Твори (Франко, 1956–1962)/3/Будяки
| ◀ З галицької «Книги Битія» | Твори в 20 томах Том III Казки й сатири Будяки |
Хома з серцем і Хома без серця ▶ |
|
Учень станув перед учителем ввесь запаленілий, ввесь тримтючи з обурення.
— Учителю, — мовив він, ледви переводячи дух. — Ти послав мене між людей і велів жити серед них десять літ і брати участь у їх життю і придивлятися їх ділам…
Він урвав, задихавшися.
— А ти приходиш по році і, як бачу, не дуже задоволений, — мовив учитель, усміхаючися лагідно.
— Ах, не говори мені про задоволення! — вибухнув юнак. — Я ввесь палаю і тримчу. Нічого подібного мені і ввісні не снилося, як те, що довелося бачити за той рік. Стільки брехні, стільки фарисейства, стільки дрібної злоби і безтямности і нещирости!
— Ну, ну, ну! — мовив учитель. — Твоє обурення гарно свідчить про твоє незіпсоване серце. Але говори трохи докладніше, що ти бачив, і що так обурило тебе?
— Докладніше! Хіба ж можливо розповісти тобі докладно все, що я пережив за той рік? Я жив, мов чоловік, запертий між блощиці. Кожен дотик був і біль, і свербіння, і обридження. Я бачив політиків, що на народніх зборах розпливалися, буцім то готові йти на муки за нарід, а зараз потім програвали в карти тисячі і благали кредиту у ворогів того народу. Я бачив газетярів, що в своїх газетах кидали громи на хрунів та донощиків і самі зараз же доносили ворогам про все, що діялося в їх таборі. Я бачив учителів, що перед молоддю опльовували й гидили науку і лаяли саму ту молодь, яка тиснеться до шкіл і задає їм клопоту. Я бачив духовних, що прилюдно обурювалися на кожного, хто посмів хоч несмілим слівцем осудити їх хиби, а самі проводили ночі за картами та піятикою і підіймали на сміх своїх власних собратів. Я бачив…
— Сину мій, — перервав його учитель, — хіба думаєш, що те, що ти бачив, то щось таке нове, чого досі не бувало ніколи?
— Може й бувало, та не в нас, не в такій мірі, не робилося так безсоромно. Кажу ж тобі, вчителю, що руки опадають, дух замирає, коли дивишся на це все. Подумай: пускають для геци[1] між темні маси оклик: палити ворожі доми та склади! І тішаться наперед, що їм за їх поклики не буде нічого, а потерплять ті, що підуть за їх покликом. А коли ніхто не пішов за ними, вони говорять: з нашим ворогом можливі лише два способи: або палити його, або цілувати в руку. Ми кликали палити, не йшов ніхто, тепер підемо в протилежний бік.
— Ну, що ж, — мовив учитель, — umgekehrt ist auch gefahren[2]. Це ще не таке диво.
— Подумай лише: один одного рад би в ложці води втопити, по кавалочку розщипати, а прилюдно кличуть усіх до згоди та малюють благодаті єдности! І все те лише в тій цілі, «щоб моє наверху було», все в якійсь дивовижно сліпій спекуляції на щось таке, чого не мають у руках, у погоні за якоюсь чортівською радістю, що ось то «не буде ані їм, ні мені».
— Слухай, синку, — мовив учитель, подаючи учневі шклянку чистої, холодної води, — ось на, випий!
— Що це має значити? — запитав ученик.
— Випий і послухай, що тобі казатиму. Не зануджу тебе довгим оповіданням… Бачиш, коли я був молодий, то жив у домі мого батька на селі. А недалеко нашого дому була простора громадська толока. Тямлю її змалку: була рівна, покрита густою, хоч і низенькою, травою. Малим хлопчиком у товаристві інших дітей бігав я часто по тій толоці, качався по траві і досі ще, здається, чую її м'який, шовковистий дотик на своїм тілі.
Минуло кілька літ. Я пішов до школи, до міста, і бував у батьковім домі рідко. Та раз, прибувши на вакації, я здивувався немало: наша толока майже вся була поросла величезними будяками. Вони розсілися по ній здоровенними островами сірозелених колючок, що зверху понакроплювані були блідорожевими крапками будякових головок, а деінде білілися сріблястим пухом достиглого будякового насіння. Від тих островів, мов від великих полків, ішли в різні боки менші або більші лави будяків, мов відділи, вислані на те, щоби завойовувати чимраз більше місця. Аж на дорогу, що вела серединою толоки, на береги річки, що обрамовувала її з двох боків величезним гаком, вибігали то маленькі купки, то поодинокі бадилля тих смілих, узброєних пакісників рослинного царства, а декуди стояли вже густими рядами, мов вояки в ґліді[3]. Де розсядеться один такий галапас, там зараз біля нього видно цілу громаду менших, мабуть паростків із його коріння. Під їх стрепіхатим листям, що широким вінцем розлягається по землі, ще поки бадилля вистрілить угору, нидіє м'яка травка, щезають біленькі очка маргариток; навіть тверді бадильці пахучого кмину мусили уступати перед тими гордими і в своїй шпичкастій зброї недоступними галапасами.
