Твори (Франко, 1956–1962)/9/Для домашнього вогнища/V

Твори в 20 томах
Том IX

Іван Франко
Для домашнього вогнища
V
Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1959
V

— Ага, Анелечко! Бачу тут візитову карточку барона Рейхлінгена. Розповідж но мені, яка це в тебе була з ним історія?

Капітан і Анеля сиділи в сальоні і розмовляли. Анеля, зайнята якоюсь жіночою робіткою, оповідала мужові про своє життя, про дітей, про старого Гуртера, а капітан, слухаючи її оповідань, перебирав візитові карточки, розкидані на срібній таці на столі. Нараз на одній елеґантній, блискучій прочитав назву: „Waldemar Baron von Reuchlingen“ і затремтів так, немов би пожалив собі пальці кропивою.

— Історія, в мене? З бароном Рейхлінгеном? — помалу, немов шукаючи чогось у пам'яті, повторила Анеля, спокійно дивлячись чоловікові в очі. — У мене з ним не було ніякої історії.

— Не було ніякої? — з зачудованням запитав капітан. — Це не може бути! Пригадай собі добре!

— Що маю собі пригадувати? — ще з більшим зачудованням відповіла Анеля. — По твоїм від'їзді до Боснії барон був тут у мене раз чи два рази… Ага, пам'ятаю, раз під час моїх іменин упився і звів якусь сварку з офіцерами. Не знаю, про що їм там зайшло, досить того, що попсував нам цілий вечір і всі разом з ним мусили забратися додому. Більше я й не бачила його, а швидко потім я довідалася, що його також перенесено до Боснії.

— Гм, то така це була історія? Признаюся тобі, що з того, що він мені говорив, я міг догадуватися, що тут було щось далеко поважніше.

Вимовляючи ті слова, капітан, уже наполовину непокоєний, поглядав на жінку. І нараз побачив, що при останніх його словах лице її покрила труп'яча блідість, навіть уста її поблідли, робота випала з її рук і ціла її постать подалася, немов би зів'яла або немов би дізнала якогось страшно болючого удару.

— Анельцю, що це тобі? — скрикнув капітан, схапуючися з крісла.

— Зажди, зажди, там хтось дзвонить! — прошептала Анеля, ледве-не-ледве піднялася з крісла, покинувши на землю свою робітку, заполоч і голку, і вибігла до сусідньої кімнати. По хвилі вернула, все ще бліда і тремтячи, але вже значно заспокоєна.

— Анельцю, ради Бога, що тобі є? — скрикнув капітан, тулячи в своїх долонях її руки, холодні як лід.

Вона сіла поруч нього і важко дихала.

— Нічого це, нічого! — відповіла. — Знаєш, від якогось часу… мучать мене якісь страшні прочуття. Завсігди мені здається, що котренебудь із наших дітей, — о, мій Боже! — десь там переїхав фіякер[1] і що його несуть додому з поламаними ніжками, з розбитою голівкою… Ох, аж подумать страшно! І власне в тій хвилі… те саме прочуття… мов кліщами… мені причулося, що до нас хтось дзвонить…

— Алеж успокійся, ніхто не дзвонить. Діти вернуть здоровісенькі! — запевнював її капітан.  — Бійся Бога, як можна брати собі це так дуже до серця! Але ти може нездужаєш? Може це тільки такий прояв якоїсь іншої слабости?

— Ні, ні, я здорова цілковито, тільки часами на мене находять такі дурні напади.

— Ні, Анелечко, ні, цього не можна легковажити. Це можуть бути початки якоїсь грізної нервової хороби. Як ти поблідла! Треба конечно засягнути лікарської поради.

— Не треба! Не треба! — живо відповіла Анеля. — Що мені лікар поможе? Скаже мені те, що я й без нього знаю: треба супокою, вистерігатися сильних зворушень. Нехай би сам стрібував це вчинити!

