Тисяча і один острів/Кущ
| ◀ Чаша кави | Тисяча і один острів пер.: О. Варлам Кущ |
Зорі під землею ▶ |
|
——————
Австрійського дослідника Нової Зеляндії Фердінанда фон-Гохштеттера[1] назвали маорійці „Гокітіка“ бо їхня мова не знає наших хриплячих і шиплячих шелестівок. Тепер називається „Гокітіка“ навіть одно місто в західньому краю — це велика, кущами заросла провінція на узбережжі Південного острова Нової Зеляндії. За тих часів, як раптом знайдено було щире золото в рвучких потоках льодовикових гір, отже років шістдесят тому, Гокітіка мала п'ятдесят тисяч мешканців і з неї сміло могло б вирости Сан-Франціско. Були роки, коли з цього західнього узбережжя Нової Зеляндії відправляли золота на два мільйони фунтів стерлінгів. Ще й нині добувають тут золото, але з великими труднощами й не романтично, а та провінція, що колись, здавалося, стане найгустіше заселеною провінцією Нової Зеляндії, дивно запустіла, хоч її надри ховають в собі ще инші метали, крім золота, й багато чудового вугілля. Тепер Гокітіка безлюдна й занепала. По тих маленьких містечках західнього краю, що колись були великі, хитається все, дерев'яні будинки мають вигляд сірий, старий, немічний, і в кожній другій хаті шинкують віскі, бо від старої величи нічого не лишилось, крім патентів старих шинків шукачів золота; а навколо ростуть кущі над напіввикористаними копальнями.
До Гокітіка приїхав я одною з тих особливо немотивованих залізниць, що в цій запущеній країні раптом десь починаються, а в другому місці перериваються, хто й зна чому. Найбільший тунель британської світової держави, Отірський тунель, вісім кілометрів завдовжки, має рельсовий шлях, що в одному місці раптом закінчується якось безглуздо. Ці шляхи розпочато будувати саме тоді, як раптом з'явилося там золото. Ця лінія не йде далі від Гокітіка, а що я хочу їхати до великих льодовиків, то мушу користуватися з поштових авто, що їх можна всюди знайти в Новій Зеляндії, хоч і нема там доріг, придатних для авто. Це солідні омнібуси з відкритим сидінням; клунки пасажирів складається у величезні полотняні мішки, прив'язані зовні над підніжками, а над ними висить на кілках рядами безліч худих поштових пакетів для селищ у Кущі. Але шофер сидить на справжній горі газет, скручених примірників сьогоднішнього „Гокітіка Таймс“. Коли ми їдемо через цю маєстатично-самотню країну, шофер зграбним акробатичним рухом викидає тут газету, там пакет на край дороги, де вони й лежать, поки їх адресат не забере, або спиняється віз перед маленькою хаткою в диких кущах — це, виявляється, поштова контора, а візник, мов цирковий атлет, перекидає мішки з пакунками й передає один із них, або стоїть цілком на самоті дерев'яний паль, заввишки так, щоб не вискочив на нього собака або кабан, на ньому прибита дошка, а на дошці стоїть три жбани, повні молока; шофер бере їх на віз і передає їх десь в иншому місці, в одному з тих більших сіл, зрідка порозкиданих по відкритих річних долинах, недалеко від морського берега. Бо океан тут недалеко, цілий день відчуваю я його дихання, хоч тільки зрідка вилискують його хвилі. А що мета моєї подорожи — славнозвісний льодовик, то я раз-у-раз гадаю собі, що тепер ми поїдемо вглиб, звільна підіймаючись. Та куди там! Одинока дорога звивається на підошві безмежно пошматованого гірського масиву, що тут опадає до моря, але не цілком; численні гірські потоки залили коло свого гирла врожайну рівнину. Раз-у-раз наближаємось до широкої й неглибокої ріки, що несеться з таємничої гірської долини, цілком заросла й неспоганена ніякою дорогою; далеко в долині мигають чудові гори, льодом і снігом вкриті, на багатьох з них не було ще