Твори (Франко, 1956–1962)/3/Хома з серцем і Хома без серця
| ◀ Будяки | Твори в 20 томах Том III Казки й сатири Хома з серцем і Хома без серця |
Переднє слово до збірки «Рутенці» ▶ |
|
Раз якось у двох різних селах східньої Галичини, але одного й того самого року, одного й того самого дня, а власне в провідну або так звану Хомину неділю вродилися два хлопчики. Отим то обох їх охрещено іменем Хома.
Їх святий патрон, апостол Хома, був ласкавий до них обох і показав на них великі чуда. Вони не повмирали ані від простуди, хоч малими дітьми бігали босі по снігу, ані від сонячного удару, хоч бігали голі по сонячній спеці і не раз спали з відкритими голівками під палючим літнім сонцем, ані на різачку, хоч літом день-у-день напихали собі животики недозрілими овочами, ані на задавлячку, ані на голодний тиф, хоч зимою жили нерозмоченим бобом та вівсяним ощипком із дурійкою, ані на жодну з тих 77 язв, що ненастанно, зимою і літом, обсаджують хлопську хату. Це певне було велике чудо.
Але святий Хома показав іще більші чудеса на своїх малих тезках: вони попали до шкіл, училися пильно, перегризлися сяк-не-так крізь тисячні противності та перешкоди, які українському хлопському синові завалюють навіть найпростішу і найрівнішу дорогу до сонячної сторони життя, і дісталися нарешті до університету. Та святий Хома і тут не випустив їх із-під своєї опіки: вони не зробилися безхарактерними, як не один із тих суб'єктів, що видобувся з безодні вбожества, зробилися гострі на язик, правдомовні, зарозумілі й невірні, як сам їх святий патрон.
Аж тут, в університеті, вони зустрілися. Це сталося при досить дивоглядній нагоді.
Було це в полудне, коли студенти виходили з університетських авдиторій, а запізнені п'яниці з шинків, щоби плентатися додому. Один із тих веселих сватків вийшов із молитви до шкляного бога в такім неприкаянім стані, що скоро лиш опинився на вулиці і його обвіяло тепле, свіже повітря, зараз ударив крепкий поклін до землі й не міг уже потім піднятися на ноги, але, пильно слухаючи джмелів, переривав це заняття лише беззв'язними відривками якогось монолога.
— А я тобі кажу, куме Блажею… кроть твою мать за ногу… жінка має рацію… що забагато, того й свині… чи то чесно, чи то подобно, як чоловік отак уп'ється?Досить значна купка студентів обступила цю жертву надмірної інспірації і в веселім настрою духу хапала обривки її моральних рефлексій. Серед тої купки здибалися випадково і обидва Хоми, що досі ще не були знайомі з собою.
Перший Хома з затурбованим лицем нахилився зараз над п'яним і силкувався підвести його на ноги.
— А ви що робите? — запитав другий Хома.
— Прошу вас, допоможіть мені, — благав перший. — Аджеж, бачите, бідний чоловік не може встати. Надлетить фіякер і переїде його. Або поліціянт надійде та й арештує його.
— Що ж, це може було б і найрозумніше. Думаю, що було б ліпше лишити його тут у спокою і зараз таки покликати поліціянта. Найкраще я сам і зроблю це.
І він пустився йти.
— Алеж, прошу вас, — благав перший Хома. — Що ви вигадуєте? Це ж, може, бідний робітник, його арештують і пару день продержуть у заперті, а його сім'я тим часом буде гинути з голоду. Треба ж мати серце. Це ж безсердечно зараз кликати поліцію.
— Е, що там! — відповів другий Хома. — Бідні робітники не мають звичаю впиватися отак в робучий день, а втім…
Він перервав свої докази і пішов вулицею, шукаючи поліціянта. А що в Галичині поліціянта звичайно зовсім не можна знайти там, де його власне треба, то це потривало добру хвилю, заки він повернувся на те саме місце в супроводі «рамени закона».
Там за той час зібралася вже ціла купа людей, а в середині тої купи відогравалася якась високо драматична сцена, бо з-посеред загального гомону та реготу юрби чути було раз грізно-крикливі, то знов благально-зацитькуючі слова. При наближенню сторожа публічної безпеки люди розступилися в дві лави і прихожим показалася не надто приваблива картина. П'яний стояв уже на ногах. Обома руками він держався за кляпи сурдута Хоми і теліпав свойого помічника, як грушу, обвішану дуже твердошкірими грушками, риплячи ненастанно:
— Поліція! Поліція! Арештувати його! Це злодій! Це мошенник! До ката з тобою! Ти обікрав мене! Віддай мої гроші! Де мій годинник? Поліція! Поліція!
Кляпи від сурдута бідного Хоми давно були повідривані і висіли мов нужденне фалаття; капелюх свойого противника збив п'яний на землю і топтав по нім ногами.
— Алеж… пане… чоловіче… християнине! — стогнав уриваним голосом Хома № 1, держачися руками за руки п'яниці, що сам заточуючися, не переставав теліпати його.
— Кроть твою мать за ногу! Я тобі не чоловік! Я тобі не християнин! Віддай мої гроші й годинник! Поліція! Поліція! — кричав щосили п'яний.
Тут інтервеніювало «око закона». Воно крепкою правицею вхопило п'яного за маншестер, а лівою дало йому такого стусана в груди, що неборакові відразу світ замакітрився і він напів зо страху та несподіванки, а напів із надмірного потрясення розвів руками широко і горілиць повалився на землю. Поліціянт добув свою свиставку, засвистав, як стій — над'їхала дорожка, і оба Хоми, поліціянт і п'яний потуркотіли до поліційної інспекції. По дорозі обидва студенти розповіли поліціянтові, як було діло, і не минуло півгодини, а вже в поліції все було залагоджене, протокол підписаний, п'яного відведено до поліційного арешту, а оба Хоми, — нумер перший у зовсім несалоновім костюмі, — опинилися на вулиці.
