Твори (Франко, 1956–1962)/9/Для домашнього вогнища/III
| ◀ II | Твори в 20 томах Том IX Для домашнього вогнища III |
IV ▶ |
|
Обід був скромний, а проте протягся досить довго. Хоча капітан з дороги приніс досить загострений апетит, та тепер їсти не міг: ситий був своїм щастям, тою теплою, погідною, тихою і такою оживленою родинною атмосферою, про котру марив там, на гірських бівуаках, серед босняцьких скель, у сльотах і спеках і невигодах таборного життя, і пізніше в монотонній і сто разів скучнішій гарнізонній службі. Те щастя далеке й бажане видавалось йому тепер сто разів любішим, сто разів чарівнішим, ніж його мрії. Лиця, постаті, голоси, слова дітей завершили той могутній чар. Від'їзджаючи, він покинув їх майже немовлятами, крикливими, що часто плакали і причинювали родичам багато клопотів та невигод. Він тямить, що тоді в глибині душі навіть рад був подекуди, що може вирватися з тої „дитинярні“, як звав своє помешкання. І в мріях його діти не грали видної ролі, блукали десь, мов бліді тіні; він думав про них більше розумом, теоретично, та не любив їх так, як любиться живі, близькі серцю істоти. А тепер! Сам вид тих двох істот, у котрих він чув частинку себе, всього себе — тої гнучкої дівчинки з голубими очима й попелястим шовковим волоссям, що в її лиці він пізнавав свої власні риси, та без порівняння ніжніші, благородніші, що кожний її рух наповнював його мимовільним подивом, — вид того хлопчика, так непохожого на сестру, а так дивно подібного до матері, з виразом енергії на круглім лиці і на устах, резолютного[1] й бистрого в рухах і з деяким відтінком дитинячого гумору в словах — той вид спинював йому віддих у грудях, наповняв його ненастанним захопленням. Це захоплення іще збільшувало його любов і пошану для жінки, для тої жінки, не тільки чарівно вродливої, але також залізного, неподатливого характеру та високої інтеліґенції, що полишена сама, з невеличкої половини його пенсії, яку міг їй посилати місячно, зуміла вижити, вдержати дім і так славно виховати дітей. Що були добре виховані, розумно, свобідно, без неволення їх дитинячої вдачі, що на розвиток їх інтеліґенції, їх характеру і їх тіла змалку пильно вважали, це видно було з кожного їх руху, з кожного слова.
Всі ті спостереження, почуття і уваги куйовдилися в капітановій голові, майже пригнічуючи його розум і тільки поволі, по черзі доходили до повної його свідомости. А проте він чув себе незвичайно підохоченим і оживленим. Розмовляв, жартував, розповідав і уривав, сміявся й їв, і очей не зводив із жінки й дітей. Бачилось, що в тій хвилині він хотів скупчити в собі й пережити все те, що занедбав за так довгі роки.
Аж по обіді почув деяку втому. Природа почала допоминатися свойого права, перенатужені нерви почали відмовляти послуху, бажали спочинку.
— Хочеш лягти, Антосю? Заснеш на чверть годинки? — спитала жінка.— О, ще чого не стало! Ти чому таке думаєш?
— Бачу по тобі, що ти втомлений. Іди, я тобі покладу подушку на софі.
— Та я ж не хочу! Що ти думаєш? Чи ж я засну тепер? — боронився капітан, котрому якось соромно було лягати й спати в таку хвилю.
— Заснеш, заснеш! — говорила лагідно та енерґійно Анеля. — Ти втомлений! Ходи! Зрештою, що тут з тобою балакати? Тут моя команда і я наказую. Allons, марш!
— Га, коли вища інстанція так каже, то годі! — сказав капітан і, поцілувавши дітей в чоло, а жінку в обидві руки пішов за нею до покою, де вже його ждала вигідна софка, вкрита білим простиралом, з подушкою в головах.
