Теорія нації/I
| Теорія нації I. Вступні уваги |
II. Атомістичне розуміннє нації ▶ |
|
I. Трудности соціольоґічного досліду. Цілий ряд причин складається на се, що суспільні науки стрічають на свойому шляху трудности, яких не находить людська теоретична думка на инших царинах досліджування.
В найгрубіщій формі виступає тут небезпека свідомої або несвідомої сторонничости, спокуса приноровлювати істину до власних бажань та інтересів. Сказав мабудь Юм про твердженнє, що сума кутів трикутника рівняється двом прямим кутам, що воно ніколи не булоб признане неспірним. колиби воно порушало чиєнебудь право власности. Очевидно, згадане твердженнє може, в свойому практичному приміненню, виявити себе дуже невигідним для чийогось права. Але річ в тому, що шлях від проголошення його до практичного примінення пр. землеміром дуже далекий, а звязок поміж конкретним інтересом і теорією дуже посередний, а через те неясний та непевний. Инакше в науках, яких предмет суспільне життє. Тут майже кождий погляд, теза, таке чи инше розуміннє явищ зачіпають більше або менше ясно коли не „чиєсь право власности“, то його становище в людській громаді або відношеннє одної людської громади до другої і звязані з сим інтереси та почування. Небезпека, яка випливає із сеї обставини, є тим більша, що якраз «актуальні» теми, отже найтіснійше звязані з життєм питання, найпекучійше домагаються розвязки від теорії[1]).
Але не тільки в сій грубій та примітивній небезпеці лежить трудність, з якою мусить боротися соціольоґія.
Як кожда наука так і вона мусить в безконечній ріжноманітности явищ шукати незложеної простоти правлячих законів; із добутого нею матерялу, вона мусить творити власну будівлю, якої цементом мають бути відкриті нею природні звязки поміж явищами, отсі правлячі закони. Але матерял, який вона збирає, вже не сирий, необроблений. Сим матерялом є суспільне життє людини, себто витворені самимиж людьми взаєммини. Людська думка стрічається, таким чином, з чимсь, на чому вже раз, хоча з иншою метою і в иншій ролі, вона клала своє тавро. Людина-дослідник перебирає предмет для своїх дослідів від людини-практичного творця. І звідси пливе дальша трудність, далеко більша та глибша від першої.
Відповідно до предмету досліду, ся трудність виступає не в однаковій мірі. Вона майже не істнує, коли йде мова про первісні стадії суспільного життя людства. Ще надто сильно й ясно сі стадії знаходилися під виключним панованнєм „сліпих сил природи“. Сі «сили природи» ділають не тільки із вні. Також внутрішнє єство суспільних взаємин первісної людини зовсім „природне“. Воно нічим не відріжняється від такихже взаємин у звіринному світі. Питаннє про „суспільности звірів“, яке свойого часу займало видне місце в соціольогії та природописних науках, було поставлено неправильно. Воно казало шукати в світі звірят людських форм громадського життя, коли в дійсности, форми звірячої череди сягають далеко ще в царство «homo sapiens» і ще по нині не перевелися в ньому. Первісна людина є людиною змислів[2]), а первісна людська суспільність стоїть виключно під панованнєм психічних сил, інстинкту „гону“ та почувань[3]).
Згодом зміняється картина. Під впливом розвиваючих та ускладнюючихся умовин життя, головнож з народженнєм рільництва, з осілістю виринають побіч „первісних“ інстинктів, інстинкти „другого ступеня“: звичаї, традиція. Зароджується світ суспільних правил. І тут ще усе те, чим удержується та чим правиться людська громада, по своїй істоті дуже зближене до первісних громадотворчих сил. Як первісні так і другостепенні інстинкти представляють собою в головному психольоґічні явища — привички, наслідування, поглочення одиниці громадою і т. д. Для теоретичного розсліджування вони не представляють особливих трудностей. Закон причиновости виступає тут ще зовсім ясно, нічим не закритий ані затемнений.