— Маю честь представитися, Хома Галабурда, — сказав Хома нумер другий.
— А я Хома Бідолаха, — відповів Хома нумер перший.
— Слухач прав на третім півріччю, — продовжував Хома нумер другий.
— А я слухач германістики на третім півріччю, — додав Хома нумер перший.
— Ну, а що думаєте про того бідного робітника? — запитав Хома нумер другий не без іронії.
— Ну, прошу вас, хто би був таке подумав! — з болем у голосі відповів перший.
— Я відразу подумав, — відповів другий. — Але знаєте, ваш сурдут і ваш капелюх конче потрібують якоїсь індемнізації, а бодай невеличкої санації. Було б добре пошукати для них відповідного майстра.
Хома Бідолаха позирав то на свойого нового знайомого, то на своє понівечене вбрання, а на його лиці малювалось не то зачудування, не то якийсь жаль; потім обидва подалися шукати якогось полатайка.
Відтоді вони зробилися приятелями. Не надто близькими, а все таки. Вони були майже повні контрасти один супроти одного, і ця сила контрасту єднала їх докупи. Хома Бідолаха — це був невеличкий, живий чоловічок із повним виразу, але звичайно меланхолійним лицем, очима майже все немов примгленними слізьми, з лагідним, м'яким хоч і немелодійним голосом. Натомість Хома Галабурда був високий ростом, трохи неповертливий, з лицем немов дерев'яним, з різким, сухим голосом і з іронічним усміхом на вустах. Перший усе чутливий, іноді сантиментальний, легко попадав в ентузіязм, усе одушевлений високими ідеалами загального ущасливлення, з невичерпаним засобом декламацій про свободу, братерство і гуманність, одним словом, не вважаючи на свій атеїзм, натура наскрізь релігійна і навіть склонна до сектанства; другий — усе скептичний, іноді цинічний, здержаний і мовчазний серед шумних товариських балачок, робив вражіння ума вбогого на думки і невисокого лету, зверненого більше на практичні питання. Перший задля своєї товариської, легко запальної і немов липкої вдачі волочив за собою завжди цілий хвіст сателітів, прихильників і побожних слухачів; другий, звичайно самітний, ходив якось боком, своїми окремими дорогами. Знайомі назвали для того одного Хомою з серцем, а другого Хомою без серця, — розуміється, жартом, бо обидва були хлопці скрізь чесні й далекі від егоїстичного шкаралупництва.
Оба Хоми сходилися не раз із собою на ґрунті популярних тоді серед молоді дискусій про народництво та задачі інтеліґенції супроти робочої маси.
— Мусимо любити народ, що вигодував нас працею своїх рук і потом свого чола! — проповідував із щирим запалом Хома з серцем.
— До чого здасться народові наша любов? — бурчав Хома без серця. — Народ потрібує реальнішої поживи.
— Нехай ми тільки полюбимо його. Любов піддасть нам також реальніші думки.
— Любов сліпа. Вона затемнює думки, затіснює горизонт, — говорив Хома без серця, про якого злі язики говорили, що закохався смертельно в якійсь гарній польці, але силкувався тепер перемогти цю свою любов, сердився сам на себе та лаяв себе, що та нещасна любов не хотіла вступитися з його серця, не вважаючи на всі ясні, як сонце, докази його розуму. — Тільки розум наведе нас на добру дорогу, — повторяв він майже скрегочучи зубами, хоч зі спокійним видом.
— Ах, розум холодний і егоїстичний — зідхав Хома з серцем.
— В такім разі це дрібненький і обмежений розум; можна його вважати синонімом глупоти. Правдивий розум глядить ясно і широко, обдумує загальні завдання і розважає великі реформи.
— Але любов мусить бути движучою силою: без неї діло розуму мертве.
— Дурниця! — відбуркував Хома без серця. — Любов плодить немовлят і ідіотів, і тільки розум робить із них твори, більше або менше подібні до людей. На тобі цю роботу довершено лиш до половини.
Хома з серцем відвертається більш засмучений, ніж розсерджений, а Хома без серця спльовує й відходить, не прощавшися: злий, мабуть, більше сам на себе, як на товариша.
— Ну що, ґратулювати тобі твоєї блискучої промови? — мовив Хома без серця, всміхаючися іронічно і простягаючи приятелеві руку.
— Говориш «ґратулювати» а думаєш щось інше, — мовив Хома з серцем, бачучи його іронічний усміх.
— Ти вгадав, — мовив Хома без серця. — Я думав власне про те, що твій професор ґерманістики допитувався вчора, коли принесеш на семінар свою працю про «Короля Ротера», на яку він жде оце вже півроку.
Хома з серцем махнув рукою.
— Король Ротер! Ну, скажи сам, що кого в світі обходить нині «Король Ротер» і яка кому користь із того, що я сидітиму в цюпі та бабратиму руки в тій мертвеччині? Сам бачиш, яка нині пора!
— Значить, вішаєш свою ґерманістику на кілку?
— Ну, та й далась тобі ця ґерманістика! Хай вона сказиться без мене! А ти скажи мені, що думаєш про сьогоднішні збори? Який матеріял! Яке поле до ділання, га!?
— Чекай, чекай, — мовив Хома без серця, — прийдем і до того. Але поперед усього дозволь сказати собі, що на мою думку це ще не логіка задля того «матеріялу» і задля того «поля» покидати ті університетські студії, які могли б дати тобі, коли вже не щось інше, то бодай таке-яке самостійне утримання.
— Посаду! Ярмо на шию і намордник на уста! — з нетаєною ненавистю скрикнув Хома з серцем. — Ні, дякую красненько. Це не для мене.
— Ну, певне, посада гімназіяльного вчителя, звісно, не велика малина. Але хто ж тебе силував іти на ґерманістику? Переписуйся на права! Будеш адвокатом, будеш боронити селян, організовувати робітників, будеш незалежним.
