Твори (Франко, 1956–1962)/8/Коваль Бассім/Пісня сьома
| ◀ Пісня шоста | Твори в 20 томах Том VIII Коваль Бассім Пісня сьома |
Пісня восьма ▶ |
|
Нова днина почалася;
Царська рада зібралася.
Ось цар видав маніфест:
У Багдаді всі лазні
Зачинити на три дні, —
Хто відчинить, вбить на хрест.
Люд лякався, дивувався…
«Що де знов таке? — питався
У сусіда там сусід. —
Вчора всі кузні заперли,
Нині всі лазні заперли, —
Чого ж завтра ждати слід?
«Чи халіф наш так жартує,
Чи нового щось готує,
Чи трібує послух наш?
Ти один це знаєш, Боже,
Що нам добре, що негоже, —
Тож як знаєш, так нас праж!»
Слуги в пишному убранню
Самого халіфа баню
Зачинили передвсім
І царицину в тій хвилі,
Джіафарову забили
Й ту, де працював Бассім.
А хазяїн тої бані,
Вчувши царське приказання,
Став мов курка під дощем:
«Три дні свято примусове!
От нещастя нам готове, —
Живи тепер самим борщем!”
Банники ж в недовгій хвилі
Круг Каледа обступили
Та й давай його шпилять:
«Цей Бассім — то друг твій, бачся.
Він приніс нам те нещастя.
Як ти смів його прийнять?»
Поки там змагались різно,
Аж Бассім, уставши пізно
Від нічних своїх утіх,
Звивши, мов яке точило,
Свій фарту́х, і щітку, й мило,
Суне і сопе, як міх.
Він до бані знай простує,
А що сталось, не міркує,
Лиш під ніс гуде жуком:
«Хай там світ увесь валиться,
Я не буду тим журиться, —
Буду жити баннико́м».
Ось край бані він на сквері.
Бач, заперті в бані двері,
Люд сумний, без діла весь.
«Що це ви тут поставали?
Двері чом позапирали? —
Так Бассім до них озвесь. —
«Може, ключ де загубився,
Або замок закрутився?
Дайте я лиш раз дмухну!»
Хоч і як всім не до сміху,
Але мали тут потіху.
«Ну, Бассіме! Ну, ну, ну!
Хочеш двері відчинити?
Хочеш баню тепенити?»
«Певно!» відповів Бассім.
«Ну, попробуй це зробити,
Коли хочеш буть прибитий
На хресті на місці сім»
Як кричали маніфест:
«Всі лазні три дні заперти,
Хто ж відчинить, винен смерти,
І прибить його на хрест».
Вчувши цей указ султанський,
Мов болван тмутороканський
Остовпів Бассім-бідар.
«Боже милий, Боже правий,
Чи на нас ти не ласкавий?
Що це за новий удар?»
«Ти б, Бассіме, мій небоже,
Надаремно ім'я Боже
В грішнії уста не брав! —
Так сказав господар бані. —
Від вина уста ті п'яні,
Від обжирства ум охляв.
«За твої гріхи безмірні
Відучора правовірні
Терплять голод ковалі.
Краще б був ти задригнувся,
Ніж у наш цех навернувся
Нам на злидні немалі!
«Тридцять літ уже, ти, блазню,
Я удержую цю лазню
І ніколи не чував
Ще подібного указу,
Аж свою ти довгобразу
Пику поміж нас упхав.
«Тож махай і забирайся,
З ковалями там братайся,
А між банників не лізь!
Хай тебе Господь провадить!
Нам твоя присутність вадить.
Ти біду приносиш скрізь».
Став Бассім, неначе змитий.
Що було йому робити?
Чи сваритись, чи ридать?
Він забрав свої манатки
І дав драла без оглядки,
Почвалав, куди видать.
Йде та знай скрипить зубами,
Гнів свій вилива словами:
«А побий же Божий грім
Го́стей моїх препоганих!
То у головах їх п'яних
Почато́к тим бідам всім.
«То чорти якісь, не люди!
Що лиш ляпнуть, все так буде,
І то все на людське зло.
