Твори (Франко, 1956–1962)/3/Як то Згода дім будувала
| ◀ Свиня | Твори в 20 томах Том III Казки й сатири Як то Згода дім будувала |
Доктор Бессервіссер ▶ |
|
Бідні люди хотіли собі побудувати дім — тривкий, кам'яний, вигідний. Змалку вони наслухались стільки разів приказки «Згода дім будує, Незгода руйнує», що рішили запросити Згоду, щоб і їх дім збудувала. Згода була, то стара, беззуба, добродушна бабуся і дуже радо згодилася на їх просьбу.
— Добре, дітоньки, я вам усе гарненько, смирненько… Ой, бо то нема над мене! Ви знаєте мою приказочку: «Святий спокою, гаразд з тобою!» Я, мої любенькі, жадних сварок, жадних суперек, жадних процесів[1] ані торгів не люблю. Я все ладком та добром. І бачите, якого віку при Божій помочі доживаю!
Бідні люди справді бачили, що Згода не мала ані одного зуба в роті, була сива та поморщена, як сушена грушка. Коли б у них були завидющі очі, то були би бачили, що старушка була трохи не гола, бідна, обшарпана: бачите, хто не хоче, той хіба не скривдить її, а вона все смирненько та тихенько, волить недоїсти, недоспати й зубами з холоду сікти, ніж би мала з кимбудь задертися. Але в бідних людей очі не були завидющі, а серце було повне любови і згідливости, і вони не бачили латок та бідности, але натомість цілою душею всисали в себе кожне слово, що говорила Згода.
Обнявши будову дому і зробивши, як слід, контракт у нотаря, Згода першим ділом пішла до Незгоди, що жила також у нужденній землянці на краю міста і весь день тільки й робила, що гарчала та сварилась та до поліції з сусідами тягалась.
— Слухай, сестричко, — сказала Згода, увійшовши до хати й привітавшися з Незгодою. — Трапився мені заробіток: вибудувати бідним людям хату.
Незгода тільки очі на неї витріщила, а далі, як не зарегочеться, як не зацокоче:
— Тю, тю, тю, на твою голову! Ти за будівничого обираєшся! Та тебе б тільки в просо за опуда поставити, а не за будівничого обирати! От уже дурні якісь, а не люди!
— Ну, сестричко, — лагідно сказала Згода, — гріх тобі глузувати з мене. Аджеж знаєш стару поговірку: «Згода дім будує, а Незгода руйнує». Бідні люди захотіли мати дім, — ну, що ж тут натуральнішого над те, що вдалися до мене? Аджеж не до тебе їм було вдаватись? Досить вони від тебе натерпіли.
— Я б їм була їх глупі голови кип'ятком обілляла, якби були до мене посунулись, — крикнула Незгода. — Але про те, ще раз говорю, що вони ані на волос ліпше не зробили, удаючись до тебе. Ну, скажи, на милість Божу, що з тебе за будівничий? На чім ти розумієшся? Аджеж тебе, хто не хоче, в торбі січки продасть, хто не хоче ошукає, обдурить, обдере, а ти все тільки головою махаєш та: «Нічого, нічого! Якось то воно буде!»
— Ні, сестричко, — випрямившись, каже Згода, — це ти не зовсім вірно міркуєш: не така то й я дурна, як обідрана. А те, що мене злі душі ошукували, обдирали та в мішку продавали, мов кота, це, небого, все були твої інтриги, твої намови та бунтування. От тим то я тепер прийшла до тебе. Зглянься на Бога, покинь свою погану роботу! Не мішай мені, не рий піді мною, нехай я тим бідним людям дім збудую, щоб вони жили собі смирненько й мене добрим словом згадували.
— Агій на тебе, дурна смотолоко! — скрикнула Незгода. — То я про тебе віддавна, ані знати, ані чути не хочу, не то що мала б мішати твоїй безмізкій роботі! Роби собі, що хочеш, я й дивиться не буду в той бік. Думаєш, що в мене немає важнішої, продуктивної роботи, як тільки бігати за твоїм хвостом та рити ями під тобою? Найшла б я собі поживу! Я ось найнялася на поденщину до Круппа, Армстронґа й Верндля, щоб пильнувати фабрикації нових карабинів, гармат та бездимного пороху. Це трохи важніша справа, ніж твоє будівництво. Будуй собі, моя любенька, хоч і до самої хмари. Я тобі, певно, на перешкоді не стану, а з твоєю будівлею і опісля легко справлюся, коли тільки…
І вона злорадно зареготалася.
