Теребовля (Голубець)
 |
Друкарня Ставроп. Інституту під зарядом А. Яськова.
Над рікою Гнізною, недалеко її устя в Серет, в глибині одного з подільських ярів, розкинулось повітове містечко — Теребовля. Славне воно своїм каміноломом, якого ґранітними плитами вимощені хідники багатьох міст не тільки в краю, але й за границею. Славна ще Теребовля своїми руїнами замку та василіянського монастиря, що мимоволі приводить на думку давнє минуле цього міста. А замітна Теребовля ще й тим, що її українські міщане свідомі того, що живуть в колишній столиці теребовельського князівства, яке в свій час блиснуло гордою діядемою на чолі князя Василька Ростиславича. Блиснуло і згасло разом з тим, як погас день в очах князя, видертих підступом і злобою братів-крамольників…
Ріка Гнізна ділить нинішню Теребовлю на дві дільниці „Старе“ і „Нове місто“, получені з собою 50-метровим, деревляним мостом. На захід від замку лежить третя теребовельська дільниця „Сади“ або „Садики“, що дійсно тоне в зелені садів. Населення містечка в силі 10.000 душ творять Українці, Поляки та Жиди.
Польський історик Лєлєвель, застановляючись над первопочинами і походженням назви нашого містечка оповідає, що на місці поміж нинішнім Зеленчом і Семенівським лісом оснували грецькі переселенці, що прийшли з Дакії місцевість „Тріфульон“, від якої й мала б виводитися назва „Теребовль“.
Більш одначе правдоподібним здається, що назва міста утворена славянськими основниками оселі, які найшовши тут пригоже для поселення місце, були примушені „теребити“ віковічні праліси, від чого й прозвано місцевість „Теребовль“.
Славяне, а відтак Русичі не були першими поселенцями на місці нинішньої Теребовлі. Її околиці були заселені давним давно, в так званих „доісторичних“ часах, про які, замісць писаних книг, говорять нам збережені під поверхнею землі останки тогочасного життя та побуту.
За недостачею правильних розкопок, припадкові нахідки, з нагоди ріжних земляних робіт, добули на території Теребовлі чимало слідів її доісторичного життя. І так при будові залізничого шляху, біля нинішньої рампи відкрито чотири підземні сховки на збіжжа, викопані в природній верстві глини і засклеплені. Зерно переховуване в тих доісторичних „шпіхлірах“ виявилося мішаним з татаркою просом. Недалеко відтіля найдено гроби з останками людських кістяків, а при них глиняну і скляну посуду, відому з могил римської доби в Городниці над Дністром. На жаль робітники побили посуду і тільки непомітні її шматки опинилися в збірці Ольпінського в Теребовлі. В дальшому сусідстві тих могил з кістяками найдено могили з темними, поливяними попільницями, в яких збережено спалені останки похованих тут небіжчиків. Дві мисочки і стовчений збанок з тої нахідки, зберігаються в музеї Дідушицьких у Львові. В тому ж музею переховується кількасот кремяних ножів, найдених на північ від згаданих могил. Чимало предметів доісторичного походження найдено і поблизу василіянського монастиря, на склоні глибокого яру, вижолобленого в грубій верстві „допотопної“ глини. Найдено там м. и. багато кремяних ножів, дрібних кільцят і великих кораликів з каміння й глини, кістяних голок і безліч черепків глиняної посуди. Тут найдено теж чимало попільниць, з яких частина опинилася в збірці д-ра Ольпінського в Теребовлі та музею Дідушицьких у Львові. Теребовельські нахідки єднаються з такими ж в инших місцевостях Поділля, а в першу чергу з нахідками в славній печері Більча Золотого над Серетом, де в парі з безліччу глиняних виробів, кремяного, кістяного та рогового знаряддя найдено й людські кістяки. Нахідки ці переносять нас в часи „новокамяної“ епохи, віддалені від Різдва Христового на яких півтори тисячі літ і виказують, що тоді замешкувало наше Поділля розумне й розвинуте культурно племя, яке займалося хліборобством, годівлею домашніх звірят та гончарством, мешкало в вигідних глиняних ліпянках, та мало вироблений реліґійний світогляд. Відкриття, доконані в грецьких містах Малої Азії, дозволяють на звязання культури, замешкуючих наше Поділля племен з первопочинами грецької культури, яка почалася на землях зрошених доріччам Дніпра й Дністра.