— Не роби церемоній, дитино! — сказала жінка. — Лягай і спи. Я позамикаю, щоб тут ніхто тобі не перешкоджав. А якби тобі було чого треба, то задзвони.
І вийшла, гарна, легка, як сонний привид, а її слова були такі спокійні, свідчили про таку гармонію її душі, що сами одні впливали освіжаюче і заспокоююче на все її оточення.
Капітан іще стояв, слідячи очима за її постаттю, а коли щезла, зложив руки, як до молитви, і промовив:
— Боже! Чим я заслужив собі на те, що ти посилаєш мені стільки щастя? Я, правда, терпів чимало в своїм життю, та інші терплять іще далеко більше. Терпіння не заслуга… Га, та видно, що й щастя так само не по заслугам міриться…
От так філософуючи, він зняв військову блюзу і ліг горілиць на софі. Ах, як приємно! Якийсь супокій обняв його, розкіш наповнила його душу. Він зажмурив очі і трохи лежав так, розкошуючись тим станом напівсонним, при котрому проте вогник свідомости не гас, а тільки раз ясніше, а раз слабше освічував усе навкруги. Та тільки круг той був малий, малий, хоть обіймав цілий світ, усе, що в тім світі було найкраще і найлюбіше йому. Вся минувшина, повна довгих терпінь, боротьби й невигоди, аж до вчорашнього дня включно, зсунулась у темну пропасть, як лавина, і не полишила по собі ніякого сліду. Весь окружаючий світ пропав, не існував зовсім. Тільки жінчине лице ясніло над ним, мов сонце, тільки дитячі очі світили йому, мов чудово блискучі зорі. Та скромна кватиря, зложена з сальоника, трьох кімнат і кухні, розширювалася в його уяві, робилася якоюсь велетенською святинею, якоюсь домівкою таємної, йому приязної сили.
Поволі загасло почуття часу й простору, рожевий вогничок свідомости замиготів і розплився непомітно, мрії перемінилися в тихий, покріпляючий сон. Та й у сні почуття розкоші тривало далі, а коли вогник свідомости — не той давніший, а якийсь новий — знов замиготів на поверхні його душі, капітан побачив себе малим хлопчиком, що грався в тій самій святині, про яку марив перед сном. У святині так тихо, так тепло. Якесь золоте божество дивиться на нього милостиво. Він чує, що під опікою того божества може гратися свобідно, може буте безпечний. Чим же ж він грається? Адже це величезний діямант, що яснів на чолі божества, мов зірниця. Саме божество дало йому цей неоцінений клейнод. Підскакуючи з радощів, він підкидає ним угору і ловить у руки, мов пилку[2], кладе його в сонячнім промінні, що падає крізь вікно святині й золотим озером розливається у стіп вівтаря. Діямант заломлює те проміння і кидає на супротивну стіну величезний весельчаний стовп, наповняє всю святиню весельчаним блиском.
Він знов підкидає камінь. Напоєний сонячним світлом, камінь летить високо-високо, під саму стелю святині, палаючи чудовним, сонячним блиском. Він не може відвести очей від того блиску, стоїть, мов остовпілий, дивлячись угору. Та тим часом камінь уже впав у долину. Його бренькіт о кам'яну долівку чути було виразно; чути було, як покотився. Він похиляє очі, шукає по долівці за каменем, та не бачить його. Де він покотився? Його очі зачерпують чимраз ширші круги — каменя нема. Очі, ошукані у своєму чеканні, починають блудити, шукати там і сям без цілі й без ладу — каменя нема. Якась глуха тривога помалу будиться в його душі. Що я наробив? Адже цей камінь — то цілий маєток! Де він? І він нахиляється до долівки, опирається руками на коліна і, не вірячи своїм очам, починає ще раз шукати в тім самім місці, що вже був пробіг очима. Каменя нема. Та це не може бути! Аджеж ось тут коло мене дзеленькнув, аджеж не міг покотитися далеко! А в тім — хто знає?
