Твори (Франко, 1956–1962)/6/Причинки до автобіографії
| ◀ Передмова до збірки «Панталаха» | Твори в 20 томах Том VI Причинки до автобіографії |
На вершку ▶ |
|
Реклямова німецька „Universal Bibliothek“, що вже тепер по чотирьох десятиліттях переходить 5.000 томів різного об'єму, знайшла собі наслідування і в інших національних літературах, в тім числі також і в російській. Московське товариство „Польза“ видає від кількох літ таку бібліотеку книжечками, кожна в ціні 10 коп., і випустило досі в серії російського письменства 501–543 книжечки, а в серії перекладів 201–438 чисел.
Із українських письменників появилися досі тільки деякі оповідання Винниченка (ч. 32 „Купля“ и др. разсказы), Мартовича (ч. 351. „Войт“ и др. разск.), Кобилянської (ч. 406. Аристократка и др. разск.“), та мої (Универсальная библиотека ч. 423, 10 к. Иван Франко. К свету! На промыслах. Перевод с украинского О. Войташевского и М. Новиковой. Книгоиздательство „Польза“ В. Антик и Ко, Москва, без означення року). Добрим російським звичаєм видання виходить без повідомлення і якого-будь відшкодування автора; мабуть девіз московського товариства „Польза“ треба би докладніше висловити „Собственная польза“.
Не входячи в оцінку цих перекладів, я зупинюся трохи довше над вступною розвідкою цеї книжечки, за яку взагалі вдячний шановному її авторові, але в якій він проте допустив немало такого, що мені видається потрібним спростувати або доповнити. Автор попробував дати в своїй передмові російській публіці короткий та популярно написаний нарис мойого життя та характеристику моєї літературної діяльности, — наукової він лише доторкнувся, — а що з наших галичан досі ніхто не здобувся навіть на таку характеристику, то я передаю тут передмову О. Войташевського в перекладі на нашу мову, переплітаючи його текст своїми увагами та споминами.
„Ім'я Івана Франка відоме кожному письменному українцеві як у Галичині, так і в нас, в Росії. Його по справедливості можна вважати одним із найталановитіших українських письменників. Своєю довголітньою літературною, науковою та публіцистичною діяльністю він здобув собі европейський розголос. Родився Іван Франко в р. 1856 в Нагуєвичах, селі Дрогобицького повіту в Галичині. Його отець, простий селянин, визначався одвертим характером, глибоко-поетичною душею і гостинністю, за що тішився загальною симпатією своїх односельчан. Ті благородні прикмети Яця Франка унаслідив від нього також його син. Розуміючи значення науки в життю, Яць Франко не пожалував своїх убогих засобів і постарався дати синові якнайкращу освіту“.
До цього уступу можу додати тільки запитання, відки автор міг знати, що в мого вітця була глибоко-поетична душа? Розуміється, в його життю було не без того, що можна назвати поетичними моментами, але від цього ще далеко до поетичної вдачі. Я затямив свого вітця дуже мало, бо він умер, коли я мав ледве 7 літ. Що він тішився загальною симпатією між селянами не тільки свого, але також деяких сусідніх сіл, особливо Ясениці Сильної, відки мав другу жінку, мою матір, з роду Кульчицьку, і Унятич, це завдячував головно тому, що був як на ті часи дуже добрим ковалем.
„Початкові науки Івана Франка розпочалися в сільській школі (треба додати — не в Нагуєвичах, де від нашого помешкання на т. зв. Горі до школи було дуже далеко, але в Ясениці Сільній, де я у свого вуйка, брата моєї матері, письменного селянина, прожив два роки), коли йому було всього лише 6 літ. Тут він за два роки навчився читати й писати по-українськи, по-польськи (автор не знати, чи навмисно чи помилково пише: „по-русски“ у відрізненню від попереднього „по-українськи“, ц. т. по-російськи, що, очевидно, для галицької школи не має ніякого значення) і по-німецьки; німецька мова в ту пору була обов'язковою, бо школи в Галичині до року 1868 служили германізаційній системі, так як тепер служать полонізації.“
До останнього речення цього уступу треба додати, що сільська школа в Ясениці Сільній у ту пору була трохи інакше організована, як школа в Нагуєвичах, в якій не подавано ані польської, ані німецької мови, а за те більше подавано церковно-слов'янської мови та церковного співу. Це знаю тому, що, скінчивши другий рік у ясеницькій школі, я потім ще кілька тижнів ходив до школи в Нагуєвичах і мав нагоду відчути її відміну організацію.
