Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/2/VII
| ◀ VI. Олекса й Петрій | Твори в 20 томах Том IX Петрії й Довбущуки Друга частина. VII. Між чесними жидами |
VIII. Утеча в'язня ▶ |
|
Ізак Бляйберґ від кількох літ уже ходив по краю, знайомився з різними жидами, про котрих йому сказано, що вони вченіші і чесніші від інших, виступав у жидівських божницях по звичайних молитвах з промовами про потребу більшого освідомлення жидів і більшого зближення їх до християнських народів на взір того, що бачив у Німеччині та по інших австрійських краях, і викликав тими своїми промовами та розмовами декуди сміх, декуди обурення, декуди здивовання, а декуди й зацікавлення. На питання про ґешефт, яким він займається і з якого живе, він звичайно відповідав жартами, бо й справді у нього не було ніякого означеного заняття, а був одержаний по матері невеличкий фонд, яким він заспокоював невеличкі потреби свого мандрівного життя. Не без того бувало, що деякі жиди розпитували його із зацікавленням про його погляди та життєві пригоди, і таким він докладніше виясняв потреби жидівської маси, а з розмов із розумнішими серед них і сам собі уясняв чим раз більше потребу більшої освіти для жидів понад ту, яку одержували в хайдерах, більшого зближення їх до християнської цивілізації, а особливо до народньої маси польської та української. Він відчував разом із іншими жидами, що серед тої маси живе глуха ненависть до жидів, як визискувачів людської праці, і йому бажалося довести з одного боку жидів до того, аби перестали бути паразитами на тілі тих християнських народів, серед яких їм доводиться жити, а з другого боку показати також тим християнам, що в духовім життю та в історичнім розвою жидів є дещо таке, що варто пізнати, та що могло би причинитися до поправи обопільних життєвих відносин. Усе те помалу вияснялося Бляйберґові, але йому годі було знайти між жидами таких приятелів, що могли би допомогти йому до якогось корисного діла, а навпаки, до нього часто підходили та приближалися жиди досить непевного поведення, котрі з його оповідань та звісток про різні місця, в яких він бував, старалися добути для себе яку користь, знайти можність зробити добрий ґешефт.
У невеличкім містечку Жидачеві над Дністром був власне ярмарковий день. З довколишніх сіл та міст поз'їздилося багато народу, зібралося також немало жидів — орендарів, аґентів, купців та різних промисловців. Значне їх число, знайомих і незнайомих, зібралося в помешканню Арона Вайнреба, властителя одинокого заїздного дому в тім містечку, і в окремій кімнаті його просторого помешкання устроїли собі „на почеканню“ невеличку чорну біржу. Серед ненастанного гамору йшли розмови про різнородні інтереси, а від часу до часу одні виходили, а інші входили, як кому подобалося.В однім куті під стіною, на двох дерев'яних кріслах, сиділи два приїзжі жиди середніх літ, один поважний орендар із великою сивою бородою, а другий худий, високий, з рудими пейсами та рудою, тонкою бородою, відомий фактор із Тернополя.
— Ну, Хаїме, що скажеш? — запитав орендар фактора, коли цей, війшовши до кімнати й розглядаючися по зібраних, нарешті неспостережено наблизився й сів біля нього.
— Alles güt[1], — відповів коротко Хаїм.
— Пан приїхав? — запитав орендар.
— Ні, не приїхав, тільки слуги пригнали коні на ярмарок.
— Багато їх?
— Десять пар.
— А слуг багато?
— Всього два, а третій економ. Він має продавати коні на ярмарку.
— А купці є?
— Наші зараз обступили їх і торгують.
— Alles güt. Іди ж зараз і забалакай економа, а я прийду потім.
У тій хвилі до кімнати війшов Бляйберґ і привітавши зібраних та не бачучи між ними нікого знайомого, помалу наблизився аж до того кута, де сидів орендар. Бляйберґ перед кількома роками познайомився з ним у Тернополі й пізнав у нім дуже розумного, та, як йому здавалося, чесного жида, з яким стрічався опісля дуже приємно. Він тепер утішився, побачивши його, і зараз сів біля нього на те саме крісло, з якого тільки що зіскочив Хаїм, аби бігти на ярмарок.— Guten Tag, Abrum[2]! — привітав він орендаря.
— А, як ся маєте, пане Бляйберґ! — відповів орендар, усміхаючися дружно, і простяг йому руку до привітання.
— Що привело вас сюди? — запитав Бляйберґ.
— А, так, інтерес. У мене там господарство велике, а тут добрий торг на коні. Як же вам поводиться?
— Все по-старому. Не можу знайти собі такого діла, що би могло зайняти мене, а тим часом шукаю та й шукаю чесних та розумних людей між нашими, аби звести їх якось докупи.
— На що вам цього? — з усміхом запитав орендар.