— Брехунцем! — не менше злобно втрутив Хома з серцем.
— Чого ж брехунцем? Це ж уже від тебе самого залежатиме.
— Всяке становище в суспільності накладає пута на душу, на волю, на язик, а я хочу бути свобідним, — заявив гаряче Хома з серцем.
— А при тім, — тягнув далі Хома без серця, не звертаючи уваги на його заяву, — правничі студії дали б тобі трохи більше зрозуміння суспільних відносин, трохи більше критичности.
— Втовкмачили б мені в голову трохи більше конвенціональних брехень та буржуазних софізмів! — скрикнув з обуренням Хома з серцем.
— Вибачай, — відповів Хома без серця, — але я мушу висловити тобі свій жаль, що ти з таким запалом і такою певністю торочиш отій безкритичній масі такі дурниці. Це не свідчить корисно про стан твойого розумового підковання.
— Дурниці! — скрикнув, аж немов переполоханий, Хома з серцем. — Чоловіче, вкуси себе за язик! Ти сказав хулу. Це ж ідеї найбільших геніїв людства, Маркса і Енгельса! Це ж евангеліє новочасної людскости!— Знаєш, любчику, що сказав небіжчик Гоголь: «Певна річ, Александр Македонський — герой, але нащо ж зараз крісла ламати?» Ніякий геній не забезпечений від дурниць, та я й не суджу геніїв, а твою сьогоднішню промову. Може, ти не зрозумів гаразд тих геніїв, а може вони й помиляються. В усякім разі ти не повинен був так говорити.
— Робітники мають право почути раз повну правду про своє положення і про свою будучину.
— Певно, певно, тільки що ти ані того положення, ані тим менше, тої будучини не знаєш.
— В мене серце крається, дивлячися на їх убожество й нужду.
— І ти годуєш їх фантомами.
— І я піддержую їх надію.
— Щоб зготовити їй тим болючіше розбиття, коли всі ті пророкування не сповняться.
— Не бійся, сповняться! Мусять сповнитися! Це вже не такі люди, як ми з тобою, обміркували та обчислили. Читай Маркса! Читай Енгельса!
— Читав, братіку, Маркса, але там не знайшов того, чого шукав, та й не знайшов того, що ти говорив. А Енгельсове пророкування по-моєму не може сповнитися.
— Не може? Чому?
— А тому, що збудоване на фальшивих премісах.
— А то які по-твойому фальшиві преміси?
— Такі, що колись буде така революція, яка одним замахом доконає побіди визискуваних над визискувачами, утиснених над тиранами.
— Це в тебе фальшива преміса?
— Розуміється. Нема ніяких визискувачів, нема ніяких тиранів.
Хома з серцем зупинився, мов пригвожджений до місця, і не міг сказати ані слова. Його товариш глядів на його спокійно, мов оце сказав річ таку просту і ясну, яка розуміється сама собою.
— Як то? Значить, по-твойому нема також ніяких пригнічених та визискуваних? — не то промовив, не то простогнав Хома з серцем.
— Ну, це ще не те значить. Ми всі, бідні і багаті, всі ми пригнічені й визискувані. Але наші визискувачі і тирани сидять у нас самих. Це наша апатія, наша дурнота й наша трусливість. Ніякий соціяльний переворот не увільнить нас від них. А доки вони панують, доти й ніяка переміна на ліпше неможлива.
— Ей, ти знову скачеш у сухий проповідницький тон! Учися, трудися, щади! Це ми вже давно чули!
— Розуміється! Тільки ніколи гаразд не виконували, — буркнув Хома без серця. — Певна річ, це ж безмірно легше ганятися за фантомами зверхніх тиранів та визискувачів, ніж узяти себе самого в руки і увільнитися від внутрішніх ворогів. А все ж таки, повторюю тобі, доки не доконаємо цього внутрішнього увільнення, доти всі теорії соціяльного перевороту, доти всі соціяльні реформи безплодні. Сьогодні увільнені від одного зверхнього натиску люди, попадуть завтра під інший, ще гірший.
Отак розмовляючи, приятелі зайшли на кватирю, де жив Хома з серцем. Він, стомлений, ще ввесь гарячий від внутрішнього запалу, кинувся на софу, коли тим часом Хома без серця, немов вдивляючись у щось далеке в своєму нутрі, ходив по хаті широкими кроками.
— Новий лад принесе з собою також нове виховання, а по кількох генераціях будемо мати нове людство.
— Еге ж, еге, все тільки якась панацея, якийсь таємничий еліксир на всі хвороби, якась гучна формула і якийсь переказ на будучину, що повинна зробити все те, чого ми не можемо навіть обміркувати гаразд. Це ваш метод, ви всі доброчинці народу! — бурчав Хома без серця. — Нове виховання! Як коли б це було щось таке, що можна отак шасть-прасть виссати з пальця й накинути цілій суспільності. Виховання народу мусить вирости з традиції, з культурного стану того народу, мусить корінитися в характері, привичках народу, інакше це буде даремна трата часу й сили. Нове виховання потрібує нових учителів, а цих не може нарід виписати собі з-за границі.
— Значить, поперед усього організуймо вчительську семінарію на нових принципах, — пробував тепер і зі свого боку іронізувати Хома з серцем. — Це мабуть було б тобі до смаку. Тільки що нема ще того правительства, яке признало б ті принципи, заснувало б ту семінарію і наставило б тих нових учителів на посади.— Не плети дурниць! — сердито відгризнувся Хома без серця. — Кожен мусить цю семінарію пройти сам у собі і сам із собою, мусить виповісти війну апатії й шабльонові у всіх формах, мусить сам у собі і в своєму оточенню збудити і піддержувати тугу не за новими порядками, але за новими, вищими духово й етично, культурнішими людьми. Ось у чім діло!
