Твори (Франко, 1956–1962)/3/Доктор Бессервіссер
| ◀ Як то Згода дім будувала | Твори в 20 томах Том III Казки й сатири Доктор Бессервіссер |
З галицької «Книги Битія» ▶ |
|
Хоч з такою архинімецькою назвою, доктор Бессервіссер, то собі чистої крови Русин, навіть типовий галицький Русин або, коли хочете, Рутенець. Не всі знають його під цією його властивою назвою, бо він криється під різними псевдонімами, та про те всі ми знайомі з ним, стрічаємо його на кожнім кроці, любимо побалакати з ним. Правда, затоваришувати з ним ближче, заприязнитися якось нікому не вдається. Шановний доктор має в собі щось подібне до наелектризованої палочки лаку: зразу притягне до себе якенебудь легеньке тіло, а потім зараз відіпхне.
Він не тільки дипломований чоловік, він, без сумніву, талановитий і знаючий чоловік. Та тут є й гачок. Бачите, є два роди знаючих людей: такі, що щось знають добре і такі, що знають усе ліпше. У других є знання компаративне, не релятивне, а власне компаративне. Як би то вам вияснити різницю? Бачите, усе наше знання — релятивне тим, що абсолютна правда самою природою речі закрита перед нами. Люди позитивного знання чують це найліпше і завсігди мовлять: ось тут і тут ми стоїмо на твердому ґрунті правди, наскільки вона взагалі доступна нашому пізнаванню. Люди компаративного знання дивляться на справу зовсім інакше. Їм досить сказати: цей чи той учений сказав те, це, третє, п'яте, десяте. В половині п'ятого у нього на тій і тій стороні є така й така помилка, недоладність, неконсеквенція. Як можна писати такі абсурди! Я, доктор Бессервіссер, знаю і тверджу, що це абсурд — значить, я ближче правди, я більший учений від тамтого!
Pardon! Я й забув сказати, що наш любий доктор Бессервіссер належить власне до цієї другої категорії, до тих людей, котрі знають усе ліпше, ніж хтось інший, бо всюди знайдуть якусь помилку, а з природи обдаровані такою щасливою організацією, що твердо вірять: коли я поправлю оцю помилку, значить, я ближче правди, значить, я більший учений від онтого-о!
Чи в нього є якесь справдішнє, позитивне знання? Ви чудуєтеся, як можна підіймати таке питання? Вам воно видається парадоксальним так, як коли би хтось, бачучи пана в фраку і білих рукавичках, смів питати, чи є у нього сорочка?… Га, мої панове, незглубні бувають тайни туалети фізичної і духовної. Хто знає, чи кожний панич у фраку і в рукавичках має справді чисту сорочку на собі, а доктор Бессервіссер так завзято бігає по світу й шукає, з ким би то порівняти себе і над ким би показати свою вищість, що абсолютно не має часу показати свій дійсний духовий багаж. Щоби знайти діру в мості, я не конче мушу вміти збудувати міст, а волове очко в байці, заховавшися між орлові пір'я і піднесене орлом на високу високість, коли орел не міг вже летіти вище, вифуркнуло зі своєї схованки і, підлетівши трохи вище, зацвіркотіло: «А видиш, а я таки вище лечу від тебе». Мабуть, люди того типу, що наш доктор Бессервіссер, водилися вже й у Греції, коли старий горбатий Езоп уважав потрібним обезсмертити цей тип у своїй байці. Значить, наш шановний доктор має дуже давню і широку парентелю.