На історичну арену виступає Теребовля як добре укріплений і зорґанізований город в 1097 р. по Христі, коли то український літописець Нестор записує приділення її владі князя Василька Ростиславича, правнука Ярослава Мудрого.
Князь Василько був одним з трьох синів покривдженого при поділі руських земель кн. Ростислава, що здобувши Тмуторокань згинув в 1065 році від отруї. Ростиславичі, як князі-ізгої, рішили добути силою те, чого їм не дало право. Наймолодший з них Рурик опанував 1086 р. землі Перемиську й Теребовельську, молодші Володар і Василько кинулися на Волинь, але безуспішно. По смерти Рурика в 1092 р. поділилися оставші брати його землями — Володареві припав Перемишль, Василькові — Теребовля. На княжому соймі в Любичі в 1097 р. затверджено заняті землі за Ростиславичами.
Одначе воєнні успіхи і горді державницькі замисли князя Василька наповнили завистю серце володимирського князя, недавнього ще ізгоя Давида Ігоревича. Йдучи за підшептами своїх заушників-бояр Турака, Лазаря і Василя, Давид оклеветав Василька перед великим князем київським Святополком, який покликав Василька до себе. Не почуваючи за собою вини, Василько приїхав, але тут вхопив його Давид, кинув у тюрму в Звенигороді, де його осліплено. Страшний цей злочин викликав обурення цілої Руси. На чолі обурених князів став переяславський князь Володимир Мономах, який рушив на Святополка. Київський великий князь оправдувався як міг, звалив усю вину на Давида, згодився навіть покарати останнього, одначе з виконанням обіцянки не спішився. Тимчасом Давид хотів погодитись з осліпленим Васильком. Повертав йому волю, відступив частину волинського князівства, але гордий Василько, що чув за собою оборонну руку князів під проводом Мономаха і брата свого Володара, не пішов на угоду з злочинцем. Вкінці Давид притиснутий військами Володара в Буську, був примушений випустити Василька з тюрми. Осліплений князь вернув до Теробовлі, тут зібрав військо і разом з Володарем пішов на Давида. Покоривши Давида, казав Василько видати бояр, які намовили його до злочину. Один з них Турак втік до Київа, два другі повисли на гиллі.
До послів Давида говорив осліплений князь Василько: „Я бажав піти на Ляхів і відомстити їм за Русь; я хотів піти на дунайських Болгар, перетягти їх у своє князівство, а потім взявши благословення в братів-князів піти на Половчан і або полягти головою за рідній край, або прогнати бісурмен з землі Руської“. На жаль усім тим гордим, державницьким замислам князя Василька стала на перепоні зависть Давида.
Уже здавалося, що рахунки поміж кн. Васильком і Давидом покінчені, коли київський князь Святополк пригадав собі дане Мономахові приречення покарати Давида. Зібрав військо і здобувши Володимир прогнав Давида, забираючи його землю для себе. Осліплений такою легкою побідою, Святополк, що йшов мстити кривду Василька, позаздрив йому Теребовлі і кинувся з військом на нього. Одначе геройський князь Василько побив його на Рожнім полю на голову так, що Святополк з соромом мусів вертати домів. Святополк не дав одначе за вигране. Посадивши одного свого сина Мстислава у Володимирі, другого Ярослава вислав до угорського короля Кольомана з підмовою — піти війною на непобідимих Ростиславичів. Одначе в зустрічі перед Перемишлем 1099 р. з Володарем і Давидом, що втік був до нього з Володимира, Кольоман потерпів поразку, яка на довго остудила його заборчі апетити.