Але далі приходить момент, коли розвій, діференціяція (зріжничкованнє) викликає принціпіяльні зміни. Побіч інстинктів, появляються спроби свідомо, розумово опанувати громадське життє, свідомо та розумно ставити для його ціли та стреміти до них. Появляються суспільні „ідеї“. Розуміється, неможливо означити межі, де кінчиться чиста стихія — інстинкт, а де починається усвідомлений — інстинкт у формі ідеї. Се і не важно. Важно те, що в розвиненій суспільности бачимо побіч ділання стихійних сил суспільної психольоґїї, ділання других ще сил, в яких проявляється свідомо людська думка. Се обставина, що має не тільки безмежне практичне значіннє. Для наукового досліду вона стає основою, на якій виростають найтруднійші фільософічні та методольоґічні проблєми: монізму — дуалізму, матерялізму — ідеалізму, раціоналізму — волюнтарізму та усіх инших великих антітез, що від тисячів літ ворушать передові мозки людства. Історія фільософічної думки се у великій мірі історія змагань, зрозуміти та погодити внутрішно накладуваний отсею обставиною дуалізм в думанню[4]). В тісному з ними звязку, в кождім випадку де приходиться розвязувати якунебудь поодиноку проблєму соціольоґії, мусить дослідник його розвязати передусім питаннє методу. Чи ставить він виразно методольоґічні питання як окремі, передвступні у відношенню до властивої своєї теми, чи ні, однаково обійти їх він не може. І кожде поясненне суспільних явищ є заразом і конкретним приміненнєм певної розвязки основних питань світогляду. Воно все мусить заняти якесь становище до сих питань, ставати на бік одної із наведених вище великих антітез.
В повній гостроті виринає така конечність, коли за предмет досліду вибираємо суспільне явище, яке в дійсности життя поставлене так сильно, майже всеціло, під знаком „ідеї“, як питаннє нації. Необхідна потреба показує попередити розгляд самого питання замітками, що виходить поза його межі. А що тут не місце на методольогічну студію, то хай заступить її „визнаннє“[5]) сих поглядів, які з методольогічного боку були провідниками в отсій праці.
2. Роля свідомости в суспільній творчости. Суспільна ідея. Приступаючи до питання про націю, Карл Реннер каже: „Неодин читач, привикши до т. зв. матерялістичного, природописного, реалістичного, емпіричного, індуктивного методу, здивується введеннєм в наукове досліджуваннє „постулятів“, „ідеї“ і т. д.“ І відповідаючи на майбутні заміти виводить, що людина стоїть під законом причиновости, що сей закон „ділає також внутрішньо, людські змисли помічають його, людська думка розуміє, людська воля заставляє ділати і людина кидає камінь. Що має причиново ділати в людському суспільстві, мусить увійти в голови людей“. „Що в зовнішній природі є потрібним, являється в суспільности розумним; що на вні є наслідком, мусить тут стати перш усього ціллю, щоби стати ділом і через те дійсністю. Люде творять самі свою історію, але не творять її свобідно, а на основі пізнаної, а через те бажаної конечности“. Врешті каже, що „ідея се ніщо инше, як впорядкована система людських цілей, впорядкована після одної найвисшої ціли“[6]).
Се розуміннє ідеї наскрізь раціоналістичне. Правда, людська думка вязана по ньому природним законом причиновости, якого не може обійти. Але „ідею“ творить сама тільки ся думка, по правилам формальної льоґіки. Картина суспільности та суспільного життя, яку ми одержалиби розвиваючи далі сей погляд Реннера, мало ріжниласяб від картини, мальованої раціоналістичною фільософією „суспільного договору“ та „права природи“. І тут і там виступає людське думаннє як центральна, одинока творча, самовладна сила.