людської ноги і, що діється в тих споконвічних лісах, — ніхто й не знає. Там, де ріка дуже широка, покладено дерев'яний міст; на звичайних струмках і малих потоках мостів нема, авто їде просто бродом. Вже кілька днів були дощі й нашому возові доводиться раз-ураз вельми уважно проїздити крізь рвучкі потоки, а в одному потоці, зрештою цілком незначному, ми так і застрягли й мусили вертатися назад на щойно залишений берег. Минають години, поки ми пускаємось у дальшу дорогу. Маорійський пастух, чепурно стилізований, мов ковбой, їде верхи за своєю чередою по дорозі, наближаючись до нас. Побачивши наше скрутне становище, весело зіскакує він з коня, лізе в ріку й помагає нашому шоферові, на самій середині рвучкої ріки, відкочувати найбільші камінці вниз. Обидва вони стоять вище пояса в холодній воді і впоринають цілком, щоб схопити камінь. Нарешті зважуємось на очайдушну штуку, і авто їде, хитаючись від незвичної їзди, далі у водою залиту й сумрачну глушину диких лісів.Жодний ліс на землі не може рівнятися з новозеляндським лісом, тим „кущем“, як вони його називають. Ми їдемо нині тільки узліссям цього величезного куща, там, де він межує з лугами й рівним узбережжям. Тільки слабо уторована дорога то тут, то там перетинає останній висунутий наперед остень найнижчого узгір'я, підіймаючись трішки вгору, щоб зараз таки знову спуститися вниз. А проте, навіть це крайнє узлісся виглядає вже як стіна майже непрохідної гущавини. Иноді відкривається раптом проспект; ми об'їздимо лісове озеро, що блищить під нами, або бачимо перед собою гірську галяву, за якою біліють гори. То тут, то там бачимо шматок викорчованого лісу, брутально спаленого на пні, або по-діловому вирубаного, коло самітного тартаку або кількох вкритих бляхою хат. А далі ліворуч і праворуч безмежна гущавина пралісу, що може бути страшний, сірий і брунатний і цілком темний, або раптом зеленіє листям і яскравими квітками. Тут в'ється повитиця над блискучим болотом, там, на просторі цілих миль, не видно ґрунту, вкритого безліччю різноманітних папоротників. Цей „кущ“ — справжній високий ліс з білої сосни, що просто, як свічка, жене вгору, і з дерев міро, з блискучим, мов міртовим, листям, і з новозеляндського дерева риму, і з червоної сосни, схожої на нашу смереку, але смутне місцеве новозеляндське дерево насправді не схоже на яке-небудь дерево європейське. Риму має чудовий вигляд. Його довге гілляччя цілком заросле мохом, обрісниками, папороттю, пензликами. Пень немов зодягнено в кудлатий зелений кожух, утворений з зелених батогів паразитної рослини кієкіє, що з неї маорійці виробляють найтоншу матерію. Це виглядає так, наче трава росте на деревах. Між цими високими деревами, дужими й величними стовпами, тиснуться тонші, делікатніші, на пальми схожі папоротники, двоголові і триголові „капустні пальми“, високі пальмові лілії, і ті пікуваті дерева, що їхні молоді паростки стріляють вгору, мов довгі списи. Над самою дорогою, де сокирою вирубано споконвічний ліс, виросла молодша порода — квітоносні фуксії, наші вазонові фуксії, але не кущі, а справжні високі дерева, густо обвішані яскравочервоними маленькими квітами, та друге дерево, теж з червоними квітками, що його вони називають „порічкове дерево“, рожевий і зелений перечник і ясна, сріблиста сосна. Або на краю болота розкинулись джунглі з вузького велетенського листя, цілком схожого на рів'єрську алое із стеблом з людину заввишки, по середині кола, утвореного з листя. Це новозеляндський льон (Phormium tenax), шляхетна лілія, неоцінна рослина, що з неї маорійці виробляють гарні свої плащі, а білі все, що тільки можна зробити з льону або з конопель.