— Може би з того що зварилося, — також усміхаючися, відповів Бляйберґ.
— Що може з того зваритися? — знов запитав орендар і додав: — У нас чесні люди не займаються нічим, окрім святих книг, а розумні дбають про свої діла. А таких, що були би відразу і чесні і розумні, ви між нашими не знайдете.
— Ну, — відповів, усміхаючися, Бляйберґ, — маю в Бозі надію, що в нас не так іще лихо. От і в вас самих я пізнав розумного чоловіка, і не сумніваюся, що ви також чесний чоловік. А таких мав я нагоду пізнати ще й більше. А до тих, що займаються тільки святими книгами, я й не приступаю, бо з ними нема що говорити. Я вважаю їх дармоїдами, що святими книгами закривають своє нетрудяще життя. Думаю, що нам треба вибитися з того заклятого кола: або святе життя без діла, або ґешефт і ґешефт, і погодити справедливе та доброчинне життя з практичною діяльністю.
— Wie meint ihr dus[3], практичне життя? — вмішався в розмову третій жид, що прислухався збоку до слів Бляйберґа. — Я також практик, але ніколи не думав про те, аби погодити свою практику з якоюсь справедливістю. Geschäft ist Geschäft[4], а все інше, то тільки на шабаш.
— Вибачайте, що мушу попрощати вас, — промовив Абрум до Бляйберґа. — Мушу йти подивитися на ярмарок.
— Піду й я з вами, — сказав Бляйберґ, і оба враз устали зі своїх сиджень. Вийшли не прощаючися ні з ким, бо й ніхто серед загального гамору не звертав на них уваги.
Все містечко завалене було ярмарком. Зійшлася та з'їхалася надзвичайна сила народу, пригнано дуже багато коней, що були головним товаром, який стягав до Жидачева численних купців і продавців, навіть із далеких сторін Галичини. Навезено надто багато різного товару, який по різних містах ремісники заздалегідь приготовували для ярмарку: селянських мальованих скринь, горшків, мисок та всякого ганчарського товару включно до глиняних коників, свиставок та калатавок, призначених на забавки для дітей; пекарі та пекарки навезли багато пшеничних гусок, обарінків[5], калачів та коників із пшеничного тіста, а образкарі під великим полотняним шатром порозкладали на довгих столах багато святих образів, хрестиків, медаликів, та порозвішували над ними на жердках безліч різнобарвних стяжок та металевих ланцюжків. Були тут і шевці з пасовими та простими чобітьми, пов'язаними по парі й порозвішуваними на жердках, були й кушнірі з кожухами, футрами та смушевими шапками. Не бракувало й того міщанина зі Старого Міста, що продавав жіночі чіпці, штучно плетені з зеленого шовку й навішані на паличці, що мала дзвінок на верхнім кінці; за другий кінець він держав її в руці мов свічку, час від часу підіймав високо вгору і потрясав нею, брязканням дзвінка ваблячи до себе сільських господинь. Поміж возами бігали мазярі з конвами чорної мазі, яку купували в них візники, і яку з коновки наливано до дерев'яної чорної мазниці, привішеної ззаду до воза до середини задньої підтоки.
Сонце хилилося вже з полудня. На головній площі містечка, набитій народом та товарами, стояв ненастанний гамір, а знизу раз-у-раз підіймалася вгору величезна густа хмара куряви. В однім місці довкола п'яти пар гарних молодих коней стовпилася ціла купа не так купців, як баришівників та цікавих глядачів із селян. Коні раз-по-разу мусіли гарцювати по площі, серед якої тиск народу творив шпалір, і кожна їх проїздка викликала голосні крики та гейкання. Двірський економ, що наглядав за продажем тих коней, сидів спокійно на лавці біля заїздного дому, що притикав до площі, пильним оком слідив за рухами коней і вислухував те, що говорили охочі до купування, а два двірські слуги стояли біля коней, поприпинаних до дерев'яних стовпів, і випускали до бігу тільки ті коні, котрі хтось торгував.
