Твори (Франко, 1956–1962)/9/Для домашнього вогнища/II
| ◀ I | Твори в 20 томах Том IX Для домашнього вогнища II |
III ▶ |
|
— Антось! Недобрий хлопчик! Якже ти міг зо мною так поступити!? Пишеш, що вночі приїдеш…
— Я вирвавсь у них! Вирвався швидше, ніж надіявся. І ось я тут! тут! тут!
І Антось покривав поцілунками руки, груди й уста своєї жінки.
— Та коли ж ти приїхав?
— О дев'ятій.
— І тільки тепер приходиш?
— Служба, Анелечко, служба! Треба було людей запровадити до касарні і здати рапорт у генеральній команді. Добре, що й так швидко я упорався.
— Недобрий хлопчисько! Недобрий хлопчисько! — віддувши губки, повторяла Анеля, б'ючи його по руках, що ними Антось обнімав її гнучкий стан, притискав до своїх грудей.
Той „Антось“ або „хлопчисько“ — це був високий, кріпко збудований мужчина, літ коло сорока, з рідким уже, злегка шпакуватим волоссям, з рудавими вусами й такими ж баками, при шаблі, в зимовім військовім плащі й мундирі капітана австрійської піхоти. Лице його, не вважаючи на признаки великої втоми і тільки що відбутої далекої подорожі, дихало здоров'ям. В сивих очах виднілася доброта й лагідність, хоч бистрі й певні рухи свідчили про військову дисципліну, що ввійшла, так сказати, в кров і нерви.
Капітан Антін Ангарович вертав власне з Боснії, де пробув цілих п'ять літ у військовій службі. Відкомандирований туди з одним із перших відділів окупаційного війська, він мав участь у всіх бійках і перестрілках, серед яких доконано окупації й пацифікації того краю, відзначився при здобуванню Сараєва і пізніше кілька разів у боях з бандами „гайдуків“, що волочилися по краю, авансував з поручника на капітана, лишився добровільно ще три роки в військовій службі в Боснії, з огляду на вищу плату й обіцяний йому дальший аванс, і власне по п'ятилітній неприсутності вертав назад, до Львова, на лоно своєї сім'ї. Його приділено до львівського гарнізону, при найближчім маєвім авансі його мали іменувати майором, а це значило пенсію, що сяк-так забезпечить прожиток і будучину його сім'ї. Найсміліші, найгарячіші його бажання близькі були до здійснення.
— Так ось ти мені! Ось ти мені! Мій найдорожчий скарбе! Моє золото! Життя моє! По тільких літах, по тільких трудах, по тільких небезпеках! — приговорював капітан голосом уриваним зі зворушення, все ще тулячи в своїх обіймах жінку, що раз хлипала з плачу, то знов вибухала сміхом. — Тепер я твій, тепер ніщо нас не розлучить.
І обоє, сплетені раменами, сіли на софі.
Тільки тепер капітанів зір побачив Юлію, що стурбована і збентежена стояла, не знаючи, що їй почати, і, очевидно, бажала б була нечутно і незримо вифуркнути з цього щасливого гнізда.— Halt, Regiment![1] — весело скрикнув капітан. — А це хто? — запитав, обертаючися до жінки.
— Ах, я й забула представити тобі: — Юльця Шаблинська, моя товаришка ще з пансіону… Юлечко, цей нечемний хлопчисько, — бачиш його?.. з тими поганими вусищами, — це є той Антось, про котрого я тобі наторохтіла повні вуха.
Юлія злегка відклонилася й зачала пришпилювати до волосся капелюх.
— Herstellt![2] — крикнув капітан. — Положити капелюх! Сюди, на стіл! Сідати! Приятелька моєї жінки мусить бути й моя приятелька. Приятеля я, мабуть, визвав би на шаблі, але приятельку взиваю, щоб лишилася з нами на обід.
Юлія, очевидно ще дужче заклопотана, держала капелюх у руці й не знала, на яку ступити.
— Пане капітане, — промовила нарешті, — дякую за ласкаві запросини, але сьогодні у панства такий день, що моя присутність буде зовсім не на місці. Справді…
— Gilt nichts![3] — відрубав капітан жартівливо грізним голосом. — Сьогодні я в такім настрою, що міг би обняти і цілувати весь світ, і оту стару перекупку, що на Зарваниці продає варений біб.
— Fi donc! Антосю! — перервала Анеля, даючи йому кляпса по рамені.
— А нехай мене твоя приятелька не визиває на одвертість! — відмовив капітан. — Скажи їй, витолкуй їй, що в мене нема ніяких викрутів, що опозиції не терплю. Слово сказалося і клямка запала. Панна Юлія лишається з нами на обід і по всьому.