Боже, як їх де поцуплю,
То такого лупня влуплю,
Щоб і слід їх замело!»
Поблукавши вулиця́ми,
Він вернув домів без тями.
«Що робити? — крикнув він. —
Ні копійчини в кишені,
Всі кузні й лазні замкне́ні,
По́стить треба? Хай вам хрін!
«Ні, не буде цьо́го зроду!
Краще скочу з моста в воду!
Що тут маю, все продам!»
І почав перебирати,
За порядком оглядати
Плащ, і пояс, і турбан.
«Цю барвистую хламиду
Занесу якому жиду,
Чей за ню три драхми дасть;
А турбан отсей хрещатий
За дві драхми як продати,
То мов кинути псу в пасть».
І турбан в обруч ізвивши,
Плащ порядно ізложивши,
Взяв у руки наш бідар;
Він ще гостям насобачив
І пішов, куди сам бачив:
Просто носа на базар.
Помаленьку чимчикує,
Щось буркоче, щось міркує, —
Аж ось глянь, свята мечеть.
«Дай ввійду, помо́люсь Богу,
Щоб дав щастя на дорогу
І прогнав все лихо геть».
Увійшов, як слід обмився,
Щиро Богу помолився,
І від серця відлягло;
Він покинув го́стей клясти,
Став кругом очима пасти,
Чей би добре що прийшло.
В сінях храму зупинився,
В плащ святочний нарядився
І турбан на лоб надів,
І стоїть собі, й міркує,
Як то зараз попрямує
На тандиту до купців.
Аж ось жінка наближаєсь
І Бассіму приглядаєсь,
Бачить: крепкий це козак,
Плащ, турбан на нім заможний,
Мислить: це від суду возний, —
І рекла до нього так:
«Пане мій великоможний,
Чи не є ти з суду возний?»
«Так, — відмовив їй Бассім
І повів очима грізно, —
Я є возний, рано й пізно
Слу́жу судіям усім.
«А як хочеш, то одному,
Найчільнішому, святому…
А як хочеш, то й сам я
Пан, що правду важить, мірить
Тим, хто в правду його вірить, —
Я премудрий судія.
_-_page_142.png)
«Одним словом, все я можу:
Правду людську, ласку Божу,
Все готов тобі з'єднать, —
Лиш скажи, чого бажаєш,
Який біль на серці маєш, —
Твою кривду рад я знать».
«Пане, — мовить жінка з жахом, —
Як ти много одним махом
Набалакав, Боже крий!
Певно, славний ти юриста,
Але в мене справа чиста:
Виправить довжок старий».
Хто це твій довжник завзятий,
Я його перед суддю,
Що між всіми наймудріший
І до бідних найщиріший,
Заразісько заведу.
«Слухай, жінко справедлива,
Будь лише мені зичлива,
Справу цю віддай мені;
За третину п'ястра жваво
Виграю все, коли право
Є по тво́їй стороні.
«Та хоч би була та справа
Зла, нечесна і лукава.
Бридка, чорна, як смола, —
Я її на правду зве́рну,
На добро відміню скверну,
Хвіст пущу вперед чола».
«Пане любий, — каже баба. —
Скаржусь я на того драба,
Мого мужа. Щоб я так
Дочекала в Бога ласки,
Як подружні обов'язки
Не сповняє цей пияк.
«Як мав шлюб зі мною брати,
Обіцяв мені давати
П'ять динарів кожен рік
На шпильки, стяжки й одежу —
Отсей довг від нього стежу,
Бо пропав із ним мій вік.
«Вже п'ять літ із ним бідую,
Слова доброго не чую,
Ледве є що їсти й пить,
А ще дідько той лапатий
Видумав за домом спати, —
Най же довг мій заплати́ть!»
«Що ж за заробіток має
Муж твій?» так Бассім питає.
«Муж мій, пане, чоботар».
«Га, шкурлатник! Стій же, братку,
Я тобі прищеплю латку,
Кину в дрож тебе і в жар!»
«Пане любий, — мовить баба, —
Чи не слід на того драба
Скаргу в протокол вписать,
У судді на мій рахунок
Виєднати форлядунок
І тоді його зазвать?»