— Ні, душе моя, доконче треба щось радити! Ади, ти досі не можеш прийти до себе. Напийся води!

— Я вже пила. Спасибі тобі, любий мій! Мені вже зовсім добре.

І схилившися, позбирала з долівки свої порозкидані причандали.

— А я, — мовив по хвилі капітан, — признаюсь тобі до гріха. В тій хвилі, коли ти поблідла й почала тремтіти, я подумав, що мої слова про барона Рейхлінгена зробили на тебе таке сильне вражіння.

— Про барона? — з меланхолійним усміхом мовила Анеля. — Вибачай, серце моє, але я вже навіть не тямлю, що ми про нього балакали. В тій хвилі, коли ти зачав мені щось оповідати про нього, думка моя була зовсім деінде.

— Я хотів, було, написати тобі про свою стрічу з бароном і про свою розмову з ним, — говорив капітан, — та якраз того самого вечора після стрічі з ним я одержав від тебе листа, а в ньому була звістка, що дитина хора на одру, і що маєш тяжкі гризоти, а на другий день рано я довідався, що барон уже не живе.

— Не живе! — скрикнула Анеля.

— То ти не знала про його смерть?

— Нічогісінько.

— Була з ним якась дивна і досі невияснена історія.

— О, Боже! — глибоко зідхаючи, прошептала Анеля, але в тім зідханню висказалося радше якесь почуття облегшення, ніж жалю. А по хвилі додала: — Такий молодий, гарний, маючий чоловік, такого знатного роду, такий здоровий сильний, і що там йому сталося? Чи хорував?

— Отож то власне, що ні. Застрілився.

— А! Може з любови?

— Сумніваюся дуже. Послухай, нехай тобі розповім про нашу останню стрічу. Це заразом вияснить тобі, для чого я запитав тебе, яка це історія була між ним і тобою.

Анеля похилила голову над роботою і слухала спокійно. Її груди хвилювали мірно, може трохи сильніше ніж звичайно, але безперечно це був наслідок недавнього нервового припадку.

— Не треба тобі оповідати, який чоловік був барон, — мовив капітан. — Золотий хлопець, але в практичнім життю ні до чого. Розпещений матір'ю, привиклий від дитини заспокоювати всі свої капризи, а при тім обік шаленої упертости в дрібницях він не мав ані крихти мужеської твердости й характеру в найважніших справах. Хто тільки перший раз його пізнав, мусив його полюбити, але кожний, хто пізнав його ближче, мусив від нього відвернутися.

Анеля меланхолійно похитала головою на знак, що вповні згоджується з тим осудом.

— В часі, коли через якісь дисциплінарні провини його перенесли з Відня до Львова, мати його вже не жила. Говорять, що вмерла з гризоти від його гулящого й розпусного життя. Його маєток, колись дуже великий, був майже зруйнований. Правда, ще й тоді при ощаднім життю і поряднім господарюванню можна було врятувати з нього дуже показну фортуну, якої нам і нашим дітям дай Боже хоч половину. До полковника нашого полку і до цілого офіцерського корпусу разом з його перенесенням до нас прийшло з Відня остереження і просьба, щоби ми опікувалися молодим чоловіком, не допускали його марнувати решту батьківщини, здоров'я й чести, але, втягуючи його до сімейних кругів, старалися розбудити в нім охоту до спокійного, правильного життя, посвяченого праці і сповнюванню обов'язків. Знаєш сама, що ми робили все, на що тільки була наша змога.

— Не дуже вам за це був вдячний, — докинула мимоходом Анеля з відтінком гіркости в голосі.

— Ну, про його вдячність нам було байдуже. Головне ходило нам о результат. І ми могли похвалитися, що наслідки були такі добрі, яких ніхто й не надіявся. По році нашого менторства над ним хлопчисько поправився так, що майже годі його пізнати, а й маєткові справи пішли далеко ліпше. Від його сім'ї одержали ми офіційну подяку. Потім наш полк відкомандировано до Боснії, а барона приділено до іншого полку, що лишився тут. Що з ним тут дальше діялося, про це не маю ніякого виображення.

