Твори (Франко, 1956–1962)/4/Передмова до збірки «З бурливих літ»
| ◀ Різуни | Твори в 20 томах Том IV Передмова до збірки «З бурливих літ» |
Уваги ▶ |
|
В оцьому виданню я міркував відразу подати всі оповідання «З бурливих літ» в однім томі, але побачивши, що задля об'єму матеріялу це неможливе, ділю їх на два томики; призначене первісно для цього томика оповідання «Герой по-неволі» буде поміщене в другім томику. А тепер іще кілька слів про джерела тих двох повісток, що поміщені в оцьому томику.
Певна річ, історична повість — не історія, а повістяр, навіть коли він користується історичними документами і малює факти згідно з ними, не повинен таїти перед собою і перед публікою, що він ані на хвилю не перестає бути белетристом, «трувером», тобто винахідником по щасливому вислову середньовікових французів. Історичні документи, навіть хоч як пильно й щедро б він використував їх, дають йому поодинокі риси до характеристики часу, бліді контури людей і подій. Те, що творить суть артистичного твору — індивідуальне життя, рух і тепло мусить автор надати їм сам. Певна річ, і історик має трохи аналогічне завдання, але лиш аналогічне: він мусить із документів відгадати і відтворити перед читачем дух і характер часу, мусить віднайти поза тисячами дрібниць основну течію, поза відірваними явищами великий закон розвою, поза індивідуальними рисами — типове. Белетрист навпаки, ловить на лету самі явища, в вихрі історичних подій він хапається за індивідуальність, виторочуючи її, мов червону нитку з різнобарвної тканини, і тільки на тій індивідуальності, мимохідь, немов рикошетом показує великі історичні події, дає нам глядіти на них ніби через невеличке віконце. Його ціль тут, як і всюди інде — мальовання людської душі в її поривах, пристрастях змаганнях, тріюмфах і упадках; чим живіше він на данім історичнім тлі змалює своїх героїв власне як людей, а не як манекени в історичних костюмах, тим кращий і тривкіший буде його твір.
Усе те я говорю, розуміється, не pro domo mea. Наскільки мені вдалося в оцих повістках змалювати живих людей і разом із тим віддати також колорит і настрій даних історичних хвиль, не мені про це судити. Мої міркування нехай будуть свідоцтвом того, як я розумів своє завдання, а не осудом, як я виконав його. Для такого осуду я подаю тут деякі матеріяли.
Оповідання «Різуни» основане в першій лінії на оповіданню мойого покійного батька, який не раз, хоч і загально, згадував про переполох, зроблений на Кальварії приходом великої громади мазурських різунів восени 1846 р. Оттим то перший нарис цього оповідання в віршованім обробленню входив у склад поеми «Панські жарти», основаної також на батькових оповіданнях. Та пізніше, перероблюючи цю поему для друку, я викинув цей і деякі інші зайві епізоди і пробував обробити звістку про прихід різунів на Кальварію в окремій поемці. Та й цей плян я закинув, надибавши 1884 р. в архиві д. Вол. Федоровича в Вікні лист одного сучасника, де подано ось яку звістку про цей, історикам того часу, скільки відаю, незвісний факт. Лист писаний з Бірчі 18 жовтня, три дні по факті, і ось що говорить про нього: 15 tego miesiąca był odpust na Kalwaryi, gdzie się znajdowało z 80 000 ludzi, a trzecia część z tego przez Bircze się wlekła. Możesz sobie przedstawić, jaki to był przyjemny widok przypatrywać się tym zbójcom, którzy szli na Kalwaryę pozbyć się grzechów zabójstwa, których się dopuścili, aby mogli na nowo zabijać. Na Kalwaryi było by niezawodnie przyszło do jakiego zaburzenia, ale byly cztery kompanie wojska w bliskości i cztery armaty. Jednakże jednej nocy, jak się zdaje, złodzieje musieli narobić trwogi i wszyscy gdzie kto mógł uciekał, bo jak gruchnęło, że rano już mnóstwo wyrżnęli, to możesz sobie wystawić, co się tam działo: komisarze i księża uniccy z klasztoru aż patynki pogubili, a panny lwowskie w koszulach po lasach się błąkały. Wojsko potem chwaliło się, że jak by nie my, to by tu wszystkich wyrżnęli Polacy, — a to żeby jeszcze większą nienawiść między ludem rozniecić».