„Не радісно споминає Іван Франко про ті перші роки своєї науки, але ще тяжчі спомини лишилися в нього про дрогобицьку нормальну школу оо. Василіян, до якої він учащав протягом дальших 4 літ. Гімназіяльні роки також не були ясною плямою на темнім тлі тодішньої невеселої шкільної дійсности. А наскільки ненормальною і дикою була тодішня галицька школа, бачимо ясно із Франкових оповідань із його шкільних літ. Майже всі ті оповідання мають автобіографічний характер. Дике знущання над особами дітей, ненастанне биття лінійками та різками, повне неуцтво в науці та безсовісне хабарництво панів педагогів, ось сумна шкільна дійсність. Досить тільки прочитати оповідання „Оловець“, „Отець гуморист“ та „Schön schreiben“, щоби зрозуміти, якими страховищами віяло від тої дійсности.“
Можу тільки пожалкувати, що автор того уступу поквапився вивести з моїх оповідань, що мають попри автобіографічну основу, все таки переважно психологічне та літературне, а не історичне та автобіографічне значення. Коли б він був задав собі труду перед писанням свого нарису запитати мене про вражіння моїх шкільних літ, то був-би дізнався, що ті літа, поминаючи деякі неприємні епізоди, все таки були радісними літами моєї молодости, що між моїми вчителями з василіянської школи я з приємністю можу згадати імена молодого манаха Крушельницького, що вчив нас в другій класі, о. катехита Красицького, о. ігумена Барусевича і пізнішого ігумена о. Немиловича, талановитого проповідника, а також старенького вчителя т. зв. „штуби“, то є I кляси, Русина Чернигевича, одинокого світського вчителя, що дослужив у тій школі до своєї смерти, і який для непослушних та галасливих дітей у своїй клясі не мав тяжчої кари, як поколоти їх по чолі своєю неголеною бородою. Для хронологічної точности додам, то у василіянській школі пробув я не 4, а три роки, вступивши відразу по приході з села до другої кляси. Значно приємніше і свобідніше було гімназіяльне життя, в якім я завдяки особливо деяким талановитим учителям здобув основну як на ті часи шкільну освіту, йшов постійно щодо поступу в науках між першими в клясі (на матуральнім свідоцтві я мав із усіх шкільних предметів ноту „відлично“ (celujacy, vorzüglich) і того неприємного почуття, що називається школярською тремою, і не раз доводить молодих школярів аж до самовбивства, я не зазнавав майже ніколи. Розуміється, що про „хабарництво,“ про яке згадує автор росіянин, у нас ані у василіянській ані у гімназіяльній школі не було навіть ніякої думки; натомість дуже часто відносини між учениками і вчителями бували дуже приятельські, майже товариські.
„Але всі ті страховища передреформової школи не могли вбити в молодім Франку його любови до науки, до книжок. Чого не могла дати йому школа, це здобував він власними змаганнями через самоосвіту. Не задовольняючися скупим засобом шкільних бібліотек, він видає всі свої ощадності на купування книжок та журналів, і під кінець гімназіяльної науки у нього зложилася вже досить порядна власна бібліотека. Він основно познайомився не тільки з рідною українською літературою, але також із російською, польською та заграничною. Знання заграничних мов дало йому можність читати найкращі твори европейських клясиків у оригіналах. З нього виробляється знавець і тонкий цінитель художньої літератури. Мабуть під впливом клясичних взірців у нього дуже вчасно пробудилося бажання спробувати своїх власних сил на літературнім полі. Ще в часах гімназіяльних студій він подав до друку кілька своїх віршів, а приїхавши до Львова 1875 року, щоби вступити на університет, привіз із собою багато віршів, оповідань, перекладів і т. п.“
Російський автор, згадуючи про „дореформенну“ школу, має на думці, очевидно, російські школи часів царя Миколи. Цей тип шкіл не має нічого спільного з тим типом галицької гімназії, який виробився в Галичині на німецькій основі і давав, крім науки клясичних мов, також основне знання німецької мови, всесвітньої історії, природничих наук, фізики та математики, чого російські гімназії не дають ще й досі. Згадуючи про невелику бібліотеку, яку я встиг зложити ще за гімназіяльних часів (дві шафи книжок), автор говорить про якісь ощадності („сбереженія“), за які я буцім то купував книжки та журнали. Ніяких таких ощадностей в мене, що жив тими віктуалами, які привезено мені з дому, і мало що заробив приватними лекціями, не було. Грошей у мене аж до восьмої кляси, в якій я одержав стипендію, було звичайно дуже мало, а книжки я переважно одержував від товаришів за те, що вироблював письменні задачі. Я міг зробити протягом одного дня, не занедбуючи власної науки, п'ять або й більше задач на одну тему і всі так відмінні одна від другої, що вчитель не пізнавав, що це чужа, а не ученикова робота.