Тут розмову обох приятелів перервав прихід кількох знайомих, університетських студентів, гарячих молодих ентузіястів, прихильників Хоми з серцем. Вони всі були ще під вражінням сьогоднішніх зборів, ґратулювали Хомі, оповідали свої вражіння та спостереження зі зборів, упоювалися блискучими надіями на недалеку, радикальну зміну людських відносин. Швидко звичайна розмова стала занадто вбогою і холодною для їх ентузіястичного настрою і вони почали співати. Сама собою з уст зірвалася пісня, уложена Хомою з серцем, якої останні куплети будили серед молоді особливий ентузіязм:
Ви в церкві з свічками перед образами,
А ми стоїмо за дверми;
Вам честь за столами по між багачами,
А слинку ковтаємо ми.
Ми дбаєм, збираєм, та голі й невмиті,
А в вас повні каси й склепи;
Ми постим і сохнем, ви ж п'яні і ситі.
Вчите нас: молись і терпи!
Терпливість — від вас нам наука єдина,
Від церкви, від шкіл і тюрми!
Терпливість — це наша найтяжча провина.
Оттим то все біднії ми!
Кінцеві два рядки повторено з таким притиском, що аж шибки в вікнах забряжчали. А коли по скінченню пісні в хатині залягла хвилева тиша і всіх лиця палали ще рум'янцями і всіх груди важко дихали з натуги й розбурханого запалу, залунав серед тої хвилевої тиші сухий, упертий голос Хоми без серця:
— От, то, то, то! Терпливість або, ще краще: терпимість, із якою всі ми зносимо свою власну безкритичність та недумство та безхарактерність! Ось чому ми бідні!
І сказавши це, він вийшов із хати.
Минуло пару літ. Хома без серця скінчив права і щез якось раптово з горизонту, а Хома з серцем увесь віддався діяльності серед міських робітників.
Надійшла ера арештовань і політичних процесів, і обидва приятелі здибалися знов — у тюрмі. Вони належали до двох різних процесів, а що ув'язнених із одного і другого процесу було багато, то їх дали обох до одної казні.
— Ага, шпачку, і ти тут? — зажартував цим разом виїмково Хома з серцем, коли Хома без серця, двигаючи величезний сінник, протискався крізь вузькі дверці до казні.
— Дуже мене тішить, що застаю тебе в такім добрім гуморі, — відповів «цувакс», коли казню замкнено і ключник віддалився.
— І що привело тебе сюди?— Ат, дрібниця. Я помагав організувати хлопський страйк. Моє арештовання має більше моральний, аніж кримінальний характер.
— Як то моральний?
— Ну, хочуть через це на страйкарів зробити моральний натиск. Скоро страйк буде зломаний, мене випустять на волю.
— Алеж це може всякого обурити! — скрикнув, запалюючися, Хома з серцем. — Організувати страйк це не жаден злочин. Це вільно, коли тільки не намовляється людей до ніяких насильств. За що ж тут арештовувати?
Хома без серця вклонився іронічно.
— Спасибі тобі за комплімент! І бачу, що хоч невдалий ґерманіст із фаху, ти все таки практикою здобув деякі правничі відомості. Але як же ти думаєш, ліпше було б, якби мене арештували за який злочин? Думаю, що тоді ти мав би більше право обурюватися. А так, байдуже.
— Ну, може тобі байдуже, але я не можу дивитись байдужно на очевидну несправедливість.
— Ну, то ти сам певно мусиш мати на сумлінню якусь немалу провину, коли твоє власне ув'язнення не лише не обурило тебе, але ввело в такий надзвичайно веселий настрій.
— Моє ув'язнення? Ну, як би тобі сказати? У нас було дуже бурхливе робітниче зібрання, комісар безправно розв'язав його, жандарми кинулися розтручувати людей, а я крикнув людям, щоб не давали штуркати себе. Люди трохи не так зрозуміли мене. Прийшло до бійки, кількох жандармів потурбовано, а потім рушено походом на поліцію, повибивано вікна камінем і т. д. Одним словом, вражіння демонстрації було величезне.
— Скажи ясніше: дурниця була величезна.
— Чому дурниця? Хіба задемонстрування народньої сили й рішучости в обороні свободи слова по-твоєму дурниця?
— Ні, не це дурниця, а те, що така демонстрація була зроблена без намислу, за-для дурного, необдуманого слова.
— Елементарний вибух обурення! — філософічно втрутив Хома з серцем.
— Гумбуг, а не елементарний вибух. Це ви один з другим заводові[2] агітатори псуєте народню масу. Шумними словами, вибухами свого власного, на те вже вишколеного, темпераменту (навіть не чуття, бо не раз дійсне чуття не має з тим нічого спільного) ви те й робите, що бентежите прості, наївні серця людей; підготовляєте, підогріваєте їх, немов насипаєте порохом, а потім кидаєте в той порох запалку, і коли настане вибух — сліпий, легкомисний, необчислений у своїх наслідках і неясний у своїх цілях — ви ховаєтеся за недовідоме, кажете: «Що ж ми винні? Це був елементарний вибух народнього чуття, народнього обурення». Не бійся, якби ти не був систематично підготовив, підбурив їх, вони були б не зробили цього. Значить, вони зробили це для тебе, тому, що вірили в силу і правду твого слова. Значить, ти повинен сам на себе взяти всю відповідальність за наслідки.
— І що ж, ти думаєш, що я відрікся від свого вчинку й не готов відповісти за нього?
Хома без серця зупинився перед своїм товаришем і твердо глянув йому в очі.