Він не сміє підвести очей, поглянути на божество, бо чує, що зустрів би його зір, повний грізного докору. В святині починає темніти; золоте проміння, що ще перед хвилею лилося крізь вікна, щезло. Чути далекий грім. Тривога проймає його. „Я мушу найти той камінь, мушу, мушу, мушу!“ — миготить у його голові, і ті ненастанні миготи причинюють йому нестерпний біль. Він падає навколішки, починає повзати рачки, напружувати зір — усе даремне. Бачиться йому, що вже перешукав величезний простір, що стіни святині відсуваються від нього. Та ні, ось одна стіна, друга стіна, якесь тісне, тісне, темне приміщення. Де би то впав камінь? Може, під ту лавицю? Він зазирає під лавицю. Каменя нема, та біля першої лавиці стоїть друга, далі якась софа, якийсь фотель, сила фотелів, якісь шафи, комоди… Повно меблів. І скрізь треба зазирнути, всі треба повідсувати, бо певне десь там камінь закотився. І він напружує всі свої сили, починає відсувати, пересувати, перевертати меблі. Піт обливає його, духу не стає в грудях. Двигає величезні тягарі, курява душить його, і якась таємна сила не дає йому супокою, раз-у-раз гонить його: шукай каменя! шукай! шукай!
— Алеж я не можу! — кричить він голосом розпуки, шарпаєтся і… падає на підлогу.
Схоплюється. А! То був сон! Він лежить, потом облитий, та не на підлозі, а на софі. Гуркіт коліс на вулиці був у сні далеким громом. Утома мускулів справила те болюче почуття, що буцім то чогось шукається і не можеться знайти. Капітан, лежачи, всміхався тепер над своєю тривогою, що його у сні так мучила. Він читав недавно про суггестію. Аджеж це дуже похоже! Приспати умислові влади окрім одної, і цю одну якими механічними чи психічними стимулами пхнути в якімнебудь напрямку — і в душі приспаного повстає якась ідея, якийсь розгін, що, не находячи впину в духових владах, опановує чоловіка зовсім.Коли він так думав, очі його вдивлювались у стелю, в стіни, в меблі спальні. Диво! Давньої розкоші, яку чув перед сном, тепер уже не було. Усе навкруги нього здавалось йому тепер якимсь чужим, невідомим. Правда, п'ять років — чималий час, можна було забути про краску, подобу, розставу меблів. Та ці меблі, що він тепер бачив, були майже нові, гарні, з естетичним смаком дібрані, дорогі. На стінах висіли гарні картини в золочених рямах і велике дзеркало. Жінчина туалетка з еліптичним дзеркалом видалась йому якоюсь істотою, що заблудила сюди Бог зна відки.
Поводячи очима по спальні, капітан запримічав чимраз більше подробиць і предметів, що вражали якось чудно, завдавали його душі загадки, що їх зовсім не легко було розвязати. Він нагадав собі живо, як скромно, як бідно була умебльована оця спальня тоді, коли він від'їзджав у Боснію. Це ж, що він тепер застав, адже воно десь коштувало багато грошей! Аджеж окрім ліжок — шлюбних, як він їх звав, — не лишилося ні однісінької старої меблі. Усе те було нове, усе далеко краще, пишніше, чим уперед.
Відки воно взялось?
Вже сама оця думка була скорпіоном. Капітан схопився, сів на софі і почав іще раз роззиратися навкруги. Тепер уже нічому не призирався, нічого докладно не бачив; зір його справлений був у нутро, в минувшину. Найперше він нагадав собі хвилинку зачудовання, коли перед кількома годинами, увійшовши в каменицю, дізнався від сторожа, що його жінка живе не на третім поверсі, як давніше, а на першім. Відомо, кватира на третім поверсі з різних причин була ненаручна, алеж перший поверх! Різниця кошту доволі велика! Він нагадав собі, що вже тоді мав намір спитати жінку, що воно значить, та те, що після того сталося, скинуло йому з думки усе, усе, значить, і запит.