— Ну, що ж бо ти, сестрице, так погано смієшся і не договорюєш? — з сумовитим закидом, простягши лице й уста вниз, сказала Згода. — Коли тільки що?
— Це вже моє діло! — відрізала Незгода. — Іди собі і приймайся за будову і дай мені чистий спокій!
Згода знала норови своєї сестри, знала, що коли та раз сказала: іди собі, — то вже небезпечно далі надоїдати їй. То ж хоч і як хотілось їй знати ті слова, котрих не договорила Незгода і в котрих було щось похоже не то на сміх, а не то на якусь таємну погрозу, — але з другого боку рада була, що Незгода хоч раз у своїм життю згодилася на її прохання й дала їй слово, що не буде їй мішати при роботі, не буде рити під нею, ані інтригувати проти неї. З легким, супокійним серцем вона пішла до себе і прийнялась пильно за своє діло.
Ґрунт, на котрім мав будуватися дім бідних людей, був не зовсім чистий. Одна часть його занята була старою руїною, друга довгий час служила сусідам за смітник, а третя була колись сажавкою[2], а тепер простим багном.
— Треба буде очистити той ґрунт, — подумала Згода й пішла шукати робітників.
— Що вам, паніматко, далеко шукати, — сказав, здибавши її на вулиці, старий підприємець Байбарзо, або як він себе з панська звав, Шлендріян, — ви мені поручіть цю будову, я вам дешевенько достарчу робітників і всього потрібного матеріялу. А ви собі тільки плян виробіть, кошторис, тощо, та й надзирайте, щоб усе йшло як слід.
— То добре, кумоньку, добре, — сказала врадувана Згода. — Так вишліть же завтра робітників, щоб почали ґрунт чистити та рівняти. А про план ви не турбуйтеся, плян у мене вже готовий.
На другий день Шлендріян, звісно, робітників не вислав, але сам прийшов на пляц. Прийшла й Згода і зразу дуже здивувалася, не побачивши замовлених робітників.
— Та ви, кумонько, не гнівайтеся, — сказав до неї Шлендріян. — Годі було сьогодні, їй-богу, годі! Знаєте, які то в мене робітники, тільки плюнути! Одні грали в карти всю ніч, а тепер хропуть, аж буда трясеться, не добудишся їх, хоч з гармати стріляй, другі гуляли на весіллю, треті десь кудись пороз'їздилися, ну, біс їх знає! Але я їм задам, не бійтеся! Скоро тільки в нас робота почнеться, то все мені мусить іти, як на шнурочку. Я вже себе покажу!
— Та бо я хотіла, щоб зараз нині робота почалася, — сказала Згода.
— Е, що там, кумонько, — сказав Шлендріян, — один день швидше чи пізніше при такім великім ділі, це не робить ніякої різниці. В таких речах треба помаленьку квапитися. Помалу їдеш, дальше заїдеш, це дуже розумно сказано. І знаєте, що, кумонько, ми собі сьогодні обоє гарненько оглянемо ґрунтець, витичимо, де, що й як має бути, а завтра, дасть Бог дочекати… Чи властиво ні, завтра не можна! Завтра святенько, наше будівницьке свято. Положенія ризи, завтра вже мусите потерпіти, кумко солодка! Але після завтра ми гарненько вийдемо й духом усьому дамо раду.
Що було робити! Згода згодилася на раду свого кума й вони пішли оглядати ґрунт. Підійшли до Руїни.
— Ну, Руїнко, старушко шановна, — сказав до неї Шлендріян, — тепер тобі мабуть остання година приходить. Годі тобі, серденько, на світі Божім довше заважати, пора на спокій! Ми тебе помаленьку дзюбаками та залізними ломами на шматочки дрібненькі, та в онту багнюку і впремо. Там і тобі буде спокійніше й нам не без вигоди.
