Твори (Франко, 1956–1962)/9/Для домашнього вогнища/VI
| ◀ V | Твори в 20 томах Том IX Для домашнього вогнища VI |
VII ▶ |
|
Ледве вийшов, до дверей сальону почувся легенький, відомий нам уже стук і зараз по ньому, обережно відхиляючи двері, тихесенько всунулася пані Юлія.
— Добрий день тобі, Анелечко! — мовила притишеним голосом.
Анеля, що ще не охолола з вражінь, перебутих перед хвилею, сиділа знесилена, бліда і майже в нетямі. Почувши цей голос, схопилася раптовно перелякана і скочила до Юлії.
— Га, це ти! Ну, що ж чувати?
— Все пропало! — мовила Юлія і немов зломана впала на крісло.
— Що сталося? Говори!
— Ох, не можу! Духу не стає. На, маєш, читай!
І подала Анелі аркуш газети, де синім оливцем зачеркнута була ось яка телеграфована новинка:
„Будапешт д. 10 грудня. Сьогодні ув'язнено тут на телеграфічну реквізицію львівської поліції якогось Давида Штернберга, що власне прибув поспішним поїздом із Константинополя. Штернберг видавав себе за купця, що веде торгівлю зі східними краями. Які підозріння були причиною його ув'язнення, досі невідомо. Штернберг виїхав зараз під екскортою до Галичини“.Анеля довго, безмірно довго відчитувала цю телеграму. Їй здавалося при кожнім слові, що ковтає цеглу, що душиться, і що слідуючого вже ніяким способом не здужає проковтнути. А коли прочитала все до кінця, то їй видалося, що нічогісінько не зрозуміла, що всі слова, мов сполохані миші в клітці, порозбігалися з природнього порядку і мішалися в такий хаос, що ніякого змислу не можна було з них видобути. Їй захотілося ще раз прочитати цю телеграму, а потім ще раз навчитися її на пам'ять, а крім того будилося недовір'я, чи це не сон, один із тих страшних снів, які в останнім часі мучили її досить часто.
— Ну, що ж думаєш про це? — запитала пані Юлія.
— Що я про це думаю? — мов неприкаяна повторяла Анеля. — Що думаю про це? Про це? — повторяла, тикаючи пальцем в газетярську новинку, і звільна віднаходячи свою давню певність. — Думаю, що це дурниця.
— Дурниця? Що Штернберг арештований?
— Що ж, Штернберг займався різнородними справами і в кожній справі міг накаламутити. Тут нема нічого неможливого, значить, його ув'язнення не конче мусить мати зв'язок з нашою справою.
— Не конче мусить, — мовила Юлія, — це так. Та мені здається, що таки має. Недаром він телеграфував мені з Филипополя.
— І дурницю зробив, бо цією телеграмою сам себе зрадив, показав поліції, де має його шукати.
— І справді! Мій Боже, яка неосторожність!— скрикнула Юлія.
— Але знаєш, — живо мовила далі Анеля, — та сама телеграма дає мені також доказ, що ув'язнення Штернберга не має ніякого зв'язку з нашою справою.
— А це яким способом?
— Аджеж подумай собі! Поліція шукає Штернберга, значить, має на нього підозріння, має в руках якісь нитки, що ведуть на слід його справи. Коли би… це була наша справа, то очевидно були би ми вже мали візити ц. к. властей, були би вже нас покликали до протоколу.
— Боже! — скрикнула Юлія, котрій при самій згадці про протоколи зробилося недобре.
— Заспокійся! — мовила Анеля. — Аджеж доказую тобі, що твоя тривога зовсім безпідставна.
— Ох, моя Анелечко! — стогнала Юлія.— Не можу зміркувати, чи твої докази правдиві, чи ні, та сама думка про ті… страшні… протоколи… Ох, не можу спам'ятатися!
— То зле, Юлечко, — поважно мовила Анеля. — Хоч і яка неприємна ця думка, а треба з нею освоїтися, треба приготовитися на всякий випадок. Поперед усього всякі папери попалити!
— Не маю ніяких. А в тім для всякої обезпеки ще раз перешукаю всі комоди і шухляди.
