Своїм спільникам недолі
Про свої пригоди й болі
Ось таке розповідав:
„Небо, земле і всі моря!
З глибини свойого горя
Плач підношу я до вас,
Щоб вас плач той і ридання,
Образ мойого страждання
До основ, до дна потряс.
„Вовком звуть мене, Неситим.
Що Бог добрим апетитом
Наділив мене, чи ж стид?
І чи ж я щось тому винен,
Що в живіт пхать все повинен,
Бо живіт все: „Дай!“ кричить?
„Вовк Неситий, Вовк зажертий!
Вовк незмінно гідний смерти,
Вовка бий, де лиш найдеш!
А що вовк той голодує,
Жінку й діточок годує,
Це байдуже всім! Авжеж!
„Вовк убийник! Вовк прожора!
Що душа у мене хора,
Що сумління в труби дме,
Серце в мене незрадливе,
Милосерде і чутливе,
Цьому й віри світ не йме.
„Я ж так чесний, так побожний,
Якби світ весь був порожній,
Якби я все ситий був, —
Я б такий був добрий, вірний
І лагідний і покірний,
Що би й очі світ забув.
„Я й тепер — та й що балакать!
Як почне жолудок[2] плакать,
То й сумління заглушить.
Та проте його проводу
Скільки я собі на шкоду
Слухаю, то й не злічить!
„Раз на лови йду я радо,
Аж Гусей здибаю стадо.
Гуси, Гуси, я вас ззім!“
Гуси кажуть: „Їж, Вовчище!
Лиш хвилиночку пожди ще,
Помолиться дай нам всім!“
„Ну, моліться! Ось вам хвиля!“
То вони угору крила
Піднесли побожно так, —
Піднесли, заґеґотіли,
І всі вихром полетіли,
Я ж лишився, мов дурак.
„Ну, — міркую стовпом сто́я[3] —
Що за спосіб це і що я,
Сповідник чи паламар,
Щоб Гусей молитви слухать?“
І пішов я далі нюхать,
Щоб знайти новий товар.
„Зирк, Свиня лежить в баюрі[4],
А при ній рожево-бурі
Поросятка — штук зо сім.
„Гей, Свине, моя голубко,
Вилізай з болота цупко,
Хай я свинок твоїх ззім!“
„Добре, їж, коли охота, —
Відрекла Свиня з болота, —
Тільки, бач, один тут гріх
З тих гріхів, що непокриті:
Поросята, бач, немиті,
Як же ж будеш їсти їх?“
„Справді, клопіт! Що робити?“
„Слухай, — каже, — мій Неситий,
Ось тут річка і млинок,
То ходи тихенько з нами,
Стань собі понижче тами[5],
Там обмию я діток.
„Похрищу, обмию з бруду.
І одно за другим буду
Прямо в рот тобі давать“
„Ну, — подумав я, — це можна.
Чесна, бач, Свиня й побожна.
Свинки чей[6] не полетять“.
„Я під тамою, мов в ямі,
А Свиня з дітьми на тамі,
Хрюка, плюска, муркотить.
„Ну, — міркую, — річ побожна,
То й перебивать не можна:
Се вона дітей христить”.
„А вона насеред тами
Заставку взяла зубами,
Як запреться — піднесла.
Гур! як жбухнуло на мене
Море мокре і студене,
Мене й пам'ять відійшла.
„Вхопила мене потопа,
Понесла з на десять хлопа[7]
Вниз мов тріску, мов стебло.
Мало там не дав я душу!
Поки видряпавсь на сушу,
Вже Свиней мов не було.
„Став я мокрий та й міркую:
„Ну, гляди ж святошу тую,
Як мене втягнула в рів!
Ну, а я ж то що за колик[8]?
Православний чи католик,
Щоб Свиней хрищених їв?”
„Сильну взявши постанову,
Що не дам здуриться знову,
А голодний аж пищу —
Йду. Аж зирк! Баран блукає.
Я до нього — не втікає.
От я здалека й кричу:
„Стій, Баране! Стій рогатий!
Маю щось тобі сказати“.
Став Баран та й ще пита:
„Ну, які там маєш вісті?“
„Га, тебе я мушу з'їсти!
Що, смакує звістка та?“
„А Баран — ну, хто б подумав? —
Не злякався, не зарюмав,
А вклонивсь мені до ніг.
„Пане, — каже, — Бог привів вас!
Я ж три дні уже глядів вас!
Вам назустріч сам я біг.
„Не дивуйся і не смійся!
Я Баран самоубийця!
В світі вже не жить мені!
Люд мій весь в неволі гине,
В вас життя його єдине,
То мені ви не страшні“.
„Річ таку почувши дику,
Я в задумі звісив пику
І стояв дурний мов сак.
„Що це ти торочиш, блазне?
Щось такеє несуразне?
Не второпаю ніяк!“
„Пане, підожди хвилину,
Будеш знати, за що гину,
Чом так радо йду вмирать,
Чом рідня моя рогата
Свого спаса, свого тата
В тобі буде величать.
„Знай же, пане, біль мій тайний!
Я не єсть Баран звичайний.
Я — овечий патріот!
Думка в мене — розбудити
І з неволі слобонити
Весь овечий наш народ.
„Здавна думав я про теє,
Щоб овечим стать Мойсеєм,
Вивести овець з ярма,
Із хліва — на вольну волю.
Много труду, мук і болю
Я прийняв — та все дарма.
„У тісні овечі мізки
Думки свіжої ні трішки
Не втокмачиш; серце їх
Боязливе. „Що нам воля?
Вовк поїсть нас серед поля.
Нам про волю думать гріх!“
„Ну, подумай, пане чемний[9],
Про важкий мій стан душевний!
Насміх долі так хотів:
У душі пророцькі речі,
А кругом лоби овечі,
Сіно, жвачка, теплий хлів!
„Щоб влекшить себе хоч трошки,
Я удався до ворожки,
І такий почув завіт:
„Хочеш Баранів ти спасти,
Мусиш сам себе покласти
В жертву вольну за свій рід.
В поле йди, коли охочий,
Поблукай три дні й три ночі,
Здиблеш Вовка-моцаря[10],
Цей по мойому показу
Проковтне тебе відразу,
От тоді нова зоря
|
_-_page_104.png)
_-_page_112.png)