Цей новозеляндський кущ завжди трохи моторошний; важко повірити, щоб тут не було ніяких страхіть або потвор, що чатують на вас. Ті лісові нетрі мають такий глибокий і таємничий вигляд, що фантазія їх легко заселює великими й дикими звірюками. В таких болотах, мабуть, водяться крокодили й велетенські гадюки, на тих кривих, зарослих гілляках, може, чигають ягуари, або чи не слонові ото сліди глибоко в хащах? Насправді ж у тім субтропічнім чагарнику не знайдете ви жодного ссавця, жодної гадини. Навіть москіти й муравлі не докучають у цій щасливій країні. Зате новозеляндський кущ — царство птахів, підхмарне царство на землі. Дзвін-пташка, юрка, вся з пурпурового й оливкового пір'я, плавко виводить свої золоті передзвони; пастор-пташка, завбільшки як шпак, з білим, як у пастора, жабо на темному й металево-зеленому й пурпуровому вбранні, раз у раз виспівує п'ять пречудних нот — тутутітутутііта. Лісові голуби, більші за наших і яскравіші, злітають угору, а в шелесті їхніх крил чути мов музику. Дрозди чикотять, а маленькі зелені папуги раз-у-раз снують. І все це стрілою летить, підскакує, цвірінькає, те маленьке привабливе багатокольорове царство, хто знає їм плем'я і рід.
А може, коли я скажу їхні назви… Не ті безпорадні європейські назви або педантичні вчені слівця; ні, місцеві маорійські назви новозеляндських птахів…
Я хотів би сказати, як це звучить, як воно свище й співає. Гадаю, я міг би це сказати людськими словами, коли б я вмів вимовляти ті багаті на голосівки чудові слова маорійської мови. Кожне отаке слово називає птаха в кущі, а заразом змальовує його й наслідує його голос:
— Піпіпі!
Піпіпі — це ж маленький брунатний дереволаз, а кокако — ворона.
— Туї, коко, пітуї! — виспівує пастор-пташка своє ім'я.
— Мако, комако, тітімако, макомако, корімако, какорімако! — дзвонить дзвін-пташка.
— Руру, — рекомендують себе инші птахи, — матугітугі, патараї, попотаї, нгірунгіру!
— Тоїтої, гігі! Піопіо! Ріроріро, матата, піріпірі!— Токепіріпірі, пігіпігі, таратіті!
— Пігойгой, какарікі, короатіто, тотокіпіо!
Так вони називаються, і так виглядають, і так співають — усе зразу.
Великий кущ західнього краю злегка підіймається від плаского узбережжя до високих гір, довго їх своїм серпанком закриваючи. Сную думки, довгі години сидячи в авто: коли ж будуть гори? Їздимо великими зигзагами по підгір'ю, а в гори не посуваємося. Перетинаємо гірські ріки з гучними назвами: Ваїтого, Ваторога, Матаїнуї. Вони ще цілком задихані від стрімкого спаду, ці молочно-білі льодовикові потоки, але ми зустрічаємо їх глибоко внизу, коло гирла. Три-чотири рази з лагідним захопленням милуюсь дзеркалом води, що вилискує на самотніх озерах. Перше має — трохи дивно! — еллінську назву: озеро Янте. (Вони вимовляють Аянті). Тут, з розлогої долини озера, бачу я вперше на далекому обрії лінію льодовикового пасма. Але аж тоді, коли сонце сідає, над берегом озера Матуріка, виступає переді мною ця лісиста країна в усій своїй фантастичній красі. Озеро Матуріка, завбільшки з більше озеро Зальцкамерґуту[2], лежить на дні лісової улоговини, глибоко, заледве трішечки вище від недалекого дзеркала океану. Не видно на воді човна, не видно на березі жодного будинку, лише ліс стрімко опускається до нього вниз, місцями темний, аж чорний, місцями золотими й смарагдовими вогниками вечірнього сонця мережаний.
Тепер я раптом бачу в оцій чистій, мов сльоза, цілком нерухомій воді глибокий відбивок — велетенські маси перлисто-білого льоду, що їх чарівна рука закинула на дно озера. Казково блакитний птах, полюючи на пестрюг, літає над цією дзеркальною картиною, гарний блакитний зимородок над перлисто-білими льодовиками, що так чарують своїм відбитком, і, стежачи очима за його високим летом, я бачу тепер у ніжному повітрі неземно гарний обрис тих гір, таких близьких, здається, що от от рукою можна дістати. З-за велетенських хребтів виглядає два, мов брати, один на одного схожі, льодовики; Маунт Тасман, майже чотири тисячі метрів заввишки, а поруч нього другий, вищий, щось наче місцевий Монблан чи, краще, Юнгфрау, бо тільки з нею можна порівняти цю рівномірну шляхетну льодову піраміду. Це Маунт-Кук, що до нього моляться маорійці й із страхом називають його Небодряпом, своєю дзвінкою мовою — Аорангі.