— Слухай, Хомо! — мовив він. — Коли б я не знав, що ти чоловік наскрізь чесний, але бездонно наївний, то, їй-богу, не говорив би я з тобою ні слова більше. «Готов відповісти!» Але за що ж ти будеш відповідати? Очевидно, тільки за те, що кликнув до людей такі й такі слова. Що ж це за відповідальність? Нехай і так, що з огляду на дальші наслідки тобі сипнуть за це пару неділь, або й пару місяців арешту. Це дурниця і це тобі належиться. Але я певний, що крім тебе арештовано за демонстрацію ще кількох людей…
— Вісімнадцять.
— І що під час демонстрації крім жандармів і поліціянів потерпіло й демонстрантів не мало…
— Було п'ять ранених.
— І все те за тебе, за твій оклик. Ну, скажи, як ти уявляєш собі саму можливість відповідальности за ті всі події?
— За ті всі…?
— Ба, та бо то ще не всі! Аджеж у тій історії найгірший її моральний бік. Найгірше те, що ти вмовив сам собі і тим людям ілюзію, буцім то, ви демонструючи отак палицями та камінням, робите щось велике, сміле, енергічне, щось таке, що належить до емансипаційної боротьби четвертого стану і творить може один крок у напрямі до здійснення якогось великого ідеалу, коли направду це тільки переливання з пустого в порожнє.
— Помиляєшся дуже! Це наше виховування мас до практичної політичної діяльности до пильнування своїх прав, — реплікував Хома з серцем.
— Ах, ілюзіоністе, ілюзіоністе! — хитаючи головою, мовив Хома без серця. — Невже ж ти не бачиш, що це пародія виховання? Адже я певний, що не один із тих, який у полудне задля твого гарячого слова пішов проливати свою й чужу кров на міськім бруку, рано дома бив свою жінку, коли посміла упімнути його за щось, полаявся з сусідою, пропив у шинку зайвих двадцять сотиків, за які міг на цілий тиждень зробити радість своїй дитині. Я певний, що та сама маса, яка тепер готова дертися по стінах за перше-ліпше шумне слово, завтра преспокійно, вусом не моргнувши, дасть собі ущербити найдорожче людське право, або й сама залюбки буде ссати отруту з уст іншого, хитрішого від вас, не так наївного псевдо-вчителя. І ти, нездібний передумати сотої части наслідків свого вчинку, з чистим сумлінням і радісним обличчям говориш, що готов відповідати за нього!
Хома з серцем поник головою при цих словах і мовив сумно:
— Ти без серця!
— Стара байка, — відповів Хома без серця.— Ти дуже гостро судиш. Гляди, коли б і твою діяльність не осуджено так само гостро, або й ще гостріше!
— Від цього ніхто не забезпечений. І відоме діло, що історія не конструюється, не будується по наперед уложеному пляну, як будівничий будує дім, а інженер місто. Історія росте з даного ґрунту і з даного сім'я, як росте збіжжя або ліс. Елементи свідомого й несвідомого, наміреного і ненаміреного мішаються в ній щохвилі. Тисячні впливи й імпульси переплітаються й поборюють себе, змінюючи через це свій напрям, свою інтенсивність, навіть свій зміст, і для того результат виходить звичайно зовсім не такий, якого надіялися ініціятори й діячі певного руху.
— Що я чую! — скрикнув весело Хома з серцем. Наш завзятий раціоналіст, поклонник розуму і його єдиноспасительної місії навернувся на соціялістичну віру, на матеріялістичний світогляд!
— Ти не зовсім точно висловився, — відповів Хома без серця. — Я не навернувся від розуму до матеріялістичного розуміння історії, але дійшов до нього розумом. Та й моє розуміння історії зовсім не таке матеріялістичне, як ваших марксівців. Бо допускати вагу несвідомого, елементарного в історії, це ще не значить допускати в ній виключно самі матеріяльні чинники. В сфері духа несвідоме й ненамірене грає ще далеко більшу ролю, ніж у сфері матеріяльних явищ. І в додатку, друже мій, моє розуміння історії відразу показує ілюзійність усіх соціялістичних чи яких інших конструкцій будучини і безпредметовість суперечок про таке чи інакше уформування тої будучини.
— Он як! — скрикнув Хома з серцем. — Значить, усе те, вся боротьба за поліпшення долі робочих мас, усе змагання до соціялістичного ідеалу, вся агітація, то зайве на твою думку?
— Не плутай, братіку! — гостро скрикнув Хома без серця. — Не боротьба зайва, не змагання зайві, але зайві всі рецепти будучого устрою, всі конструкції, всі так звані ідеали. Або ще краще, навіть вони не зайві, бо і в них єсть елементи руху, розвою, сконцентрування енергії. Але треба завсіди розуміти й вияснювати, що це не жадні справжні ідеали, не жадні святощі, а тільки виплоди нашого власного духу, форми нашого думання, що з нами разом минуть і мусять змінитися. Ось що треба тямити, а не дурити людей, що ви знайшли панацею, яка раз на завжди вилічить усі їх болячки.
— Але люди потрібують віри, потрібують доґми, потрібують чогось певного, неповорушного, до чого б мали добиватися і скупчувати свою енергію.
— А на мою думку ти помиляєшся. Всього того потрібують не люди, а ті наші старі тирани та визискувачі, що сидять у нас самих, і яких ми препобожно, нетиканих і невменшених, передаємо своїм дітям і внукам, не вважаючи на всю нашу освіту й цивілізацію. Наша духова лінь і безкритичність, наша трусливість та апатія, ось хто потрібує віри, доґми, неомильної рецепти на те, що буде і чого ніхто не знає і не може знати.
— Одне мені дивно, — мовив по хвилі глибокої задуми Хома з серцем, — як це ти з такими поглядами дійшов до аранжовання хлопського страйку.