[15 цього місяця був відпуст на Кальварії, де було до 80.000 людей, з них третя частина тяглася через Бірчу. Можеш собі уявити, що це був за приємний вид приглядатися тим розбійникам, що йшли на Кальварію, щоби залишити гріхи зроблених ними убивств, щоби могти наново вбивати та мордувати. На Кальварії безперечно було би дійшло до якогось заворушення, але було чотири роти війська поблизу і чотири гармати. Одначе одної ночі, як кажуть, злодії мусили наробити тривоги і всі втікали, де хто тільки міг, бо як рознеслася чутка, що рано вже дуже багато вирізали, то можеш собі подумати, що там робилося: комісари і уніятські попи з манастиря аж патинки погубили, а львівські панни в сорочках блукали по лісах. Військо потім хвалилося, що коли б не ми, то тут би всіх вирізали поляки, — а це для того, щоби ще більшу ненависть зробити між народом].
Автор цього листа підписаний «Adam» — прізвища я не міг довідатися, очевидно це той сам Адам, який у нарисі Иосифа Якубовича «Światło і cienie» оповідає про свою «Obronę dworu і miasteczka Birczy w ziemi sanockiej r. 1846» (див. Album Lwowskie, wydane przez Henryka Nowakowskiego, Lwów 1862, cmop. 201–203)[1]. Значить, цей п. Адам потроху історична фігура, хоча теперішні польські історики того часу, як Осташевський-Баранський та Шнір-Пепловський цей епізод поминають мовчанкою.
Далеко виднішою фігурою був один із героїв другого оповідання, поміщеного в оцій книжці, Нікодим Пшестшельський. Історики польської конспірації 1846 р. подають, що він разом із своїм братом Вікентієм був організатором революційного руху в турецькім повіті. Вони оба, як твердить Шнір-Пепловський (Z przeszłości Galicyi 1772 — 1862, tom II., Lwów 1894, стор. 172–173), «разом з Альбертом Стшелєцьким удержували тісні зносини з повстанцями в Сяніцькім, але ревізія, доконана д. 22 лютого через комісію, прислану з Самбора разом із сильною військовою асистенцією, перешкодила виконанню їх намірів». Трохи більше деталів подає Осташевський-Баранський (Krwawy rok, opowiadanie historyczne, Złoczów, стор.166–167), хоча наплів дурниць, роблячи організаторами турецького повіту Льва Мазуркевича, емігранта, та Юліяна Госляра, що в сам день різні тількищо прибув із Угорщини до Гачова і там був арештований мазурами (пор. Schnür-Pepłowski, Z dziejów Galicyi, t. II, стор. 164). Осташевський-Баранський подає, невідомо на якій підставі (бо похвальним польським звичаєм оба ті пани не цитують своїх джерел), що Нікодим і Вінкентій Пшестшельський були державцями Турки, що обік них агітував ще третій Пшестшельський Альберт, властитель дібр Комарники (Шнір-Пепловський, як ми бачили, знає про Альберта Стшелєцького, а не Пшестшельського), і пише, що відділ у Турції був «wcale liczny»[2], але в передодень вибуху хтось зрадив конспіраторів. Довідавшися, що староста Гіцґерн уже перед тим вислав сильний відділ війська до Турки (значить, плян мусів бути вже перед тим зраджений!), мусіли занехати свій намір. І справді прибув сильний відділ війська під проводом протоколіста Костгайма, який протягом чотирьох днів переводив ревізії. Рівночасно коштом заряду дібр камеральних[3] утворено численні й сильні відділи урльопників[4] під проводом головно стражників фінансових.
Цікаво, що оба польські історики промовчали те, що діялося далі, і при тім промовчали одне дуже інтересне свідоцтво, бо власну заяву Нікодима Пшестшельського. Вона була надрукована в 1848 р. в ч. 8 польської газети «Rada Narodowa»[5], виданім д. 29 квітня. Подаю цей документ, що був головною основою мойого оповідання, в дослівному тексті.
