II. Атомістичне розуміннє нації.

1. Практичні основи такого розуміння. Як скрізь в людському думанню про суспільне життє, так і в погляді на націю виступають дві основні антітези, два принціпово противні собі способи розуміння її єства.

Перший з них требаби назвати атомістичним. Його суть в тому, що розуміє він націю як суму, як просто збірну назву для якоїсь скількости людських одиниць, що відзначаються від других спільними собі прикметами. Так Лє Фюр дефініює державу — а рівночасно і націю — просто як „вигідний вислів, щоби не казати кождочасно, пр. з огляду на Францію, про сорок міліонів живучих власне Французів”[1]. Не так ясно та рубом висказане, лежить се атомістичне розуміннє в основі численних теорій та спроб, подати дефініцію нації. Вже найстарші теоретичні міркування про націю розуміють її по суті атомістично. Монтескє в 19. кинці свого „Духа законів” розбирає відношеннє законів до основ „які становлять загально дух, звичаї та обичаї націй”[2]). Питаннє, для нас тепер так близьке і так тісно звязане з темою його твору, питаннє про відношеннє нації до держави, для нього не істнує — і не може істнувати, бо для Монтескє нація се тільки загал однакових до певної міри одиниць, а не якась вища, обєднуюча сі одиниці цілість. Майже рівночасно Вольтер пише „Essai sur les mœurs et l’esprit des nations”, при чому виходить рівно з такогож як і Монтескє розуміння нації. Оба стоять, в погляді на націю, зовсім на грунті пануючого у XVIII століттю атомістичного розуміння суспільних явищ.

XIX століттє, се таке багате умовою творчістю століттє, відвернулося від соціольоґічних концепцій попереднього. Воно, збагачене в рівній мірі вислідами дослідів природописних наук, як і суспільних, приняло в основі протилежне до атомістичного розуміння суспільних явищ. Проте атомістичне розуміннє нації і сьогодня ще і в практиці і в теорії не належить до минувшини.

Воно було майже пануючим в політичній практиці та, безпосередньо звязаній з нею, теорії, головнож в теорії політичного права аж до 1914 р. та розпочатих сим роком подій. Політично та юридично се проявлялося розуміннєм права „нації”, як одиничного права горожан, головно права уживати в публичному життю рідної мови. Се була в XIX століттю майже одинока форма, в якій позитивні законодавства підходили до національного питання та розвязували його. Законодатна творчість мішаних національно держав Австрії, Угорщини, Швайцарії та Бельґії, яка розвивалася на тлі „прав мови”, не знала иншого підмету права як одиницю[3]). Технічно иноді дуже в подробицях вироблені закони, запевняли горожанам право уживання рідної чи взагалі свобідно ними вибраної мови „в суді, школі та публичному життю”. Практична політична боротьба зводилася головно до питань про „права мови” і література, яку ся боротьба зродила, оберталася в головному в межах сих питань[4]. При сьому вихідною точкою була концепція „прав людини та горожанина”. Право нації не істнувало поза індивідуальним правом горожанина. Часто обговорювана 19 ст. основного австрійського закона, проголошувала вправді право нації як такої, але в практиці вона була без ніякого значіння, бо нація як правний субєкт не істнувала[5]).

Що се атомістичне розуміннє нації було найтіснійше звязане з політичним відношеннєм сил, сього не треба окремо доказувати. І поправки до його були безпосереднім наслідком політичної боротьби. Життє поставило на місце питаннє про „право мови”, питаннє національної автономії в її двох формах: територіяльної та культурно-персональної автономії. Заведеннє „національних курій” належить до проб рішення національного питання, котрі принціпіяльно ріжняться від усяких законів про права мови. Нація як суспільна індивідуальність находила в них своє юридичне, хоча й неповне та недостаточне, визнаннє. А життє йшло вперед. Його закони сильніщі, чим політично-правні концепції. Сі останні мусіли покоритися силі законів розвою — і один з останніх державно правних актів Австро-Угорщини, маніфест ціс. Карла з 17. жовтня 1918 каже: „Австрія має відповідно до волі її народів стати союзною державою, в якій кождий нарід становить на своїй области поселення власну державну одиницю”[6]). Сей невиконаний вже маніфест, се одно з найбільш може пророчистих „signa sempovis” для початку XX століття: династична, многонаціональна держава покидає сцену історії, а прощає її проголошеннєм майбутьнього державотворчого принціпу самовизначення націй.

Так на шляху політичної практики нація чимраз то виразнійше ставала як індивідуальна цілість „героєм історії”. Війна та революція зробили врешті її право на політичну самостійність пануючим та взагалі визнаним гаслом. Се впливало, розуміється, і на теорію — але навіть приймаючи та обстоюючи видвинені життєм практичні домагання, теорія не все зуміла пірвати з атомістичним розуміннєм нації. Навіть Реннер, який в літературі по національному питанню займає безперечно дуже видне місце, і який виступає як противник атомістичної концепції, по сути не всюди пірвав з нею. В цитованій вже основній праці про самовизначеннє націй виходить вправді з заложення, що нація є масовим явищем[7]), але не скрізь переводить сю думку послідовно до кінця. Иноді маємо вражіннє, що для нього істнують тільки національні інтереси одиниць і тільки неможливість здійснити їх власними засобами одиниць, без законної орґанізації усеї нації, викликує потребу такої орґанізації.

2. Суть атомістичного розуміння. Невисказане ясно, лежить атомістичне розуміннє нації в основі числених теорій, які в однім або в кількох разом признаках добачують обєктивні критерії для установлення нації. З огляду на те, що сі теорії звертають увагу, коли не виключно то передовсім на емпірично дані „признаки нації”, названо теж напрям який вони представляють „емпіричним”[8]).