Вже близенько, сам я буду
Особисто у судді.
Твою справу виторочу,
Форлядунок виклопочу, —
Буде діло все в ладі».
Це сказав Бассім і сміло
В суд ввійшов, мов мав там діло,
Десь постояв при стіні,
Потім гордо виходжає,
Шмат паперу в жмені має
І так мовить тій жоні:
«Ось папір! Тепер приладься!
Як на річі будеш знаться,
То побачиш ще й печать:
За годинку — кайтесь, люди!—
Чоловік твій смирно буде
Твої руки цілувать».
Аж підскочила шевчиха.
«Дай же Боже йому лиха,
А вам, паночку, добра!»
І з намиста, що на шиї,
Відірвала дві новії
Драхми чистого срібла̀.
«Нате, паночку хороший!»
Як Бассім дірвався грошей,
То, мов яструб в кігті, хап!
«Ще Бассім я! — повідає, —
Ще аллах за мене дбає,
А мій ворог — глупий цап!»
Повела його шевчиха
Аж на те підсіння стиха,
Де сидів її супруг,
І сама за вуглом стала
І Бассіму показала:
«Он він, панцю, щоб оглух!»
Тут Бассім свій ум відсвіжив,
Свій турбан нагороїжив.
Вуса гостро підкрутив,
Кашлянув, мов моздір грюкнув,
Палкою в підлогу стукнув.
Очі в лобі закотив.
Бачить, мужичок маленький,
І худенький і бліденький
Над роботою клячить,
Як то кажуть, пушка духа,
Шиє й сам собі, як муха,
Якусь пісеньку мурчить!
Тут Бассім не рік нічого,
Наближається до нього,
Що клячав на килимку;
Килимок за роги цапнув,
З майстром враз на плечі хапнув,
Наче кицьку у мішку.
«Пане, що це за причина? —
В страсі запищав шевчина. —
Де, куди мене несеш?»
І закону покориться,
Бо до трибуналу йдеш».
Адже ж не піду, як сто́ю.
Положіть мене, щоб міг
Взяти свиту, вбратись гоже, —
Пі́ду з вами в ім'я Боже, —
Не несіть мене на сміх».
Змилувавсь Бассім, шевчину
З килимком на землю кинув;
Люд їх обступив вінком.
Швець пита Бассіма з чуду:
«Хто це зве мене до суду?
Чи́їм то я довжником?»
А я урядово буду
Її справу заступать:
Ти весь вік їй закапарив,
Тож за п'ятдесят динарів
Ти їй мусиш одвічать».
Що вона від мене хоче?
Лиш п'ять літ жонаті ми.
Їй динара в рік! Є свідки!
Але п'ятдесят? Це відки?»
«Зрештою, мій любий друже,
Це мені зовсім байдуже, —
Будеш це судді казать.
А тепер готов? Їй-богу,
Час рушати нам в дорогу.
Я не маю часу ждать».
І Бассім потяг шевчинку
До судового будинку,
Жінка бігла передом.
Як минули півдороги,
Швець Бассіму бух у ноги
І сказав таким ладом:
«Пане любий, лиш дві слові
Подозвольте, коб здорові,
Мені з вами говорить!
Ми ж нічого не згубили,
Перед нами не горить».
Це сліпа їй заздрість шепче.
Бачте, вчора пізно вніч
Я в сусіди загулявся,
Потім там обночувався, —
Відси й вийшла вся та річ.
«Та кленуся бородою:
Задобрю і заспокою
Я її не в довгий час;
Хай лише переспимося,
То і перепросимося,
І не буде звади в нас.
«Тож прошу, мій пане милий,
Видай присуд справедливий!»
«Що за присуд?» рік Бассім.
І пусти мене на волю, —
Буде краще нам усім.
«Вечером домів я ве́рну,
Свою жіночку химерну
Приголублю, обійму;
Та тепер як зла, то в суді
Стану я в такій паскуді,
Що суддя замкне в тюрму».
Думає Бассім: «Хвалабу!
Біс надав мені цю бабу!
З нею панькатись не слід.
Краще взять, що цей дарує,
І нехай собі мандрує,
Хоч до чорта на обід».