Пізно ввечері спиняється наше авто перед охайним альпійським заїздом — це готель Вайго. І уві сні ввижається мені чудовий спогад про твердий, холодний, кришталевий зоряний вечір і магічне сяйво чародійно білого льодовикового драпування сусідніх вершин.
Вранці приносить мені господар, він же й провідник по горах, пару цвяхованих черевиків і альпійську палицю й нав'язує їх мені, хоч я йому сказав, що не дуже високо піду в гори, яких-небудь сто метрів або двісті…
Поки хазяїн наповняє свою наплічну торбу, я придивляюсь до мапи, що висить у коридорі, і знаходжу тут привід до здивовання. Всі назви місцевостей на Новій Зеляндії, скільки вони, зрідка, не англійські — старі маорійські назви. Розглядаючи цю мапу новозеляндських Альп, я примічаю, цілком мимохідь, як називаються ті гори, льодовики пасма. Є тут такі назви: Кайзер Фріц або Кант Пік (шпиль), Маунт (гора), Цербріджен, льодовик Вердер, Зільбергорн, льодовик Блюменталь, Маунт Брунер, Маунт Ферчельмен, Ленденфельд Сідло і пасмо Цариця Вікторія, Бісмарк Пік, льодовик Рудольф, гора Маунт Мюлер. Отой високий гірський масив, що його льодовик зсувається сюди в долину, це — Маунт Рон; льодовик називається Франц Йозеф.
Австрійцеві Фердінандові фон-Гохштеттерові, геологові фрегати „Новара“, завдячує Нова Зеляндія, що вперше досліджено її Альпи. Инші німецькі дослідники гір, як от Юліюс фон-Гаст з Райнського краю, Андреас Райшек з Лінцу та багато ще після них провадили далі цю роботу. Їх і потентатів їхньої батьківщини вшановано назвами цих гір: є там Гохштеттерів водопад, є льодовик Райшека. З того часу, як німецькі дослідники природи й альпіністи перестали їздити до Нової Зеляндії, застигла дослідницька справа в Альпах на півдні й на заході. Є й досі такі місцевості, де не була ще нога білої людини, а скільки там ще непереможених, навіть неназваних вершин!
Нарешті прийшов провідник. Пускаємось у дорогу. Я знаю, що треба спинатися на льодовик і сподіваюся, що зараз буде стрімкий спад. Не пригадую собі, щоб хто сюди возом їздив. Дивуюся, звідки тут оце морозне повітря, звідки пливе ця молочна льодовикова ріка, що вздовж неї я посуваюся тепер вгору. Вгору? Я йду собі спокійнісінько якимсь зачарованим лісом, навіть не лісом, а парником, повним папоротей і пальм! Ніде ще не бачив я гарнішого субтропічного велетня-лісу, ніжніших папоротників; велику восково-жовту й зелену орхідею знаходжу я, єй-єй, орхідею, над берегом льодовикового потока. В міру того, як я посувався вперед, підіймаючись непомітно вгору, моє неймовірне здивовання росте. Це ж бо, хто й сумнівається, справжня льодовикова морена, і там, де раз-у-раз відкривається ліс, бачу я величезну льодову струю, але що ближче надходжу, то величніший стає екзотичний ліс, то більше скидається він на парник, то дужче кишить од чарівного птаства…
Тутуті — тутутііта!
А потім зразу починаю рачкувати якось через наметні та голі земляні піраміди льодовикових морен, маючи лише очі для цієї картини: льодовий потік, так із три чверті кілометра завширшки, з висоти в дві тисячі п'ятсот метрів спливаючи, котить лісом, бо до половини висоти гори стрімкі береги льодовика скуті велетенським лісом залізного дерева; а тепер, коли саме наближається найбільша спека, антиподичне різдвяне літо, цвіте залізне дерево, мов полум'я, мов кармін. Квітки мов маленькі міртові квіти, але хто їх відрізнить? Ціле узбіччя палає, неймовірно, нечувано, і лід пливе серед безмежного моря квітів униз…
Я й не зчувся, як опинився на блакитнуватому хребті льодовика, пройшовши сходами, що їх мій провідник видовбав своєю кіркою. Мені приходить на думку Пастерценглечер[3] на Гросглокнері; адже цей льодовик, коли розглядати його тільки, як льодовик, цілком схожий на нього.