Що до творів російського письменства, то вони в тих часах по галицьких провінціяльних містах траплялися дуже рідко; в моїй бібліотеці був, здається, всього тільки один том поезій Хомякова. На російські твори та російські часописи тодішня шкільна власть гляділа з великим підозрінням. За одну одержану з пошти посилку кількох чисел „Московских Ведомостей“ прогнано з дрогобицької гімназії ученика Осипа Маркова, якому таким способом шкільна власть звихнула кар'єру на ціле життя.
„Прибувши до Львова, столиці краю, Іван Франко ввесь віддався літературі, не перестаючи одночасно самоосвітою доповняти своє знання у всіх галузях науки. Університетським студіям він присвячує зглядно мало часу, і для того не одержує звичайного вченого ступня. Тільки по багатьох літах, у 90-х роках, він одержав степень доктора на те, щоби мати право поставити свою кандидатуру на професора української мови та словесности в львівськім університеті. І не вважаючи на те, що тоді він уже мав за собою літературну та наукову діяльність, і як письменник і вчений заслужив собі загальне признання, катедри йому все таки не пощастило дістати тому, що цього не захотіла шовіністично настроєна польська професура, в якої руках находиться фактично розпорядження університетом.“
Цей уступ російського автора повний недокладностей та непорозумінь. На університет у Львові, не вважаючи на потребу заробляти дещо письменською працею, я ходив досить пильно, робив колоквії з української мови та словесности, написав латинською мовою для семинаря класичної філології розвідку про Лукіянові «Розмови богів». Ніякого вченого ступня фреквенція університету сама собою не дає, а треба по скінченню 4 літ робити або вчительський або докторський екзамен. Мої університетські студії перервав політичний процес 1877–78 р., після якого я все таки продовжав ті студії ще кілька курсів. А змушений віддатися журналістиці, я аж 1893–4 р. докінчив університетські студії у Відні, де й одержав ступень доктора філософії. Одержав я його не на те тільки, щоби мати право кандидатури на університетську катедру, але головно для того, щоби мати законну наукову кваліфікацію на дальше життя. По смерті проф. Омеляна Огоновського, я справді, хоч і не маючи надії на осягнення професури, габілітувався у Львові на доцента і видержав габілітаційний екзамен з відзначенням, але доцентури не одержав — не через шовінізм професорської колегії львівського університету, яка сама не має власти рішати про такі справи, а для мене особисто була навіть прихильно настроєна, але через weto політичної власти, а власне тодішнього намісника, гр. Казиміра Баденія.
«При інших, ліпших умовах, коли би Франко був членом незалежної свобідної нації, він може дійшов би до найвищих учених ступнів, був би признаний офіційними науковими інституціями і мав би забезпечене матеріяльне становище, що дало би йому можність свобідно віддатися рідній літературі та науці. Але притиснений тяжкими політичними відносинами, він по многолітніх трудах для загального добра, признаний і поважаний усіма, лишається непризнаний офіційною наукою, терпить нужду і все своє життя бореться з матеріяльним недостатком».
До цих слів мушу завважити лише стільки, що в Австрії і взагалі в цивілізованім світі нема офіційної науки, а є тільки офіційні наукові інституції. На моє матеріяльне положення політичні відносини, крім непризнання мені права викладання на університеті, не мали ніякого впливу, а що до признання з боку земляків, то досить буде вказати, хоч би на «Історію української літератури» С. Єфремова, в якій ані про мої найвизначніші літературні твори, ані про мою наукову та публіцистичну діяльність немає навіть згадки.
«А яким невтомним робітником був Іван Франко на полі рідної літератури, видно хоч би з одного реєстру його літературних праць. В день 25-літнього ювілею його літературної праці в році 1899 його почитателі вручили йому великий том (властиво маленьку книжечку!) на 250 стор. друку, що містив реєстр його писань і тих видань, у яких вони були друковані. Літературний талант Івана Франка незвичайно різноманітний. Він пише вірші, поеми, оповідання, драми, коляди, перекладає чужоземних класиків[1]), пише критичні та публіцистичні статті, наукові досліди з історії української літератури й мови, слов'янської філології і багато дечого іншого».
«Але гаряча, палка натура письменника не задовольняється сферою самої чистої штуки. Вийшовши з самих глибин народу, провівши всю свою молодість серед бідного, бездольного люду, він не міг не бачити і не відчути його болів та терпінь. Дуже вчасно він узявся до поважного досліду економічних та соціяльних наук і зацікавився політикою. А що все політичне життя Галичини знаходилося, і ще й досі в значній мірі знаходиться, в руках реакційної шляхти, то природна річ, що кожний суспільний, а тим більше український політичний діяч, який стає в обороні робочої верстви, дуже скоро дізнає на собі тяжкого утиску її панування. Як один із основателів і проводирів української радикальної партії в Галичині Іван Франко три рази діставався до в'язниці, де терпів неправдоподібні муки. Страшні тюремні порядки і звіряче поводження з в'язнем він описав у своїх творах «Панталаха», «На дні», «До світла» і ін. Але в'язниця не злякала Франка і він не ухилився від політичного життя. Своєю невтомною і плодючою суспільною діяльністю він здобув собі любов і довір'я народніх мас. Його вибрано послом до австрійського парляменту, але в виборчій комісії політичні противники безсовісно покрали в нього голоси і при обчисленню він оказався переголосованим».