Далі він став нагадувати собі її листи, писані йому в Боснію. Вона писала правильно щотижня, а іноді, коли сталося щось незвичайне, коли котре з дітей було хоре, то й частіше. Зразу вона жалувалася, що з грошей, що їй присилав, не може вижити, що уриває собі на найпотрібнішім, щоб тільки прожити з дітьми. Правда, вона ніколи не вдавалася в розпуку, не нарікала на долю, не винуватила його ні в чому, та її спокійні, неначе здавлювані побоювання тим глибше краяли його серце. Він ходив, як отруєний, після її листів, тим більше, що чув, що тепер нічим їй помогти не може, нічим потішити, окрім обіцянок сподіваного авансу. Та після кількох місяців Анеля перестала жалуватись. Раз написала йому, що шукає якого заробітку, та коли він висказався скептично про її пляни, перестала про це писати. Відтоді згадувала тільки принагідно, що перше сама собі була винна, що не вміла уладитися, що багато грошей тратила непотрібно, що її кухарка обкрадала і т. д. Тепер нужда навчила її економії, і вона переконується, що жити зовсім не так важко, як їй зразу бачилось. Грошей, що він їй присилає, стає їм на життя зовсім, і навіть ще лишається їй дещо. Якось пізніше звістила його, що їй лучилася дуже корисна лекція гри на фортеп'яні. Відтоді звістки про економічний стан ставали чимраз рідші, скупіші, лаконічніші. „Добре нам ведеться“, „рахунків тобі не посилаю, бо не хочу тобі голови клопотати“ — оце були звичайні її слова про цю тему, звичайно поміщувані десь у дописках, під кінець обширних справоздань про львівське товариське життя, про військових знайомих, про бали, процеси, випадки смертні й такі інші речі. Взагалі за останні два роки про своє домашнє життя, про дітей вона писала дуже мало; коли ж він їй це випоминав у листах, вона відповідала лаконічно в такім роді: „Що тобі маю писати? Ми здорові, раз-у-раз ізгадуємо тебе. Зрештою, незабаром приїдеш і сам усе побачиш“. Не раз додавала, що не пише обширно для того, щоб Антось, вернувши додому, тим більшу мав несподіванку. Цю ціль вона безперечно осягнула до того, що капітан не тямив навіть, чи Анеля згадувала йому коли-небудь про Юлію, свою товаришку, що, як показується, бувала в них майже щоденним гостем. Чомусь не сподобалась йому ота Юлія. Було щось скрите, тривожне в її лиці, в її очах, у всій її постаті. Рухи її якісь вимушені, голос ненатуральний. Порядкуючи свої вражіння, капітан сказав собі, що та жінка виглядає так, немов би відвикла жити в поряднім товаристві. Який контраст з його жінкою! Та що ж, контрасти притягають себе обопільно, а про свою жінку капітан надто високо думав, щоб на хвилю міг допустити, що дає приступ до себе і до своїх дітей жінці недостойній.
А проте все, хоч він не одно силкувався витолкувати собі, в його серці лишилося жало несупокою, тої тривоги, що, може, була ще відгуком тої страшенної тривоги, якої зазнав у сні. Він усе ще лежав на софі, курячи цигарку і дивлячись у стелю, коли це тихенько отворилися двері, — видно, що були відчинені вже перше, коли він спав, — і ввійшла Анеля.— Ти вже не спиш? — сказала. — Лежи, лежи! Я сяду ось тут коло тебе, побалакаємо.
І з чарівним усміхом присунула крісло та й сіла. Він, лежачи, взяв її руку і притулив до уст.
— Якже тобі спалося?
— О, чудесно! А чи довго я спав?
— Може зо дві години. Тепер пів до четвертої, — додала вона, дивлячись на маленький, елеґантний золотий годинник, котрий мала коло себе і котрого він давніше в неї не бачив. Незримий скорпіон знов ворухнувся в грудях у капітана на цей вид. Анеля вгадала його почування і, сміючись, ударила його по плечі.