«Ja, Nikodem Przestrzelski, więzień stanu, w r. 1846 w miesiącu lutym przed tajną policyą i strażą finansową uchodząc, d. 25 lutego w wieczór przybyłem do wsi Stuposiany cyrkułu sanockiego, mej niegdyś dziedzicznej, z prośbą, by mię jej gromada przed ścigającą mię siłą ukryła. W tym celu powierzyłem się najprzód kmieciowi Hryc Dziuryk, który z radością mię powitawszy, wszelką pomoc obiecał i słowa swego uroczyście dotrzymał; albowiem najprzód zawiadomił o mym pobycie swych sąsiadów: Fedia Turków, Andreja Mycak wójta, Jurka Majnus, a w końcu całą gromadę, przechował mię częścią w swej chałupie, częścią w lesie cztery przeszło tygodnie. Gromady tej kmiecie koleją karmili mię, dzieląc się ostatnim kawałkiem chleba ze mną, i koleją dodawali mi codzień innego towarzysza mego ukrycia dla obrony i pociechy mojej, nadto przesyłali mi przez tychże wysłanników wiadomości o usiłowaniach i krokach przez władzę do mego wyśledzenia poczynionych, a w szczególności donieśli mi, że Czaczkowski, rządca dóbr kameralnych Zomna w miasteczku Lutowiskach podczas targów i jarmarków głosił i obiecywał 200 zł. m. k. nagrody za wyśledzenie moje, i zarazem przysłali mi zepewnienie, że żadne obietnice nie zdołają nakłonić ich do wydania mię; że mię przeciw każdemu z narażeniem siebie bronić będą. Dotrzymali wiernie tego przyrzeczenia; bo gdy powzięto poszlakę, że się ukrywam w lasach gór sanockich i wysłano komisarza cyrkułowego i finansowego z oddziałem wojska, aby za pomocą gromad kilkunastu wsie okoliczne i lasy wspomniane przejść, przeszlakować, przerewidować, gdy kolej rewizyi przyszła na wieś wspomnianą Stuposiany, dwór i mieszkanie p. Leszczyńskiej przetrząsać zaczęto, natenczas wójcik Hnat Majnus pilnujący oraczów w polu, tę rewizyę ujrzawszy, oderwał od pługa kmiecia Fedia Turków, wysłał go do mnie do lasu z poleceniem, aby o zbliżeniu się rewizyi mię szukającej zawiadomił i w głąb lasów w parowy ukrył; zaś oraczom w polu będącym i świadkom tego polecenia najściślejsze milczenie polecił. Komisya przetrząsnąwszy dwór i wieś całą, a nie znalazłszy mię, uwięziła Hryca Dziuryka, snąć przez nieznanego denuncyanta jej wskazanego, i w celu zmuszenia go do wydania mię 52 kijów publicznie przed karczmą wobec gromady przez kaprala wyliczyć mu kazała; lecz komisya skutku nie osiągła, bo Hryc Dziuryk z nadludzkiem męstwem kije wytrzymał a mię nie zdradził — potem go uwięziono i użyto podstępu, strasząc żonę jego, że nazajutrz męża jej powieszą, jeżeli miejsca mego ukrycia nie wyda — i udało się komisyi tym postrachem wymodz od słabej kobiety wyznanie, że mię w lesie ukryto. Po tem wyznaniu las z wojskiem i gromadami rewidując na nowo, dnia 27 marca 1846 (в тексті через помилку 1847) złapano mię, a Hrycia Dziuryka z aresztu wypuszczono — który o tem wszystkiem co zaszło uwiadomiony żonę swą za zdradzenie miejsca mego ukrycia surowo ukarał. Fedio Turków, niegdyś przed laty ode mnie za występek ukarany, po mem złapaniu powierzone mu we cztery oczy 200 zł. m. k. do schowania odniósł mi i oddał, przyłączając podziękowanie i uznanie, że kara przed laty na nim wykonana zrobiła go ze zbrodniarza uczciwym człowiekiem i z biedaka najzamożniejszym gospodarzem tej wioski. Przeto mam sobie za obowiązek dać świadectwo prawdzie i dopełnionego przez powyższych obowiązku braterstwa, zarazem podziękować tej gromadzie, a w szczególności Hrycowi Dziuryk za ten prawdziwie braterski czyn pomocy i poświęcenia się za brata, zanim Opatrzność postawi mię w możności dopełnienia całkowitego obowiązku wdzięczności».