— І я зроблю те саме. А по-друге треба собі добре уложити всю справу. Про це ще побалакаємо, коли мій чоловік вийде з дому. Тільки заспокійся!
— Знаєш що, — мовила Юлія, — піду тепер на хвилечку, а коли твій чоловік вийде, я знов сюди забіжу.
І забиралася виходити, коли в тім відчинилися двері і ввійшов капітан. Він довго не міг прийти до себе по розмові з жінкою. Вона робилася для нього чимраз більше загадковою і незрозумілою. Її квітуча, майже дитиняча постать — і її нервові припадки якось не могли погодитися в його голові. В своїх листах Анеля ніколи не згадувала про ті припадки, ані словечком не жалувалася на них, але противно, завсігди запевнювала його, що здоровісінька і навіть сама собі дивується, що так досі цвіте здоров'ям. Правда, могла це писати, щоб не турбувати його та з другого боку страх за дітей, доведений до манії і до істеричних нападів, не міг появитися нині ані вчора, мусів підніматися і дужчати поволі від довшого часу, а в такім разі годі навіть подумати, щоб не відізвався ні найменшим відгуком у її листах. Дивним і загадковим видався йому той натиск, з яким спонукала його виступити з військової служби, а її плян осісти на селі і віддати дітей до свояків у Вадовицях був попросту суперечний з пересадною дбалістю про тих дітей. А проте, все це взяте разом, дуже турбувало капітана. Будь-що-будь, а факт сильних нервових припадків у Анелі був фактом, і сам її плян осісти на селі і віддати дітей у чужі руки свідчив про якийсь розстрій в її думках і чуттях, про якусь хоробу, про якесь захитання нормального стану її душі.
Вийшовши до спальні і сівши при столику, капітан зачав, як міг найспокійніше і найуважніше, обмірковувати це все, силкуючися вияснити собі все, що бачив і чув, і уложити собі якийсь розумний плян дальшого поступування. Анеля без сумніву, хора, хоч її організм цілком здоровий. Що ж це за хороба? Об'яви, яких власне був свідком, показують, що хороба тягнеться вже довший час. Всяка довша хороба, навіть спеціяльно нервова, була би вчинила більше або менше значний розстрій в Анелинім організмі, була би без сумніву відгукнулася на її апетиті, на сні, на травленню і т. д. А тут нічого такого не видно. Значить, або маємо діло з якоюсь хоробою тісно психічною, що має своє гніздо в якімсь незначущім мізковім центрі і не має впливу на звичайні органічні функції — адже медицина знає такі хороби! — або може…
Капітан згадував Анелині листи, писані, особливо в останніх роках, з найбільшим супокоєм, холодно, трохи навіть купецьким або репортерським тоном, розумно і ясно; той холодний тон набирав тепла і красок і живости тільки в тих уступах, де була мова про дітей і про нього. Ні, жінка духово недужа, жінка з психічною хоробою не була би в силі писати такі листи і то так часто і правильно. Може-би якийсь час могла утаювати свою хоробу, але швидше чи пізніше, мимо її волі і без її відому, її хоробливий духовий стан був би проявив себе якимсь словом, якимсь логічним скоком, якимсь реченням або оповіданням. Капітан напружував свою пам'ять, та не міг знайти нічого такого, щоб вказувало йому в жінчиних листах якусь хоробливість, хоч читав їх з великою увагою і перечитував по кілька разів.