Ся назва дає справді влучну характеристику згаданих теорій. Вони не тільки звертають головну увагу на безпосередній досвід, але звичайно і не йдуть далі його. Вони констатують тільки, що пр. окрема мова є звичайно явищем, що товаришить феноменови „нація” і підносять се поміченнє до значіння загального правила. Тим відзначаються вони з точки погляду методу. Атомістичність характеризує сам зміст їх учення.

Теорії сього типу найбільш поширені, поміж собою ріжняться в подробицях в тому, який власне чинник уважають найважніщим. Досить одностайно вони висувають момент мови та раси, а далі культури, території та історичних традицій. Усі ті „обєктивні критерії” нації зібрав в одно С. Рудницький в означенню, яке дає в статі: „До основ нашого націоналізму”[9]. Дякуючи сьому ся статя як типовий приклад атомістичного розуміння нації дає нагоду розглянути усе, що для сього розуміння істотне та характеристичне.

В теоретичній частині статі, стрічаємо двічі дефініцію нації. Одна загальніша говорить: „Нація (самостійний нарід) це одна з відмін породи, „чоловік” (Homosapiens)”[10]. Далі означає Рудницький докладніще націю ось як:

„Самостійним народом або нацією зовемо більшу чи меншу ґрупу людства (відміну людської породи), що має певну суму своєрідних, собі тільки питомих прикмет, котрі вяжуть усі індивідуми цеї ґрупи в одну цілість. Ці прикмети є:

1. антропольоґічна расовість (своєрідна будова і вигляд тіла);

2. самостійна серед инших мова (з літературою, наукою і т. д.);

3. питомі історичні традиції і змагання (на політичному, суспільному і т. п. полях);

4. питома культура (так матеряльна як і духова) й поспільні культурні стремління;

5. питома суцільна національна територія, на котрій або була, або є, або може бути питома національна держава.

Усі ці основи самостійного народу разом дають із усіма своїми підосновами й нарастами це „поспільне загальне почуттє, цей поспільний плебісцит, продовжуваний з дня на день, котрий творить націю, цю велику спілку, що опирається на свідомости жертв, котрі поспільно понеслося й котрі поспільно готовиться в будучині понести, цю спілку оперти на згідности й виразно висказаному бажанні вести дальше поспільне життє” (Ренан)”[11]).

Ся дефініція містить тавтольоґії, які треба справити. „Відміни людської породи” се не що инше, як ґрупа людства, що відзначається наведеною в першій точці антропольоґічною расовістю. Зноваж матеряльна та духова культура містить в собі вже й мову з літературою, наукою і т. д. — значить 1. точка дефініції є зайва, а 2. точка міститься в 4.

Далі випадалоби виправити стилістичну неясність дефініції. Вичислені по точкам „прикмети” нації називаються далі „основами” її. Ся неточність вислову переходить відтак у внутрішню суперечність. Власне дефініція Рудницького добачує єство нації в обєктивних прикметах даної „відміни людства”. З виїмком згаданих в 4. точці „поспільних культурних стремлінь”, є і расові прикмети, і спільна культура, і традиції та змагання минулого, територія обєктивними чинниками. Натомість Ренан кладе усю вагу на субєктивний момент: „поспільне загальне почуттє”, „постійний плебісцит”, „свідомість” спільних жертв в минулому та майбутньому, „бажання вести поспільне життє”. Перехід від дефініції Рудницького до дефініції Ренана зовсім несподіваний і немотивований. Розуміннє нації обома авторами зовсім ріжне, і більше як ріжне: воно суперечить одно одному.

Се видно ясно вже з наведеного Рудницьким цитату. Але Ренан яснійше ще виказує зовсім противні дефініції Рудницького думки. Так він каже: „Людина не є рабом ані своєї раси, ані мови, ані своєї реліґії, ані течії рік, ні напряму гірських хребтів. Велика громада (agregation) людей, здорова духом та горяча серцем становить моральну свідомість, яка називається нацією”[12]). Так для Ренана уся вага лежить в субєктивному моменті, докладнійше, в моменті волі, бажання належати до себе, становити одну колєктивну цілість. Противно, розуміннє нації Рудницьким наскрізь атомістичне. Усі наведені ним прикмети, вказують тільки на однаковість членів даної „відміни людства” в означеному напрямі: будови тіла, уживання однакової мови, памяти однакового минулого, однаковости культурного типу, переживання на одній території. Отож сама однаковість людей — навіть як би вона істнувала рівночасно в усіх вичислених Рудницьким напрямах, — не значить ще, що вони становлять сю субєктивну цілість, про яку говорить Ренан. І не тілько не становлять її самі собою, не тільки однаковість людей не творить з них заразом і eo ipso субєктивної, понадодиничної, колєктивної цілости. Вона також не становить основи, на якій з конечністю мусілаби виникати така цілість. Їхнє значіннє як основ для утворення нації не абсолютне, воно тільки релятивне, зглядне, залежне від инших рішаючих чинників.

Вичислених Рудницьким „основ” не можна признати істотними прикметами нації. Не можна принціпіяльно тому, що се давалоби тільки атомістичне її розуміннє. По ньому нація, булаби тільки збірною назвою для людей, що відзначаються від инших наведеними прикметами. Крім сього засадничого згляду, досвід, факти опрокидують правдивість дефініції про яку бесіда.

Значіннє вичислених Рудницьким чинників як основ, буде розглянуте далі, тут треба піднести їх нестійкість як сущих прикмет нації, головнож двох поміж ними, які в літературі про націю займають найвиднійше місце. Се є раса та культура, а зокрема мова.

3. Раса як обєктивний крітерій нації. Проблема раси належала в свій час до наймоднійших питань як наукової так передусім політичної літератури. Особливо остання розреклямувала з чималим практичним успіхом „расову теорію”. Література, що виникала з звязку з сією теорією, не тільки велика, але й багата на блискучі, головно з естетичного погляду, сміливі розмашисті концепції[13]). На жаль як раз у відношенню до сього питання субєктивні політичні моменти запанували вже надто ясно і надто сильно над обєктивним теоретичним думаннєм. Сьогодня не треба сього окремо доказувати. Научнаж теорія мусить зачислити сьогодня проблему раси до найбільше спірних і трудних[14]).