(«Я, Нікодим Пшестшельський, державний злочинець, в р. 1846 в місяці лютому втікаючи перед тайною поліцією і пограничною охороною, д. 25 лютого вечером прийшов до села Ступосяни, Саноцького повіту, колишнього мойого маєтку, з проханням, щоби громада цього села сховала мене перед силою, яка мене переслідує.
В тій меті я довірився насамперед селянинові Грицеві Дзюрикові який, радісно мене привітавши, обіцяв всяку допомогу і слово своє свято додержав; отже насамперед повідомив про мій приїзд своїх сусідів: Федя Турківа, Андрія Мицака війта, Юрка Майнуса, а вкінці цілу громаду і переховав мене трохи в своїй хаті, а решту в лісі більше як чотири тижні. Селяни цього села по черзі годували мене, ділилися зі мною останнім куском хліба, і по черзі давали мені щодня іншого товариша мого сховку для оборони і потіхи мені, крім того пересилали мені через тих післанців відомості про змагання і кроки, які зробила власть, щоби мене вислідити, а передовсім донесли мені, що Чачковський, завідуючий державними маєтками Ломна, в містечку Лютовиськах під час базарів і ярмарків оголошував і обіцював двісті золотих нагороди за моє вислідження, і рівночасно прислали мені запевнення, що ніякі обіцянки не зможуть примусити їх видати мене; що мене будуть боронити перед кожним з нараженням себе.
Додержали вірно цю обіцянку; бо коли власті напали на шлях, що ховаюся в лісах Саноцьких гір і вислали комісарів повітового і пограничної охорони з відділом війська, щоби при помочі кільканадцяти громад пройти дооколишні села і згадані ліси, переглянути всі шляхи, перетрусити, то коли черга трусу прийшла на назване село Ступосяни й почався трус на дворі і помешканні пані Лещинської, тоді війт Гнат Майнус, що доглядав орачів в полі, побачивши цей трус, забрав від плуга селянина Федя Турківа, післав його до мене в ліс з дорученням, щоби повідомив мене про трус, що мене шукає, і сховав в глибині лісів, в проваллях; а орачам, що були в полі, свідкам цього доручення, наказав строго мовчати. Комісія перетрусила дім і ціле село, і не знайшовши мене, арештувала Гриця Дзюрика, якого мабуть видав якийсь невідомий викажчик; і щоби примусити його видати мене, публічно перед корчмою в присутності громади казала капралові дати йому 52 киї; але комісія наслідків не добула, бо Гриць Дзюрик з надлюдським геройством видержав киї, а мене не зрадив — потім його арештовано і вжито підступу, настрашивши його жінку, що завтра її чоловіка повісять, коли не видасть місця мойого сховку: комісії вдалося цією погрозою примусити слабу жінку признатися, що мене сховано в лісі. По тім признанню ліс при помочі війська і громади перешукали наново дня 27 березня 1847 року, мене зловили, а Гриця Дзюрика звільнили з-під арешту, — який коли довідався про все, що сталося, жінку свою за зраду мойого сховку строго покарав. Федьо Турків, якого я колись покарав за проступок, коли мене зловлено, довірені йому на схованку в чотири очі двісті золотих приніс мені і віддав, додаючи до того подяку й признання, що кара, яка була на ньому виконана перед кількома роками, зробила його зі злочинця чесну людину, а з бідного найбагатшого хазяїна цього села. Через те вважаю за свій обов'язок посвідчити про правду і обов'язок братерства, який виповнили вище згадані, а заразом подякувати тій громаді, а головно Грицеві Дзюрикові, за це дійсно геройське діло помочі і посвяти за брата, поки Провидіння дасть мені можливість виконати цілком обов'язок вдячности»].