— Таточку, а це що у вас таке? — запитав я батька, бачучи таку халепу на моїй улюбленій толоці.
— Сам бачиш, синку, будяки, — мовив батько.
— Відкіля ж вони взялися?
— А Бог їх знає. Самі з себе виросли.
— Алеж вони зіпсують вам усю толоку.
— Уже й зіпсували. Та що робити?— Викосити їх.
— Уже ми косили, синку, та нічого не помагає. Ще дужче ростуть.
— Розорати толоку.
— Цього нам не вільно. Толока громадська. А громада волить мати хоч тінь своєї вигоди…
Я не раз ходив і придивлявся тому будяковому полю. Воно, здавалося мені, навіть без вітру шелестіло. Здоровенні будяки, заввишки в ріст високого чоловіка, стояли, як густий ліс, і хитали своїми головками, мов сміялися з моєї безсилої туги за гладкою, м'якорунною толокою. А коли звернуло на осінь і в усіх головках подостигали купки вовнистого насіння, тоді кожний подув вітру розганяв мільйони тих пухових зерняток на всі боки. Одні підіймалися високо в повітря і летіли милями; інші неслися хмарами понад землею, чіплялися плотів і дерев, заповнювали рови, покривали ставки і калюжі біластими ниточками свого пуху, застилали людські подвір'я, засівали всі поля, огороди, сади проклятим будяковим насінням, залітали навіть до хат і товклися по вікнах, немов бажали доконче сказати хліборобам, що будякова армія грозить забрати у них усю плодючу землю, занапастити всі їх, з таким трудом управлені, ниви, закрити ввесь світ перед їх очима. Мені страшно робилося на вид тої безмежної сніговійниці будякового насіння і я мало не з сльозами на очах показував їх батькові…
— Таточку, що буде з нами? Адже кожний такий пушок, це ось такий здоровенний будяк, що запоганить квадратову стопу землі. А дивіть, скільки мільйонів їх літає.
— Що ж, синку, нехай собі літають. Ми їх не зіпремо.
— Але ж вони відберуть нам землю з-під ніг.
— Не бійся, синку: Бог ласкавий. Не кожне таке насіннячко мусить зійти й вирости. Мільйони їх летять і мільйони їх пропадуть. Та й ми також не без рук. Зробимо, що зможемо, щоб не дати їм занадто паношитися на своїй землі.
Коли настала осінь, я знов поїхав із батьківського дому в світ у школу. Мені не довелося вернутися додому, аж за десять літ. Наближаючися до рідного села, я пригадав собі толоку і був цікавий побачити, які поступи зробила за той час будякова армія. Певно, тепер ця толока буде одним будяковим морем, перерізаним хіба одною доріжкою. Я не мав якось відваги запитати про це свойого візника, для того ждав, поки не доїдемо на місце. Ось уже знайомий горбик, по якому закручується змією дорога, ось стара громадська ліса, яку відчиняє перед нами старий дід Панько з насуненою на лисину кучмою, хоч надворі стоїть літня спека. Ось ми й виїхали на толоку. Що за диво! Ані одного — кажу тобі, ані одного будяка з тих гордих велетнів, що тут уперед пишалися такими густими лавами та островами. Десь-не-десь стирчить по одному невеличкому будячкові, але вже зовсім іншої породи, не такої, як мої колишні знайомі. А скрізь на толоці по давньому низенька, густа, м'яка травка та мільйони білих очок маргариток, та де-де біля дороги жовті цвіточки козельцю та й годі.
Приїхавши додому, я не міг утаїти своєї цікавости і зараз по перших привітаннях запитав батька:
— Таточку, а що то сталося з нашими будяками на толоці?
— А бачиш, синку, дав Бог, минулися.
— Та бачу. Але як? Ви переорювали толоку?
— Ні.
— Викосили їх?
— Ні.
— То, може, випалили вогнем?
— Де там! Минулися. Поліття на них не стало. Тоді були мокрі роки, а надто понижче толоки пан хотів було поставити млин та загатив річку. От мабуть земля на толоці нассалася вогкости, а ті галапаси, видно, злюбили собі та й кинулися рости. А по кількох роках гать вирвало, річка поменшала, земля просохла і їм не стало поліття. І вивелися. Як прийшли хто зна відки і як, так і щезли. Щороку їх робилося менше, поки зовсім не перевелися. Бачиш, і така погань має своє поліття.
— На цьому скінчив мій батько своє оповідання, на цьому і я кінчу своє, — мовив учитель до ученика. — Розумієш його, сину?
Ученик глядів на учителя якимись непевними очима.
— То ніби що? Чекати, поки лихо само мине?— А не забувай про греблю, про ту греблю, що зупиняє свобідний біг річки, що задержує гнилизну і застій і сприяє ростові будяка! Греблю, синку, греблю треба розірвати! Ти бачиш об'яви гнилизни і застою, а не добачив причини, яку треба усунути!
— Розумію тебе! — мовив ученик, зриваючися з місця. — Іду й робитиму, що зможу.
1905 р.
——————