І сказав: «Мій друже чемний,
Певно, присуд сей приємний
І тобі й твоїй жоні;
Але треба ж би подбати,
Щоби присуд той, о брате,
Був приємний і мені».
Швець відразу це второпав,
У калитці пошолопав,
Дав Бассіму драхми три.
Цей сказав: «Тьху, тьху на вроки!»
І у черес свій широкий
Впер, мов рака до нори.
Хвильку йшли ще так у парі,
Аж притрапивсь на базарі
Стиск народу, там вони
Буцімто згубились жваво;
Цей наліво, той направо, —
Вітра в полі догони.
«Жив мій Бог! — Бассім аж крикнув. —
Ось п'ять драхм сьогодні сми́кнув,
То ще з голоду не вмру!
Дбав за мене Бог багатий,
То й було би гріх зміняти
Поведенцію стару».
Тут він зняв свій плащ квітчастий,
З голови турбан кратчастий
І звинув їх у тлумак,
Край мечеті сів на сходи,
За сьогоднішні пригоди
Богу дякує юнак.
А шевчиха рада дуже,
Що пан возний її мужа
Без пощади тягне в суд;
Наперед чвалає жваво
І міркує: «Є ще право!
Є й на мужа в жінки прут!»
Озирнулась — що за нужа!
Ані возного, ні мужа
Позад неї ні сліду.
Як не крикне: «Леле! Леле!
Хай вам дідько кості меле!
Тьху на горе, на біду!»
Ревучи, мов за покійним,
З гнівом, вереском подвійним
Вулиця́ми знай біжить.
Глянь, Бассім сидить край храму,
Очі впер в святую браму
І тлумак в руках держить.
Кинулась до нього баба:
«Ось дивіть на цього драба!
Де мій муж? Де мій довжник?»
«Жінко, — рік Бассім їй строго, —
Чи я сторож мужа тво́го?
Чи довжник у тебе зник?»
Груба та брехня на цаль.
Я не возний, я не писар,
Ні від довжників комісар, —
З батька, з діда я коваль».
Тут шевчиха мов сказилась,
В чуб Бассімові вчепилась
Та й кричить: «Розбій! Розбій!
Правовірні, гей, біжіте,
Порятуйте, поможіте!
Мій довжник! Гнобитель мій!»
Тут народу тьма зібралась,
Та й питають, що за галас?
Мав приставити до суду
Мо́го мужа за облуду,
Та й пустив. Рятуйте, гей!
«В мене взяв дві драхми, ланець,
Підкупиться дав, поганець,
Та й пустив його із рук.
Де ж найду я правду й віру?
Таж такому бузувіру
Мало буків, мало мук».
Дехто з тих, що позбігались,
До Бассіма придивлялись.
«Жінко! — кажуть. — Майстрова́!
Гнів і лемент ваш порожній, —
Це ж Бассім-коваль, не возний
Певно, їх таких є два»
Оця відьма з чортом-дідьком
Бух на мене та й рипить
Про якісь дві драхми, тощо,
І мене, Бог знає пощо,
Возним хоче ізробить».
Тут сей голосно, той тихо
Дорікає: «Фе! шевчихо,
Не годиться так робить!
Гріх великий і публіка
Роботягу чоловіка
Забездармо зачепить».
Цей падкує, той кепкує,
Третій бабу в бік пакує,
Інший каже: «Жарт набік!»
Той кричить: «Вона здуріла!»
Цей свистить: «Горівку пила,
Та на мозок дур затік».
Стала баба, наче змита,
З пантелику чисто збита,
Далі плюнула й рекла:
«Отакі з лемішки пляцки!
Тьху на розум мій дурацький!»
І додому потекла.
«Гей, на бороду пророка!
Возним бути — не морока, —
Міркував собі Бассім. —
Перед возним кожний страх ма,
Слово скаже він — та й драхма,
Ще й насвище в пику всім.
«Наплювать на ремісництво,
На ковальство і банництво, —
Возним буду, поки жив!»
І, стуливши драхми в жменю,
На базар по хліб, печеню
І все добре поспішив.