Осліплення Василька, яке підкосило його великодержавні замисли, не видерло йому одначе з рук ані влади, ані проводу побідоносними військами, які ставили чоло кожному, хто так чи инакше посягав по землі Ростиславичів. По трилітній боротьбі з Давидом, Святополком, Уграми й иншими, Володар і Василько забезпечили за собою ціле Прикарпаття (1100) щоб володіти ним в спокою аж до смерти, що заскочила обидвох братів майже рівночасно в 1124 р. Василько полишив на теребовельському столі сина Івана, по якого безпотомній смерти (1141) перейшла теребовельська земля до кн. Володимирка, сина Володара, що, получивши землі перемиську з теребовельською, переніс свою столицю до Галича над Дністром, чим поклав підвалини великої галицько-володимирської держави.
З хвилею смерти Івана Васильковича втратила Теребовля значіння князівської столиці, але не перестала бути й на далі сильно-укріпленим городом, якого стіни довгі літа були свідками князівських міжиусобиць, поки падкі на чуже добро сусіди не загорнули її під свою руку.
В 1142 р. зустрілись під стінами Теребовлі війська великого київського князя Всеволода з військами Володимирка; на щастя не прийшло до крівавої розправи. Володимирко подався на Звенигород де й поєднався з Всеволодом.
Ранком дня 17 го січня 1154 р. зустрілися під Теребовлею війська великого князя Ізяслава з військами галицького князя Ярослава Осьмомисла. Довго стояли війська проти себе по обох боках Гнізни поки Ізяслав, користаючи з густої мряки не переправив свого війська через ріку. Коло полудня мряка злягла і противники глянули собі око в око. Ярославові бояри, лякаючись за свого князя, примусили його схоронитися до теребовельського замку, а самі кинулися до бою. Від полудня до пізнього вечера билися Галичани з Київлянами, побіда хилилася то на одну, то на другу сторону, поки не станула по стороні Ізяслава. Мало одначе було Ізяславові самої побіди. Щоб пімститися на гордих галицьких боярах, він ужив ганебного підступу. Над своїм шатром вивісив галицький прапор, до якого почали збігатися тікаючі Галичани. Ізяслав казав їх ловити і в пень рубати, а наситившися кровю галицьких бояр, вернув вдоволений до Київа. Тут він справив гучний пир тоді, коли по словах літописця, загомоніла плачем і риданням вся Галицька земля.
Ще раз, хоч на коротко, блиснула Теребовля в ореолі княжої столиці. Було це в 1207 році, коли Галицьку землю опанувало трьох князів Ігоревичів, що походили з жіночої лінії Ростиславичів, якої останнім мужеським потомком був Володимир, син Ярослава Осьмомисла, що помер 1199 р. Теребовля припала кн. Ізяславові. Не довго одначе довелося йому сидіти на теребовельському столі. Бояри, доведені жорстокістю Ігоревичів до краю, покликали Данила Романовича на Галицький престіл. Данило прийшов з військами угорського короля Андрія та польського короля Лєшка Білого; дорогою через здобутий Перемишль, Звенигород і Галич пішов Данило на Теребовлю, що була ще останнім заборолом Ігоревичів і їх прихильників. В місці, де Гнізна впадає до Серету окопався теребовельський князь Ізяслав з братами. Почався крівавий, нерівний бій. Побиті на голову Ігоревичі попали в неволю, а віддані в руки переслідуваних ними бояр, були ними засуджені на смерть і повішені осінню 1211 року.
Від того часу аж до заняття Галичини Казимиром, тоне Теребовля в сумерках непамяти. Одно лиш дасться з великою правдоподібністю сказати, що підчас великої татарської навали під проводом Батія в 1241 р. і наше місто зустріла незавидна доля решти галицьких городів.
Хто володів Теребовлею перед її заняттям князем Васильком Ростиславичем — невідомо. На всякий випадок на довго перед тим була вона сильно-укріпленим городом, і таким полишилася протягом цілої княжої доби. Ні одному з наїздників не вдалося її здобути, усі наскоки окошувалися під її гордими стінами.
Жива ще серед теребовельських міщан традиція княжої доби оповідає, що княжа Теребовля, повна церков і монастирів, з княжим замком на горі розтягалася далеко поза нинішні межі, обіймаючи передмістя, на яких місці стоять нині села Кровинка, Глещава, Іванівка, Залавє й инші.
