Тисяча і один острів/Зорі під землею
| ◀ Кущ | Тисяча і один острів пер.: О. Варлам Зорі під землею |
Ластівки ▶ |
|
Я у Ваїтомо, на північному острові Нової Зеляндії, в самотньому урядовому готелі, що його конче треба було відвідати заради славнозвісних печер. Перед полуднем провадять мене з цілою гурмою австралійських місес до печери Руакурі, де я нудьгую; а з полудня печера Арануї вгонить мене прямо таки в розпач. Це польові, лісові, лугові печери, умебльовані сталактитами й сталагмітами; як і раніш можна було сподіватися, є тут і „катедральна“ і „тронна заля“ і „завіса“, усе це викапане з вапнистого каменя. Хіба була де-небудь печера без „завіси“ або без „катедральної“? Далі є тут заля фей, органи, не забудьмо за органи, є тут дві маорійські жінки, що звисають із стелі, з маленькими дітьми за плечима, і одна одній витирають носи, є тут два голуби, що цілуються, а на одному місці на стіні навіть ім'я пана Сміта з Денедін[1], що навіть тут увіковічив себе олівцем. Я маю таке вражіння, що на протязі найближчих двадцятьох років не треба мені оглядати жодної печери із сталагмітами й сталактитами, бо всі вони однакові.
Але коли я повечеряв у готелі, розуміється, молоду баранину з капустно-перечним совсом, приходить знову мій провідник і ставить перед мене рішуче чорні цвяховані черевики, що з них я щойно роззувся. Треба ще оглянути третю печеру, а її оглядають тепер увечері, отже, прошу…
Начеб-то треба йти, і зараз таки я спішу за своїм провідником, за австралійськими місес (панночками) крізь вечірню темряву, з важкою шахтарською лямпою в руці і в душі сам себе зневажаю.
Спускаємось стежкою вниз серед кущів манука, вкритих білим квітом, і приходимо просто до входу в печеру, де стоїть надпис, чого в цій печері не можна робити, а далі проходимо мокрими з товщевим полиском ходами або крізь склеплені залі з подвір'ями; вони були б досить гарні, коли б не ціла череда місес, що раз-у-раз спиняються й скрикують „Wonderful!“ (чудово), як тільки провідник скаже їм: ця викапана кам'яна формація схожа на завісу. Оця на орган. Ось заля фей…
А потім, а потім… Раптом, як у магії…Ми заходимо у велику, суху печеру, де в глибині лежить густіша темрява, наче шовкова завіса. Провідник, глянувши на нас з усмішкою, повною обіцянки, просить нас поставити наші лямпи на землю і проголошує коротку промову: „Мої дами й панове! Ви побачите тепер одно з великих чудес світу! Ви побачите його, коли не говоритимете ні слова, коли ви не будете ні перешіптуватися, ні кашляти, ні робити галасу руками та ногами. Це чудо зникне, коли хоч один з вас скаже: чудесно!.. Прошу за мною. Сюди, вниз. Увага, кілька східців. Я не можу вам ближче присвітити. Це моє останнє слово, що я вам кажу…“
Він зникає в печерному коридорі, що провадить униз. Ми за ним, східцями. Якесь чуття підказує мені, що коридор не йде глибоко, потім чую, як лагідно, спокійно дзюрчить вода й бачу перед собою густочорний блиск, щось наче гладко одшліхтовану ніч. Усі ми стоїмо, затаївши дух; це вроді тієї глибокої підземної тишини, де нічий ще звук не пролунав. А тепер, коли очі знову пробують дивитися, схоплюють вони легесеньке сяйво мигтячого світла. Я бачу вже, що не тільки стою на березі підземної річки, де, вимигуючи тихесенько, пливе вода, але що тут навіть є човен, хмурий, мов човен Харона. Провідник, поруч мене, торкається моєї руки й помагає сісти в човен. Його пальці кажуть: тільки тихесенько! Потім сідаємо всі. Провідник стоїть. Його руки, що якось особливо вилискують, простягаються в глибоку темряву над його головою. Ах! Там, над човном, натягнуто дротяну линву, провідник тягне човен далі, намацуючи руками линву; так їдемо ми цілком тихо, навіть весло не плескає по воді.