— Що, що, що? — промимрила Руїна. — Ви, мене? Таку стару історичну пам'ятку та дзюбаками, та ломами, та в багно? Зрадники! Нігілісти! Космополіти! То так ви свою святу батьківщину і бувальщину шануєте?
Згода аж затряслася, почувши ті слова, аж поблідла й похолола від п'ят до голови.
— Але ж серденько моє, свята Руїнонько, — сказала вона. — Змилуйся над моєю головою! Мене угоджено на цім пляцу побудувати новий дім. Як же я можу це зробити, не усунувши тебе? І чи не досить ти жила на світі? Дозволь, моя дорога, і наступникам твоїм наступити на твоє місце!— Геть від мене! — репетувала Руїна, побачивши, що з нею панькаються. — Не доторкайтесь до мене святотатськими руками! Хіба не знаєте, що мене ще князь Облуп Скорпіонович будував, а князь Обдер Караконович руйнував? Хіба не знаєте, що я на святому, історичному ґрунті стою? А хто посміє нарушити, осквернити наш історичний ґрунт, той зрадник, Юда, той волів би був і на світ не родитися
— Все те правда, — сказала заклопотана Згода, — цілковита правда.... Але скажи ти мені, що я маю робити? Дім мусить бути збудований, пляц невеличкий, годі ж мені не рушати тебе!
— Не смієш! Не руш! — кричала Руїна. — Я частина старої Руси, нашої святої матері, а хто матір забуває, того Бог карає! Це про вас, огидні новатори, сказано. Знаю я, чого вам хочеться! Ви підмовлені нашими довічними ворогами й хочете усунути з лиця землі останню пам'ятку нашої минувшини, щоб і саму ту славну минувшину затерти, вирвати з пам'яти потомків, щоб улегшити роботу винародовленню! Знаю я, по яким це ви «wskazówkam»[3] робите! Але не діждете того. Ще я стою міцно, ще твердо попирає мене «Червоная Русь» — і ми обі не дамо себе на поталу. Геть від мене, виродки, кажу вам, бо зараз завтра таку про ваші «затѣи» статтю вріжу в «Червоной Руси», що вам аж у п'ятах потерпне!
Згода стала ні в п'ять ні в десять супроти таких слів, але Шлендріян не злякався. Він добре знав, що не такий страшний чорт, як його малюють і кивнувши Згоді пальцем, відійшов з нею на бік і сказав:
— Ти, кумонько, не дуже лякайся того, що ця старушечка говорить. Балакуча вона, про це нема що й казати, і норовиста. Стаття в «Червоной Руси» сяк чи так проти нас буде, про це також не бійся. Але й на те я не радив би дуже зважати. Людям рота не заткнеш, а частенько вони навіть не такі злі, як би це з їх слів здавалося. От, мелють собі, щоб теркотіло, хоч муки з того млива ніякої нема. Але з другого боку ось що я тобі скажу. Руїнка наша таки має й за собою трохи правди. Подумай лишень, скільки сот літ від часу князя Облупа Скорпіоновича вона ось тут простояла, а ще й тепер, коли їй добре придивитися, то така, нівроку, тверда та кремезна, що дай Боже всякій новій будівлі. Так знаєш, що я тобі пораджу? Ми її трошки обчистимо, обхамраємо, де треба підмуруємо й повернемо під свою нову будову. Старий фундамент, ручу тобі, так кріпко збудований, що простоїть ще довгі віки.
Згода задумалася, але по її добродушнім лиці видно було, що такий вихід з неприємної суперечки був і для неї самої приємний.
— А ти подумай, — договорював Шлендріян, — скільки то ми роботи й кошту ощадимо бідним людям, маючи такий шмат уже майже готовий.
— Та воно би, кумоньку, не зле було, — сказала зітхаючи Згода, — тільки, бачиш, мій плян трохи інакший, ніж плян фундаментів оцієї Руїни. Покійничок Облуп Скорпіонович будував замок для себе і для своєї двірні, а мені би треба для бідних людей. Дім народній будувати.
