається вперед і схоплює милу руку. „Го-го! Хто тут такий?“ — „Це я, Тутанекай! Я, Гінемоа!“
„Гої“ — викрикує він і танцює на радощах. „Го! Го! Го! Невже це правда? Тоді ходімо до мого дому, Гінемоа!“
„Вона виходить із води, ясна й приваблива, мов білий журавель, тоді закидає він на неї свій плащ, а це робить її його жінкою за старими звичаями брунатного народу. І коли вранці брати, шукаючи Тутанекая, відчиняють висувне дерев'яне віконце з вирізьбленим на ньому Мауї, рибалкою, — вони бачать, що з-під теплої цинівки виглядає чотири голі ноги. „Го!“ — кричать вони. — „Го! Це Гінемоа! Гінемоа і Тутанекай! Тутанекай і Гінемоа!“
— Оце та історія, — каже Рангі. — І коли ми, маорійські дівчата, сядемо на почіпки вкупі, ми так і кажемо своїм подругам: „Будь красива, як Гінемоа; будь мужна, як Гінемоа“.
Рангі встає й дивиться на мене, що сиджу на траві, згори, поважно й гордо, і каже:
— Від цих двох маорійців походимо ми, мої люди і я. Тогунга знають цілу низку предків…
Я роблю глибокий поклін перед королівською дочкою:— Це найкращі предки, які тільки могли вам дати життя, міс Рангі! — вона дивиться на мене з деяким сумнівом, чи не шуткую я часом.
— Я дикунка! — каже вона раптом, з ноткою гніву в голосі. — Мій прадід їв ще людські трупи!
— Так що ж із цього? — потішаю я. — Мій рідний брат усього кілька років тому кидав ручні гранати на живих людей!
——————
- ↑ В перекладі М. Йогансена.