— Ну, чого ти поблід? — скликнула зовсім свобідно. — Вже знов по-давньому починаєш? Знов мене за щось підозріваєш, хоч сам не знаєш, за що? Ей, ти, непоправна дитино, ти!
Лице капітанове запаленіло від сорому.
— Прости мені, янголе, — сказав він. — Я нагадав собі, що ти мені в листах так часто обіцяла несподіванки, коли верну додому. І справді я застав їх так багато… Усе тут таке мені нове, таке несподіване…
— І ти зараз подумав собі: тут мусить бути якась провина моєї жінки!
— Анельцю! — сказав капітан, знов з запалом цілуючи її руку. — Як ти можеш таке говорити? Клянуся моєю честю, що це мені й на думку не спало. Адже ти знаєш, як я тебе люблю. Свого життя я ніколи так не любив. Підозрівати тебе за щось нечесне, це ж значило би класти сокиру до коріння мого власного життя!
— Чого ж ти поблід, побачивши мій годинник? Кажи одверто! Скільки років ми не жили вкупі. Та перерва може бути для нас точкою виходу в нове, щасливе життя, та може бути й темною, роззявленою безоднею, що нас на завше розлучить.
— Бійся Бога, жінко, що ти говориш!? — крикнув переляканий капітан.
— Бачиш, що говорю без жарту, — відповіла Анеля. — Я мала час пізнати життя в його глибині, застановитися над ним основно і прийшла до переконання, що коли між нами мають бути якісь тайни, якесь джерело обопільного недовір'я, то краще відразу розійдемося, бо життя наше не буде життям, а мукою.
— Алеж, моє серденько! Відки така розмова? Пощо? Адже ти знаєш, що я не маю перед тобою ніякої тайни!
— І я не хочу мати перед тобою ніякої! — з запалом сказала Анеля. — Не хочу, щоб ти мене підозрівав. Коли маєш супроти мене який сумнів, скажи одверто. Чуюся такою чистою, такою правою, що не боюся ніякого закиду, коли мені його одверто висловлять.
— Анельцю, Анельцю! — скрикнув капітан, доведений до розпуки її розмовою, — але, пробі, нічого я тобі не закидав, ні за що не підозрівав, Бог мені свідок!
— Ти поблід, побачивши оцей годинник.
І, відчепивши, вона подала йому годинник у руку.
— Придивись йому! Прочитай напис, виритий на нім! Бачиш, що дарував мені його дід. Загнівався був на нас, коли я вийшла за тебе заміж, та нарешті таки дав себе перепросити.
— Значить, це він вам допомагав? — скрикнув капітан здивованим голосом, обводячи очима навкруги.
— Не за одне маємо йому дякувати, хоч ти знаєш, який він твердий. Надто великої щедрости закинути йому не можна.Капітан аж тепер нагадав собі діда своєї жінки, старого, багатого вдівця, властителя кількох фабрик і кількох камениць у Кракові. В споминах капітана не займав той дід майже ніякого місця. Познайомившися з його внучкою Анелею у якихось далеких свояків у Львові, капітан наскочив на завзятий опір старого Гуртера — бо так називався дід. Він хотів їхати до нього в Краків, та Анеля відрадила йому, толкуючи, що присутність його попсувала би справу, бо дід страшенно не любить військових взагалі. Вона сама обіцяла перемогти його впертість, і дійсно їй це повелося. А що Анеля не мала свойого маєтку, то Гуртер дав їй лише стільки, скільки треба було на зложення за мужа законом назначеної офіцерської кавції[3], додаючи, що коли вона йде заміж проти його волі, то більше нічого їй не дасть. І в цім змислі був написаний його перший і останній лист до молодої пари, де була пошлюбна ґратуляція[4] з тим додатком, щоб обоє від сьогодні перестали його знати, так як і він їх ані знати ані бачити не хоче, щоб не важилися до нього писати ані в чімнебудь на нього числити, бо це чинило би йому тільки прикрість, і їх листи він мусив би їм звертати нечитаними. Зрештою бажає їм усякого щастя і доброго поводження.