Я підіймаюся вслід за провідником. То спинаючись по твердому спаді, то проходячи льодовиті рівнини, що позначують один ступінь, я опинився на краю глибоких щілин. Великий зелений птах літає над льодом з верескливим криком, що нагадує м'явкання кішки. Це кеа — злюча гірська папуга, що падає на вівці, як коршун. Провідник спиняється, щоб показати мені на одній скелі сарну, одну з тих тирольських сарн, що їх прислав Франц Йозеф новозеляндцям заради більшої слави їхніх Альп. На якій я висоті? Мені так здається, наче я видряпався на половину Гаврісанкора[4].
Провідник усміхається. Я тут на висоті так із п'ятсот метрів над дзеркалом Тихого океану, що до нього звідси яких-небудь сім миль. Те місце, де цей льодовик раптом губиться в майже тропічно буйному пралісі, лежить не вище, як двісті п'ятдесят метрів над поверхнею моря!
На цій великій демаркаційній лінії сідаю на спочинок, добре втомившися від довгого спинання, а вже з полудня. Провідник заварив чаю в маленькій будці для туристів, і ми їмо бутерброди та пироги з його наплечної торби. Настав час витягти змордовані ноги та закурити люльку. А далі треба знов мандрувати, я мушу ще побачити одно велике чудо — гарячі джерела, що ключем б'ють з льодовика.
А тимчасом я не спускаю з ока того льодовика, що котиться з червоного лісу в тропічний парник. Птахи кричать, оглушають своїм криком. На дереві сидить голуб з кривавочервоним дзюбом і кокетливо повертає свою шию, що сяє опалом. І раптом, коли я довго був цілком тихо й заслужив на нагороду, вискакує з найглибшої гущавини щось наче казковий чудесний птах, завбільшки з індюка, ніби брунатний, ніби чорний, з блискучими цятками. Цей великий птах, що виходить з гущавини на своїх довгих червоних ногах, не має крил, або, принаймні, так здається. Це не ківі, малий новозеляндський струсь, а маорійська курка, века, Gallirallus hectori, з породи деркачів. Як усі безкрилі або слабокрилі птахи новозеляндського лісу, що бігають по землі, як безборонний ківі або какапо, або кульгава місцева папуга, так і века, коли прийшли сюди білі, не змогла уникнути нових ворогів — ласок, і свиней, і куниць, і кішок і майже всюди стала вона жертвою цих страхіть з далекої Европи. Тут, на березі того льодовика, що з горілого лісу котиться в оброслий папоротниками парник, бачу я щасливими очима цього великого товстого довірливого птаха, що, проте, здається мені трішки демонічним, як безборонна душа новозеляндського куща, що не знає ніяких поривань, того куща, що дає себе брутально палити й викорчовувати заради безглуздих вовнистих овець, цих чужинців, та проте в своїх останніх гірських закутках зберігає свої таємниці й темну магію таємничого, цю серпанком невідомого вповиту мету останньої романтичної туги.
- ↑ Фердинанд фон-Гохштеттер (1829–1884) — віденський вчений. 1857 року взяв участь як геолог в експедиції австрійської фрегати „Новара“ й два роки провадив геологічні досліди на островах Нової Зеляндії.
- ↑ Зальцкамерґут — гірський гребінь у Горішній Австрії.
- ↑ Пастерценглечер — один з найбільших альпійських льодовиків на межі Тироли й провинції Зальцбург (у сучасній Австрії). Цей льодовик починається з головного гребеня Східніх Альп — Гогентауерн і гірським масивом Гросглокнер у південно східньому напрямкові простягається на 10 кілометрів.
- ↑ Гаврісанкар — найвища гора (8840 метрів) в Гімалаях в Індії.