— Ха-ха-ха! Алеж вона не панна! Бачиш, і висмикнулася тобі з-під твого слова.
— Не панна? А що ж вона таке?
— Чудесно б ти їй прислужився, якби вона для твоєї вподоби мала лишитися старою панною.
— Не люблю старих паннів. Значить, вона замужня. Тим ліпше! Задержимо її тут, поки нам її муж екзекуції не надішле.
— Алеж ти знов зловився на полову, старий воробію! Пані Юлія вдова.
Лице капітана виявило велике, комічне розчарування.
— Вдова? Ненавиджу вдів! Вдови, сови — це птахи, що ворожать лихо. Чи хоче вдова йти додому? — запитав, обертаючися до Юлії.
— Думаю, що пан капітан… — почала Юлія, все ще вагаючися, чи має пришпилити капелюх до голови, чи покласти його на столі.
— Алеж з паном Богом, з паном Богом! — перервав їй капітан, а потім, зірвавшися з софи, чемно поміг їй надіти плащ, взути калоші, віднайшов її парасольку і, стискаючи в своїх могутніх долонях її дрібну ручку, мовив поважно:
— Даруйте, пані, оце жартливе привітання. Дуже жалую, що пані не були ласкаві лишитися, але таки бачу, що ваша правда. Сьогодні я справді був би неможливим у чужім товаристві. Чи ви, пані, не гніваєтеся на мене?
— Алеж, пане капітане… — протестувала пані Юлія.
— І відвідаєте нас, пані?
— З найбільшою охотою.
— Але незабаром! Завтра!
— Коли мені тільки час дозволить.— Ніяких „коли“! Ніяких „коли“! Коли пані завтра не прийдете, то буду це вважати знаком, що гніваєтеся на нас.
— Але ж, пане капітане! Відки така думка?..
Прощаючися з панею Анелею, Юлія шепнула їй до вуха:
— Якби щонебудь було, то забіжу ще сьогодні вечером.
Анеля поцілувала її й випровадила за двері.
Капітан тільки тепер скинув плащ, відіп'яв шаблю і силкувався вспокоїтися після могутнього вибуху чуття. Та це не було так легко. Сів на фотелі, трібував[4] розглянутися по сальоні, та предмети скакали йому поперед очима, зливалися в якусь сіру масу, покривалися рожевим туманом, видавали якийсь чудовий гук, що сильно дуднів у його серці, живіше поганяв кров у жилах. По кількох секундах капітан схопився з фотелю, пройшовся кілька разів по сальонику, а коли Анеля вернула з коридору, він у тій хвилині вхопив її в обійми і почав покривати поцілунками її уста, очі, чоло й волосся.
— Алеж, дитино, задушиш мене! — пестливо кричала Анеля. — Ну, так і видно, що з гарячішого підсоння вертаєш. Давніше ти не був такий вогнистий.
— Гніваєшся? — шепнув капітан, щасливий, з запаленілим лицем, держачи її за рамена і зблизька заглядаючи в її чудові, вогнисті очі.
— Певно! — відповіла жартливо Анеля, закручуючи його вуси, а потім, легесенько сіпнувши, посадила його на м'ягкій софі і, сівши на його колінах і обнявши його за шию і опираючи свою голову на його рамено, мовила: — Ну, але розповідай же мені, як тобі там поводилося? Як ти там жив? Як бідував? Аджеж ти й бідував, правда?
— О, не раз! Бували дні… Ну, та що там тепер про це згадувати, коли я тут, при тобі, при дітях…
І урвав. Тільки тепер із уст його вирвалось слово, що його без відома вже від кількох хвиль шукав у своїй пам'яті, розворушеній і обезсиленій напливом різнородних почувань.
— Анелько! — скрикнув з виразом справдішнього переляку на лиці. — А це що значить? Де діти?
— Ха-ха-ха! — засміялася Анеля, любуючися тим виразом його лиця. — Оце мені батько! Півгодини вже сидить дома і зовсім забув, що має діти, забув навіть спитати, що з ними діється! Ха-ха-ха!
— Анелько, бійся Бога! — благав капітан. — Не муч мене, а скажи, де вони?
— Пст! Тихо! — шепнула Анеля, прикладаючи палець до вуст.
— Тихо? А це чому?
— Бо дітей побудиш. Ось тут у сусіднім покою вони сплять у колисочках. Власне перед твоїм приходом поссали по пляшечці молока…
Капітан уже схопився, щоб бігти до сусіднього покою, та голосний, непогамований сміх, яким вибухла Анеля, зупинив його в розгоні.