Він любив Анелю всією душею, з молодечим запалом, особливо тепер, по повороті з Боснії; чув, що певність її хороби була би для нього страшним ударом, та проте, совісно розбираючи свою душу, чув, що не скривав би перед собою ані найменшого спостереження, яке би свідчило про її хоробу. Та таких спостережень у нього не було, крім тих загадкових припадків під час його оповідання про барона Рейхлінгена. Про барона! Якась тривожна, болюча думка мигнула в капітановій голові. Чи ж мав би існувати якийсь зв'язок між тим оповіданням і Анелиними нервовими припадками? І який? Чи мала би на дні її душі скриватися справді якась історія з бароном? І яка? Але ні, це не може бути! Анеля так щиро, так спокійно, без ніякого замішання, з такою дитячою невинністю впевнювала його, що ні про яку історію нічого не знає, що противне припущення було би злочином, святотатством, сповненим на його любові, на його домашнім щастю. Ні, ні! Між оповіданням про Рейхлінгена і Анелиною хоробою нема ніякого зв'язку! Інакше мусів би припустити, що вона бреше, грає комедію і то грає з незрівняним майстерством. Сама думка про це наповнювала його обуренням, тривогою і обридженням і він відтручував цю думку від себе всією силою своєї любови… А в тім яка ж би це могла бути історія, що сама згадка про неї могла би пройняти Анелю таким переляком? Капітанова думка жахнулася летіти в безодню огидних здогадів, де надто не було ніякої надії зловити якийсь конкретний факт. Ні, ні, ні! Анеля була недужа, небезпечно недужа, тим небезпечніше, що стан і причини її хороби були зовсім загадкові. Треба буде якнайсквапніше засягнути лікарської поради, а тимчасом робити все, що можна, щоби вдержати її душу в спокою, оминати непотрібні подразнення, достарчувати їй розривок, чинити приємність. Поперед усього треба сповнити її бажання і написати просьбу до команди, щоб увільнила його від служби. Вона майже випхнула його, щоби писав ту просьбу. Очевидно, її гаряче наставання на те, щоб він якнайшвидче виступив зі служби, є не що, як тільки наслідок її хороби, є прояв якоїсь манії, і він, капітан, так швидко служби не покине. Та написати просьбу можна зараз. В разі потреби можна буде сказати їй, що просьба вже подана, а в тім хто знає, чи при її хоробливім духовім стані завтра вже не вирине в неї бажання зовсім суперечне з оцим нинішнім?
Отак розміркувавши, капітан вийняв із столика папір, перо, чорнило й написав прохання після всяких приписаних форм. З тим документом поспішив до жінки, щоб їй показати його і дати доказ, що сповнив її бажання. Зустрівши в сальоні Юлію, що на його вид відсахнулася перелякана і знітилася, мов зловлений заяць, капітан, не придивляючися їй ближче, був вдячний випадкові, що піддав Анелі товаришку і наважився не пустити Юлію так швидко додому.
— А, тітка Юля! — скрикнув радісно, наближаючися до неї і цілуючи подану руку. — Якже пані поводиться? Чому ж то пані не були ласкаві відвідати нас іще вчора вечір? На, Анелечко, оце той документ, про який ми говорили. Прочитай його, як тобі сподобається.
І вручивши Анелі прохання, обернувся знов до Юлії.
— Що ж то, чому пані не сідаєте?
— Хочу йти. Я тільки на хвилечку забігла до Анелі.
— Те-те-те-е! Хочу йти! Навіть пані про це не думайте! Зараз мені роздягайтеся з пальта і капелюха!
— Пане капітане! — благаючи, обернулася до нього Юлія. — Прошу на мене не напирати. Слово даю…
— Але що там мені! — кричав капітан, майже силою знімаючи з неї пальто. — Ніяких таких слів не слухаю. Молоді й гарні вдови не мають ніякого голосу і повинні слухати чужого чоловіка, коли не мають свого власного. Кладу арешт на паню добродійку!
— Га, коли вже не може бути інакше, — з резигнацією мовила Юлія, скидаючи капелюх, — то що маю бідна діяти? Лишуся ще тут, та не довше десяти хвилин.
— Що це? Бунт? — добродушно кричав капітан. — Нехай мені пані не важуться ламати субординації! Прошу слухати, який буде виданий розказ денний. Лишаються пані у нас з обов'язком брати участь в конверсації! Ззімо разом обід, вип'ємо чорну каву, відпочинемо крихітку, забавляючися оповіданням історій веселих і забавних, а тільки потім розпустимо вітрила і попливемо, я на широкі води військово-суспільного життя, а пані до своєї тихої вдовичої пристани. Halt![1] Ніякої опозиції, ніякого протесту! Так наказано й так мусить бути!
Юлія з нефальшованим переляком слухала капітанових слів. Його товариство здавалось їй вельми прикрим і турботним. В цілій її скуленій і благаючій поставі було видно сердечне бажання видобутися якнайшвидше з цього дому, сховатися перед могутнім і енергійним голосом, перед допитливим поглядом капітановим. В його присутності чула себе безсильною, безвладною і безрадною. Обернулася до Анелі.