Між тим не те говорить дійсність. Тільки в далекому, далекому майбутньому, може не близшому від нас як доба в якій людська думка родилася, може займе вона колись таке пануюче становище. В минулому та й сьогодня її роля зовсім не така пишна. По нинішний день елємент розуму находиться в безнастанній і важкій боротьбі за панованнє з нераціональними моментами. Ся боротьба приносить врешті решт все виграну думки, але тільки поволи. В поодиноких битвах та сутичках уміють її противники корити собі чисту думку, а вже що найменше змушують її до уступок та компромісів з ними. Життє одиниці і в більшій ще мірі життє суспільностей стоїть під панованнєм передусім нераціональних чинників — вони, а не тільки „думка“, рішають про суспільні форми співжиття, напрями його, боротьби і замирення. І сього факту не зміняє обставина, що сі араціональні елєменти виливаються часто у раціоналістичну форму. Відома німецька пословиця каже, що „бажаннє є батьком думки“. Вона вказує на необхідність питати в кождому випадку, наскільки думка є справді тільки думкою, а не формою, в якій проявляє себе бажаннє, і питати далі, в якій мірі породила її льоґіка, а в якій араціональні, природою дані чинники.
Усе те відноситься до суспільних ідей та до питання, в чому лежить їх справжня істота.
Термін „ідея“ має для науки про суспільне життє відмінне значіннє від того значіння, яке він має етимольоґічно. Суспільна ідея се не тільки думка. Се вислів бажання, стремління, домагання — одним словом, се поняттє моторичного змісту. Те саме ще не відбиралоб ідеї раціоналістичного характеру — в такому виді виступає вона в Реннера — але досвід вчить, що ідея се не тільки вислід льоґічної чинности ставлення цілей та підпорядковання близших дальшим. В життєвій дійсности ся льоґічна чинність, людська думка, йде майже все „в хвості“ ідеї, тягнеться за нею спізнена, старається надробити те, що було зроблене без неї. Але закони життя се не тільки правила льоґічного думання. Зпоміж численних примірів, які виказують другорядне значіннє свідомої думки для суспільної творчости, вистарчить вказати на питаннє про ціль держави. Дві тисячі літ треває нескінчений досі спір на сю тему — а тимчасом держава істнує не вижидаючи вирішення питання, яке з льоґічного боку повинно було бути вирішеним перед її утвореннєм. Очевидно, чиста льоґіка не була будівничим держави. Її зродили поодинокі, конкретні ціли, незвязані льоґічно підчиненнєм під одну, досі невияснену найвисшу. Поодинокі, иноді суперечні між собою ідеї, давали почин до поодиноких суспільних рухів, яких вислідом була держава. Ясно, що се тільки „ex post“ теоретизуюча думка хоче вложити раціональний зміст в події, які з більшим правом можна зрозуміти як ділання стихійні, араціональні[7]).
А не можна забувати, що держава є найбільш раціоналістичним суспільним твором. Ніодин инший не має за собою стільки передуманої, свідомої людської діяльности як держава.
3. Труднощі розслідування явищ звязаних з ідеєю. Як соціольоґічний факт характеризується ідея ось чим.
З історичної точки погляду, се первісне стихійне змаганнє, до якого прилучилася свідома людська думка, убираючи в означену форму ціль змагання та мотивуючи її. Се стихія, з додатком людської думки, — усвідомлена стихія, раціоналізована стихія. Думка не виперла стихії, вона тільки прилучилася до неї. Історію розвою людських „ідей“ можна розуміти як поступаючу їх раціоналізацію, але сей розвій далеко ще незакінчений. Все ще „ідея“ в значінню суспільного товчка є перш усього стихійним бажаннєм, стремліннєм в означеному напрямі, а щойно в другій лінії, усвідомленим стремліннєм до означеної думкою ціли.
До такого самого висліду дійдемо коли розглядатимемо „ідею“ з емпіричної точки погляду. Чиста думка сама собою не в силі стати товчком суспільного руху. Для сього треба, щоби вона до певної міри „араціоналізувалася“, щоби стала не тільки предметом розумового переконання, але також предметом почування, віри, недискутованим вже гаслом, яким люде захоплюються та переймаються. Сеж публична тайна практичного успіху всякої в найширшому розумінню аґітації, що вона мусить бодай в рівній мірі ділати психольоґічно як льоґічно, мусить уживати не тільки раціональних, але і араціональних засобів. Розуміється, відношеннє між обома не все однакове. Воно залежить від ріжних обставин, від предмету, від духового розвою осередку, від даного настрою і т. д., але все виступають в „ідеї“ оба моменти, раціональний та араціональний[8]. Сей момент араціоналізації має на увазі Ролянд, коли каже, що ідеї панують не як ідеї, а як сили, не своїм розумовим змістом, а живою силою, яка з них бє[9]. Иншими словами, думки панують не тільки через свій льоґічний зміст, а коли прилучиться до них ще нераціональний, психольоґічний момент.
