Твори (Франко, 1956–1962)/6/Передмова до збірки «Панталаха»
| ◀ Панталаха | Твори в 20 томах Том VI Передмова до збірки «Панталаха» |
Причинки до автобіографії ▶ |
|
Лиш одне з оповідань, поміщених в оцьому томику, було надруковане по-українськи в книжці «В поті чола», та й те було первісно написане по-польськи для петербурського «Kraj-у», а потім переведене по-нашому в «Зорі» 1884 року. По-польськи був написаний первісно й «Панталаха» і надрукований у фейлетонах «Kurjera Lwowskiego», а відси 1897 р. передрукований у книжечці «Obrazki galicyjskie». Оба ті польські видання подали мій текст не зовсім повно; крім дрібніших пропусків, зроблених редактором Kurjer-а Lwowsk-ого з естетичних мотивів, там було пропущено також кінець розділу VI (побут Прокопа в кухні) — з яких мотивів, цього я не міг зрозуміти. Цей пропуск лишав невиясненою досить важну обставину: відки у Прокопа взялося гусяче перо, не зовсім звичайний гість у тюремній казні. Останнє оповідання написане тепер на основі конспекту зробленого ще в 1880 році — може в іншім тоні й іншім освітленню, ніж-би я був зробив це тоді.
Епізоди тюремного життя, оповідані тут, певне в значній мірі належать уже до історії; це останні сліди старих, доконституційних відносин, а фігури такі, як Панталаха, дід Гарасим та герої «Хлопської комісії» також витвори старого, панщизняного ладу. Я передав ті епізоди, не мудруючи та не вдаючися в ніяке філософування про їх значіння. Нехай їх фактична основа говорить сама за себе.
Жорстокі часи та обставини плодили жорстоких людей. Та наскільки всі ті жорстокості тепер уже tempi passati[1] сумна та страшна казка, а не дійсність? Цього я не беруся рішати, та події останніх днів, бунт в'язнів у Бригідках[2] і те що про його причини дійшло до прилюдної відомости, свідчить, що давнє лихо не зовсім іще минуло. І не минеться без основної реформи самого розуміння того, чим є злочин із соціологічного та психологічного погляду і чим повинна бути кара. Сучасна наука загарливо працює над цею реформою, та поки наука копає свої глибокі міни, стара рутина господарює собі по-давньому, топчучи людські душі та гасячи останні іскри чоловіцтва там, де в інтересі суспільности й людяности було б піддержати їх та роздути в ясне полум'я.