— Ей, кумо, дурниця, їй-богу дурниця! — скрикнув Шлендріян. — Бідні люди не такі дуже перебірчиві та фудульні[4]. Хоч новий дім буде трохи недогідній, тут тісний, там темний абощо, то їм і то буде аж надто добре. Вони за все вдячні будуть. Аджеж вони, серденько моє, в яких хоромах вік свій спропудили? Мало що в ліпших, ніж хліви! Будеш ти на них уважати! А ще як їм скажеш, що їх новий дім стоїть на тім самім фундаменті, що замок покійного Облупа Скорпіоновича, то вони такі щасливі будуть, мов у небі!
Згода замислилася ще глибше, і для святого спокою пристала на те, що мовив Шлендріян.
Пішли дальше, щоб оглянути Багно.
— Ну, тепер я вже й не знаю, чим оте багно засипати, — воркотіла Згода, поміривши паличкою глибину рідкого болота і послухавши, як посеред нього в калюжах кумкали жаби.
— Що? Мене засипати? Мене нищити? — пробулькотіло Багно. — Мене, корінну, ісконную властивість цього ґрунту? Ні, я на це ніколи не пристану!
— От тобі й на, — сказала Згода, — і тут якась національна властивість, якісь історичні права! Головонько моя бідна!— А ми! А ми! А ми!? — закумкали хором жаби. — І куди ж ми подінемось, коли ви це Багно засиплете? Не з історичного погляду ми виступаємо, але відзиваємося до вашого серця, до вашого людського чуття! Змилуйтесь над нами, не вкорочуйте нам віку, не руйнуйте нашого улюбленого Багна!
Згода не знала, що й почати.
— Слухайте, любі мої, — сказала вона. — Те, чого ви просите, то неможлива річ. Вірте мені, я щиро шаную ваше право до життя, але це Багно мусить бути засипане. Я радо власним коштом перевезу вас до річки, де можете собі спокійно гуляти.
— А наші родинні гнізда, наші прадідівські леговища, праматеринські купелі, все це нам треба покидати? Ах, ах, ах! Нема в вас чутливих сердець, нема любови до рідної землі!
— Та плюнь бо ти, кумо, на них! — скрикнув розізлений Шлендріян. — Будеш ти з усяким хробаччям панькатись. Не бійся, як побачуть, що не жарти, то заберуться, як непишні, навіть слова не скажуть. З таким дрантям треба гостро.
— Але подумай, кумоньку, родинні гнізда, прадідівські леговища, праматеринські купелі, і все те — фу! та й нема. Ну, якби нам так!
— І то правда, — сказав Шлендріян і також замислився, а по хвилі додав, — а знаєте, кумо, може би можна цьому лихові зарадити. Я думаю так. Часть Багна, де мають стати фундаменти будинку, ми засиплемо, це вже дарма. А середину його, omy найглибшу, можемо оставити так, як є; обмуруємо її гарненько, так що займе ціле подвір'я. І Багну буде рехт[5], і жабам рехт, і бідним людям так же кривди не буде, бо будуть мати на подвір'ю сажавку. Всякі користі з неї: літом холодок, а зимою своя ховзанка[6].
Згода мало не поцілувала свого кума за таку мудру раду.
— Тільки чим його те Багно засипати? — клопоталась Згода.
— А хіба ж мало маємо сміття, — сказав Шлендріян. — Глянь на оту купу, куди від віків усі сусіди викидали, що кому було непотрібне: онучі, череп'я, розбите шкло, попіл і всяку всячину. Це ми гарненько втелющимо в Багно, буде з нього досить.
— Не смійте! — закричало Сміття. — Я також історична традиція, я знак унії двох народів, знак добровільного їх співділання! «Со Bóg złączył, niech człowiek nie rozłącza!»[7]
Але Згода вже не дивувалася і не гнівалася, а тільки лагідно сказала:
— Не бійся, кохане Сміття! Ми не думаємо тебе викидати за границю, ані нівечити до разу. Навпаки, ти будеш у нас «во главу угла», підеш під фундаменти нашого нового дому!