В це положення Нікодим Пшестшельський не прийшов. Остання згадка про нього, це урядовий виказ застрілених у часі бомбардовання Львова і боротьби на барикадах д. 1 падолиста 1848 р. (див. рукопис бібліотеки Оссолінських ч. 1780, передруковано в Пепловського Z dziejów Galicyi II, стор. 319); назва Нікодима Пшестшельського стоїть там на 25-тім місці.
Мені лишається згадати ще про інші історичні особи, згадані в тім оповіданню. Ґенерал Йосиф Бем, один із видних учасників польського повстання 1831 р., прибув до Львова д. 21 серпня 1848, з тою метою, щоб обняти провід у задуманому вже тоді повстанню. Шнір-Пепловські оповідає, що зараз по своїм приїзді до Львова Бем «удався до Вибрановського (коменданта ґвардії народової) і заявив йому одверто, що коли рада адміністраційна ґвардії зреорганізується так, що в її склад війдуть особи, вказані спільно Бемом і Вибрановським, і коли та рада намісь «Ради Народової» обійме моральний провід краю в свої руки, тоді ґвардія одержить сто тисяч штук французьких карабінів і 200 тисяч франків готівкою. Вибрановський звернув увагу генерала на те, що такий значний набуток оружжя і грошей був би, що правда, для ґвардії дуже пожаданий, але сповнення условин, від яких він залежав, являлося поважною небезпекою супроти «wichrzeń świętojurskiej partyi»[6] та ворожої постави сільського люду» (Z przeszłeści Galicyi II, 297). Очевидно реорганізація ґвардії, проєктована Бемом, мала на меті поставлення її на воєнній стопі і захоплення для самого Бема «моральної» диктатури над цілим краєм. Хоча ж Вибрановський не пішов за його пляном, то все таки Бем не переставав агітувати за ним; від пок. Івана Борисікевича чув я, що він день-у-день пересиджував на святоюрській горі, рисуючи плани Львова для стратегічних цілей. У вересні, як каже Шнір-Пепловський, він знову подав Вибрановському плян реорганізації гвардії народової, при помочі якої надіявся з добрим успіхом «rozwinąć sztandar powstania»[7]. Рівночасно він оголосив друком якусь політичну відозву, що звернула на нього увагу власти і зробила йому неможливим дальший побут у Львові. Цеї відозви мені не доводилося бачити; польські історики, яким хочеться представити львівський рух 1848 р. зовсім невинним і легально-патріотичним, також не цитують її.
Найбільше свободи я позволив собі з Курцвайльом, зідентифікувавши його з комісарем, що 1846 р. робив трус у Ступосяні. Дійсний історичний Курцвайль був львівський швець і цехмістер, Чех родом, якого підозрівали за шпіонство. Д. 2 липня його арештувала гвардія народова разом із урядником магістрату Штроплем буцім то за підбурювання вояків проти гвардії. Його держали пару день в арешті, потім передали судові, який одначе випустив його на волю. Цитована в оповіданню співанка про Штропля і Курцвайля (див. Kurjer Lwowski 1848, ч. 6, стр. 24). В тій самій газетці ч. 7, стр. 37, поміщено також гумористичний протокол із Курцвайлем, де вичислено всі його злочини, а на стр. 963, карикатурний рисунок з подобизною його й Штропля.
Ці нотатки для історика, та вони можуть придатися й критикові, якому б захотілося розібрати історичний зміст мойого оповідання.
Іван Франко.
——————
- ↑ Світло й тіні. Оборона панського маєтку й місточка Бірчи в сяноцькій землі р. 1846. (див. Альбом Львівський, виданий Генріхом Новаковським. Львів 1862 р.).
- ↑ Досить численний.
- ↑ Камеральні добра — державні, удільні.
- ↑ Урльопник — солдат на відпустці.
- ↑ Народня Рада.
- ↑ Зрадливих заходів святоюрської партії — представниками галицької української інтелігенції вважалися попи, яких осередком була церков св. Юра у Львові.
- ↑ Розвинути прапор повстання.