Страх тісне було віконце.
„Лізем, Вовче?“ „Лізем конче[8]!“ —
Каже Вовк. — „Ти перший лізь!
Глянь, чи де нема заліза!
За тобою й я полізу, —
(Так Вовк каже) — лізь, не бійсь!“
„Я проліз досить вигідно,
Роздивився. „Лізь свобідно!“
Так до Вовка я сказав.
Він голодний був, тоненький.
Ну, та в отвір той вузенький
Ледве тулуб свій пропхав.
„А в спіжарні — Боже кріпкий!
Світ затьмився нам до дрібки[9],
Стільки там добра для нас:
М'яса, сала, вуженини[10],
Штири пільті[11] солонини
І довжезний ряд ковбас.
„Став я думать, міркувати,
Як тут господарювати, —
Та мій Вовк мов оцапів:
Перший полоть хап зубами!
Рве, куса, гризе без тями —
Став і їв і знай сопів.
„Ну, — гадаю, — їж, небоже!
Та для мене це негоже“.
Я беруся до ковбас.
З жердки легко їх здіймаю.
Крізь віконце викидаю,
Поки всіх отак не стряс.
„А за ними й сам в віконце
Вискочив, та й ну чим скорше
Всі на шию надівать.
Навантажив як коралі,
Та й до лісу далі, далі,
Скарб у яму щоб сховать.
„Скарб у яму заховавши,
Спокійненьхо поснідавши,
До спіжарні знов біжу.
Прибігаю: Вовк ще голить,
Не доївши, кинув полоть,
З смальцем розпочав діжу.
„Вовче, — шепчу, — час до гаю!
З церкви люди вже вертають,
Шоб нас тут хто не застав!“
Вовк, почувши це, жахнувся,
В дірку прожогом метнувся,
Та вже ледве шию впхав!
„Бачиш — повний був, мов бочка!
Став у дірці, тільки очка
Витріщив, немов баньки.
Страх відняв у нього мову…
Я ж кричу: „Чого став знову?
Ну, якої бідоньки?“
„Вовк не тямить вже, що діє!
Пхаєсь в дірку, аж потіє,
Та дармий[12] його весь труд.
Далі з лютої розпуки
Заламав передні руки —
„Лисе, — каже, — згину тут!“
„Вовче, — кажу, — чи здурів ти,
Чи від смальцю оп'янів ти?
Вилізай, пора нам в гай!“
„Ой, не можу, мій Лисуню!
Бачиш, пуза не просуну!
Ой, Микито, помагай!“
„Ну, скажи ти сам, Бабаю;
Що я тут чинити маю,
Як драбузі[13] помогти?
Лишу Вовка — може згинуть.
Ліпше, думаю, не кинуть,
Але до попа піти.
„Попросить по добрій волі,
Щоб дав пилки і позволив
Більшу вирізать діру.
Здумавши цю річ штудерну[14],
Мовлю Вовку: „Жди, я верну!“
Й до попа уже деру.
„Піп був саме у покою:
В пообідньому настрою
Люльку, ходячи, курив.
У вікно я заглядаю,
Лапою шкряб-шкряб, благаю,
Щоб вікно він отворив.
„Піп поглянув, підбігає…
„Лис у вікна заглядає!
Гей, ловіть його! Біжіть!“
Я й не зчувся, а за мною,
Слуги, служниці юрбою, —
От я духом через пліт[15].
„Крик за мною, як в гамарні[16]…
А я просто до спіжарні,
Та й сховався під поміст.
Тут погоня надлітає:
„Де він? Де той Лис? — питає —
Показав нам тільки хвіст!“
„Втім зирнули, а з віконця
Вовк Неситий проти сонця
Визирає! „А, ти тут?
Ой, нещасная головка!
Та ж це Вовк! А бийте ж Вовка!
Тут йому зробіть капут!“
„Вовк їх там не дожидався,
А в спіжарню заховався,
При саміських дверях став.
От вони як отворили,
То Неситий скік в тій хвилі —
З цеї шпарки скористав.
„Та дістав там з дивовижі
Скілька буків через крижі,
Так що ледве в ліс доліз,
І про справу цю немилу
Заразісінько Бурмилу
Він на мене скаргу вніс.
„Хоч сам винен за лакомство,
А на мене віроломство,
Злобу й зраду наклепав.
Ну, а думаєш Ведмідь
Розібрав усе як слід,
По закону поступав?
„Де тобі? Суддя той ласий,
Як дізнався про ковбаси,
Що я з трудом розстарав,
Як ревне на мене туго:
„Зараз все віддай, злодюго!
Будеш ти ковбаси крав?“
„Ти й віддав“ — Бабай питає. —
„Що ж було робить, Бабає?
Адже ж хтів відтяти хвіст!
Та щоб всі віддать — а дзуськи!
Штири дав йому тонюські,
А собі лишив ще шість.
„От Ведмідь так судить справу:
„За побої, за неславу,
Вовче, маєш ковбасу!
Решту я з'їм. Ти ж, Микито,
Рад будь, що тебе не бито!
Марш, бо кості рознесу!“
„Так то нас судив Бурмило!
Гірко це мене вшпилило!
Я присяг на царський хвіст:
Як його дістану в руки,
То за всі ті підлі штуки
Він тяженько відповість“.
Надоспіла і вечеря;
З пір'ям пражена тетеря —
Всім досить її було.
Як гарненько поживились,
Де про що розговорились,
Та й пішли собі в стебло[17].
А як рано повставали,
То гарненько поснідали!
Їли сало з часником,
Потім гусячу потравку[18],
Закусили ж цю приправку
Ще копченим судаком.
Оттоді Микита вбрався
До дороги, й так прощався
З господинею й дітьми:
„Люба жінко, будь здорова!
Час іти мені до Львова,
То ж ключі усі прийми!
„Наглядай, як слід, в коморі,
Бо ті Миші красти скорі, —
А про мене не журись!
Хоч тепер на нас цар лютий,
Але легко може бути,
Що всміхнеться ще колись.
„А ви, діти, не пустуйте,
Поза домом не герцюйте[19],
Мамі збитків не творіть!
Глянь лиш, стрику, що за звірик
Отой Міцько! Хто повірить,
Що йому ще тільки рік!
І дітей поцілувавши,
Жінці в вухо пошептавши,
Що там ще сказати мав,
Лис Микита, мов у гості,
В Львів на зустріч царській злості
Враз з Бабаєм почвалав.
|
_-_page_72.png)