Говорять, що його пожирає амбіція і що та жаба, котра з таким сумним ефектом бажала зрівнятися з волом, була йому якась стриєчна[1] тітка, чи тіточна стрийна. Не знаю і сумніваюся. Мені здається, що сама амбіція не доведе чоловіка до того, щоб силкувався знати все ліпше від когось іншого. Це мусить бути вроджена прикмета характеру так, як хміль має те до себе, що високо виростає і пишно буяє тільки на тичці. Було б нерозумно й несправедливо жадати від хмелю, щоб стояв і ріс самостійно, а доктор Бессервіссер хоч остаточно й виявляє себе непродуктивною силою, все таки своєю вічною рухливістю, своєю нагінкою за такими, по котрих міг би пнятися «вище від кого иншого», спричиняється до оживлення всього оточення, надає йому вигляд руху, метушні, робить ілюзію поступовости. Він швидко хапає всякі нові ідеї і нові моди в науці і в літературі і гаряче боронить їх доти, доки цим способом можна показати, що він поступовіший і вищий понад інших.
Зрештою його поступовість треба розуміти дуже широко, власне з високого становища того хмелю, що виріс понад вершок тики і махає блідо-зеленим китяхом і в солодкім упоєнню шепоче: «А я таки вищий!»
Доктор Бессервіссер не належить ні до якого сторонництва, ні до якої кліки, ані котерії, він вищий понад «усе те». Всюди, в кожній програмі, в кожній роботі зараз знайде щось таке, що він знає і розуміє ліпше і, очевидно, в такім разі його сумління не дозволяє йому писатися на те гірше і прикладати руки до його осягнення. Всяке оточення, всякий Fûhlung[2] з сусідами, всяка організація стісняє його незалежну вдачу. Його з непоборною силою тягне знизу наверх, як ті бульбашки повітря, що з дна криниці тиснуться вгору. І він гуляє на версі понад партіями, організаціями і всіма суспільними путами свобідно й легко, як піна на воді. Бистро пливучи з кожною хвилею, з кожним подувом вітру, він дивується тільки одному: що за страшенні обридливі ретрогради всі оті скелі, дерева та будинки на берегах, що так навіжено біжать назад і щезають з його поступових очей! В таких хвилях він важко сумує і нарікає на нерозвитість і ретроградство суспільности.
Злі язики торочать, що в нього немає ніякого переконання. Знаючи зблизька шановного доктора, мушу заперечити цьому рішуче. У нього нема переконання? У нього є його навіть більше, як треба. У нього є різні переконання, так сказати, про запас. Одне зноситься, він собі байдуже, виймає друге, свіжісіньке. А всі вони мають одну підшивку: незломне переконання про власну вищість. Ця підшивка — це основа, а що зверху, це його менше обходить. Чи там червона матерія, чи чорна, чи периста — мій Боже, люди вищі на два цалі від цього, на три від того, а на півтора від третього не будуть дбати про такі дрібниці!
Зрештою доктор Бессервіссер вельми толерантний. Тобто для себе, не для інших. Стоячи понад партіями, він вважає натуральним обов'язком своєї вищости не позбавляти нікого свого «лицезріння». Як той біскуп Красіцький в Дубєцьку в поемі В. Поля: «tu do sieni zaglądał, tam w okno zapukał»[3], так і доктор Бессервіссер нині ущасливлює своєю присутністю гурток радикалів, за годину виливає свою тугу до ідеалів у гуртку напівп'яних польських журналістів, увечері додає духу заклопотаним «конструктивним елементам», а через ніч нема, нема та й знесе зозулине яйце і положить його в гніздо клерикалів, або мамелюків. І все це з тим спокоєм, з тою свободою духу, які характеризують людей справді вищого закрою. І головне, все це не обов'язує його ні до чого. З ким сьогодні щиро стискався, тому завтра наплює в лице: з ким сьогодні ділився таємними бажаннями своєї душі, на цього завтра кине каменем. Це знак дійсної незалежности його характеру. Він поступає завжди так, як йому диктує його моментальне переконання, і ніколи не дбає про те, що скажуть про його люди. Отим то я вважаю злосливою і зовсім тенденційною видумкою твердження тих, що ідентифікують нашого доктора Біссервіссера з тим Вислабоцьким чи Зборовським, чи якимсь іншим невимовним псевдонімом, що то в 1848 році, виходячи з дому, ніколи не забував взяти до кешені три кокарди: біло-червону, синьо-жовту і чорно-жовту. Побачить здалеку польського патріота — припинає біло-червону кокарду на груди, не біжить, а летить з розпростертими обіймами і не говорить, а кричить: Wolność! Równość! Braterstwo![4].
