Твори (Франко, 1956–1962)/9/Петрії й Довбущуки/2/VI
| ◀ V. Старі знайомі | Твори в 20 томах Том IX Петрії й Довбущуки Друга частина. VI. Олекса й Петрій |
VII. Між чесними жидами ▶ |
|
За той час Олекса дотюпав до Петрієвої хати. Петріїха власне вернула від сусіди й засумована сиділа під вікном. Петрій приліг на часину на постіль і заснув.
Нараз забрехали пси, й кинулися насеред обори. На перелазі показався високий, згорблений, блідий чоловік.
Петріїха стала мов прикована, побачивши того страшного чоловіка, котрий перед кількома літами таке нещастя наніс на ту тиху, мирну сім'ю.
— Кириле, Кириле! — закликала вона тримтячим голосом.
— Що там? — запитав Кирило будячися.— Вставай! Гість до нас іде.
— Що за гість?
— Такий, якого певно не сподіваєшся!
В ту мить зі скрипом відчинилися двері, і в хату війшов Олекса.
— Слава Богу![1]
Петрій остовпілим поглядом дивився на нього. Здавалося зразу, що не пізнає свого давнього противника.
— Слава навіки! — відповіла Петріїха.
Не оглядаючися, не кажучи ані слова, Олекса сів на лаві. Його ноги дилькотіли. Він не міг стояти довго.
— Вибачайте — сказав він по хвилі, не підіймаючи звішеної на груді голови, — що я такий смілий і зараз розгощуюся!
— Нічого, нічого, просимо! — говорила Петріїха.
— Що вас привело до мене? — запитав Петрій.
Довбущук, почувши його голос, підняв голову вгору, і впер у нього свої маленькі, мутні очі. По-давньому загриз долішню губу зубами. Видно було, що ні літа, ні терпіння не викоріняли з його душі давньої ненависти.
— Може би ви були ласкаві, ґаздиньцю, лишити нас самих на хвильку? — сказав Олекса, звертаючися до Петріїхи.
Недовірливо оглядаючися, Петріїха встала, і стояла хвильку, не знаючи, як і що, та побачивши, що лице чоловіка не каже нічого, пішла з хати.
— Чого вам треба від мене? — запитав Петрій. — Я думав, що я вже вільний від вас, а ви ще чогось загостили до мене.— Бог із вами! Я не приходжу до вас у злім намірі, ані не хочу вам нічим наприкрятися! Знаєте моє положення. Я тепер без хліба, і без хати, і без здоров'я. Покарав мене Бог, але ви майте милосердя наді мною. Не хочу вашого, але маєте там у своїх руках те, що придбав наш дід, то нехай із того хоч частина дістанеться мені та й моїм дітям.
Петрій вдивлявся в лице Довбущука сумними очима, а потім промовив:
— Не хотіли ви мене слухати, коли ще оба ми були при здоров'ю, а тепер приходите, підкопавши моє здоров'я і своє стративши. А з того, що придбав ваш дід, я не маю майже нічого. Тої самої осени, коли ви наважилися на життя моє та й мойого сина, Бог наслав на нас тяжкий допуст і відібрав нам те, за що між нами йшла колотнеча. Не знаю, чи осіння, чи весняна злива завалила й зарівняла без сліду ту деберку, в якій був вхід до яскині, де були зложені Довбушеві скарби. Коли я по довгій недузі очуняв трохи і пішов на відоме мені місце, я не міг знайти ані стежки, ані деберки, ані входу до яскині. Все присипало каміння та шутер[2], що наслідком повені зсунулося з високої гори. Лишилася в моїх руках лиш та невеличка сума грошей, яку захопили були ваші сини і яку я віднайшов та зложив у касі, але з тих грошей дуже малий хосен[3], бо вони зложені так, що ані я, ані мій син не можемо відобрати їх, а навіть процентів із них не можемо дістати. Не моя воля була при тім, але я згодився, не знаючи, яка тяжка пригода чекає мене.
Довбущук слухав цього оповідання, звісивши голову. Посивіла та згорблена стать Петрія та його журбою зіссане лице свідчили про те, що він не бреше і не дурить свойого противника. Він зідхнув важко і сказав після довгої мовчанки:
— Ну, то що ж мені тепер робити?
— Не знаю, — відповів Петрій. — Я прийняв до себе одного з ваших, Іванка, і він у мене добрий та вірний слуга. І вас не вижену з хати, хоч ви й незарібні. Ще мене стане настільки, аби прогодувати незарібного чоловіка, а чей Бог дасть, що оба ще з часом поправимося. А де ж ваші сини?
Довбущук махнув рукою.
— Не згадуйте мені про них!
— Ще вони в криміналі?
— Ні, ми вийшли всі три разом, але вони пішли собі шукати власного хліба.
— Це недобре, — сказав, подумавши Петрій. — Можу догадуватися, якого хліба будуть вони тепер шукати. Та що маю робити? Лишайтеся в мене, доки вам тут злюбиться побути, та там побачимо, що можна буде зробити далі. Аджеж у вас є свої ґрунти та місця на хати. Якби сини захотіли, то могли би побудуватися та розгосподарюватися наново, і не потребували би на те моєї помочі.
На цьому скінчилася розмова недавніх ворогів. Петріїха дала Олексі дещо пообідати, і він, знеможений дорогою, пішов до стодоли, де Петрій постелив йому на тоці солому та простирало, заніс подушку та коц, аби міг укритися та відпочити.Олексові сини ще кілька день крутилися по горах, шукаючи своїх давніх криївок, у яких було поховане різнородне крадене добро, а потім, запомігшися трохи, прирадили удатися до Львова, відшукати там деяких своїх тюремних товаришів, з якими в тюрмі зробили були змову утворити злодійську шайку для успішного ведення гуртом злодійського ремесла.
——————