Тисяча і один острів/Ластівки

Тисяча і один острів
Арнольд Гельріґель
пер.: О. Варлам

Ластівки
Харків: Державне видавництво України, 1929
ЛАСТІВКИ

Коли англійські колоністи приїхали до Нової Зеляндії, той край, що вони його побачили, прийшовся їм до вподоби, але все це було щось дуже несхоже на англійське. Одному поселенцеві на Південному острові захотілося добрих ожин, що з них в Англії приготовляють солодкий соковитий пиріг, тимчасом виявилося, що тут їх нема. Він виписав собі трохи ожинного насіння, і нині на Південному острові є цілі місцевини, з англійські графства завбільшки, майже неможливі до заселення, бо як його пробратися в густий-густісінький ожинник? Робили спроби випалити ожинник, але спалено тільки божеський праліс; нині знову ожинник на чорних згарищах лісу.

Инший колоніст, шкот Мекензі, не міг жити в такій країні, де не співає жайворонок. Є в Новій Зеляндії місцевий жайворонок, але він не співає, його маорійська назва вже сама вказує на небагатий тон його голосу: піпіт. Той містер Мекензі був суворий пуританець. Я зустрівся із старою людиною, сином того давнього піонера, і дізнався від нього, як кохався його батько в деревині й птастві. Одним словом, Мекензі велів собі прислати з Шотляндії пару жайворонків у клітці і випустив ці пташки на своїй свіжо протеребленій фармі. Решта фармерів пішли, мабуть, за його прикладом, бо коли тепер новозеляндський фармер іде своїм полем серед зеленої рівнини Кентербері, він бачить, як на межі його ріллі не тільки деревина старої Англії простягає своє гіляччя до весняного неба з його трішки иншою блакиттю, але він бачить і чує ще й європейського жайворонка, співака найвищих гірських вершин.

Я знаю про иншого піонера, що заклав свою фарму десь у кущі, десь на березі Вангануї чи на Південному острові, між горами й західнім морем. Звичайно, випалив папоротник і високі пальмові лілії, що їх він з огидою називав капусним деревом; маленький сад геть чисто обсадив англійськими квітками, гераніями, червоними, мов сурдут Томі Аткінса[1]. А за тим садом був будинок, малесенький, дерев'яний будиночок, але „комфортабельний“, критий червоною кучерявою бляхою, випущеною спереду мов піддашшя так, що під ним можна було мати відкриту веранду з двома кріслами гойдалками. Мешкали тут ці фармери, годували овець і жили собі не кепсько. Але, коли фармер сідав по обіді на крісло гойдалку із своєю короткою дерев'яною трубкою, чогось йому бракувало, чогось затишного, чогось невимовно свого, чого ще тут не було й що він мав завжди у себе в Есекс[2], він і сам не знав, чого саме. Аж одного дня встав фармер із свого крісла гойдалки з радісним обличчям, пішов зараз таки в свою кімнату й написав листа до свого брата в Есекс. Він відкрив те, чого ще бракувало цьому новому пристановищу бритів.

Через кілька місяців надійшли до Зеляндії перші ластівки. Надійшли вони в самий раз, на весні, цеб-то, звичайно, в листопаді. Цілий кущ був золото жовтий від квіток коваї. Це була справжня лагідна й пахуча весна, що її тут застали англійські ластівки. Вони, звичайно, не прилетіли сюди, як на весні до нас прилітають ластівки, вони приїхали сюди в мерзенних клітках. Фармер згадав, що в Европі можна купити все, навіть ластівок, і замовив собі їх цілу колонію. Я гадаю, що він розумівся на ластівках і добре знав, як це зробити, щоб вони поселилися під залізним дахом; одним словом, вони звили справді свої кубелечка під дахом цієї веранди, влітали й вилітали, поводились цілком, як ластівки, снували низько над землею, коли мав бути дощ. Це мусили вони робити в Новій Зеляндії дуже часто. Вони неслися, висиджували й годували своїх писклят, тих перших ластівок, що взагалі вилупилися з яйця в Новій Зеляндії, і щебетали й були собі цілком нормальні англійські ластівки, так що тепер фармерові та його дружині вже нічого більше не бракувало.

Тимчасом, звичайно, настало літо й померк у лісі золотий полиск коваї, зате яскравочервоними квітками спалахнули рата, а потім прийшла осінь, і фармер гордів, що англійські кущі в його саду встановленим порядком обсипаються, як це годиться солідним англійським кущам, хоч, звичайно, цей чужоземний і через те трішки підозрілий новозеляндський праліс зеленів собі й далі. Та проте надходила таки зима; в травні вже добре кидалося у вічі, що настала глибока осінь, та пора року, коли європейські ластівки летять у вирій.

А потім полетіли й ті ластівки, що гніздилися під червоним піддашшям фармеровим. Фармер бачив, як вони летять собі геть, усі, старі ластівки, ті, що їх він виписав з Есекс, і молоді, перші місцеві новозеляндські ластівки. Фармер дивився на цю гурму й усміхався: „до побачення на весні!“ Але його жінка перелякалася:

— Ластівки не вернуться. Хіба не бачиш, куди вони летять?

Він не розумів.

— Вони летять на південь! — і пустила сльозу.

Це була правда, і так скінчилася та новозеляндська історія з ластівками. Ластівки з Есекса досконально зрозуміли, що в антиподів на різдво велика спека та що в травні надходить зима; але вони не знали, що на південь від Нової Зеляндії нема нічого, крім вічного антарктичного льоду. Вони полетіли, консервативно, як справжні британські ластівки, на південь і не вернулися ніколи.

Ще не раз робили спроби акліматизувати ластівок у Новій Зеляндії. Та як тільки надходила осінь, вони кожного разу летіли на південь, на певну загибель.

Тому тепер у Новій Зеляндії можна побачити всіляку рослину й тварину старої Англії, тільки не ластівок. Не цілком пощастило зробити ці антиподичні острови британськими.

  1. Томмі Аткінс або Томмі Шутейне — прізвище англійських салдатів.
  2. Есекс — провінція в Англії.