Княжий двір, може з огляду на достаток доброго каміння й мурований, стояв на горі, де нині сіріють велитенські руїни замку з польських часів. Не було до нього доступу з трьох сторін обривчатого схилу гори, а з четвертої, де нині простяглися „Садики“, обороняли замок рови, вали та частоколи. В низу у стіп замку розтягалося підгороддя назване нині чомусь „новим містом“ в противенстві до дійсно „нового“, основаного уже за польських часів, яке теж невідомо чому зветься „старим“.
Після кількох церков княжої Теребовлі збереглася тільки традиція місць, де вони стояли. І так за замком стояла церква св. Пятниць, при ниніш. вул. Собіського, на просторі княжого підгороддя стояли церкви — Успення та Покрови. В дальшому колі згадують пізніщі документи церкви Спаса та св. Миколи.
На жаль, крім традиції та історичних звісток, не збереглося по княжій Теребовлі нічого. Можна би це завдячувати по части татарському розгромові в пол. XIII, а почасти й політиці пізніщих можновладців Теребовлі, які свідомо й послідовно стирали з лиця землі усі сліди давно минулих часів.В ряді галицьких городів, занятих польським королем Казимиром в 1341 р. згадується й Теребовля. По смерти Казимира заняла місто залога короля Людвика угорського, що оставала тут аж до 1390 р. З того часу починається польська епоха історії Теребовлі, в яку в першу чергу стягнуто польських кольоністів. Один з них Бартош відзначився в бою з Хрестоносцями в 1410 р. за що заплатив йому король Ягайло привілеєм на оснування нового міста по другому березі Гнізни, напроти старого, що одначе, дивним ходом обставин носить нині назву „старого“. В 1425 році оснував Ягайло латинську парохію з школою, на які призначив село Плебанівку. В 1497 р. переходило крізь Теребовлю польське військо під проводом короля Ольбрахта на покорення Турків, одначе бундючна виправа закінчилася страшною поразкою польських сил на Волощині та ще страшнішим відворотом. Рік опісля наскочив на Теребовлю волоський господар Стефан, який збурив місто і набрав бранців, яких казав вирізати в Підгайцях. Один з найгрізніщих татарських наскоків навістив Теребовлю в 1575 р. коли то Теребовля разом з дооколичними селами впала жертвою грабежі й вогню.
В 1594 р. наскочив на Теребовлю козацький отаман Наливайко, що забрав 160 коней та великі засоби харчів, зброї і пороху. Рік 1626 записався в історії Теребовлі цікавою подією. Дня 8 го грудня того року зїхалися до Теребовлі православні на наради над боротьбою з ріжновірними сектами з яких найбільшою ненавистю палали вони до бережанських Аріян. Тоді то заключено оружний союз православних, на якого чолі став дяк Успенської церкві у Львові Василь Боровійчук. На його приказ зїхалося дня 13 грудня 1627 року понад тисячу узброєних православних, які 16 грудня наступили на Бережани, окружили костел Аріян і булиб їх в пень вирізали, як би не виступ бережанського пана, що при помочі своєї залоги прогнав напасників.
В 1627 р. повстав у Теребовлі монастир і костел Кармелітів, фундований Петром Оржою, що записав спровадженим тут черцям свій ґрунт поблизу руської церкви.
В 1631 році теребовельський староста Балабан розпочав будову мурованого замку, якого величні руїни збереглися до нас. При тій нагоді знесено останки якихось старих мурів, що були мабуть останніми свідками княжої бувальщини Теребовлі. До найкращого розвитку протягом польської епохи дійшла Теребовля безпосередньо перед Хмельниччиною, що нестримною хвилею визвольного зусилля перекотилася й понад Теребовлею.
Тоді то усе місто було обведене валом і частоколом, в якому було три брами: Камінецька біля церкви св. Миколи, Галицька або Зубівська та Львівська під замком. Вали нинішнього „старого“ міста починалися більш-менш від того місця над Гнізною, де нині залізничий міст, йшли попід окописько, далі здовж нинішньої вулиці „на валах“, попри статую св. Марка, де загинаючись луком в напрямі вулиці Широкої, знов добігали до ріки.