Поминаючи усі другі звязані з поняттєм раси питання, обмежимося тут виключно питаннєм, чи можна антропольоґічну расовість признати істотною прикметою нації.

Вже висіле вказано, що се давалоби виключно атомістичне розуміннє нації. Таке розуміннє вяжеться тісно з некритичним примінюваннєм понять добутих в области природописних наук до питань про форми та прояви суспільного життя. Очевидна помилка лежить ось в чому.

Єство феномену, який називаємо „нацією” лежить безперечно в тому, що одиниці породи homo sapiens вяжуться з собою в означений спосіб і живуть звязані з собою „в суспільности”, анальоґічно як се роблять одиниці деяких инших пород. Твореннє націй людьми, є отже одною з форм співжиття одиниць даної породи, якою иншими формами є пр. звіряча череда та усі „суспільности” звіринного світа. Таким чином, зі становиска научної системи не можна проблеми нації ставити на одній площині з проблемою раси, тільки треба зачислити його до питання, про способи співжиття з собою, „усуспільнення”, які стрічаємо в ріжних породах. Описуючи породу homo sapiens, мусимо сказати м. и., що належачі до неї одиниці творять м. и. нації, як питомі, своєрідні суспільні звязки.

З уваги на се застереженнє, не можна ставити питаннє так: чи нація се „відміна людської породи”. Можна питати тільки чи границі націй покриваються з межами відмін людської породи, чи нація твориться тільки в сих межах та чи в сих межах вона мусить неминучо створитися.

На се питаннє відповідає расова теорія нації потакуючо[15]). Ще Фр. Шлєґел твердив, що чим старшим, чистіщим та менше перемішаним якесь племя, в тим більшій мірі є воно нацією[16]). По нім висказували те саме і більше категорично ще другі. Сьогодня супроти незбитих вислідів науки треба приняти як аксіому, що як взагалі немає чистої, неперемішаної раси, так зокрема немає чистої, в антропольоґічному розумінню, нації [17]). З повним правом каже Єллінек: „чим вище розвинена якась нація, тим з більш ріжнородних частин вона складається. І так походять сучасні Італійці від Етрусків, Римлян, Кельтів, Греків, Герман, Сараценів; Французи від Римлян, Ґалійців, Брітів; так є Москалі мішаниною численних славянських та неславянських племен. Але передусім Американці, в яких можна найти кров майже усіх рас є доказом, що громада обєднана спільністю раси не є ідентичною з нацією”[18]). Сильнійше ще, як наведений Єллінеком примір північної Америки, говорить про тесаме примір південної Америки. Не підлягає сумніву, що там відбувається, а то і кінчиться процес утворення нових та сильних націй, що антропольоґічно виникли з перемішання так далеких від себе рас, як біла й червона, з перевагою то одної з них то другої[19]).

На основі усіх відомих фактів Челлен робить висновок: „Ми констатуємо тільки загальновідомий вислід, коли підносимо, що ґенеольоґічна точка погляду не вистарчає, щоби розвязати загадку нації”[20]).

В новіщі часи в расовій теорії відбулася засаднича зміна. Замість чистої раси, поставлено поняттє історичної або культурної раси, с. т. раси, яка історично витворилася шляхом перемішання ріжних, чистих та вже перемішаних рас.

Се поняттє формулує Ратценгофер ось як: „Говоримо про окрему расу там, де під впливом постійного інтересу одідичені нахили, на протязі /18/ поколінь та при допомозі добору, так примінилися до конкретних умовин життя, що істнує якась гармонія поміж наклонами та умовинами життя, та де шляхом годівлі наклони так закріпилися, що релятивно тревало опираються діланню змінених життєвих умовин”[21]). Належить отже запитати, чи в сьому сформулованню антропольоґічна расовість не становить прикмети нації?

Се питаннє моглоби бути вирішене позитивно тільки на основі точних антропольоґічних дослідів і тільки тоді, колиб було установлено, які власне антропольоґічні прикмети становлять сущні критерії раси. Само тільки сконстатованє, що кожда нація ріжниться від другої сумою своїх антропольоґічних прикмет тут не вистарчить, бо тесаме можна констатувати відносно ґруп людства, вибраних на якійнебудь довільній основі — території, заняття і т. д. Тільки тоді булаб доказана теза, що нація се антропольоґічна раса, хочби в наведеному, змодифікованому розумінню, колиб було доказано, що кожда нація виникала шляхом витво- рення покриваючоїся з нею антропольоґічної відміни та що антропольоґічні ріжниці її частин між собою є менші чим такі ріжниці між цілою сею нацією та иншими. Тимчасом факти говорять що инше. Істнованнє нації з правила є незалежне від антропольоґічних процесів, які відбуваються в ній. Німецька нація змінила, безперечно, на протязі тисячиліття свій антропольоґічний тип, принявши в себе числені чужі, славянські, пруські, литовські елєменти. Але вона стала нацією не щойно тоді, коли витворилася з неї антропольоґічна відміна, яку представляє вона тепер. Не расовість була тут творчим елєментом нації, але противно, німецька нація своїм історичним розвоєм витворила нову антропольоґічну відміну. З другого боку чи Німці з над Рену, альпейські верховинці, Німці з Прусії не представляють з антропольоґічної точки погляду таких між собою ріжниць, що з меншим правом можнаби зачислити їх до одної антропольоґічної відміни, як уважати окремими?