— Я те тільки знаю, скільки тобі розповіла, — мовила Анеля якимсь приглушеним, беззвучним голосом, не підводячи лиця від своєї роботи.

— Рік тому назад був я на якийсь час відкомандирований в службових справах до Мостару. Був зимовий вечір, коли по довшій авдієнції у свойого шефа я вертав на свою кватиру. Проходячи перед густо освітленим шинком, я зупинився на хвилю, почувши в середині крик, прокляття, стук ламаних меблів і брязкіт шкла. Втім раптом відчинилися двері і вилетів чоловік в офіцерськім мундурі, але без шаблі й без чако[2]. Вилетів сильно випхнутий кільканадцятьма руками, що зараз потім щезли і замкнули двері за собою. Цей чоловік був смертельно п'яний і був би неохибно впав у глибоке вуличне болото, коли б я не був спіймав його в свої обійми і не поставив на ноги.

— „Пардон!“ — мовив до мене цей чоловік, бачучи на мені офіцерський мундур і силкуючись випростуватися незалежно від моєї помочі. — „Я настолочив вам на нагніток?“ Його голос, охриплий від п'янства, показався мені знайомим.

Я зачав придивлятися його лицю, та в першій хвилі не міг його пізнати. Він перший пізнав мене.

— „А, servus, товаришу!“ — скрикнув, ударивши мене по плечі. — „Го-го-го! пан Ангарович уже й не пізнає мене?“

— Барон Рейхлінген! — скрикнув я, подаючи йому руку, та він не стиснув її. — Що ж це з тобою діється?

— „Зо мною? Добре діється. Бачиш, учуся літати. Оце власне вилетів я з оцеї буди. Га-га-га!“

— Ти давно тут? Я нічогісінько не знав, що тебе сюди перенесли.

— „Не знав?“ — скрикнув барон. — „Не писала тобі жінка?“

— Ані словечка.

— „Го-го!“ — кричав на все горло барон, — „чудесну маєш жінку! Ангела, а не жінку! Га, га, га! Такі ангели там залізними вилами толочать грішні душі в кипучу смолу“.

— Бароне, — строго мовив я до нього, — маю згляд на те, що ти п'яний і сам не знаєш, що говориш. В іншім разі ти мусив би мені тяжко відповісти за ті слова.

— „За ті слова?“ — кричав барон з п'яним сміхом. — „За ті слова? Хіба я що сказав? Алеж братіку, не гнівайся! Сам мовиш, що я не знаю, що плету. А твоя жінка… го-го! die ist ein solches Kapitel[3], про котрий треба би говорити по тверезому“.

— Добре кажеш, — мовив я. — Що маєш мені сказати, кажи по тверезому, а тепер ходи спати.

— „Хто? Я спати?“ — верещав барон. — „Ні, брате, я не привик в таку пору йти спати. Але, але,“ — мовив нараз спокійнішим голосом, — „позич мені 10 ринських! Якраз не стало мені дрібних, а цей драбуга ось тут не хотів мені кредитувати. Позич, не пожалуєш цього. Завтра віддам і ще в додатку розповім тобі гарну історію, яка притрапилася одному гарному младенцеві і одній ще гарнішій замужній жінці, або радше солом'яній вдові“.

— Не потребую тобі додавати, — мовив капітан до Анелі, — що мені кров ударила до голови при тих словах цього нікчемника. Я видобув 10 ринських і даючи йому, промовив: — Без жарту, бароне, краще би тобі подумати про спочивок.