В місті були тоді цехи: шевський, ткацький, кушнірський, кравецький та різницький, при чому в старому місті не було ні одного католика.
Трівога Хмельниччини забила чорними крильми об стіни здавленої старостинською самоволею Теребовлі.Замковий уряд скликав міську раду, щоб розважити пляни евентуальної оборони, може не так перед козацькими полками, що надвигали з степів, як перед бунтом дооколичних селян, що тільки ждали пригожого моменту, щоби кинутися на зненавиджених панів. Відтіля то й походить тон ухвали того зібрання, в якій говориться про „річпосполиті обох народів так католицької як і грецької реліґії“ старої і нової Теребовлі, які заявляють готовість „замку і особи старости згідно боронити“, при чому „на більшу тої ухвали повагу, постановляємо згідно, що коли б з міста старого (нинішнього нового) де католиків не має, або мало, мала яка небудь зрада виявитися…, тоді вже ніколи староміщане до прав королями наданих, ані їх потомки, на віки вічні належати не будуть; також і на новому (нинішньому „старому“) місті, колиб це показалося, тоді від своїх маєтностей мають бути прогнані, а їх добра на річпосполиту мають бути сконфісковані“… Така непевність запанувала на „кресах“. Підписали цю многословну „ухвалу“ — бурмистр Либайчин, Ян Непелни, Ярош Крудий, Пилип Микитич, Семен Боханок як радники, та піп Кінат за себе і за своїх потомків.
На дармо одначе витратила теребовельська рада час на наради та папір і чорнило на „ухвали“. На першу вістку про пилявецький розгром, усе, що в Теребовлі жило, а мало нечисту совість, кинулося тікати. Першими втікли кармеліти, а 7 жовтня покинула залога замок з нагромадженим там добром шляхти й католицьких костелів.
Вже перед боєм під Пилявцями — говорить С. Томашівський в своїй „Теребовельщині“ — лівий бік Збруча станув в огні повстання, якому співчувала велика частина українського населення і його духовенства так в самій Теребовлі як і її околиці. Добре знала про це залога теребовельського замку, коли в наведеній в горі „ухвалі“ помістила уступ, справлений проти передбаченого повстанчого руху. Одначе зібрана в теребовельському замку шляхта не почувала себе досить безпечною і покинула його на осліп, почувши про програну під Пилявцями. Тоді то українські міщане Теребовлі станули отверто по стороні козаків, застановившись над своїм кроком на нараді дня 5 жовтня 1648 р. Козацьким звичаєм поділились вони на сотні, до яких між иншими затяглося й трьох теребовельських духовників: Кирило від Успенської церкви, Теодор від св. Пятниць та Олекса від церкви св. Миколи. Вхопили за зброю й молоді поповичі.
Зорґанізовані „козацьким звичаєм“ міщани кинулись в першу чергу на оставших в місті Поляків, яких частинно вибили або вигнали з міста, після чого опанували замок з усіми його скарбами. Заволодівши містом, кинулися повстанці на дооколичні двори, шукаючи мести за всі доцьогочасні кривди і пониження.
Решти доконали уже правильні козацькі полки.
Від того часу марево війни і йдучої за нею заглади зависло над Теребовлею. Дальші побіди Хмельницького аж до 1651 р. заєдно відбиваються смертельною трівогою о мури Теребовлі, в яку тихцем повертали її можновладці.
В 1651 р. в четверту неділю по Великодні (11 травня) облягали козаки Теребовлю 9 тижнів і як говорить записка кармелітського монастиря в Теребовлі „монастирську пасіку вибили, коні й инше майно забрали, фільварки і хати попалили. Під той час усі замки і міста здобули і попалили, за виїмком самої Теребовлі, під яку протягом трьох днів підходили з шкодою своєю немалою, без нарушення обложених“.
Підчас турецького походу на Польщу в 1672 році теребовельська замкова залога готовилася з великим шумом до оборони, але в обличчу наступаючого ворога покинула замок, здаючись на ласку султана, що резидував у Бучачі. „І добре сталося, згадує з цього приводу кармелітанський хроніст, бо були б нас здобули як Бучач, а так ми не потерпіли ніякої кривди“. Замок заняли яничари, який по кількох днях опустили ненарушеним.