Врешті не можна удержатися згадана теорія проти факту, що нації безнастанно зміняють свій „стан посідання”, зменшуються або поширюються на користь або коштом других. Сі зміни викликують, розуміється, і зміни антропольоґічного складу націй. Расова теорія мусілаби послідовно приняти, що сей процес є все процесом занепаду одної і утворювання другої нації. Тим часом нація остає собою помимо сих змін. Вона остає сеюж самою нацією, хоч антропольоґічно і є не такою сьогодня, якою була вчора. Колиж расова теорія прийме ще в поняттє „історичної” раси і момент змінчивости, тоді вона тратить для питання про єство нації усяке пояснююче значіннє. Бож для неї важне не те, що нація представляє також антропольоґічно окрему індивідуальність. Вона твердить, що ся антропольоґічна окремішність є чинником, що творить націю, основою або одною з „основ самостійного народу”. А се є помилкою.

Помилкою також, і то помилкою дуже „старої дати”, є припущенне, що антропольоґічні ґрупи покриваються з лінґвістичними[22]). Особливо захопленнє в свій час добутками порівнуючого мовознавства причинилося дуже до поширення сеї помилки[23]). Сьогодня не підлягає ніякому сумнівови, що поширеннє мов не йшло по лінії антропольоґічних споріднень та ріжниць, але незалежно від них[24]), через те й не можна класти обох прикмет побіч себе в дефініції нації. Вони не мусять сходитися з собою і життє вчить, що не все сходяться.

Сказане тут не значить, що нації не ріжняться поміж собою з точки погляду антропольоґії. Такі ріжниці поміж ними є безперечним фактом. Річ іде тільки про значіннє сього факту. Щодо його істнує повна анальоґія поміж фізичною та гуртовою одиницею. Фізичні людські одиниці ріжняться теж поміж собою своєю будовою, ростом і т. д. Але не в сьому безперечному факті істнуючих поміж людьми фізичних та духових ріжниць є основа їхнього істновання, як окремих одиниць. Якби найшлися люде навіть в найбільших дрібницях і з кождого погляду однакові, то проте вони не пересталиби бути окремими одиницями. Те саме відноситься до націй, як гуртових одиниць. Кожда з них ріжниться від инших як ріжняться поміж собою і людські одиниці, але причина, чому вони є окремими одиницями лежить не в сьому факті й сей факт не пояснює тайни їх самостійного істновання побіч себе як окремих гуртових одиниць, розвязка сієї тайни лежить в чому иншому.

4. Культура як обєктивний критерій нації. Побіч расової теорії нації, займає концепція культурної нації окреме місце.

Зовсім помилково Рудницький відносить народженнє її до „двайцяти літ тому назад”, коли „тільки Кірхґоф несміло ставляв побіч державних націй так названі культурні”[25]). Власне розуміннє нації як культурної індивідуальности належить до дуже давніх. Висше вже згадано обох великих письменників Франції XVIII століття.

В Німеччині кінця XVIII та початки XIX століття можна назвати розуміннє нації як культурної окремішности пануючим в колах найбільших її мислителів та творців. Вистарчить згадати Ґумбольдта, Фр. Шлєґеля, Новаліса[26]). Фіхте поклав таке власне розуміннє нації в основу своїх „Бесід до німецького народу”[27]). Тай взагалі се розуміннє так правильно повторяється в теорії та в практиці національних рухів, що Бочковський, подаючи свою схему фаз національних рухів, каже загально, що „перша фаза національного пробудження має суто культурний характер”[28]). При пояснюванню нації „питомою культурою” вдаряє в більшій ще мірі, як при расовій концепції, неозначеність та непевність поняття яким означено істотну прикмету нації. Питаннє про суть культури досі невирішене. Доволі багата література про поняттє культури — духової та матеряльної — і цивілізації дає кілька самостійних та відмінних дефініцій сих понять і переводить не все однаково розмежуваннє поміж ними[29]). Але не зважаючи на сю непевнісь в теоретичному означенню поняття культури, не можна зректися права користуватися ним. Св. Августин сказав був про право: „коли питаєш мене, що є право — не знаю, колиж не питаєш, знаю”. Те саме з поняттєм культури. Помимо недостачі в точній та неспірній дефініції, можемо говорити про культуру не розходячися в розумінню, яке вкладаємо в се слово.

Звязок поміж нацією й культурою треба признати очевидним. Національні рухи майже все видвигали культурні гасла. Часто утотожнювали вони себе з культурним рухом, не ставили крім культурних инших домагань, а то і виразно зрікалися від якихнебудь стремлінь поза культурними. Чи було се свідомим, диктованим практичними зглядами, промовчуваннєм инших напрямів національних стремлінь, чи необхідним етапом в розвою національної свідомости, як кажуть Бочковський та Реннер[30]), треба приняти, що емпірично життє нації проявляється на полі культурних стремлінь.

Ішлоб тільки про виясненнє єства взаємин між нацією і питомістю культури. Докладніше, треба питати: чи культурна окремішність є істотною прикметою нації в тому розумінню, що культурна окремішність мусить витворити націю, що кожда нація мусить представляти собою також культурну окремішність?

Для розвязки так поставленого питання неминучо треба мати на увазі ось що:

З одного боку можливість перехрещування не тільки в певній людській ґрупі, але також і в кождій одиниці ріжних культурних кругів. Ся обставина має для питання, про яке тут річ, принціпіяльне значіннє. Якби культурний круг рішав з конечністю про націю, то послідовно требаби приняти можливість бути рівночасно членом ріжних націй — а тому, що рівночасна приналежність до ріжних культурних ґруп є явищем доволі поширеним, то й національна ріжноманітність одиниць повиннаби бути також звичайним явищем. На ділі ми бачимо щось якраз противне. В протиставленню до культури, яка допускає істнуваннє рівночасно побіч себе ріжних „культурних впливів”, позволяє їм перехрещуватися, модифікувати та доповнювати, нація в сьому напрямі абсолютно нетерпима. Вона жадає для себе цілої людини і виключає другу націю від якихнебудь прав до неї. Хи- таннє поміж приналежністю до ріжних націй не може бути вирішене инакше, як тільки абсолютним рішеннєм на користь одної з них.