— „Завтра, завтра!“ — мовив барон, хапаючи гроші. — „Спасибі тобі, мій любчику! А знаєш, завтра так коло десятої запитай про мене ось тут у тій буді. Або мене тут застанеш, або тобі покажуть мою кватиру. А про гроші не турбуйся! Хоча мої любі свояки взяли мене під курателю[4], та я ще дам собі раду“.

І знов повернувся до шинку, та нараз зупинився і, обертаючися до мене, мовив:

— „А може підеш зі мною? Ходи, побалакаємо!“

Я був пройнятий таким обридженням до цього нікчемника і до тої брудної руїни, що аж стрепенувся при його словах.

— Дякую тобі, бароне! — відповів я, — мушу поспішати додому, маю ще роботу.

— „Плюнь на всяку роботу! Ходи зо мною!“

Та я вже пустився йти геть.

— „Не хочеш?“ — слідом за мною кричав барон. — „Чорт тебе бери! Обійдуся й без тебе. А завтра приходь, пам'ятай! Довідаєшся гарної історії про твого ангела, про твою кохану жіночку! Га-га-га!“

Я втікав, немов-би вовки за мною гнали, а той грубий, цинічний сміх усю ніч роздавався мені в ухах. Можеш собі подумати, яка тривога обхопила мене, який неспокій шарпав мою душу всю ніч. Яким правом цей нужденний п'яниця смів викликати твоє ім'я на тім місці і серед таких обставин? Про яку це історію він говорив? Що скаже мені завтра? Правда, знаючи його хиткий характер, я згори міг догадуватися, що це буде з його боку якась підлість або дурна сплітка, та проте все-таки така вже мізерна людська натура, я дожидав слідуючого дня неспокійно і з якоюсь нетерплячкою. Не вмінюй мені того в зло, душе моя, — додав по хвилі, стискаючи її руку — не для того я чинив це, немов би бажав почути про тебе щось лихого. Навіть на думку мені це не впало. В моїй душі клекотів гнів на барона. Я бажав побачити його тверезого й зажадати, щоб витолкувався з того, що балакав по п'яному, а евентуально, щоб усе відкликав і ніколи потім не важився згадувати про тебе в такий спосіб. В тій хвилі почув я цілою своєю істотою, як сильно тебе люблю, яка ти мені дорога і близька, і як болюче до глибини душі доторкає мене все те, що могло-би хоч найменшу тінь кинути на тебе.

Анеля, нічого не мовлячи, вхопила при тих словах чоловікову руку, піднесла її і притиснула до уст, а в тій хвилі груба, гаряча сльоза з її ока упала на ту руку.

— Анелечко, що ти робиш!? — скрикнув капітан. — Боже, ти плачеш! Що тобі?

І кинувся до неї з розпростертими раменами, а Анеля, голосно хлипаючи, упала в його обійми.

— Дорогий мій! — мовила голосом, котрий переривало спазматичне хлипання, — як ти мене любиш! Який ти добрий, благородний!.. І чим я заслугую…

— Алеж заспокойся, дитино! — мовив капітан, цілуючи її чоло, лице, й очі, — чого тут плакати? Аджеж це мій обов'язок. Коли б я поступив інакше, то був би нечесним чоловіком.

Треба було кількох хвилин часу, поки Анеля заспокоїлася після цього нового нервового припадку і попросила капітана, щоб кінчив своє оповідання.

— Небагато вже лишилося мені до кінця, — сказав капітан, сідаючи напроти Анелі. — Другого дня рано я одержав твій лист і під його впливом барон і ціле його п'яне балакання відскочило на задній плян. Я вже зовсім не почував охоти бачитися з ним і з острахом подумав собі, що коли тепер прийду до нього, він певно поміркує, що я прийшов упоминатися за позичені вчора гроші. От тим то я й надумав перечекати кілька день, а тепер запитати тільки в відомім шинку про баронову кватиру. Проходячи повз того шинку в службовій справі, я вступив до середини і запитав про барона.