Сюди звернувся орендар із Бляйберґом. Вони, проходячи крізь тиск народу, не могли розмовляти і йшли один за одним: орендар здалека вгледівши групу двірських коней і незамітно простуючи до них, а Бляйберґ роздивляючися довкола. Незамітно наблизився до орендаря Хаїм і шепнув йому до вуха, аби не приступав до економа і не заходив із ним у торг, бо все діло вже приготоване. Орендар із Бляйберґом пройшов побіля ґрупи двірських коней, глянув на них, як цікавий і знаючий господар, що радо бачить гарну скотину, навіть поцмокав губами і, не сказавши ані слова, пішов далі. Відійшли оба з Бляйберґом може зо двадцять кроків і не оберталися позад себе, коли на площі за ними зчинився страшенний галас. Зразу тяжко було зрозуміти, що сталося. Завищали жіночі голоси, задудніли кінські копита, забряжчали розбивані горшки та залунали голосні окрики селян і жидів. Орендар і Бляйберґ зупинилися й обернулися позад себе, та серед сутолоки народу не можна було розпізнати, що діється. Вереск не переставав, а серед юрби видно було якийсь шалений рух у напрямі вулиці. Тільки згодом юрба заспокоїлася настільки, що можна було розвідати, що сталося. А сталося щось таке, що не раз трапляється на многолюдних ярмарках. Вулицею посеред площі над'їхав селянський віз, запряжений парою коней, і зупинився недалеко того заїздного дому, під котрим сидів двірський економ, що продавав двірські коні. Господиня, що сиділа ззаду на тім возі, встала з воза, взяла в руку кобелю[6] курей, які привезла на продаж, і пішла з ними на торговицю, лишаючи при возі свойого чоловіка, що сидів на переді воза. Чоловік також ізліз із воза, дав коням їсти, не відпрягаючи їх від воза, поснідав сам, що мав при собі, стоячи біля воза, а потім, оглянувшися довкола і вбезпечившися, що з воза ніхто нічого не рушить, пішов до поблизького шинку випити горілки. Не барився там довго і вернув знов до свойого воза, з привичною для селянина терпливістю дожидаючи своєї жінки. Сидів так на возі може годину, а може й довше. Коли коні з'їли те, що їм кинув був зразу, він кинув їм другу порцію сіна і знов сів на віз, дожидаючи жінки. Нарешті його зацікавили пишні двірські коні, які торговано недалеко нього, і він, злізши з воза й майже не віддаляючися від нього, почав придивлятися оживленому торгові і прислухуватися розмовам та жартам баришівників. По якімось часі, сам не знаючи, як і коли, він опинився серед їх гурту, раз-у-раз усміхаючися з задоволення. Та раптом за його плечима зчинилося щось таке, чого він найменше міг надіятися. Його коні, мов шалені, рванули з місця, обернулися з возом широким півколесом на вільній площі і потім, сполошені страшним вереском та ударами батогів із боку, завернули наліво, перевернули віз, із його останками вдарили на ряди горшків, розложених перед гончарською будою, і зробили там страшне спустошення. Сполошені відси новими криками та ударами, вони вискочили на вулицю й погнали нею поміж рядами юрби, тратуючи[7] людей та товари і зчиняючи довкола неописаний переполох. Усе те сталося протягом кількох хвиль, але метушня серед переляканої юрби була така велика, що ніхто не тямив, де він і що з ним діється. Двірського економа, що сидів спокійно недалеко своїх коней, юрба моментально зіпхнула з місця і занесла геть на площу, а коли він нарешті отямився і вернув на своє місце, ані його слуг, ані коней не було вже ані сліду, і ніхто з переляканих людей не міг сказати йому, куди вони поділися. Щоправда, слуги знайшлися незабаром, оба страшенно потоптані та покривавлені, але безтямні до тої міри, що не могли сказати нічого ані про те, що сталося з ними перед хвилею, ані куди поділися коні.
Незабаром на те місце, де пропали двірські коні, надійшли жандарми, що в числі шістьох парами патролювали, проходжуючися вулицями містечка й пильнуючи порядку. Вони були свідками заколоту на площі, але не мали змоги спинити його; коли ж юрба трохи заспокоїлася, вони зараз зарядили погоню за сполошеними кіньми й розпочали слідство за причиною розруху. Приведено сполошені коні зі зломаним дишлем і передньою підтокою селянського воза. У коней, зовсім покритих піною від шаленого бігу, під затисненими хвостами були ще жмутки кропиви, яку впхали їм туди якісь злочинні руки, очевидно на те, аби сполошити їх і зчинити розрух у ярмарку. Жандарми почали переслухувати селянина, властителя воза й коней, баришівників та інших людей, що стояли близько воза, окремо переслухали економа та двірських слуг, найбільше пошкодованих у тій справі, а потім, зробивши все можливе для привернення порядку, пішли далі патролювати по місті, розпитуючи різних людей та нотуючи те, що чули від них.