Емпірично маємо цілий ряд випадків, в яких цілі частини нації належать до иншого культурного кола, як її решта. Так Поляки з Познаньщини культурно безперечно близші до Німців, як до Поляків з б. Росії — і то без огляду на спільність мови — проте національно, вони Поляки. Для Українців Збруч і Карпати становлять межі, по яким на протязі довгого часу витворювалися відмінні культурні типи. Помимо всього відємного практичного значіння для нації, ніхто одначе не може на сій основі признати істнуваннє трьох українських націй. Коли про небезпеку такого поділу можна говорити, то зовсім не ізза істнування окремих культурних типів, тільки по зовсім иншим причинам.

Далі не можна поминути ось якого засадничого та загального факту. „Національна культура”, в розумінню одностайної культури всеї нації, досі ніде не істнувала та не істнує. Під назвою її досі розуміється культуру одної частини нації, пануючої повсякчасно кляси, яка виступає в характері носія національної ідеї та національної культури. Се відноситься не тільки до країн, таких типових з сього боку як Росія, де бездонне проваллє ділить культурні низи від верхів, де по оба боки сього провалля жили незалежно від себе ріжно культурні світи. Найбільше культурні країни світа виглядають з сього боку не инакше. Вистарчить згадати Англію. Пешель[31]) каже, що в безпосередній близкости Льондону сільський зарібник знає та уживає всього навсього кілька сот слів анґлійської мови, проти пересічно 20.000, які становлять засіб слів освіченого Анґлійця. А праці та анкети про положеннє робітничої кляси в Анґлії в першій половині XIX століття малюють яркими красками безодні, які розтинали тоді культурно анґлійську націю[32]).

Річ не тільки в „скількости” культури. Нація, а особливо кожда розвинена нація, розпадається на культурні круги, які ріжняться поміж собою власне якістю своїх культурних типів. Їхні межі йдуть передусім на межах суспільних кляс. Поділ суспільства на кляси відбивається дуже виразно в культурній сфері. Він витворює культурні круги, які розбивають до певної міри культурну єдність суспільности нації, та наближують до себе культурно ті самі кляси ріжних націй. Феодальна родова аристократія до недавних часів становила інтернаціональну культурну суспільність, з одною спільною мовою, однаковим „способом думання” та відчування, побутом, кодексом життєвої моралі та звичаю — суспільність, яка охоплювала своїх членів далеко сильніще, як їхні національні суспільства. Тесаме кляса буржуазії в розвитих капиталістичних країнах. Її спосіб думати, її своєрідна культура настільки одноманітна та незалежна від впливів нації, що можна і треба говорити про „питому” культуру сеї суспільної кляси[33]). Селянство теж виявляє скрізь своєрідні, незалежні від нації культурні прикмети. Врешті сучасний пролетаріят становить, безперечно, в дуже великій мірі одноцілу поміжнаціональну культурну громаду. Штамлєр ставить слушно питаннє, чи культурна єдність сильніща поміж клясами в межах нації, чи противно в межах кляс, поміж її ріжнонаціональними частинами[34]).

Раз так, раз ріжні „питомі культури” істнують не тільки побіч себе, але перехрещуються в одиницях та ґрупах, то про рішаючу творчу ролю культури для нації, про те, що „питома культура”, хотяйби з иншими „основами”, разом „давала” націю — не можна говорити. Звязок поміж нацією і культурною своєрідністю, звязок дуже сильний, безперечно істнує, але його єство не в тому, в чому добачує її теорія культурної нації.

В кінці на одну ще обставину треба вказати. Культурне зближеннє не завжди, не абсолютно та не конче йде в парі зі зближеннєм та обєднаннєм взагалі. Історія дає численні докази, що власне боротьба давала товчок до культурного зближення, уподібнення поміж противниками без того, щоби в міру сього культурного зближення затихало загостреннє боротьби. Тард[35]) сформулював се в окремий закон „суспільного наслідування”. В приміненню до питання „культура і нація” треба зауважити, що майже все боротьба націй веде до зближення поміж противниками в царині культури. Се діється не тільки шляхом насильства з боку сильнійшого, але є одним з наслідків самого факту боротьби. Приміром може бути переняттє Українцями східньої ноші та зброї в процесі довговікової боротьби з Татарами та Турками.

З другого боку, культурне зближеннє, навіть коли воно пішло так далеко, що можнаби оспорювати істнуваннє ріжних культур, не мусить стопити ріжні нації в одну. Прикладом є Анґлійці та Ірляндці. Навіть як загальне правило можна помітити, що національне ворогуваннє проявляється якраз в частинах нації, найбільше зближених культурно до противника. Так ґерманофільські настрої Польщі були сильніщі серед елєментів російської Польщі, ніж в знімченій культурно Познанщині. Українське громадянство, зближене культурно до Поляків Галичини, все представляє у відношенню до них непримиримий напрям, а зближена культурно до Москалів Придніпрянщина, такийже напрям щодо Росії.

Розуміється, сі непримиримі настрої не наслідок культурного зближення. Але вони доказують, що культурна схожість не мусить впливати обєднуюче, що значить, вона не мусить бути жерелом сего суспільного обєднання, яким є нація.

Усе що сказано тут про культуру, відноситься зокрема теж до мови, як одного з чинників культури.

І спільна мова творить тільки в певнім напрямі однаковість уживаючих її людей, але не більше. Вона становить безперечно один з найважнійших засобів для обєднання але не становить ще самого обєднання. Тому розуміннє нації, як частини людства, що уживає тої самої мови, так само атомістичне[36]), як і обговорені висше. Навіть якби правдою було, що кожда нація ріжниться від другої „самостійною” мовою, та що вся нація уживає тільки одної мови, навіть тодї повисше означеннє нації не означувалоби її єства, а тільки вказувалоби на явище правильно звязане з феноменом нації.