— О, зовсім попросту, а властиво, можна сказати, іронією історії, яка носить кулі зовсім не туди, куди вистрілює їх наша воля. Я власне скінчив право і поробив екзамени, коли нараз умер мій батько. Лишилася мати немічна та хоровита, лишилося шестеро дрібних дітей… А господарство у нас гарне, велике, потрібує не лише рук, але й голови. Зрозумієш, що розглянувшися в ситуації, я постановив замість судової та адвокатської практики лишитися дома та вести господарство. Я зробився знову мужиком і помалу ввійшов в свою ролю. Зі шкіл виніс я не одне таке, що могло стати в пригоді селу. Я став громадським писарем, викуривши з села давнього писаря, збанкротованого канцеляристу, п'яницю, безсовісного деруна та ошуканця. Я зорганізував читальню, поставив на ноги цілу молоду партію в селі, допоміг їй вибрати нову раду громадську і нового війта. Ну, одним словом, звичайна історія. Багато оповідати, а мало слухати. А головне, я пробував освічувати селян, освічувати у всіх питаннях громадського, матеріяльного і духового життя. А страйк проти дідича зовсім не лежав в моїм пляні. Та розуміється, коли збільшена свідомість і вироблене почуття, селяни самі дійшли до того, що боротьба з панськими посіпаками та їх визиском зробилася конечною, то й тут я, не висуваючи себе наперед, не накидаючися на проводиря, але й не ховаючися за чужі плечі, повів діло так, як умів, і як серед даних обставин було можна. Нас арештовано десятьох, але ми можемо сміятися з того. Наше поле оброблене, а пан уже тепер має таку научку, що її не легко забуде. Зрештою головна річ, що була причиною страйку, вже тепер осягнена: пан нагнав нелюдяного завідуючого, що знущався над робітниками і кривдив при виплатах. Тількищо наші селяни в розпалі боротьби розширили свій первісний плян і хотіли осягнути ще дещо понад те, ну, і це довело до нашого арештування. Але це пусте. Ми ставимо собі пляни скромні, близькі, можливі до осягнення. Коли не тепер, то в четвер; це не жодні догми, не жодні святощі, а просте діло рахунку. Не можна осягнути так, попробуємо інакше.
— Цікаво знати, що це за плян? — запитав Хома з серцем.
— О, плян простий: погодити «хату» з «двором».
— Що? — скрикнув зачудований Хома з серцем. — І ти вже тої співаєш? І ти на угодову дорогу йдеш? А чи то давно, як ти статистичними та всякими іншими аргументами доказував, що така згода неможлива, що мусить прийти до боротьби.
— Адже бачиш, що ми й стоїмо в самім розпалі боротьби.— І міркуєте про згоду?
— Так, як вояк у війні про мир.
— Значить, усе таки допускаєш можливість миру?
— Розуміється. Коли не стане в нас дворів з чужонароднім, паразитним населенням, тоді не буде з ким ані за що боротися. Оце наш невеличкий ідеал, і ми вже дещо приспособили для його здійснення.
— І думаєш, що по досягненню того, як ти кажеш, ідеалу селянське життя піде краще?
— Я про це не думаю. Бачу камінь серед шляху і добираю способів, щоб його усунути, щоби шлях був рівний і безпечний. А тоді поїдемо далі. Певно, що там спіткаємо знов якусь нову заваду і певно не одну. І що з того? Будемо усувати кожну за чергою і їхати далі. Але поперед усього я не думаю так, як ви, що осягнувши якийсь хоч би по-моєму ідеальний, соціялістичний лад, ми вже тим самим станемо на точці, де історія зупинить свою течію, і розвій знайде собі мету, з якої вже нікуди йому буде рушати далі. Оцього я не думаю і таке думання вважаю догматичним і наївним.
У тюрмі вільного часу багато, і оба Хоми мали час виговоритися. Але по кількох днях Хому без серця покликали до протоколу і випустили на волю, і Хома з серцем знов надовго стратив його з очей.Роки минали з того часу. Хома без серця нічого не давав про себе чути. Його старі товариші згадували його часом та й махали рукою. Пропав чоловік, закопався десь на селі, зхлопів зовсім. Та від часу до часу виринало його ім'я в газетах при різних нагодах: тут він заснував читальню, там обіймав люстрацію всіх читалень у повіті, то знов його заходами заснувалося повітове політичне товариство, то він їздив із популярними відчитами по селах, улаштовував театральні вистави, організував огневі сторожі. Звільна всі звикли до того, що де була яка просвітня чи організаційна робота в тім повіті, там певно була його рука, його фактичний провід. На чоло, до репрезентування він не пхався, але робив, давав приклад, агітував. Він справді «зхлопів», осів на батьківськім ґрунті, який значно розширив при парцеляції панського фільварку, закупленого за його приводом двома сумежними громадами, оженився з селянською дівчиною, яка за його намовою скінчила вчительську семінарію і здобула диплом на народню вчительку, засідав у громадській раді і навіть був шість літ громадським начальником, і всюди на кожнім полі діяльности старався дати своїм співгромадянам приклад сумлінности, точности в сповнюванню своїх обов'язків, розумного ведення діл і незалежного, свобідного суду і слова. Він відразу поставив себе так, що не потрібував нікому стояти о ласку і не боявся сказати правду. Звільна він добув собі признання і пошану в селян не лише свого села, але й цілого повіту; як громадський начальник він дав себе пізнати і повітовим властям і хоча за його правдомовність, непідкупність та популярність його не любили, хоча староство два рази касувало його вибір на начальника, все таки своїм характером і знанням він і тут виборов собі певний респект: його вибрано до повітової ради і навіть до повітового виділу, де він мав нагоду і змогу гостро дивитися на пальці всім тим, що завідували повітовою господаркою. І всюди він був той сам практичний, до високої фразеології неприхильний, безсердечний, але розумом ясний і чесний Хома.