Се перемішаннє в суспільній ідеї обох чинників становить для соціольоґічного досліду окрему трудність.
Звязані з якоюнебудь „ідеєю“ суспільні явища, се не сірий, неторканий ще матерял для досліду. Се матерял, який вже раз був оброблений людською думкою. Теорії приходиться передумувати наново те, що вже раз було передумане. Кожда суспільна ідея се звичайно спроба „самоозначення“ суспільної стихії, спроба означити не тільки її практичні ціли, але й теоретично пояснити основи. Сі спроби удаються тільки в деякій мірі. Можна признати за аксіому, що успіх та значіннє ідейних рухів тільки в частині залежать від наукової правдивости самих ідей. Ідеї, які показалися помилковими, також нераз зродили великі та побідні рухи. Ярким для сього приміром є політичні рухи XVII та XVIII століть. Теоретично, вони основувалися на концепції суспільного договору та права природи, які не остоялися перед науковою критикою. Критика виказала теж помилковість сформуловання практичних їх цілей, як пр. домагання „поділу властей“. Влучно, називає Жорж Сорель символами тільки те, що уважалося иноді абсолютними цілями визвольного політичного руху XVIII столітя[10]. Не зважаючи на се, сей рух сповнив свою, таку переломову історичну ролю, він виконав не тільки завдання які свідомо ставив собі, але і инші ще, яких не передбачив, та для яких став несвідомим виконавцем, бо сповненнє їх було йому наложене обєктивними умовинами.
Таким способом те, як „ідея“ сама себе означає не має абсолютного значіння. Воно не вистарчає для пізнання суспільного прояву, який стоїть під знаком ідей. Але з другого боку суспільна ідея всеж таки одна з найважнійших засобів для пізнання прояву, який виступає під її формою. Кождий суспільний рух все-таки хоч до деякої міри є сим, за що подає себе. Треба тільки тямити, що саме тільки „самоозначеннє“ якогонебудь суспільного прояву — те що говорять та голосять його носії — не вичерпує його істоти; бо поза сим лежить ще область невідомого, неусвідомленого, може навіть більше сущна та характеристична для даного суспільного явища, як його „самоозначеннє“.
Із сказаним вяжеться ще один момент. Се динамічний характер усіх суспільних явищ. Суспільні рухи і суспільні форми усе міняють свій зміст. Головне, вони зміняють ціли, яким служать і функції, які сповняють. Звичайно діється се поволі та непомітно, але приходить момент, коли ріжниця стає очевидною. Суспільні установи як держава або родина змінилися згодом до того, що коли порівняти пр. стару орєнтальну з сучасною державою, або мішане подруже з моноґамічним, можноби питати чи мається ще до діла з одною і тоюж самою установою. Крім сього, життє розвивається і родить нові форми, нові явища. Розуміється, не абсолютно нові. В них є елєменти старого, але в новому, небувалому укладі. Особливість суспільних явищ лежить власне у становищі серед цілости суспільних відносин. Такесаме на перший погляд явище, пр. означена суспільна форма, на полі ріжних відносин не буде тою самою. Се треба мати на оці, коли порівнується установи та форми ріжних суспільностей. Сіммель виказав, як дуже небезпечно для теорії, переносити наші власні суспільні поняття на відносини минувших, далеких від нас суспільних епох[11].