Теорія, по якій мова становить сущну, а то і одиноку істотну прикмету нації, належить до найбільше поширених[37]). Се і природне з огляду як на велике значіннє мови в життю націй, так і на обставину, що мова становить сей здавалосьби одинокий обєктивний зовнішній критерій, по якому можна пізнавати істнуваннє нації. Так Челлєн каже: „Коли можна уважати процес творення нації покінченим так, що нація доспіла до особовости? Відповідь можна знова шукати по обєктивному, як і субєктивному боці. Перша (відповідь) звучить: тоді, коли дотичній народній ґрупі повелося сотворити власну мову. Тут показується звязок між національністю і мовою в новому світлі: як причина та наслідок. Коли отже акліматизація дійшла до того, що долішньонімецький говір можна означити як голяндський, а кастилійський як португальський, тоді маємо певний знак, що нові нації виділилися...”[38]). Головно знова з практичних причин але теж шу- каючи за обєктивним крітерієм нації, підносять правники та практичні політики мову до значіння рішаючого чинника[39]).

Між тим факти говорять яскраво, що звязок між нацією і мовою не є необхідно такий, як твердить повисша теорія. Маємо нації з кілкома мовами і ріжні нації з одною мовою. Колиби навіть оспорювати окрему національність Швейцарців з трьома та Белґійців з двома ріжними мовами, то трудно заперечити істнуваннє француської нації з її дуже глибокими поділами щодо мови. А вже зовсім неспірним останеться факт, що істнують ріжні нації, які не ріжняться між собою мовою. Се Американці і Анґлійці, Хорвати та Серби і Флямандці та Голяндці, так отже емпірія мовою фактів побиває повисшу теорію.

Не менше побиває її ось яке принціпіяльне міркуваннє.

Розріжнюваннє поміж самостійною мовою та говором не спирається на ніякий певний та непохитний крітерій. Не знаємо, яка скількість та якість своєрідних прикмет потрібна, щоби в данім конкретнім випадку можна говорити не про говір, а про самостійну мову. Зовсім певно можнаб вичислити признані самостійними мови, між якими ріжниця не більша, або не дуже більша, як поміж діялєктами одної мови, хочби взяти голяндську та діялєкт німецької мови. Буває, що зовсім не фільольоґічні моменти рішають про „самостійність” якоїсь мови. Неначеб відповідаючи на наведені висше слова Челлєна про Голяндців, каже Трайчке про них та про їх мову: „Вони долішньонімецьке племя, як Сакси та Вестфальці”. „Сьогодня голяндська мова перестала бути німецьким діялєктом...”. Се є моряцький діялєкт, призначений висловлювати тільки найнище та найбуденнійше; коли він хоче піднестися до понять вищої культури, то мусить винести на вижину вислови, що були первісно тривіальними. Се в найвищій мірі поучаюче, бо бачимо як міняється народність. Що сьогодні Голяндці не є Німцями, сього не можна не добачити”[40])).

І справді, сей примір поучаючий. Він доказує, що в данім випадку не самостійна мова рішила про утвореннє нації, але навпаки. Викликане історично виділеннє одного з долішньо німецьких племен в „самостійний нарід”, в націю, мало рішаючий вплив для утворення з діялєкту самостійної мови. А додамо — нетільки мови, а й усеї окремої, нової національної культури.

Обговорюючи питаннє про взаємини між мовою та літературою з одного, політичними відносинами з другого боку, Майнеке каже загально: „Але ще частійшими є випадки, що політичні впливи та інтереси пособили утворенню спільної мови та спільної літератури, а то навіть і були причиною для нього”[41]).

5. Територія як „прикмета” нації. Окреме місце займає питаннє, яке значіннє має для нації справа власної території. Особливо в звязку з конкретним питаннєм, чи Жиди нація, було воно широко обговорюваним. Але теорія, по якій територія власно належить теж до обєктивних прикмет нації, не становить сієї прикмети на одному ступени з иншими. Відносно території не було спроб анальоґічних до ученій, по яким нація се частина людства відріжнена від инших расою, мовою або культурою. Територію визначювано тільки побіч других критерій в нації. Питаннє відносно території звучить так: чи нарід якій має инші прикмети нації се нація, коли не має власної території? Значить, територію уважно все тільки додатковою прикметою, яка не сама, але як додаток до инших складає єство нації. Питаннє в тому, чи сей додаток необхідний.

Питаннє відносно території можнаб ставити ще инакше. Можнаби питати, чи територія означеної якости, пр. територія з даним підсоннєм, територія одної водної системи, замкнена горами або водою область і т. и. не мусить викликати серед даних умовин витвореннє усіх инших національних прикмет. Значіннє і вплив території в сьому напрямі очевидні. Антропоґеоґрафія та історія дали давно потакуючу відповідь, на так поставлене питаннє. Але для згаданих вище теорій важне значіннє території не з сього боку. Для них важне не питаннє, як впливала територія на витвореннє нації. Вони питають, чи даний нарід актуально, тепер поселений так, щоби міг назвати якунебудь територію своєю власною.

Сієї ріжниці в ставленню питання не помічує тонкий дослідник нації Житловський. В полєміці проти названих теорій він каже: „Легко доказати, що територія не може бути основною ознакою національности. Вже той факт, що кочові племена, що не мають власної території, виказують національні ріжниці, що всяке кочове племя свідоме своєї ріжнородности від инших і своєї приналежности до одного пле- мени; що воно таким чином розвязує всі завдання своєї нескладної культури для себе й багато з них инакше, — а навіть свідомо инакше — як инші, вже сей один факт показує нам можливість істнування національности без території. І серед культурних народів ми замічуємо дві нації, цілком позбавлені території. То — Жиди й Цигани. Про Циган нема що говорити: їх національність досі ніхто не оспорював. Але й Жиди, ті кочовники висшої культури, без сумніву представляють окрему національність”[42]).