Сміття почало було ще щось відповідати, але Згода вже не слухала й пішла дальше.Такий то був початок тої пам'ятної будови. Як вели її дальше Згода зі Шлендріяном, як купували цегли і каміння, як мурували і під час мурування пляни перемінювали, а перемінивши бачили, що кепсько зробили, як мулярі не хотіли слухати Шлендріяна, а цегла мулярів, про це все довго би було розповідати. Не скажу також, чи довго, чи коротко вони працювали при тій будові, а перейду просто до того торжественного дня, коли будова була вже готова й коли її посвячувано. То була радість для бідних людей, то був всенародній празник! З усіх сторін з'їхалися відпоручники і нотаблі, попривозили своїх їмосців[8] у шовках, своїх дочок у білих та рожевих сукнях і своїх парафіян у національних свитках, полотнянках, личаках та клепанях і з національними кошелями та дзюбеньками за плечима. Щось з п'ятдесят пан-отців стануло до соборної служби Божої «за всякое прошеніє», а по службі Божій чотири найславніших проповідники на всі чотири роги світу почали поучати зібраних про важність і красоту цього празника. Згода царювала над зібраними. Вона була вбрана в нову гарну сукню, вибілена і трошки навіть підрум'янена, сиділа на балконі нового будинку та все лиш усміхалася та благословила. Вкінці, коли проповідникам не стало вже духу в грудях і вони скінчили свої відхнені промови, коли всіх очі ще раз звернулися на нову будову і на неї, Згода порозуміла, що пора й їй сказати пару слів. Вона встала і опираючися руками о залізне поруччя, сказала:
— Ну, дітоньки, я попросту до вас. Маєте, хвалити Бога, домик гарний, для спільного вжитку. Тільки тихенько в нім, діточки, без крику, без стуку, бо то будівелька ще нова та слаба, знаєте, не встоялась. Одно тільки можу вам сказати: можете бути горді на цей домик! Такого другого не знайдете в цілім окрузі. Нехай же він буде вашою твердинею, нехай о його мури розбиваються всякі заходи, всякі наїзди ворожі! Кріпко і згідно, мої дітоньки, бороніть цього свого національного добра, і коли яка непокликана рука простягнеться, щоб хоч одну порошину з нього взяти, відбивайте її громовим окликом: Русь для Руси!
— Русь для Руси! — закликали всі зібрані, піднявши вгору руки, а Згода сама так запалилася тим окликом, що необачно тупнула ногою о балкон. І раптом захрустіло, затріщало, і загуркотіло, і на місці, де перед хвилею пишалася нова будівля, згромаджені побачили велику хмару куряви. Згода враз з балконом у першій хвилі злетіла вниз і вспіла без шкоди вискочити з розвалин. А коли курява розвіялась, то зібрані побачили, як з-посеред розвалин вилізла ще одна постать, обдряпана, обшарпана, але також здоровісінька. Це була аж надто всім знайома Незгода. Вона плювала, і чхала, і обтріпувалася од пороху, глини й болота, що кругом поналипало на ній. Побачила сестру свою Згоду, що бліда, як крейда, вся тримтячи з переляку, стояла в першім ряді видців, і підійшла до неї, грозячи їй попід самий ніс затисненими кулаками:
— І ще й сама стара палуба до мене прилізла, сама мене просить: дай мені спокій, не мішай мені, не рий підо мною! — зацокотіла зі злости Незгода. — Ну скажи ти, в'ямна ріпо, мішала я тобі, рила під тобою? Скажи при людях, при чесних пан-отцях, нехай нас розсудять! Правда, що я зовсім не творилася до твоєї роботи? А тепер скажи мені, пощо ти сама, підступом, мене в свої фундаменти замурувала? Ти думала, що там мені капут буде? Ах, ти опуде конопляний, ах ти костогризе! Невже в твоїй голові нема стільки мізку, що в дирявім горісі зерна? І яка щира сестриця! Бачить, що я заснула, ану мене в фундамент замурувати. Але почекай лишень, будеш ти мене знати, будеш ти мене тямити!
І Незгода вхопила Згоду за сиві коси і на превеликий соблазн зібраного народу обі сестри з криком і писком почали тягатись, волосатись та проклинати одна одну.
А пишний дім, Згодою збудований, лежав у розвалинах.
1890 р.
——————