— „О, барон!“ — скрикнув шинкар. — „Гарних нам баронів сюди надсилають! Це не барон, це правдивий розбійник. Скільки я вже шкоди й клопотів мав через нього, цього вам і не сказати. Ну, та вчора він дістав за своє! Зайшов собі з кількома угорськими вояками, почав їх ганьбити й напастувати, викинули його з шинку. По хвилі вернув, зразу держав себе спокійно, та потім ще дужче почав докучати тим воякам. Кинулися на нього, побили його страшенно, обдерли з плаща, шаблі, вафенрока[5]) і ледве живого викинули на вулицю, а сами повтікали.“

— І що ж сталося з ним? — запитав я, переляканий.

— „Не знаю, — відповів шинкар. — Довго ще йойкав і стогнав на вулиці, та я, боячися ще більшої галабурди, позамикав двері й вікна і не хотів нікого більше впускати. Потім уже нічого не було чути, здається, що поволікся до своєї кватирі“.

— А де ж його кватира?

Шинкар показав мені недалеко одиноку хатину посеред огорода і додав, що барон живе там сам тільки з одним вояком, призначеним для його послуги, та цей вояк сьогодні рано, ще досвіта, пішов кудись і досі не вернув. Певно, барон післав його по ліки або по горілку.

Я пішов до хатини. Була позамикана. Зазираю крізь одиноке, яке в ній було, віконце, воно з середини заслонене фіранкою. Пробую стукати до дверей, до вікна, кричу, ніхто не озивається. Вкінці покликав я шинкаря і оба разом при помочі дрючка ми підважили хатні двері. В тісній, темній кімнатці на долівці лежав барон, в подертій сорочці, в заболочених штанах і чоботях. Зразу ми думали, що спить, та, відсунувши фіранку, ми переконалися, що це не був звичайний сон. В правій руці барон держав іще пістолет, а на правім виску виднілася невелика рана, заткана виплившою скріплою кров'ю, помішаною з мізком. На долівці також була широка калюжа скріплої крови. Паперів ані листів не було ніяких.

— Боже! — з переляком шептала Анеля, що, запираючи в собі дух, дослухала до кінця це сумне оповідання.

— Ось тобі вся моя повість про барона, — кінчив капітан. — Як бачиш, я не довідався від нього нічого. Коли мав яку тайну, то взяв її до гробу.

Анеля зворушена не могла ще прийти до себе і шептала тільки, заслонюючи собі очі руками:

— Страшенно! Страшенно! І так скінчити, так згинути! Боже!

— Справді, трагічна судьба! — з почуттям мовив капітан. — Такий маючий чоловік, такий вродливий, мавши такі зв'язки такі спосібності і от що з нього вийшло.

А помовчавши хвилю, додав:

— Зараз тоді я хотів написати тобі про це все, та потім подумав собі: вона там бідна і так має досить своїх клопотів, пощо маю ще дразнити її нерви описом цеї історії. Але á propos[6] твоїх нервів, Анелечко! Їй-богу, я дуже неспокійний. Доконче мусимо щось подумати.

— І що видумаємо? — сумно відмовила Анеля. — Я знаю, одно могло б мені допомогти, та цього одного як раз ти не матимеш змоги зробити.

— А це що таке, скажи! Що би це таке могло бути, що залежало би від моєї спромоги і чого би я не хотів зробити для тебе? — з запалом скрикнув капітан.

— Може воно й не залежить від твоєї спромоги, — мовила Анеля.

— Ну, але скажи, скажи! — просив капітан.

— Знаєш що, любий мій, — мовила Анеля, обнімаючи його рукою за шию і тулячи голову до його грудей. — Віддавна вже, зимою і літом, марила я про те, щоб покинути це місто і осісти десь на селі. Там мала б я супокій, якого тут ніколи не буду мати, а що найважніше, праця при сільськім господарстві, котру змалечку люблю безмірно, відсвіжила би мої нерви, привела би мене до цілковитої рівноваги.