Попрощаеться з тим, побачить здалека Русина, ого! вже на лівій кляпі вродилася синьо-жовта кокарда, мій герой надувається, як сич на вітер, і глибоким басом гримить:
— З нами Бог і розумійте язици!
Та коли в дальшій подорожі побачить урядника з губернії, ого! вже до самого серця пришпилює чорно-жовту кокарду, робишься тоненький і високий, згинається в три погибелі й, дотикаючи циліндром до самого тротуару, мов жайворонок, приспівує:
— Gschamster Diener, Herr Hofrath, empfehle mich ergebenst![5]
Ні, наш доктор Бессервіссер не з таких. Я навіть не знаю, чи він існував уже в 1848 році, а цей анекдот свідчить хіба про налоговий еклектицизм, коли тим часом наш доктор радше налоговий критик і винахідник дір у мостах.
З тим усім тип вельми симпатичний. Мені аж жаль слухати, коли він часом нарікає, що його ніхто не любить. Лиш одно його потішає, що всі йому завидують. Чи він любить кого? Ій-богу, якось не доводилося питати його. Спитайте самі.
Я маю подив і повне признання для таких людей. Приємно знати, що коли чоловік зробить чи напише яку дурницю, ось тут близько тебе є щирий друзяка, котрий зараз, в інтересі публічного добра, викаже тобі, що ти ідіот і що він сам зробив би це далеко ліпше. В серці будиться радісне чуття: ну, ще не вмерла Україна, коли має таких синів. А коли часом у душі ворухнеться нескромне питання: чом же це доктор Бессервіссер, знаючи ліпше всяку річ, не зробить її ліпше, а дає робити нам, старим ідіотам, і чом же це він аж тоді стає мудріший і вміє ліпше зробити, коли хтось інший уже зробив сяк чи так, але зробив, — то цю грішну думку втішаю грізним покриком:
— Мовчи, тичко! Так і належиться хмелеві рости вище тебе!
Зворушення опановує мою душу. Чим більше вглиблююся в прикмети мого героя, тим сильніше чую, що таки не видержу і впаду в ліричний, дифірамбічний тон і, замість аналізувати, почну оспівувати свого героя.
«Како ублажу или кому уподоблю тя, приснопамятне» — так і дзвонять мені в правім усі слова нашого старого літописця. І вже душа моя «розтікається мислію по землі, сірим волком под облаки», чи як то там сказано в «Слові о полку Ігореві», шукаючи порівнянь для звеличання любого нам усім доктора Бессервіссера.
Він подібний до сонця, бо ось тут сходить, а зовсім у протилежний бік заходить.
Він подібний до місяця, бо дванадцять раз до року міняє свою фізіономію.
Він подібний до зір, бо світить, а не гріє.
Він подібний до вітру, бо шуму много, а конкретного в руки не зловиш нічого.
Він подібний до моря, бо повно в нім води, а нема чого раз напитися.
Він подібний до вогню, бо нема такого твору, такої книжки, з якої б він не міг зробити купки попелу.
Він подібний до Дністра, бо що хвиля робить несподівані закрути, а удає, що пливе наперед.Він подібний до орла, бо високо літає, а низько сідає.
Він подібний до солов'я, бо, спіймавши хробачка, співає тріюмфальну оду.
Він подібний до сірничка, бо конче мусить об когось потертися, щоб заблищати.
Він може гордо і сміло глядіти в будучину: такі, як він, не швидко переведуться на нашій святій Русі.
1895 р.
——————