Отож в суспільній практиці стрічаємо противний прояв: змаганнє навязувати сучасне до минулого, находити в минулому суспільні форми та ідеї, яких гам не було. Се змаганнє має свій психольоґічний підклад і має практичне значіннє. Культ клясичного Риму на переломі XVIII та XIX ст., а далі зворот до середньовіча, в часах романтизму, звязані тісно з практичними змаганнями часу. Але для теоретичного пізнання вони небезпечні тим, що убирають сі змагання у форми віджитих періодів, що намагаються проводити їх під чужою фірмою, що подають їх не за те, чим вони дійсно є, а за явища инші, анальоґічні, частинно з ними схожі але не ідентичні. Вони можуть довести до сфальшовання, дати народин даного явища, а через те закрити його звязок з обставинами, серед яких та через які воно виникло.
4. Труднощі розслідування у відношенню питання про націю. Помимо неметодольоґічної мети сеї праці треба було порушити повисші моменти тому, що мало для якого може другого питання вони мають таке значіннє, як для проблеми нації.
Поминувши небезпеку, яку представляє політична тенденційність, утрудняє теоретичний дослід нації в великій мірі те, що національні рухи звичайно відбуваються в супроводі ідеольоґії, яка не тільки старається означити їх практичні ціли, але заразом теоретично означити суть національного руху, виказати, що сі ціли покриваються з цілями національного руху взагалі. Таким способом зродився ряд теорій, занадто безпосередньо звязаних з політичною практикою, щоб могли претендувати на абсолютне значіннє як теорії — які одначе через ту свою звязаність та практичне значіннє, мають для досліду чималу вартість як факти, як суспільні прояви. Але в сьому характері, розглянені на тлі загальних обставин, вони вносять світло в питаннє про єство нації.
В такийже самий спосіб треба віднестися до прояву, що майже скрізь національна ідеольоґія не тільки старається віднести початок власної нації в можливо далеке минуле, але добачує в далеких від неї історичних добах тісамі суспільні феномени, які тепер бачимо як нації та національні рухи. З методольоґічного боку, сі спроби належать до помилок, перед якими остерігає Сіммель, — але рівночасно вони дуже характеристичні для зрозуміння проблеми нації. Оскільки стають вони на перешкоді неупередженому розслідові як теорія, остільки як факт, як прояв звязаний тісно з усіми проявами національного руху, вони мають чимале характеристичне значіннє.
Отсі уваги методольоґічного характеру розуміється зовсім неповні. І не претендують вони на повноту. Їх метою звернути увагу тільки на деякі моменти, які здавалися мені особливо важними з огляду на теоретичний розгляд проблеми нації. Висказані тут методольоґічні погляди вяжуться тісно і безпосередньо із самим розуміннєм нації. В самому методі лежить бо звичайно і розв'язка ставлених питань.
——————
- ↑ Див. Dr. Franz Oppenheimer, «Die rassentheoretische Geschichtsphilosophie» (Verhandlungen des Zweiten Deutschen Soziologentages), 1913, стор. 130 і слід.
- ↑ Th. Sternberg, „Allgemeine Rechtslehre“, 1904, L, стор. 57.
- ↑ Див. Durkheim, „De la division du travail social“, 1893, стор. 73 і слід.
- ↑ Див. м. и. Max Adler, «Kausalität und Teleologie» (Marx-Studien, Wien 104.I.) і йогож „Marx als Denker“, Wien 1921.)
- ↑ Див. G. Radbruch, «Grundzüge der Rechtsphilosophie», Leipzig 1914, стор. 2.
- ↑ K. Renner, «Das Selbstbestimmungsrecht der Nationen», I. T., Leipzig-Wien 1908, стор. 86/87.
- ↑ Jellinek, «Allgemeine Staatslehre», 3. Aufl., Berlin 1920, стор. 184, слід., 230 і слід.
- ↑ Gustave le Bon, «La psychologie politique» (Paris Flammarion).
- ↑ Romain Rolland, «Johann Christof am Ziel» (нім. перекл.). 1917, стор. 222.
- ↑ G. Sorel, «Matériaux d'une théorie du prolétariat». Paris, 1919, стор. 6, 26.
- ↑ G. Simmel, «Die Probleme der Geschichtsphilosophie», 3 Aufl., 1907.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|