— Ах ти, леґейдо, леґейдо![5] І ти справді думав, що твої діти ще пляшечки ссуть, що все ще такі самі, якими ти їх лишив? Фе, встидайся, ти стара дитино! Твої діти в школі.— В школі? — скрикнув капітан, не тямлячи себе з радости. — А це відколи?
— Від осени.
— Як то, і ти мені нічого про це не писала?
— Ще чого не стало! Розсудливий батько і сам би цього догадався, що дітям уже пора до школи, а такий леґейда, як ти, може потішитися несподіванкою.
Замість відповіді — нові обійми, нові поцілуї.
— Значить, обоє в першій клясі! — радісно мовив капітан.
— Дуже перепрошаю, бо в другій, — строго відповіла Анеля. — Цесі вже шість літ минуло, а Михасеві на восьмий поступило. Я не хотіла надто вчасно засаджувати їх за книжку, та проте початків навчала їх сама, так що обоє прийняті відразу до другої кляси. А як хороше вчаться! Вчителі не можуть їх передо мною нахвалитися.
— Ти моє золото! Ти моє щастя! Ти моя мамочко дорога! — шептав капітан, притискуючи її до грудей.
Та нараз затих. Сльози, гарячі сльози несказаного щастя бризнули з його очей. Кинувшися на софу і закривши лице руками, він хлипав, як мала дитина, коли тим часом Анеля новими пестощами силкувалася його заспокоїти.
Нешвидко їй це повелося, поки несподівана пригода не довела його знов до рівноваги. Оце бачиться йому, що крізь якийсь м'який, рожевий туман радісного зомління, в якім він поринав десь глибоко-глибоко, неначе шпарка ластівка, летить до нього щось таємне, загадкове, невиразне, і нараз ось тут коло нього розпливається в гомін, у солодку музику, що не мелодією, а словами долітає до його слуху.— Мамо, а це хто плаче? — гомонять ті слова.
Капітан помалу підводить голову, обертає зір у той бік, відки почув голос. Дві пари чорних, блискучих дитинячих очей, наполовину цікавих, а наполовину зачудованих, вдивляються в нього. Ті очі роз'яснюють і оживляють два дитячі личка, кругленькі, рум'яні, чудово-хороші. Хвилю стоїть загальна мовчанка. Дитячі сердечка б'ються живо-живо, прочуваючи, що тут робиться щось незвичайне. Мати одним закоханим поглядом обіймає батька й дітей, а батько…
Слова завмерли в нього на вустах, духу в грудях не стало, а коли вкінці отямився, коли вхопив обох дітей у свої обійми, коли їх цілував і пестив і обливав слізьми, то одне тільки слово міг вимовити і раз-у-раз повторяв те слово, скільки лиш йому вистачало часу між обіймами і поцілунками.
— Бачиш! Бачиш! Бачиш!
— Діти, адже це ваш татко! Бачите його? — кликнула мати.
Коли нарешті капітан випустив хлопчика зі своїх обіймів, цей станув перед ним і, вдивляючися в нього, промовив поважно:
— Так це ти наш тато?
— Ах ти, невірний Томку! — скрикнув капітан. — А це по якому? Не віриш мені? Чи маю тобі це доказувати?
— А чого ж ти плакав? — питав Михась.
Капітан розсміявся.
— А того, — відповів, — що, прийшовши додому, я не застав ані тебе, ані оцієї панночки.
— То ти за нами плакав? — запитала Цеся, що й оченят своїх не зводила з батька, сидячи у нього на колінах і ось-ось готова була заплакати.— Ми були би тебе дожидали, — розсудливо мовив Михась. — Учитель був би мене пустив із школи, якби я був знав, що ти приїдеш.
— Якже це? То ти не знав, що я маю приїхати?
— Знав.
— О, ми давно знали, — підхопила Цеся. — Мама день-у-день говорила нам про тебе.
— Ходи, покажемо тобі в нашім покоїку табличку, що на ній ми вичислювали, скільки ще днів лишається до твойого приїзду, — додав Михась.
— Та ось тітка Юля збаламутила нас.
— Я це знав, що вона нас одурить. І так це напевне говорила, що татко аж уночі приїде! Недобра та тітка Юля!
— Що це за тітка? — спитав зачудований капітан.
— Аджеж ти бачив її перед хвилею, — промовила Анеля.
— Ага, тота… твоя приятелька! Значить, вона часто буває в нашім домі?
— О, день-у-день! — підхопила Цеся. — Чекай, покажемо тобі, яких нам забавок понадаровувала. Мені прекрасну ляльку…
— А мені найбільше кармельків дає, — сказав Михась, — але я її не люблю.