Ярмарок помалу заспокоївся і дійшов до кінця, а вечером у Вайнребовім заїзднім домі знов зібралися деякі з тих жидів, що були там перед полуднем. Орендар Абрум знов сидів спокійно на лавці в куті кімнати, розмовляючи з Бляйберґом, що від полудня аж до вечора весь час не покидав його. Бляйберґ дуже вподобав собі Абрума за його практичний розум та знання різних життєвих справ, і рад був тому, що віднайшов у його душі, як йому здавалося, деяку симпатію до свойого менше практичного ідеалізму. Витворити між галицькими жидами інтелігенцію, яка, не цураючися жидівської віри та національної традиції, так як це чинять т. зв. „марморейні“, німецькі або польські жиди, при тім шукала би спільного ґрунту для життєвої праці з інтелігенцією українською та польською, оце чим раз більше вияснялося в Бляйберґовій голові. Він почував це вже давніше, але тепер це вияснялося йому щораз більше, що така ітеліґенція може виробитися тільки в новочасній християнській школі, яка, не накидаючи жидівській молодіжи християнства, давала би їй доступ до всього новочасного знання. Абрум так само гостро, як Бляйберґ, осуджував життєву непрактичність т. зв. учених жидів та забобонність жидівської маси, що, не вважаючи на щоденні зносини з християнською людністю, живе в зовсім окремій духовій атмосфері.
Вже було досить пізно вночі, коли двері кімнати відчинилися і до неї ввійшли два жандарми в звичайних уніформах, з величезними карабінами на плечах і з настромленими на них блискучими сталевими баґнетами. За ними в покірній поставі йшов господар Вайнреб, повторяючи раз-по-разу:
— Ich weiss gur nischt! Ich weiss gur nischt[8]!
— Тут орендар Абрагам Ґляйхґевіхт? — запитав гострим голосом один жандарм, увійшовши в його кімнату без привітання.
— Ich bin hier[9], — обізвався Абрум і піднявся зі свойого сидження.
— Kennen Sie einen gewissen Chaim Spitzer[10]?
— Nein, ich kenn' ihn gur nischt[11], — відповів без вагання Абрум.
— Ich wusste, dass Sie dies verneinen werden, — сказав жандарм. — Also bis auf Weiteres sind Sie arretiert. Kommen Sie mit![12]
— Was wollen Sie von mir? — протестував орендар. — Ich bin ein ehrlicher Mann[13].
— Das wird Sich schon zeigen. Kommen Sie mit uns![14] — сказав жандарм, після того жандарми взяли його між себе і вийшли з кімнати, не відповідаючи на поклони господаря гостинниці.
— Wus ist dus? Wus ist dus[15]? — питали один одного здивовані та перелякані жиди по відході жандармів.
До Бляйберґа підійшов той самий жид, що перед полуднем умішався був у його розмову з орендарем, і запитав його ледве чутно:
— Ви знаєте добре того орендаря?
— Що значить добре? — відповів жидівським звичаєм Бляйберґ питанням на питання. — Як може один чоловік знати другого добре?
— А ви розговорилися з ним досить одверто, — сказав другий жид.
— Ні з ким не говорю інакше, — відповів Бляйберґ, — бо не маю з чим критися.
— А той орендар властиво й не орендар, — сказав практичний розмівник. — Я знаю його трохи ближче, хоч він певно не знає мене. Він собі про людське око та для властей орендар, але на правду він голова широко розгалуженої шайки конокрадів, що веде величезну торгівлю краденими кіньми, продаючи в Росії коні крадені по нашім боці, а в нас коні крадені в Росії. Але сьогодня йому, мабуть урвалося його ремесло. Я трошки прислужився йому. Він, певно, навіть не буде знати, за що. А вам раджу на другий раз бути осторожнішим у виборі своїх приятелів. Güte Nacht[16]!
І сказавши це, він віддалився, полишаючи Бляйберґа в невеличкім розчаруванню.
Справа ярмаркового заколоту в Жидачеві не вияснилася вповні, бо Хаїм Шпіцер із краденими кіньми здужав утекти за границю, а орендар Абрум здужав очистити себе від підозріння, яке перед жандармами кинув на нього завидющий конкурент, який не міг дати достаточних доказів на потвердження свойого підозріння. Вияснено тільки те одно, що за намовою Хаїма Шпіцера оба молоді Довбущуки, Сенько й Ленько, впхали селянським коням жмутки кропиви під хвости і спричинили їх сполошення. Сенька, що п'яний заночував у шинку, арештували жандарми ще тої самої ночі, а Ленько обережніший утік разом із краденими кіньми та з Хаїмом невідомо куди.
——————
- ↑ Все добре.
- ↑ Добрий день, Абрум.
- ↑ Як ви думаєте це.
- ↑ Діло, це діло.
- ↑ Обарінок — бублик.
- ↑ Кобеля — кошик.
- ↑ Тратувати — топтати.
- ↑ Я цілком нічого не знаю.
- ↑ Я тут.
- ↑ Чи ви знаєте одного Хаїма Шпітцера.
- ↑ Ні, я його цілком не знаю.
- ↑ Я знав, що ви це мені скажете. Отже покищо ви арештовані. Ходіть зі мною!
- ↑ Що ви хочете від мене? Я — чесна людина.
- ↑ Це виявиться. Йдіть з нами
- ↑ Що це таке?
- ↑ Добраніч.