Осінню 1675 р. довелося теребовельському замкові ставити опір черговому турецькому ударові. Ібрагім паша, здобувши Збараж, вислав Татар під Нурадином на Львів. Колиж діждався вістки про поразку Нурадина, завернув з цілою армією на південь, а зачеркнувши круг через Бережани, Підгайці, Завалів і Бучач, які крім останнього здобув, став 20 го вересня під Теребовлею. Перед ним йшла татарська орда, що перш за все знищила усі дооколичні села і саму Теребовлю крім костела кармелітів, що одначе підчас облоги теж ліг у румовищах. Ібрагім ставши під замком, якому проводив капітан драґунського полка Хшановскі, старався взяти його хитрощами, а коли це завело, кинув до наступу найкращі полки яничар. Колиж не дописав наступ, Ібрагім рішився на правильну облогу. Безуспішна стрілянина з гармат, підкопи і вибухи мін знищили замок до того, що затрівожена шляхта рішилася на здачу. В справу вмішалася жінка команданта замку Софія Хшановска. Повідомивши чоловіка про замір здачі, сама стала на мурах. Примір хороброї жінки вплинув на окруження і підніс настрій обложених. І хоч після двотижневої облоги замок уявляв собою купу румовища, мав порозбивані мури, попалені дахи, а 48 драґунів з хорунжим, не числячи шляхти лягло, замок видержав, поки не поспів на підмогу король Собіський.
Дня 5-го вересня відступив Ібрагім, повідомлений про відсіч.
З пізніших наскоків і „турбацій“, що непокоїли Теребовлю, згадаємо кілька важніших.
В 1685 р. появився в околицях Теребовлі козак Сулименко, що здобув і ограбив Будзанів. В тім самім році напав на місто татарський чамбул, який підступом найшовся в місті і забрав бранців. Подібний татарський наскок в травні того ж року закінчився розгромом залоги, спаленням міста та великим ясиром. Ще раз вдалося Татарам заволодіти Теребовлею літом 1688 р.
З того часу теребовельський замок не підноситься вже з руїни.
З відзисканням Польщею Камянця Подільського (1699) Теребовля втратила своє стратеґічне значіння і не було вже потреби відбудовувати її старомодних укріплень.
До якої руїни довело Теребовлю безупинне воєнне лихоліття, говорить „люстрація“, переведена в 1664 р. З 127 домів нового міста осталося 17, з 107 домів старого міста осталося тільки — 7. Перейти уже поза ті числа, значило для Теребовлі — зникнути з поверхні землі.
Уже в часах мира і ніби усталених порядків затремтіла ще раз Теребовля, але уже від лоскоту рушниць, ужитих в домашній війні.
Було це в 1720 р. Мечник турський пан Станислав Шуманчовскі, власник Іванівки і кількох неістнуючих нині фільварків під Теребовлею, один з „кресових“ лицарів, що правом і безправям добували собі маєтности і наживу, пірвав з поля кількох орючих теребовлян, побив їх смертельно, а їхню худобу загарбав. Було це останнє з безправств, за які заприсягла йому Теребовля пімсту. В часах, коли Бог був високо, а король далеко, не оставало Теребовлянам нічого иншого, як піти війною на нахабного пана Шуманчовского.
Якраз в день св. Станислава, патрона пана Шуманчовского рушили теребовляни на Іванівку, взявши вперед благословення від попа Яреми. Проти них виїхав пишно вбраний пан Шуманчовскі з товаришами-шляхтою та двірнею. Але нім успів наблизитися, впав поцілений кулею з рушниці козака Леська. Охорона Шуманчовского розбіглася, а міщани понесли змасакрованого ще відтак трупа до міста.
Ціла справа скінчилася довгим процесом в 1722 р. на якому провідників „ребелії“ засуджено на смерть, а головніщих учасників на грошеві кари, які рівнялися їх маєтковій руїні.