Ось і все, що знав капітан про Гуртера. Надто гордий і незалежний, щоб просьбами, повзанням впрошуватися в його ласку, він сповняв точно його волю і не інтересувався ним зовсім. Служба й життя домашнє забирали весь його час. Правда, Анеля часто з подякою згадувала про нього, адже ж його дар, будь-що-будь, був підвалиною їх щастя.
— Він не лихий чоловік, розумний, і щирий, тільки чудний собі і твердий дуже, — говорила не раз Анеля. — Там його в Кракові опанували баби-богомолки, сліпі знаряддя в руках єзуїтів, що спекулюють на його маєток. Що нам нічого більше надіятись від нього, про це я свято переконана.
І вони не надіялись. Жили, як могли, поки врешті необхідність не розлучила їх на цілих п'ять років. То й не диво, що тепер капітан і з зачудуванням і з полегшою в серці дізнався, що дід перепросився з Анелею.
— Ну, бачиш, бачиш! — мовив їй капітан з відтінком докору в голосі. — І чого ж тут гніватись і в патос впадати? Розуміється, мене дивувало, відки тут у мене така розкіш. Перший поверх, дзеркала, магаґоні[5], ведмеді на долівці, золотой годинник… і моя скромна пенсія на вдержання двох домів! Я хотів тебе розпитати, що це за загадка? Хіба ж це якийсь проступок? Ну, так, одне твоє слово розвіяло всі мої сумніви.
— Не будь надто легковірним! — мовила Анеля, знов приймаючи строгий вираз слідчого судді. — Не клади надто багато на одне слово! Домагайся доказів!
— Алеж, Анельцю, чи хочеш, щоб я провадив кримінальне слідство?
— Краще, щоб ти зробив це тепер, коли ще зір маєш ясний і думку невпереджену.
— Чи думаєш, що можу перемінитися? — трохи огірчений запитав капітан.
— Слухай, Антосю, — мовила Анеля, сідаючи коло нього на софі й обіймаючи його за шию. — Не гнівайся на мене за те, що тобі скажу. Люблю тебе, люблю своїх дітей, наших дітей, Антосю! Люблю над життя, мало що не сказала — над спасіння душі своєї. І власне через те, що люблю так дуже, я б бажала, щоб ніщо не каламутило нашого щастя, яке може дати любов. Аджеж і ти цього бажаєш?
— Хто ж би цього не бажав!? — скрикнув капітан, притискаючи її до грудей.
— Слухай же, любий мій! Знаю добре, що тепер після твойого повороту, скоріше чи пізніше дійдуть до твого слуху всякі плітки й байки. Не сумніваюся, що знайдуться такі, що в очі мені підлещуються, а поза очі кидатимуть на мене болотом, понижуватимуть мене в твоїх очах.
— Анеля! І ти можеш допустити на хвилю, що я буду вірити підлим пліткам?
— Не хвались сильний своєю силою ані відважний своєю відвагою! — сказала хмарно Анеля. — Ні, любий, не говори цього! Що там казати про те, чи я допускаю, чи не допускаю! Розумний чоловік усе допускає і нічого не допускає. То ж ліпше завчасу запобігти можливости всяких таких допущень, які б могли мене кривдити в твоїх очах.
— Як ти це розумієш?
— Витолкую тобі ясніше, про що річ іде. Не від сьогодні знаю, що лихі язики чорнять мене, буцім то я заробляю гроші якимсь нечесним способом. Відки йдуть ці дурні сплітки, не знаю. Я не жила цими часами на великій стопі[6], не бувала так часто в товариствах, щоб могла про все дізнаватися. З твоїх давніх приятелів мало хто тут лишився, та й ті дуже рідко в мене бували. То й не знаю, в чому мене обвинувачують. Поки річ ішла про мене саму, я не дбала про те зовсім. Доволі мені власного сумління, почуття власної невинности. Та коли ти вернув, то діло зовсім інше. Такі плітки можуть затроїти твоє життя, наробити тобі неприємностей, коли не будеш узброєний на їх відкинення. І власне цього я домагаюся від тебе.