— Чому? — поважно запитав капітан.
— Бо все мені щось такого наговорить, а потім покажеться, що це неправда.
— Ну, чекай, ми її покараємо! Як вона сміє тебе дурити! — мовив батько з комічною повагою.
І почалася розмова — ота люба, весела, розкішна гутірка в родиннім кружку, розмова ні про що, а при тім займаюча, свіжа для духа й серця, розмова, при котрій мозок спочиває, нерви дізнають лагідних, приємних зворушень, око впивається видом любих лиць, підхапує кожну зміну виразу, найдрібніший рух коханих істот, а душа в кожній дрібниці знаходить нове, таємне джерело розкошів.
Нараз капітан схопився на рівні ноги і, своїм звичаєм перескакуючи з веселого тону в страшенно розпучливий, скрикнув:
— Пропав я! Нещасливий! Уже по мені! Вже мене нема!
Діти аж поблідли з переляку. Михась ухопив батька за руку, немов хотів захистити його від якоїсь грізної небезпеки.
— Що тобі таке? — запитали всі разом.
— Я забув про найважнішу річ! — лементував капітан.
— Про яку?
— Адже ж я для вас із Боснії попривозив усякі подарунки!
— А де ж вони? — запитала Цеся.
— У саквояжі!
— А де саквояж?
— У Грицька!
— Це що за Грицько?
— Мій вояк. Мій слуга.
— А де ж він?
— Отож власне цього не знаю! Певно десь пропав, утік, дезертував і саквояж узяв із собою.
Цеся заломала рученята з розпуки, але Михась, усе ще держачи батька за руку, вдивлювався пильно в його лице, бажаючи зміркувати, чи він жартує, чи направду це мовить.
— Це не може бути! — сказав вкінці рішуче й пустивши батькові руку, побіг до передпокою. Не минула й хвилина, а з передпокою роздався його радісний окрик:
— Є саквояж, є!І показуючи голову крізь відхилені двері, сміючися сердечно, він кричав до батька:
— А, бачиш! Є саквояж! І пощо було нас лякати?
— А Грицько є? — питав капітан.
— Грицька нема.
— Як то нема? Шукай добре, він там десь мусить бути коло саквояжа.
Привикши до послуху й не бачучи жартливого відтінку на батьковім лиці, хлопчик цофнувся від дверей і щез у передпокою. Всіх очі з напруженням, повним таємної веселости, обернулися до дверей. По хвилі показався Михась розчарований, з докором позираючи на батька.
— Пощо жартуєш? — мовив. — А от Грицька нема.
— Нема? Ну, а як ти думаєш, де він може бути?
Михась думав, та нічого не міг видумати.
— Ну, чекай, стрібуємо його покликати. — І, вийшовши до передпокою, капітан, вихилившися крізь двері, кликнув могутнім голосом:
— Грицьку!
В тій хвилі дався чути якийсь лускіт і стук важких кроків, і, заким діти здужали отямитися, показалася в дверях здоровенна, по-військовому вбрана фігура Грицькова.
— Мельдую[6] покірно, пане капітане, що я є.
— А де ж ти був?
— Мельдую покірно, в кухні.
— А що робив?
— Мельдую покірно…
— Не мельдуй, говори попросту! Що робив?
— Насамперед сидів на лавці, потім приніс води, потім урубав полін, потім… потім сидів на лавці.— А хто велів тобі це робити?
— Там така Мариня є, пане капітане. Дуже гостра шаржа[7]. Ще гостріша, ніж пан фірер[8] Фухтіґ.
Пані Анеля приснула сміхом, чуючи ті слова, та капітан з найповажнішим у світі лицем екзаменував Грицька далі:
— Значить, недобра особа?
— Як оса.
— А горілку пив?
— Пив, пане капітане.
— А чим закусив?
— Хлібом і смаженою ковбасою.
— А хто тобі це дав?
— Та вона… та сама Мариня.
— То мусить бути добра особа?
— Як рідна мати, пане капітане!
— А ти сварився з нею?
— Сваривсь, пане капітане.
— А перепросився вже?
— Вже, пане капітане.
— Ну, йди ж тепер і запитай її, чи швидко буде обід, бо ми вже голодні.
— Слухаю, пане капітане!
І, салютуючи, Грицько по-військовому зробив півоборот наліво. Та, заким іще рушив до кухні, відчинилися супротилежні двері сальоника і показалася в них Мариня, просячи панство на обід. Грицько обернувся, плюнув і, мурмочучи: „Це дідько, не дівчина!“, пішов до кухні.
——————