З того часу аж до моменту заняття Галичини Австрією в 1772 р. жила Теребовля в можливому на ті часи спокою і мирі, протягом якого могла сяк так відбудуватися.
З інвентаря теребовельського староства, зладженого в 1777 р. довідуємося, що тоді було в Теребовлі дві церкви — деревляна Успенська та мурована св. Миколи, домів було 395 з 420 родинами, що творило коло 2.000 населення.
Сірі й безбарвні роки австрійської влади в Теребовельщині сколихнула в 1809 р. польська рухавка, звязана з рухами „союзника“ Польщі… Наполєона; Йосиф Понятовскі, як ґенерал француської армії вступив тоді в Галичину, випираючи відтіля слабу австрійську залогу. В Теребовельщині оперував тоді польський повстанчий відділ Стшиґовского, який примусив австрійського ґенерала Пікінґа до здачі під Винявкою. Не довго одначе тішилися Поляки дешевими побідами. Силою віденського мира з дня 14-го жовтня 1809 року відступлено Тернопільщину разом з Теребовлею Росії, яка правила тут аж до віденського конґресу 1815 р. В тому році вернулася назад австрійська влада.
Сто літ „Австрії“ поза будовою касарень і насаджуванням „Ц. К.“ порядків не записалися нічим гідним в історії Теребовлі, поки не прийшла світова війна, російська окупація, а там поворот до Австрії.
В 1918 р. на мурах старої княжої столиці замаяли синьо-жовті прапори і здавалося, що для Теребовлі вернули давно уже забуті часи князя Василька Ростиславича.
Та не так склалося, як ждалося.Нинішня Теребовля, відсвяткувавши 800-ті роковини смерти свого удільного князя-героя живе тільки споминами минулого й надіями на майбутнє.
Після княжої епохи Теребовлі не збереглося до нас, крім традицій — нічого. Усі памятники, що в більшій чи меншій руїні збереглися, походять з пізніших часів, переважно з XVII віку, коли Теребовля дійшла до найвищого розцвіту. Маємо на думці — руїни замку, руїни Василіянського монастиря та костел і монастир Кармелітів.
Монастир Кармелітів оснований в 1617 р., збудований 1620 р., знищений частими пожежами зберіг в своїй архитектурі ренесансові мотиви, а в свойому нутрі старі фундаторські портрети. Обведений сильним оборонним муром з характеристичними баштами, закінченими на турецький зразок, стіжковатими чапраками.
Замок. На північний захід від міста на виступі яру, утвореного коритом Гнізни і потока здімаються могутні ще звалища теребовельського замку, побудованого старостою Балабаном в 1631 р. Поземий плян замку уявляв собою неправильний, видовжений прямокутник, замкнений великим овальним бастіоном. Найбільша його довжина виносить 107 метрів, ширина 38 м. Грубість мурів і башт доходить до чотирьох метрів. На збережених ще розвалинах стін і башт бачимо ряд стрільниць в камяному обрамуванню в двох полосах понад собою. Замкова брама з сходу при північній башті, а біля неї „фурта“. Обидві луково засклеплені в кованому обрамуванню. Нутро замку цілковито знищене, мешкальні будинки розібрані, аркадові підсіння повалені.
Колись був теребовельський замок одною з найсильніщих польських твердинь на „кресах“, і говорено про нього, що „тільки одному Камінцеві може поклонитися“. Коли одначе втратив своє стратеґічне значіння, його гармати перевезено до Камянця (1743) а над мурами зависла над ним невмолима руїна, яку тепер тільки уміла консервація може припинити. Заслугує він на це так з огляду на його минуле, як і на чар, яким окутує він нинішню Теребовлю.
Василіянський монастир. Найціннішим одначе, під яким би то не було оглядом, памятником теребовельського минулого є руїни василіянського монастиря, віддалені від міста на яких 3 км. уже на території села Підгірян.
Історія монастиря доволі непевна. Перші відомости про нього походять щойно з 1603 р., коли то польський король Ян Казимир затвердив монастирські надання. Нема одначе сумніву, що первопочини монастиря сягають в глибину століть, не виключене, що й в княжу епоху Теребовлі.