— Анелечко, серденько моє! Проси пана капітана… Виясни йому, що це для мене неможливе, даю слово, попросту неможливе!..
— Нічого, нічого! — перебив їй капітан. — Пропало. Ось Мариня йде з завідомленням, що обід уже готовий. Правда, Мариню? — мовив капітан до служниці, що власне показалася в дверях.— Так, прошу пана, обід готовий, — мовила Мариня.
— А діти прийшли? — запитала Анеля.
— Так, прошу пані. Гриць забавляє їх своїми оповіданнями. Він такий смішний.
— Значить, тепер уже ані мови нема про втеку! — радісно мовив капітан. — Правда, Анелечко, що вже тепер оцю тітусю не пустимо.
— Ні, Анелечко, прошу тебе, не роби мені цього! — благала Юлія. — Сама найліпше знаєш, як дуже мені це буде неприємно.
— Го-го-го! Пані лякаються, щоб ми вас не отруїли! А, таке підозріння не може пройти безкарно. Отже навмисне мушу паню отруїти двома наперстками боснійського вина! Allons enfants![2] Анеля наперед, а ми обоє за нею!
— Ні, Юлечко, справді Антось має рацію, — промовила нарешті Анеля. — Пощо маєш утікати? Ходи, ззімо обід, побалакаємо, а твоє господарство чей же не втече.
— Ага, бачите пані, як вища інстанція мудро розсудила! — крикнув капітан, радуючись, що жінка, що зразу очевидно вагувалася, остаточно станула по його боці. — Прошу пані! — додав, подаючи їй рам'я, а потім позираючи на неї спідлоба; бачучи на її лиці вираз невдоволення і прикрости, додав:
— Але що ж це ви, пані, чините з себе таку пригноблену невинність? Чи справді моє товариство для вас таке незносне?
— О, пан капітан жартує! — мовила Юлія, силкуючися на веселий усміх. — Противно! Тільки що в мене дома…
— Що там дома! — мовив капітан. — Аджеж там діти не плачуть, а котики, канарочки і песики з туги не помруть.Юлія, ніби завстидана, відвернула голову. Були вже в їдальні. Анеля заходилася коло супу. Діти сиділи на своїх місцях, спокійні, але веселі, тільки оченята у них усміхалися.
— Михасю! — мовив капітан, наближаючися до нього з панею Юлією, — чи не цю паню ти хотів учора потягнути до одвічальности?
Михась встав з крісла, подав руку пані Юлії і мовив:
— Добрий день пані! А вчора я хотів пані сказати, що пані недобрі.
— Я недобра, Михасику? — здивована запитала Юлія.
— Так, пані недобрі, — мовив резолютно Михась. — Пані вмовили в нас, що татко приїде вночі, а він приїхав рано, а ми були в школі й не поїхали на дворець, щоби там татка привітати.
— Алеж я цьому не винна, Михасику, — мовила Юлія. — Татко сам телеграфував.
— Е, що там телеграфував! — відповів Михась. — В листі було написано, що приїде рано. Може телеграма була фальшива.
— Га-га-га! То мені козак! — сміявся капітан. — Той уміє допекти.
— Алеж, Михасику, хібаж я тому винна, що телеграма була фальшива? — мовила Юлія.
— Не треба було їй вірити, — відрізав хлопець.
— Так ти гніваєшся на мене?
— Вчора трохи гнівався, а нині вже ні, — мовив Михась.
— Ти мій золотий хлопчику! — скрикнув капітан, цілуючи його в чоло. — Так завсігди держися! Коли хто щось винен, говори йому правду в очі, вали сміло, що думаєш. Але любити його не покидай. Так ніколи не схибиш із доброї дороги.— Ну-ну, досить тої науки! Прошу братися до росолу, бо вистине! — мовила Анеля.
Настала на кілька хвиль павза, під час котрої чути було тільки брязкіт срібних ложок о тарелі і мірний шелест при споживанню росолу.