— Та коли ти мене впевняєш про свою невинність, то якого ж мені ще свідка треба?
— Слухай, Антосю, — сумно промовила Анеля, — не кажи так. Чоловік не камінь. Можуть знайтися речі, дуже подібні до правди і свідчити проти мене. Найперше дай мені святе слово, присягни мені на любов до наших дітей, що все, що тільки вчуєш проти мене, скажеш мені до очей, нічого не криючи, ні в чім мене не щадячи, про все домагаючись пояснення!
— Анелю, пробі, тривожиш мене тим урочистим тоном! — скрикнув капітан, схоплюючися на ноги. — Чи думаєш, що тут може виринути щось аж таке страшне та грізне, щоб аж…
— Нічого не думаю, тільки домагаюся від тебе того, на що маю право. А бачиться мені, що на твою одвертість маю повнісіньке право!
— Авжеж! Авжеж! Безперечнісіньке право.
— І обіцяєш мені, що будеш супроти мене завсігди щирий і одвертий?
— Обіцяю на честь, на свою душу!
— І не матимеш передо мною ніякої тайни, хоча б ти міг догадуватися, що її виявлення буде для мене дуже болюче?
— Обіцяю! Хоча б я міг догадуватися, що її виявлення принизить мене в твоїх очах, зробить негідним твоєї любови.
— Цього не потребуєш і в думку покладати, любий мій! — мовила Анеля, цілуючи його в уста. — А за обіцянку дякую сердечно. Будь певний, що не надужию твого довір'я.
— А я… я, скажу тобі по правді, не розумію добре, пощо ці всі церемонії.
— Дай Боже, щоб вони були непотрібні! — зідхнула Анеля. — Та в усякім разі надіюся, що вони нікому не пошкодять. Ну, добре, це було б одно. А тепер друге.
І відчинивши шухлядку від своєї туалетки, вийняла з неї стару, засмальцьовану книжку, оправлену в полотно. Капітан знав добре цю книжку. То була рахункова книжка, що її купив день перед своїм шлюбом з Анелею і дав їй, щоб записувала всі розходи й приходи їх маленького господарства. Анеля дуже совісно день-у-день записувала в ній усі рахунки. Цю книжку подала йому тепер.
— Візьми й передивись мої рахунки. А ось квитки від купців і інших людей, з якими я мала якінебудь грошеві інтереси за тих п'ять років. А ось у цій пачці листи, що приходили до мене. Прошу тебе, передивися все те, розсліди совісно кожну подробицю, кожну цифру, кожний папірчик!
— Бійся Бога, Анельцю! На що цього? Вірю тобі й без того.
— Ні, я не хочу! — відповіла Анеля. — Розсліди й потім вір або не вір. Дай мені слово, що задаси собі цю працю!
— Ну, коли воно доконче…
— Доконче. І то ще сьогодні!
— Га, нехай і так буде!
— Добре. Дякую тобі! Це буде для мене найкращий доказ довір'я з твого боку!
І поцілувавши його в чоло, Анеля вийшла, лишаючи його самого з рахунковою книжкою, квитками й чималою пачкою пожовклих листів. Не можучи ще отямитися з зачудовання, капітан який час ходив по покою, поки врешті не доміркувався, що його жінка остаточно має рацію і що вся оця незвичайна сцена є тільки доказом її незвичайної любови до нього, і вкупі з тим її обачности й незвичайного розуму. А зміркувавши це, він узявся совісно за рахунки й папери. Щоб йому не переривати праці, жінка принесла йому підвечірок до сальону і знов лишила його самого.
——————