Житловський, який стоїть на грунті обєктивних критерій нації, ледви чи мігби доказати національність Циган. Колиби поставити побіч себе Циган Азії та ріжних европейських країв — Угорщини, України, Іспанії — виявилосяби, що кожді з них носять на собі виразний „смак землі” по якій кочують. Щож до Жидів, то тільки дякуючи розмірно високій культурі й особливому свойому положенню, „належать всі сі маси жидівського люду, що замешкує Польщу, Литву, Угорщину, Буковину, Румунію, Україну, Уайтчепльський квартал в Льондоні й жидівське „ґето” в Ню-Йорку”[43]), до одної нації. Вони виїмок і заразом доказ, що культурні дані можуть перемогти до певної міри вплив та значіннє природних даних.

Але як виїмок, приклад Жидів не перечить фактови, що територія впливає на витворюваннє обєктивних народніх прикмет. Але не в сьому значіннє території для нації. Воно висказане тезою, яку Житловський оминув: що кожда нація мусить мати власну територію, щоби бути нацією.

Яка доля правди міститься в сій тезі?

Знова треба піднести методольоґічну помилковість, що проявляється в поставленню території на одній площині з иншими „прикметами” та в самому зачисленню її до „прикмет” нації. „Прикмети” можуть лежати в самій тільки нації. Натомість коли мова про територію, то діло не в „прикметі”, тільки у відношенню нації на вні, в данім випадку до території. Якого рода се відношеннє і яким воно мусить бути, про се буде сказано далі. Тут треба підкреслити сам факт, що згадані теорії уважають територію чинником для нації необхідним. Несвідомо, вони в дефініцію нації вкладають практичне домаганнє, постулят, який нація мусить видвинути дякуючи самій своїй істоті.

Що значіннє території для нації власне практичного характеру та що території не можна уважати необхідною прикметою її, се випливає теж з прикладів, які дає життє. Факт, що еміґранти уважають себе далі членами нації, хотя й покинули її територію; факти істновання областей з національно-мішаним населеннєм — доказують, що звязок між територією і нацією не є абсолютний. Теоретично можна уявити собі випадок, що уся нечисленна нація покидає свою дотеперішню територію і переселюється або й розходиться по світі: через те саме, вона ще не пересталаби бути нацією. Вона пересталаби нею бути тільки шляхом утрати усього, що вяже її в окрему цілість. Рішаючим бувби для сього не факт виселення, але психічно-суспільний, звязаний з ними процес.

Огляд поодиноких „прикмет нації” дає передусім негативний результат, що ані ніяка з них сама, ані усі, чи деякі з них разом не дають істоти нації. Поясненне самої істоти нації, треба шукати поза ними.

Се не значить, що сі моменти для нації не мають значіння. Вже простий досвід вказує, що хоч не з математичною точністю, хоч з численними виїмками та відхиленнями істнованнє націй та їх життє йде рівнобіжно до проявів в царині мови, культури і т. д. Істнує, очевидно, звязок між нацією та сими чинниками, і пояснити його істоту є завданнєм теорії.

На сьому місці слід згадати про концепцію, яка в розвою поглядів на націю відограла дуже видну ролю. Подумана як чиста теорія, вона була рівночасно основою, на якій побудовано найпослідовнійшу радикальну проґраму розвязки національної проблеми. Се ученнє про націю одного з найвизначнійших її теоретиків, а разом одного з найвидатнійших теоретиків міжнароднього права С. Манціні. В славній вступній лєкції читаній на нововідкритій для нього катедрі в Турині (1851). Манціні розкладає поняттє нації на ось які складові чинники: Географічний чинник, або край; етноґрафичний, або раса; раціоналістичний чинник, або мова; реліґійний чинник, або віроісповіданнє; традиційний чинник, або звичай, побут та історичні спомини; правовий чинник, або суспільні закони та установи. „Понад усіми сими чинниками стоїть моральний чинник, якого жерелом є національна свідомість, себто почуваннє приналежности до себе, без якого усі другі чинники мусять остати хиткими та непевними”[44]).

Манціні кладе отже натиск на субєктивний моральний чинник, якому признає більше значіння як усім другим. В його представленню йде тільки про перевагу морального чинника над иншими. Теоретично стоять у Манціні усі сі чинники на одній площині так, що ріжниця поміж ними тільки кількістна, відноситься до їх більшого або меншого значіння як складового чинника нації. Всежтаки в сій концепції бачимо перехід від спроб означити націю виключно тільки обєктивними її прикметами, до розуміння її як субєктивного явища. Акцентований Манціні моральний чинник відбирає його теорії характер чисто атомістичний. Він справляє, що нація перестає бути тільки сумою однакових з погляду раси, мови і т. д. людей, а стає субєктивною цілістью.

Всежтаки теоретично, се сформулованнє недостаточне. Принціпіяльно не можна ставити на одній площині річевих та субєктивних моментів так, як се бачимо в Манціні. Істота нації може лежати тільки в обєктивних її прикметах, або мати субєктивний характер. В останньому разі — до сього становища наближається Манціні — подані ним обєктивні моменти не „складові чинники“ нації, тільки чинники, які так або инакше впливають на витвореннє сього субєктивного стану, який сам рішає про істнуваннє нації. Таким способом істнує поміж наведеними чинниками засаднича ріжниця, а не тільки ріжниця степені з огляду на їх практичне значіннє.

До речі, практичний політичний напрям, якого теоретичним речником був Манціні стояв послідовно на тому, що тільки субєктивний момент є рішаючим для національної проблеми. Його приклонники проголосили плєбісцит методом національного принціпу. „Через те, стає національність актом волі“[45] поза яким питаннє раси, мови, реліґії тратить усяке значіннє. Практично проявився сей погляд в 1870–71 році і з нагоди питання Альзації. Уся демократична Европа домагалася тоді плєбісциту для забраних у Франції провінцій, без огляду на обставину, що момент раси та мови вказував на національну приналежність бодай Альзації не до Франції, а до Німеччини.