Не все докладно в цьому уступі. Всі три мої арештування мали місце перед повстанням радикальної партії та радикального народнього руху. Не можу сказати, щоби тюремне життя, представлене в моїх оповіданнях, було повне якихсь «невероятных мучений». Найліпший образ того життя, на мою думку, знайде читач у моїх «Тюремних сонетах».
«Позбавлений можности заступати народні інтереси з парляментарної трибуни, Іван Франко з тим більшою енергією взявся до літературної та публіцистичної праці. Його гарячі, повні одушевлення та запалу публіцистичні статті появлялися не тільки на сторінках українських, але також багатьох заграничних видань. Він був співробітником українських видань: «Діло», «Зоря», «Літературно-Науковий Вісник», російських: «Северный курьер», «Киевская Старина», польських: «Gtos», «Kurier Lwowski», «Praca», «Prawda», «Kraj», чеського «Slowansky Prehled», німецьких: «Zeit», «Arbeiter Zeitung» (автор додає ще безпідставно «Neue Freie Presse», до якої я не писав нічого). Так проявляється суспільно-політична діяльність письменника».
«Та й окрім цього майже кожний його літературний твір являється рівночасно також проявом суспільної діяльности. В своїх творах він усе виступає в обороні унижених та оскорблених. Добре знайомий з умовами життя та побуту свойого народу, він боліє над долею бідного, темного та безпомічного хлібороба («Навернений грішник», «Яць Зелепуга» і ін.), визискуваного та беззахисного робітника («Бориславські оповідання»), переслідуваного, голодного народнього вчителя («Учитель»), виступає в обороні жіночої емансипації («Маніпулянтка»), терпить за зневажену і оскорблену в своїй людській гідності проститутку («Чи вдуріла?») і з незвичайною силою передає муки нещасної жертви обманеної любови («Сойчине крило») і т. ін.».
Можу бути вдячним авторові за добру волю увійти в інтенції моїх творів, але мушу сказати, що його погляди на ті твори майже скрізь не трапляють у дійсні мої інтенції. Оповідання «Навернений грішник» і «Яць Зелепуга» зовсім не боліють над долею галицько-українського хлібороба, але належать до циклу бориславських оповідань і малюють психологічні проблеми, які повстають при зіткненню хліборобського життя з силою капіталізму. Народній учитель у моїй комедії «Учитель» зовсім не голодний, оповідання «Маніпулянтка» зовсім не проповідь жіночої емансипації, драматична сцена «Чи вдуріла?» зовсім не жодне «страданіє», так само як оповідання «Сойчине крило» передає зовсім не жодні «страдания несчастной жертвы обманутой любви», але малює власне тип чоловіка по свойому щасливого.
«Покривджені, визискувані та поневолені — ось герої більшої части його творів, драм, оповідань і повістей. Їх образи, їх життя і терпіння описані ярко, правдиво і високо-артистично, будять у серці читача чуття глибокої симпатії і любови до всіх тих нещасних, пробуджують ум і визивають гарячий протест проти всякого насильства, визиску і проти всякої неправди».
На жаль, оця загальна характеристика зовсім неправдива, бо героями моїх творів майже ніколи не бувають люди зовсім темні і безпомічні, а коли ті твори будять симпатію для них у читачів, то певно не за їх терпіння, а за їх життєву енергію, розум і чуття, яке вони проявляють у життєвій боротьбі. Осуди автора шабльонові, повторюють уперті фрази російської критики, але не свідчать про власне зрозуміння та відчуття того, що головне в моїх писаннях.
«Стоячи в своїх творах за високі ідеали людскости, протестуючи проти всякої неправди і розкриваючи всі ненормальні сторони життя, Іван Франко разом із тим не перестає бути правдивим художником, а його твори являються взірцями високо-артистичної творчости».
І знов мушу сказати, що метою моїх творів зовсім не буває саме розкривання ненормальностей життя, але поперед усього віднаходження поезії та краси в тім нормальнім життю, яке складається у людей різних верств і віднаходження поривів та змагань до поправи того життя.
Писано дня 27–28 лютого 1912 р.
——————
- ↑ Між іншими він переклав на українську мову поему Некрасова «Надія женщини» (тільки першу частину), «Мертві душі» Гоголя та деякі твори Щедрина та Достоєвського.