А його старий приятель усе ще був агітатором, газетярем, борцем у великій, всесвітній боротьбі праці з капіталом. Він кілька разів кандидував до ради державної, але все перепадав; видавав різні газети, які раз-по-разу конфісковано і які швидко упадали з вичерпання сил, і провадив оживлену конспіраційну та організаційну діяльність. Він їздив по робітничих зборах від міста до міста, забирав голос у політичних і економічних справах, радив добиватися загального, рівного і тайного голосування, промовляв гаряче за рівноправність жінок, вияснював робітникам свій плян федеральної перебудови Австрії й федеративного перестрою соціяльно-демократичної організації. Робітничі організації вибирали його своїм делегатом на міжнародні соціяльно-демократичні з'їзди і він підносив і там свій голос у різних високих питаннях. Одним словом, його ім'я було голосне в краю, а потроху й поза його границями і часто стрічалося в газетах: одні його лаяли, інші величали, та всі віддавали признання його енергії і бездоганному особистому характерові.
Від мимовільної стрічі в тюрмі оба колишні приятелі не бачилися. Хома з серцем, маючи очі, звернені на широку арену політичного та міжнароднього робітничого життя, зовсім забув про старого товариша, що добровільно, здавалось йому, пірнув у каламутні хвилі буденщини. Натомість Хома без серця пильно слідив по газетах за діяльністю свойого теза і, коли недавно йому довелося загостити до Львова, не проминув нагоди, щоб відвідати його.
Не розпитуючи за його кватирою, він подався до одної відомої кав'ярні, де Хома з серцем оце уже тридцятий рік усе правильно в тім самім часі і при тім самім столику випивав чашку чорної кави і з купи газет набирався політичної і всякої іншої премудрости. Хома з серцем уже постарівся, посивів і вилисів, але його очі все ще палали лагідним вогнем і рівночасно неначе плавали в водиці.
— Ну, як ся маєте, Хомо з серцем? — промовив, приступаючи до нього якийсь довгов'язий, та про те кремезний і сильно сонцем обгорілий селянин, простягаючи йому грубу, мозолясту і порепану руку.
— Не пізнаєш мене? Я Хома без серця, — сказав цей і голосно засміявся.— А, здоров був, здоров був! — промовив Хома з серцем і озирнувся, якось немов затурбований.
— Конспіруєш і боїшся шпигів? — випалив просто з мосту Хома без серця.
— Ей, що! Ти все любиш жартувати! — відповів Хома з серцем і додав, понижаючи голос: — Розуміється, в теперішніх часах чоловік ніколи не безпечний перед тими добродіями…
— І маєш що таїти перед ними? Так, так! Усе однаковий! А може боїшся, що я сам…
— Ну, що ти вигадуєш! — скрикнув немов переляканий Хома з серцем. — Знаєш що, ходімо до Стрийського парку. Там я знаю такий затишний куток… Можемо побалакати без перешкоди.
— Про мене, хоч я волів би лишитися тут. Так давно вже чоловік не дихав тим кав'ярняним повітрям. Знаєш, иноді тужно за ним… Привикнеш до нього так, як інші звикають їсти арсенік.
Вони вийшли з кав'ярні, посідали на трамвай і поїхали до Стрийського парку, який іще був зовсім безлюдний.
— Ну, як же йдуть твої конспірації? — запитав Хома без серця. — Розуміється, твоїх секретів я не хочу знати. Питаю лише так загалом. Знаєш, я читав твої брошури і твої промови і дещо з твоїх газетних статтів.
— Ну, і що ж скажеш про них?
— Бачу в них одну цікаву еволюцію, і власне ця еволюція довела мене до того, що я сьогодні зважився по довгих роках відшукати тебе. Я рад би з твоїх власних уст почути, що маю думати про неї. Та поперед усього скажи мені по-щирості: піддержуєш усе ще надію бідних людей?
— Так, хоча…
— Хоча сам ти стратив її! Я так і знав. Гей, гей, великий переворот заставляє довго ждати на себе, не приходить.
— Це ще не найгірше лихо, — відповів із затурбованим видом Хома з серцем. — А бачиш от що! Люди, як звичайно, по дорозі до тої далекої мети познаходили багато дечого такого, що довело їх до забуття властивої мети. Уряд дав нам новий закон промисловий, каси недужих та забезпечення від випадків, попхнув людей до організації, дав ніби то їм самим у руки поправу їх долі. Якийсь час здавалося, що вони, засукавши рукави, взялися праці. Переведено завзяту боротьбу за опанування тих інституцій, і справді соціяльно-демократичні робітничі організації одержали побіду. Виборено також сяку-таку свободу слова і зборів. Такі грубі процеси, якими мордовано нас колись, тепер, можна сказати, вже неможливі…
— Алеж це все дуже гарно! — скрикнув Хома без серця.
— Власне, власне це найгірше! — пропищав майже тривожно Хома з серцем. — Люди не мають тепер за що боротися, нудяться, розкрадають гроші в касах, сваряться за особи і свищуть на принципи.
— Для мене це зовсім ясне й природнє. Ви до своїх нових організацій поприймали старих тиранів та визискувачів, і вони тепер панують над вами по свойому звичаю.
— Старих тиранів і визис…
— Ну так, стару апатію, безкритичність, лінивство та трусливість.
— Ей, жартуєш, а діло занадто поважне. Нужда у тих людей велика, моральна може ще гірша, ніж матеріяльна. В мене серце розривається, коли дивлюся на це все, коли мушу бути свідком її зросту. І ось я дійшов до переконання, що дотеперішня дорога була хибна.
— Ну, нарешті! — скрикнув з відтінком радости Хома без серця.
— Уряд попхнув нас на дорогу мирного розвою, організації, парламентарної праці. Він знав, що чинить. Це була хитра штука, спосіб, щоб звести нас із нашої властивої революційної дороги. Коли дальше підемо в тім напрямі, мусимо занидіти і зогнити; гниль міщанських партій уділюється й нам. От тим то я прийшов до переконання, що конче треба звернути на іншу дорогу.
— На іншу дорогу?
— Так! Сили нагромаджені досі в легальних організаціях випробувати й насталити в нелегальній боротьбі.