— Осісти на селі… провадити своє господарство, — мовив звільна капітан, задумуючися, — ну певно, це було би не погано, хоча досі я нічогісінько не знав про твою пристрасть до сільського життя.

— Бо ти зовсім не пробував навіть дізнатися про це, — сквапно підхопила Анеля.

— Може воно й так, моє серденько, може й так. О, я також радо пристав би на це. Я також здавна лелію в душі цей ідеал.

— Чи це можливо? — радісно скрикнула Анеля.

— Справді так. І маю надію, що колись здужаємо справдити його.

— Колись?

— Ну певно, що не сьогодні ані завтра. Коли вийду на пенсію. Аджеж не думаю, щоб ти хотіла знов розстатися зо мною і сама їхати на село.

— О, ні-ні-ні! За ніякі гроші! — скрикнула Анеля.

— А по-другім, куди ж би ти поїхала?

— Купімо собі фільварочок! — шепнула йому Анеля до вуха.

— Купімо! Kupiłbym wieś, a pieniądze gdzieś![7]

— Як то „gdzieś“?[8] Аджеж гроші маємо. А твоя кавція? Аджеж за таку суму можемо купити такий кусень землі, якого нам треба, і ще нам лишиться де-що на те, щоб ввести в рух наше господарство.

— Алеж, Анелечко! — перервав її бесіду капітан. — Що про це балакати? Аджеж знаєш, що поки я в службі, то цеї кавції не можу рушити.

— О, так! Знаю це дуже добре. А доки будеш міг ногами волочити, доти не покинеш цієї проклятої служби і ідеал лишиться ідеалом. Ні, краще покиньмо й думати про це все, — мовила з виразом гіркости і знеохоти. — Я так і знала, що моя розмова з тобою про це діло непридасться нінащо.

І відвернулася, надувши губи, тільки руки її швидко рушалися, працюючи голкою.

— Дивна ти, моє серденько! — мовив капітан, котрому якось не містилися в голові ті наглі скоки жінчиної фантазії. — Так чого ж хочеш від мене?

— Нічого не хочу! Роби, що знаєш! — гнівно відповіла Анеля.

— Ти вже гніваєшся. А прецінь же ти ще й не вияснила мені докладно, що на твою думку слід би було зробити!

— Аджеж бачиш, що я хора, що в мене нерви розстроєні! — енергічно мовила Анеля.

— В тім то й клопіт, моя рибонько, що розстроєні.

— Ще раз тобі говорю, що поки будемо жити тут, у Львові, не буде мені ліпше, а буде щораз гірше. Чую це, що тільки на селі, десь у глухій, відлюдній закутині могла б я віджити і віднайти свою свободу.

— Це дуже можливе, — мовив капітан.

— А коли так думаєш і коли мене любиш, — мовила з незвичайним оживленням Анеля, — то прошу тебе, зроби це для мене! Покинь оцю свою службу, подайся на пенсію, відбери кавцію, купимо собі фільварочок десь у горах посеред лісів і їдьмо геть відци, геть назавсігди!

— Алеж дитино! — скрикнув капітан, — чи думаєш, що це так легко зробити?

— Все можна зробити, коли хто хоче, — з притиском мовила Анеля.

— Ну, вийти на пенсію, на це певно багато часу не треба, це можна би зробити й завтра, — мовив, вагаючися капітан.

— І зроби це, зроби, любий мій! Прошу тебе з цілого серця!

— Алеж скільки то буде тої пенсії? Чи вистане нам на життя, на виховування дітей?

— Не бійся, вистане! — мовила Анеля. — Вже я все обчислила, побачиш. А чи маю тобі сказати ще один секрет?

— Ну, говори, говори, моя ти кізонько уперта?

