ПІСНЯ ШОСТА
Слухайте ж, як Лис Микита
Цупко, наче кінь з копита,
На брехню пустився й лесть!
Щоб лиш на гіллі не згинуть,
Не задумавсь камінь кинуть
І на батька свого честь.
„Царю і весь чесний зборе!
Превелике люте горе
По заслузі б'є мене!
За злодійство дам я душу,
Та одно злодійство мушу
Розказати вам страшне.
„Кільканадцять літ вже тому,
Як мій батько — де, в якому
Місці, хто це зна? — напав
Славний скарб царя Гороха.
Та добра йому ні троха
Скарб той клятий не придбав.
„Батько мій був го̀рда штука.
Фінансовая наука
Був його любимий фах.[1]
Льстив царю, міняв все фарбу,[2]
Щоб лиш стать міністром скарбу,
Він на це гострився страх.
„Та ти, царю, хитрість скриту
Проглядів[3], прогнав Микиту,
А міністром став пан Рись.
І пішов мій батько в пущу
І поніс він думку злющу —
Відомстить тобі колись.
„В пущі скарб знайшов заклятий,
І почав він міркувати,
Щоб великий бунт піднять,
Щоб царя зіпхнути з трону,
Славну ж царськую корону,
Щоб Ведмедеві віддать.
„Спілку він зібрав велику.
З листом шле Кота Мурлику
До Бурмила: так і так.
Льва ми хочем скинуть з трону:
А як ти його корону
Хочеш взять, пришли нам знак.
„Ну, на вість таку Бурмило,
Наче б що його вжалило,
Схопився і сам прибіг.
„Браття — каже, — я все з вами!
Або ляжем головами,
Або Льва зав'яжем в міх!“
„Батько мій і Кіт Мурлика,
Вовк, Бурмило і велика
Їх рідня, усі зійшлись,
І на бунт, на чорну зраду,
Братовбивчу, люту зваду[4]
Всі врочисто сприсяглись.
„Із околиць чужоземних
За Горохів скарб наємних
Мали військ навербувать.
Я підслухав всю їх змову,
Про страшну її основу
Став я пильно міркувать.
„Я Бурмила хитру злобу
Добре знав, його особу
Непочесну і смішну
Став рівнять з тобою, пане,
І кажу: „Цей опуд стане
Нам царем? Ну, батьку, ну!“
„Знав ти скарб знайти великий,
Та біда, коли владики
Ліпшого знайти не вмів!
Де Бурмило — пан народа,
Там пропала честь, свобода,
Голос правди занімів.
„І неначе голос з неба
Звав до мене: треба, треба
Зав'язати зраді рот!
Хоч той зрадник — батько твій,
При царю ти вірно стій!
Будь, Микито, патріот!
„Так розміркувавши гладко,
Дожидав я, аж[5] мій батько.
Як була умова, знай,
Там у зрадників тих темних,
На вербунок[6] військ наємних.
Рушить у сусідній край.
„Вже давніше, в переднівку,
Вислідив я ту криївку,
Де мій батько скарб сховав;
Ну ж тепер безпроволічно[7]
Виносити денно й нічно!
Все дочиста я забрав.
„Невеликий час минає,
Аж мій батько повертає:
Вже готове військо жде!
Лиш вербунок заплатити,
Генералів назначити
Хоч в огонь воно піде!
„Не вітав рідню, домівку
Батько мій, лиш у криївку
Просто шасть — і обімлів!
Препуста-пуста печера,
Що була ще повна вчера!
Скарб увесь мов хто замів.
Що він біга, шкряба, нюха, —
Скарбу ні сліду ні духа!
Тут старий ума лишивсь!
Заскомлів, немов на зуби,
Далі шнур знайшовши грубий,
На гілляці задушивсь.
„А Неситий і Бурмило
Зрозумівши, що постигло
Батька мого, подались:
Страх лояльні[8] поробились,
І служить тобі пустились; —
Зрадником остався Лис.
„Днесь вони — підпори трону!
Я ж, що спас царя й корону,
Батька свого погубив,
Під гіллякою тут стою
І смерть бачу над собою.
Ну, повісьте! Я скінчив“.
Так то Лис в брехні був смілий!
Всі присутні остовпіли,
А сам Лев аж затремтів.
„От воно що тутка скрито!
Дякую тобі, Микито!
А… той скарб… ти де подів?“
„На високій Чорногорі,
Де Черемош[9] води скорі
По камінню вниз жене.
У Говерлі просто серця
Коло третього реберця
Є леговище скальне[10].
„Там лежить той скарб неткнутий[11]…
Царю, твій він мусить бути,
Я тобі його зберіг!
Жалко тільки, що нікому
Не сказав я стежки к ньому,
Щоб по моїй смерті міг“…
Лев не дав йому скінчити.
„Хто тут сміє говорити
Ще про смерть якуюсь днесь?
Царське право є — прощати.
Зараз з нього шнур той зняти!
Ми касуєм весь процес[12]!
„Більше маєш ти заслуги
Між звірями, ніж хто другий!
А гріхи ті, що за них
Мав ти висіть, правду рікши[13],
Всі не варті торби січки
Супроти заслуг цінних.
„Тільки слухай: в добру пору
Ти зо мною в Чорногору
Завтра рушиш скоро[14] світ;
Лиш я сам до того льоху,
Де є скарб царя Гороха,
Буду знати тайний хід“.
„Царю, — Лис сказав маркітний[15], —
З радої душі охітний
Я з тобою йти в ту путь.
Та в предсмертну я годину
Шлюбував[16], коли не згину,
За гріхи покуту збуть.
„Пішки до Пелопонесу[17],
Відтам аж до Херсонесу
Шлюбувався я піти.
Як поверну, ясний пане,
Скарб відразу весь твій стане,
Найбагатшим будеш ти!“
„Що ж — Лев мовив, — річ побожна!
Шлюбував, ламать не можна
То ж іди й здоровий будь!“
Далі возних[18] зве на згоду,
Щоб вони всьому народу
Вибубнили царський суд:
„Всім, кому на тім залежить,
Відати про це належить:
Цар по силі своїх прав
З Лиса званого Микити
Зволив всю вину здіймити,
І до ласки знов прийняв.
„Хто б смів Лиса попрікнути[19],
Лапою його діткнути,
Чи поза̀очно хулить
На такого патріота,
Тому цар язик із рота
Вирізати повелить“.
Ой, як вчув Ведмідь, Мурлика,
Вовк той засуд, — страх велика
Їх досада обняла!
Зараз почали бурчати,
Далі рушили кричати,
З ними їх рідня ціла.
Але вже було запізно!
Лев із трону крикнув грізно:
„Хто там сміє ще бурчать?
Га, то ви, поганці кляті,
Що мене у власній хаті
Сприсяглись замордувать?
„Бач, які святі та Божі,
А в душі думки ворожі!
Лис вам на заваді став?
Але годі вже мантачить!
Будете тепер ви бачить
Справедливість наших прав.
„Гей, беріть Бурмила тута
І закуйте в добрі пута!
Вовка в диби[20] прикрутіть,
І Кота зв'яжіть, і прямо
Засадіть в тюремну яму,
Де не блима сонця світ!“[21].
|
Так то доля грає з нами:
Хто ось-ось був близький ями,
Раптом на вершку став! Ох,
А хто гордо дувсь, пишався,
У кайдани враз попався
І пішов в тюремний льох!
|