Тепер з тієї глибокої темної портової затоки, де був човен, виїздимо ми у велику печеру підземної ріки — і, єй-єй, не можна стриматися, щоб раптом не скрикнути. Випадково бачу я нечуване чудо насамперед у воді. Ця оксамитно чорна, густа, мов смола, з її таємничим шепотом вода геть уся засіяна зорями! Дивлюсь угору і бачу над самою головою молочний шлях з міріядами зір, що мигтять блакитними й зеленуватими відтінками, мов місяць, або червонявими, мов Марс. Коли я кажу: небо, молочний шлях, то я тут не маю на увазі поетичного образа або порівняння — це справді нічне небо в тій глибокій печері, але так густо засіяне зорями, яким ми неба ніколи ще не бачили. Місцями воно темне, немов хмаркою вкрите, місцями схоже на різдвяну ялинку, верхівкою звернену вниз, з неба у воду, нечувано яскраву ялинку, прикрашену тільки зорями.Коли провідник, мов привид великий у блакитнозеленому сяйві цих зоряних вогнів, тягне помалу вперед наш чорний тихий човен, мені здається, що я божеволію, що я вже збожеволів і залишусь таким. Я вже не знаю, чи небо вгорі, чи підо мною, бо з таємничої глибини води вилискують такі самісінькі зорі. Помалу втихомирюється шалений танок вражінь, і я можу вже спостерігати. Ні, ми справді не на вільному просторі, а в глибокій печері. Ті ялинки, що звисають із стелі — це, звичайно, сталактити, ілюміновані чудовими зорями цього підземелля…
А потім бачу над собою инше світло крізь фантастичні гострі вуса велетенських папоротників, що загородили вхід до печери. Тут пливе ріка Ваїтомо під землю. Ваїтомо означає: вода, що зникає. Коли гляну назад себе — бачу зорі в глибині, магічно у воді відбиті, а гляну вперед, угору — бачу справжнє нічне небо, справжні зорі вселенної і, присягаюсь вам, в них менше краси, менше таємниці та й менше їх взагалі, ніж цих підземних сузір…
Тут дві австралійські місес просто таки не можуть уже витримати. Одна, та що в пенсне, каже: „Delightful!“ (розкішно:) — „Wonderful!“ (чудово) — відповідає її приятелька. І раптом…Слухайте, слухайте-бо: як тільки ці банальні голоси назвали це чудо його йменням, воно зникло. Сяйво цих підземних зір раптом гасне, наче хтось покрутив електричного ґудзика, тільки слабе мигтіння залишається, світить, мов порохня. Ці зорі під землею не виносять людського голосу, не виносять жодної банальности туристів. Вистачить тихенько сказати: чудесно! — і зникає чудо, тратять свою силу чари. Ах, яка велична боязкість і непорочність цієї переливчастої ночи! Ах, які чудові спогади про ту оксамитно-чорну, зорями мережану тишу…
В цій печері Ваїтомо, над тихою річкою, що крізь мальовничо зарослі кам'яні ворота під землю ховається, живе таємнича істота, що її ніде більше на світі нема: Bolitophila luminosa. Це світляк, але не те, що наш світляк, він з нашими червоними світляками навіть не споріднений. Пізніш я освітив звичайною лямпою шматок цього підземного неба й побачив, що на вапнистих скелях осіла липка маса, безформний шматок желятини. Це лялечка маленької комахи, що сама трохи світить, але не дуже. Сотні тисяч таких лялечок болітофілі налипло на цій скелі, над підземною рікою або на кам'яних бурульбашках, і з кожної такої лялечки звисають просто вниз довгі сірі нитки. Вони не мають вигляду павутиння — це міцні, важкі шнури, що звисають униз. Деякі зоологи кажуть, що комаха цими нитками ловить маленькі водяні мушки, приваблені світлом малого аморфного тіла. Инші кажуть, що ніколи ще не знайдено трупа такої мушки в цих шнурах і що справді ніхто не знає, як ці лялечки живуть, хоч і відомий дальший їхній розвиток від хробачка до мухи. Певно лише те, що висячі нитки ловлять вібрацію кожного звуку та що ця чудова мала живуча лямпа гасне, коли в печері пролунає инший звук, ніж тихе мелодичне дзюрчання краплин води, що капають із стелі. Пізніше, провадячи самотужки свої експерименти, я міг, швидко сказавши якесь слово в даному напрямку, погасити світло на цьому місці цілком, в иншому місці послабити, ще в иншому залишити, утворюючи чудові майже візерунки в цьому небі своїм голосом. Здається, що тільки людським голосом можна викликати ці тіні, майже писати. Коли потім знову замовчати, тисячі зірок помалу знову яснішають. Світло лямпи майже цілком перемагає мигтіння зір, склепіння печери виглядає тоді як білявий вапнистий камінь, цілком обвішаний правильно рівнобіжними маленькими шнурами.
Ця печера підземного неба, навіть коли б нічого більше не довелось побачити, крім неї, варта того, щоб зробити маленьку подоріж до антиподів. Це один з тих небагатьох, справді великих спогадів, що їх так мало виносить мандрівник із своєї кругосвітньої подорожи; порівняти її можна хіба з тими небагатьма чудесами світу, як от Тадж Магаль[2], Омарова мечеть, Партенон, великий кеніон Колорадський…
Ніколи не забуду я цього повороту крізь нічні кущі, де то тут, то там заспана пташка виводить свою скалю. А над усім цим небо, справжнє небо, з тими зорями, що на них я ніколи не можу глянути, не згадавши печери Ваїтомо. А, може, й ці зорі, ці таємничі зорі безмежної вселенної є не що инше, як гарні страхіття, що чигають, глибоко закинувши свої невидимі полапки в космос, щоб спіймати й поглинути, що тільки може злетіти вгору з глибини, до того блакитного світла, що, здається, обіцяє блаженство й красу, а насправді є не що инше, як по-зрадницьки насторожена остання смерть?
——————