Крім сіл Семенова, Підгірян та ґрунтів довкола монастиря належали до теребовельських Василіян поля, що до нині звуться „чернечим полем“. Усіх черців було 12 і удержували вони щось в роді середньої школи, про яку одначе нічого певного не знаємо.
В 1789 р. скасовано монастир, а його маєтности віддано разом з иншими Валєріянові Дідушицькому в заміну за косівські саліни, які забрав австрійський уряд. В парі з тим обдерто монастир і його Преображенську церкву з усіх цінностей, з яких деякі до нині збереглися по ріжних місцях.
Перед тим одначе покинула своє первісне місце в монастирській церкві славна ікона Богородиці Теребовельської, яку ще 1673 р. переніс епископ Йосиф Шумлянський до святоюрського храму у Львові.
По касаті монастиря, опинивсь головний вівтар церкви в Янівському костелі, прекрасно різьблений іконостас в церкві Могильниці, великий дзвін в Зарваниці, а розкішний, дванадцятирамений многосвітич опинився в… теребовельській біжниці.
На місці осталися тільки величні своїми розмірами і архитектурою руїни.
З першого погляду на румовища так і видно, що віддалений від міста монастир був сам для себе твердинею, яка на рівні з замком могла опертися ворожій навалі. Чотирокутник окружних мурів з баштами на гранях з високою вежею та вїздною брамою, все те повстало з метою можливо успішної оборони. В обрамованню мурів стояв поздовжній монастирський будинок і церква.
З башт збереглася цілою тільки одна, покрита стіжковатим мурованим з каміння „чапраком“, якими були покриті й три инші башти. Накриття василіянських башт похоже своєю конструкцією на покриття башт монастиря Кармелітів — характеристичне для східнього, головно турецького будівництва. Його схема полягає на постепенному висовуванню поземих круглих полос каміння, які, звужуючись в гору, утворюють в той спосіб, тільки на сході уживане склепіння.
Теребовельський монастир збудований уже на початку XVIII. в. (1716) в часах, коли Турки цілковито уступили з Поділля, являється інтересним зразком турецьких впливів.
В коридорі монастиря збереглися останки мальовил маляря Тимофія, що по даних городських актів, перебував у монастирі 1703 р. разом з родиною і челяддю.
Одинокою церквою нинішньої Теребовлі є церква св. Миколи, що своїм заложенням походить з глибини XVII. віку, але найстаршою своєю частиною (пресвітерією) сягає ледве XVIII в.
Напис в церковно-словянській та латинській мові, уміщений на стіні біля проповідниці, говорить, що церкву посвятив львівський епископ Петро Білянський за часів о. Римбали дня 18-го серпня 1784 р. Одначе її засновини датуються 1734 р. про що говорить протокол ґенеральної візитації, відбутої 18-го лютого 1760 р. Первісна церква була „величавої структури“, ціла з фундаментів мурована, мала дві великі бані, покриті білою бляхою та одну меншу над входом, криту ґонтою. Зовні була білена, з нутра був розмальований притвір, пресвітерія та склепіння.
Нинішня церква походить з останніх десятиліть XIX. в. і тільки пресвітерія осталася по старій.
В маленькому повітовому містечку Поділля в княжій столиці Василька Ростиславича багато дечого змінилося за протяг мало не тисячелітньої історії міста. По світлій, хоч і бурливій, добі вільного життя (1097—1341) прийшла довга ніч чужої влади (1341—1918) час до часу розяснювана лучами визвольних зусиль поневоленого народу. Але ані польські старости, ні австрійські „бецірксгавтмани“ не змогли убити в душі теребовельського міщанства його національної свідомости, що в ріжних часах ріжними формами виявлювало свою животність. А коли по широкому світі прокотився гомінкий клич „самоозначення народів“, Теребовля самоозначила себе ясно, замаюючи синьо-жовтими прапорами теребовельські руїни в памятну ніч 1-го листопада 1918 р. І хоч не довго раділа Теребовля своїм святом, то в серця її міщанства врізалася нестертими буквами ще одна дата, ще один спомин, що як той з 1648 р. не дає йому зневіритись у Соняшне Майбутнє.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|