— Я вже навіть вигляділа фільварочок якраз відповідний для нас. Серед гір, а недалеко містечка, де наші діти могли би ходити до школи. Будинки господарські досить добрі, дерев'яний домик зовсім таки гарний, 30 моргів ораного поля в тім числі 3 морги огороду, дальше 20 моргів чудової гірської сіножати і 150 моргів пасовиська разом з лісом. Прекрасний фільварочок, немов створений для нас. А знаєш, яка ціна?

Капітан, зацікавлений, дивився на неї. Незвичайне, гарячкове оживлення, яким вона була пройнята, затривожило його тим більше, що її плян відразу показався йому фантастичним і зовсім не відповідним до її практичної вдачі. Та він ні в чім не хотів їй перечити, зовсім розумно міркуючи, що пізніше, коли Анеля успокоїться, то й сама критичніше почне глядіти на цей свій плян.

— Знаєш, яка ціна тій перлині? П'ять тисяч ринських! П'ять тисяч! Очі заплющивши, можна дати. А на тім ґрунті можна держати кільканадцять штук худоби. А на літо можна ще від сусіднього дідича виарендувати величезну полонину за дешеві гроші і випасти 20 штук волів і наробити десять оборогів сіна. Ні, Антосю, це правдивий скарб!

А коли капітан, нічого не мовлячи, все ще не переставав уважно вдивлятися в неї, вона сквапно, вся тремтячи зі зворушення, говорила дальше:

— Покинеш військову службу, відберемо кавцію, купимо маєтність і зараз виберемося на село. І дітей заберемо відци. Маю свояків у Вадовицях, там будуть мати добру опіку і дозір, нехай там ходять до школи. А ми візьмемося до праці, до господарства, чи так? Твоя пенсія на разі буде йти на вклади в господарство, а коли дечого доробимося, то можна буде робити з неї невеличкі ощадності. Чи так?

— Так, так, — механічно мовив капітан.

— Значить, похваляєш мій плян?

— Цілковито.

— Пристаєш на нього?

— З цілого серця.

— Ну, то добре! Гарно! Чудесно! Якже я люблю тебе, голубе мій! А в такім разі знаєш що? Іди зараз, там у спальні на моїм столику знайдеш перо, папір і чорнило і напиши подання до генеральної команди.

— Подання? Яке?

— Подання, що виступаєш з активної військової служби.

— Зараз? — здивувався капітан.

— Ну, аджеж ти згодився на мій плян?

— Так, але чень же ще не горить, не маємо чого так квапитися. За кілька тижнів маєтність не втече, а в тім, хто ще знає, чи при докладнім огляді вона нам сподобається? Треба би оглянути її з яким тямущим чоловіком. А за кілька неділь я можу одержати вищий аванс і в такім разі наша пенсія також буде вища.

— А, так! — майже крізь сльози мовила Анеля. — Так тобі аванс, мізерне підвищення пенсії більше в голові ніж мій супокій, моє здоров'я, моє життя. Такі то ви всі мужчини! На устах у вас усе: люблю, люблю! А коли прийдеться доказати цю любов бодай якимсь найдрібнішим ділом, то зараз у вас готові тисячні огляди, причини, застереження та докази.

— Ти несправедлива, Анелечко, — поважно мовив капітан. — Бог мені свідок, що я готов усе зробити для тебе, а коли хотів заждати на аванс, так це тільки в тій цілі, щоб тим ліпше забезпечити долю твою і дітей. Та зрештою, коли так доконче хочеш…

— Доконче, доконче! Зроби це для мене!

— Добре, йду і зараз напишу подання.

І з виразом резигнації на лиці капітан пішов до спальні, лишаючи Анелю саму…

——————

  1. Фіякер — візник.
  2. Чако — ківер, — військовий високий кашкет.
  3. Вона є такий капітал.
  4. Курателя — опіка.
  5. Вафенрок — військовий короткий сурдут, тужурка (З нім.).
  6. З приводу, що до.
  7. Купив би я село, але гроші десь.
  8. „Десь“