Напружений і немилий настрій, який панував з початку обіду, хоч старанно маскований усіми тими особами, що сиділи при однім столі, чим дальше почав звільна якось розпогоджуватися та прояснюватися. Веселе щебетання дітей було немов той теплий і освіжаючий вітерець що розганяв хмари, які раз-по-раз виповзали з якихсь таємних щілин і раз-у-раз грозили затемнити весь видокруг цього щасливого домашнього вогнища. Під впливом тих здорових, невинних дитинячих душ навіть пані Юлія осмілилася, почала вчувати себе свобіднішою, хоч сиділа обік капітана. Тільки Анеля, хоч і як очевидно напружувала свою силу, не могла ще опанувати наслідків свого недавнього нервового припадку, від часу до часу блідла і тривожно позирала на двері, неначе в них кожної хвилі мав показатися віщун якогось нещастя. Тож коли справді по якімсь часі, вже при кінці обіду, почулося енергійне, швидке стукання до дверей, Анеля мало не скрикнула з переляку, схопилася з крісла і, відвернувшися до вікна так, щоби капітан не бачив її зблідлого лиця, вхопилася рукою за груди, силкуючися зупинити надсильне биття серця.
В дверях показалася військова фігура, що вже давно не топтала цих порогів. Це був Редліх. Оточений туманом пари, війшов до покою, салютуючи. Капітан радісно скочив до нього і сердечно стиснув подану йому руку.— Добрий день тобі, капітане! — мовив Редліх. — Добрий день панству! — додав обертаючися до товариства, хоч не міг нікого розпізнати через запотілі окуляри. — Проходячи ось туди, вступив я до тебе, — мовив знов до капітана, знімаючи й витираючи окуляри. — Іду до служби, та маю ще пару хвиль часу, то можемо побалакати. Чи, може, я панству перешкодив? — додав, вложивши окуляри вже чисті і побачивши на столі зостанки обіду.
— О ні, зовсім ні! — мовила Анеля. — Зараз скінчимо. Зволить пан поручник на хвилиночку сісти собі в сальоні.
— А мій поклін пані добродійці! — мовив Редліх, кланяючися Анелі. — Прошу вибачити, що я в першій хвилі з панею не привітався, але мої нещасливі окуляри…
— О, знаю, знаю! — всміхаючися, мовила Анеля, стараючись рухом руки як найчемніше і найшвидше випровадити Редліха до сальону.
Та цей іще стояв. Побачив Юлію, що від тої хвилі, як він увійшов, піднявшися зі свого місця, наблизилася було до вікна і силкувалася стояти так, щоби якнайменше звертати на себе уваги. Та Редліх пізнав її і, очевидно зацікавлений, підступив до неї. Якась фатальна сила заставила її обернутися лицем до нього. Переконавшися, що це справді вона, Редліх став мов остовпілий, збентежений, неспосібний висказати найпростішу фразу привітання. Юлія вклонилася йому.
— А, пані тут? — притишеним голосом мовив Редліх.
— Моя товаришка Юлія Шаблінська, — мовила Анеля. — Чи може панство знаєтеся?
— О, ні! — сквапливо промовила Юлія.— О, так, трохи! — рівночасно і також сквапливо мовив Редліх.
Капітан здивований глядів на цю сцену. Хотів уже вибухнути сміхом і по-свойому звичаю взяти цих двоє людей на протокол, коли нараз Редліх, відвертаючися з певною остентацією[3] від Юлії і зближаючися до нього, мовив поспішно:
— Вибачай, капітане, але мушу з тобою попрощатися.
— Що? Що? Що? — з величезним зачудованням скрикнув капітан, приступаючи до свойого старого приятеля і силкуючися заглянути йому в очі.
— Мушу йти! — повторив Редліх, збентежений поглядаючи на годинника. — Я трохи перечислився в часі… Маю ще справунки…
— Редліх! — гостро мовив до нього капітан. — Зачинаю не розуміти тебе. Приходиш до мене, щоб побалакати, заявляєш згори, що маєш дещо вільного часу, а тепер раптом зриваєшся.
— Вибачай, капітане, але їй-богу… не можу лишитися.
— Та чому? Говори правду!
— Іншим разом! Іншим разом скажу тобі, а тепер мушу йти! — благаючим тоном повторяв Редліх, щораз більше наближаючися до дверей.