— І змарнувати.
— Виборену досі міру політичної свободи ужити як операційну підставу для заснування великої боєвої організації.
— І стратити.
— Ах, не перебивай мене! Хто нічого не має, той не може нічого стратити.
— А те, що досі виборено і запрацьовано, це ти вважаєш нічим?— Це ще гірше, як ніщо. Це ілюзія чогось, чого направду нема. Мусимо нарешті взятися серйозно до діла. Мусимо в ту ліниву масу вітхнути зворушення, пристрасть і вогонь.
— Значить, що ж? Вбивства, барикади, a la lanterne?
— О, ні! Ці старі боєві способи належать до історії. Ми держимося новочасної тактики: б'ємо ворога в його власності, в його засобах, в його почуттю безпечности, мусимо ad oculos задемонструвати йому неможливість удержання теперішнього порядку на всіх точках.
— Отже все таки пожежі, вискоки залізниць із шин, або може лише крадіжки по касах, фальшиві телеграми, викликування панік на біржах і всякі подібні штуки?…
— Якщо покажеться, якщо покажеться, — буркнув Хома з серцем.
— Слухай, друже Хомо, — мовив другий по короткій роздумі. — Я може змужичився і здичів, але ця твоя новочасна страва мені зовсім не до смаку.
— А про те це одинока дорога.
— Дорога розпуки.
— Нехай і так. Але розпука також велика сила.
— Як бомба. Лусне і вб'є.
— Ні, посіє нове життя на руїнах старого.
— Ти здавна був кепський, не хочу казати фальшивий, пророк. Але цим разом слухай, друже, справа дійсно серйозна. Я дивлюся на це діло зі становища великої більшости людности нашого краю, селям і робітників. Яке їм діло, найбільшій частині з них, до твоїх шалених плянів? Чи це їм поможе що хоч крихіточку?
— Результат вийде всім на добро.
— А як і результату ніякого не буде? Як це станеться лише в інтересах політичних та фінансових верховодів, що раді б зробити tabula rasa зі всім, що здобув народ, і що виборено для народу, щоб потім без перешкоди ловити рибу в каламутній воді? Слухай, друже Хомо! Ця твоя найновіша теорія, ті комітети розпуки, це навертання на нелегальну дорогу, все те виглядає око в око, як робота платних провокаційних агентів.
Хома з серцем зірвався зі свойого сидження на парковій лавці.
— Що?!… Таке підозріння… від тебе! — пробубонів він, не можучи стямитися.
— Заспокійся! Сядь! — мовив той спокійно. — Це не підозріння, а і щонайменше не таке підозріння, яке могло б діткнути тебе особисто. Це тільки увага сторонньої людини, не посвяченої в тайники ваших конспірацій. Я не знаю складу ваших комітетів, не знаю, з ким ти конспіруєш, але досить добре знаю твою невлічиму наївність. Та подумай лише, може й історія колись буде такими самими очима дивитися на тебе й на твою роботу. Що в тебе в серці, які чуття попихають тебе наперед і доводять до такої нещасної роботи, це щезне в історичній перспективі. Лише результат буде видний і по ньому будуть судити тебе. Історія також без серця.— Що мені до історії! Що її суду! — простогнав Хома з серцем. — Коли б я тільки міг допомогти тим бідним людям у їх нужді під цю хвилю!
— І думаєш, що поможеш їм, збільшуючи їх нужду, роблячи їм доступ до світла та свободи ще стрімкішим, ще неприступнішим.
— Алеж вони ще тепер не вміють зносити свободи й світла. Лише під гнетом мусять загартуватися. Тільки гніт викличе протиділання з їх боку.
— Знаєш це так напевно? Гніт викликає протиділання лише в еластичних тілах. А м'які, безопірні роздавлює. Свобода це не ланцюг, який можна склеїти в огні і сформувати ударами молота. Свобода це коштовний плід, що достигає й набирається солодощів у сонячнім світлі й теплі.
Хома з серцем похилив голову й шептав:
— Все одно! Я вже не можу вернути назад. При великих рухах усе так: зразу чоловік думає, що попихає й кермує, а нарешті бачить, що його самого пхають і несуть. Я не можу вернути назад. Діло мусить піти своєю дорогою.
— В такім разі бувай здоров! — мовив Хома без серця. — Я не хочу більше мати з тобою ніякого діла. Наші дороги розходяться.
І він устав із лавки.
— Підожди ще, — благав той. — Бачиш, може то воно не вийде так погано, як ти міркуєш. Ходи, я розповім тобі дещо подрібніше.
— Не треба, — відповів Хома без серця коротко. — Я навмисне відшукав тебе, щоб остерегти тебе. Але тепер, коли ти зайшов занадто далеко і, як кажеш, не можеш вернути назад, тепер про що нам балакати? Наші дороги розійшлися.
І він зробив крок.
— Ах, якби ти знав, який я нещасний, яке любе було б мені одне однісіньке ласкаве слово, слово заохоти та піддержки з твого боку в цій хвилі! — зітхнув Хома з серцем.
— Було б підло з мого боку сказати тобі в цій хвилі таке слово! — відрізав Хома без серця, затискаючи зуби.
— Ах, Хомо, Хомо! Гостро судиш! Ти без серця і тому так гостро судиш. Не осуджуй, щоб і тебе не осудили.
Хома без серця обернувся і мовив:
— Ліпше не мати серця, як мати його на невідповіднім місці. Бувай здоров!
І він пішов. А Хома з серцем сидів іще кілька хвилин на лавці, а потім якимсь зламаним ходом поволікся також до міста. А коли по кількох днях одержав телеграму про велику пожежу в Бориславі, про покликання компанії війська і про криваві розрухи, то поблід іще дужче, як звичайно, і почув, немов би щось закололо його в серці.
Другого ранку знайшли його неживого в ліжку. Обдукція виказала розрив серця.
1904 р.
——————