——————

  1. Le Fur в „Zeitschrift für Völkerrecht u. Bundesstaatsrecht”, I. 1906, стор. 222.)
  2. Dr. Friedrich Meineke, „Weltbürgertum und Nationalstaat”, 5. Auflage, 1919, стор. 34.
  3. Snitko, „Zarys pojęć o narodzie”. Lwów, 1910.
  4. M. P. Lukas, „Territorialitäts- und Personalitätsbegriff im österreich. Nationalitätenrecht” (Jahrbuch d. öff. Rechtes, II. 1908, стор. 333 і слід.). Wyszewiański, „Über die formalrechtliche Behandlung der Nationalitäten in der modernen Gesetzgebung”, 1909.)
  5. H. v. Herrenwitt, „Nationalität und Recht, dargestellt nach der österreichischen und ausländischen Gesetzgebung”, 1899. Bernatzik, „Über nationale Matriken”, 1910.
  6. „Die Verfassungsgesetze der Republik Deutschösterreich”, herausgegeben von Dr. Hans Kelsen, 1. Teil, Wien 1919, стор. 3.
  7. „Das Selbstbestimmungsrecht der Nationen”, стор. 52.
  8. Н. А. Рубакинъ, „Національний вопросъ” („Среди книгъ” т. III. ч. 1), стор. 104.
  9. Див. віденський тижневик „Воля”, 1920. Т. II, ч. 5. — Т. III, ч. 9.
  10. Там же, стор. 240.
  11. Там же, стор. 296.
  12. E. Renan, „Qu’est-ce qu’une nation”, 1882, стор. 29.
  13. Передусім J. А. de Gobineau, „Essai sur l’inégalité des races humaines”, 1853 — 1855 — та Chamberlain, „Die Grundlagen des XIX.Jahrhunderts”, 4. Aufl., 1903.
  14. Franz Boas, „Kultur und Rasse”, 1914, стор. 228 і слід.
  15. Про се м. и. Бочковський, „Національна справа”, Відень, 1920, стор. 28 і слід.
  16. „Vorlesungen” von 1804/6., стор. 2, 259, 358.
  17. Boas, цит. тв. стор. 229, 231.
  18. Dr. G. Jellinek, „Allgemeine Staatslehre”, 3. Aufl., 1920, стор. 118.
  19. Garcia-Calderon (F.), „Les démocraties latines de l’Amérique”, Paris, Flammarion
  20. .Rudolf Kjellén. „Der Staat als Lebensform”, 1917, стор. 107.
  21. Ratzenhofer, „Soziologie”, 1907, стор. 37.
  22. Див. м. и. F. Schlegel.
  23. Boas цит. тв., стор. 101 і слід.
  24. Friedrich Meinecke, „Weltbürgertum und Nationalstaat”, 1919, стор. 58. Friedrich Hertz, „Moderne Rassentheorien”, 1904.
  25. „До основ укр. націоналізму”, стор. 295. Взагалі весь початок 8. розділу статті не відповідає історичним фантам.
  26. Meinecke, стор. 39 і слід.
  27. „Reden an die deutsche Nationalität” (Reclam), особливо бесіди 4, 7, 8.
  28. „Національна справа”, стор. 31.
  29. М. и. Vierkandt, „Naturvölker und Kulturvölker”, 1896 йогож „die Stetigkeit im Kulturwandel”, 1908. — Dr. Alfred Weber, „ Der soziologische Kulturbegriff” (Verhandlungen des 2. deutschen Soziologentages), 1913.
  30. „Das Selbstbestimmungsrecht der Nationen”, стор. 90.
  31. Peschel. „Völkerkunde”, 5. Aufl., 1881.
  32. Fr. Engels, „Die Lage der arbeitenden Klasse in England”, 4. Aufl.
  33. Werner Sombart, „Der moderne Kapitalismus”.
  34. B. Stammler, „Wirtschaft und Recht nach der materialistischen Geschichtsauffassung”. 2. Aufl., 1905.
  35. Tarde, „Les lois de l’imitation”, стор. 167 і слід.
  36. Так уже Jakob Grimm в „Kleinere Schriften”, VII. 1884, стор. 557, називає нацією людей, що говорять тою самою мовою.
  37. В. Левинський, „Народність і держава”, 1919, стор. 8. Бочковський, „Нац. спр.”, стор. 18, 76, 78. Kjellén, „Der Staat als Lebensform”, стор. 123. Ludwig Mises, „Nation, Staat und Wirtschaft”, 1919, стор. 7 і слід.
  38. Цит. твір, стор. 123.
  39. Dr. Ferdinand Schmid, „Das Recht der Nationalitäten”, (Verlag des 2. Deutschen Soziologentages), 1913. S. 55. H. v. Herrnritt, „Nationalität und Recht dargestellt von der österreichischen und ausländischen Gesetzgebung”, 1899. Bernatzik, „Über nationale Matriken”, 1910, тогоже „Die Ausgestaltung des Nationalgefühls im 19. Jahrhundert”, 1912. A. v. Onciul, „Zur österreichischen Nationalitätenfrage, 1899. Renner цит. твір. стор. 62 і слід.
  40. Heinrich v. Treitschke, „Politik”, I. В. 4. Aufl., 1913, стор. 277.
  41. „Weltbürgertum und Nationalstaat”, стор. 3. Гляди також Mitscherlich, „Der Nationalismus und seine Wurzeln”, (Schmollers Jahrbuch 36, 1295). Юліян Бачинський. „Україна Ірредента”, 1895, стор. 59.
  42. Х. Житловський, „Соціялізм і національне питаннє” (переклад з московського, 1915, стор. 36.
  43. Там же.
  44. Dr. Robert Michels, „Die historische Entwicklung des Vaterlandsgedankens” („Verhandlungen des Zweiten Deutschen Soziologentages”), 1913, стор. 162.
  45. Тамже, стор. 164.
Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2013 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1942 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.