— Ні, це не може бути! Редліх! — мовив з натиском капітан, котрому кров почала набігати до голови. — Ти мені цього не зробиш!
— Капітане, — мовив Редліх рішуче й енергійно, бачучи, що капітан заступає йому дорогу, — даю тобі слово чести, що довше не можу тут лишитися ані хвилі.— Що це значить? — скрикнув капітан, не можучи опанувати себе. — Мовиш це таким тоном, немов би хотів нанести мені зневагу в моїм домі.
— Приймай це, за що хочеш, — мовив Редліх, — тільки даю тобі слово чести, що я зовсім не мав наміру тебе зневажати, а також що довше ані хвилі не можу тут лишитися.
При цих словах капітан став мов оглушений. Кілька секунд з цілим напруженням своєї душі глядів Редліхові в очі, та цей тепер спокійно видержував його допитливий погляд. Та капітан не міг нічого вичитати в темній глибині Редліхових очей. А потім охляв, мов зламаний, і відсунувся на бік, лишаючи Редліхові вільний прохід до дверей. Не попрощавшися ні з ким, Редліх вийшов геть. Капітан зламаний, не пам'ятаючи сам себе, впав на крісло. Кілька секунд панувала в кімнаті мертва, зловіща тиша. Чути було придержувані віддихи дітей і тривожне биття серця у жінок.
Вкінці капітан підняв очі, і якось безтямно обводячи ними по кімнаті, промовив майже шептом:
— Пішов!
А потім зупиняючися очима на лиці Анелі, запитав:
— Що це значить?
— Не знаю, мій любий! — відповіла Анеля. — Нічогісінько не розумію Редліха.
І обернулася до Юлії, що все ще, збентежена, тремтяча і бліда, стояла при вікні.
— Юлечко, може ти нам виясниш? Що таке сталося поручникові? Чим він образився?
— Не знаю, — ледве чутно прошептала Юлія.
— Але ти його знаєш?
— Ні, зовсім його не знаю, — мовила Юлія трохи сміліше.— Адже ж він мовив, що вас, пані, знає! — мовив капітан.
— Не знаю, відки це взяв, — відповіла Юлія, знов понижаючи голос і втупляючи очі в долівку.
— Редліх, прошу пані, ніколи не бреше, — суворо заявив капітан.
— І я також не маю цього звичаю! — ущіпливо відповіла Юлія.
— Так що ж значить це все? Що тут за загадка?
— Може, пан Редліх прийняв мене за когось іншого, за якусь жінку, що чим небудь образила його, — вже сміліше говорила Юлія.
— Гм, це може бути, — мовив, подумавши, капітан. — Він короткозорий і такі qui pro quo траплялись йому не раз. Але щоб аж до такого ступня міг забутися, щоби мені в моїм домі в присутності гостя робив таку зневагу, ні, цього я не міг би й придумати!
Серед мовчанки скінчено обід. Здавалося, що поява Редліха і його короткий побут в оцій кімнаті доразу змінили в ній атмосферу. Свіжість, радість і свобода щезли зовсім. Усі сиділи німі, пригноблені й сумні. Навіть діти посумніли й стратили апетит. Капітан навіть не доторкнувся своєї улюбленої легоміни, тільки Анеля ззіла свою порцію, та й Юлія, дивлячися на неї, чула себе спонуканою ззісти також дещицю, хоч учинила це, очевидно, вельми пересилюючи себе саму. Чорної кави не хотів ніхто, а про пообідню гутірку, що так усміхалася капітанові перед обідом, і котру він хотів оживити оповіданням веселих і сумних пригод свойого босняцького життя, щоб забавити Анелю і навести її на свіжі думки, тепер не було ані думки. Вони сиділи в такім настрою, немов би перед хвилею стратили когось наймилішого з-поміж себе.
Зараз по обіді Юлія, попрощавшися холодно з капітаном, пішла додому. Капітан тепер уже не задержував її. Відходячи, вона незавважно шепнула Анелі кілька слів. Капітан попросив жінку, щоб пішла до спальні і лягла трохи спочити, а сам пішов до сальону, заявляючи, що також ляже на софі й пару хвиль передрімає. Діти пішли до школи.
——————